13. Місяць уповні

Розділ тринадцятий

Місяць у повні

Місяць у повні:

Діти народилися

Десь і сьогодні...

Три рядки записано у нотатнику Повелителя. Сохне на блюдечку старовинний пензлик...

Вогнедан милується Місяцем... Місяцем у повні. Щемливий запах квітучих яблунь просочується до вікна палацу.

Його син має прийти на світ на світанку... На світанку Великого Дня, Дня Ярого Сонця... Принаймні, так мовила Вербена, котра наглядає за тим, як дружина Повелителя народжує спадкоємця Ельберу Прекрасного.

Син Зимового Сонця стежить очима за Місяцем у безхмарному небі. Місячний повень на Великдень - на добро. Принаймні, так говорять у Квітані.

Краса і гармонія... Не так її й багато у знаному світі...

Час спливає, мов струмок... У такі хвилини Вогнедан є зовсім беззахисним, злившись відчуттями з красою цього зеленого світу.

Тому лежить біля порога розумний пард Верен, відважний тілоохоронець володаря, і час від часу нашорошує вуха й поводить великою головою.

Врешті отямлюється Повелитель від солодкого забуття, яке дозволяє собі не так уже й часто. Відходить від розчинених дверей, що ведуть на терасу до столику, на якому горить трисвічник, лежить нотатничок, та розікладені приналежності для письма.

Нотатничок цей подарувала йому опісля Збраславської битви люба Вишенька, замовивши його у найкращого майстра Боговлади. Огорнений він дорогою тканиною, на якій Вишенька вигаптувала знак Триглаву.

Не звик Вогнедан записувати нічого, окрім віршів, які можна було зоставляти на окремих листках, як у давнину. Тож минуло вже шість літ, а записник ще не заповнено до кінця.

Шість літ волі для Ельберу... Невже проминуло шість літ?

Так, ось на першій сторінці нотатничка дата Збраславської битви. Під нею Вогнедан написав два слова: «Не помилився».

Не помилився його батько, князь Воїн Ведангський, коли побачив у видінні початок змагань за волю. Двадцять літ і три роки від його загибелі та народження його дітей.

Нижче - ще один напис: «Предслава. Богоявлення...»

Без пояснень... Таке не довіряють паперу...

Наступний запис: «Воля і сваволя - світло і тьма»

Вогнедан починає пригадувати... І пам’ять розгортає перед ним заповнений військом майдан біля Предславської ратуші. Поміст - його звели за одну ніч - застелено килимами. Гарнесенькими килимами зелемінської роботи. Повелитель має йти по тих килимах разом зі своїм почтом. Біля сходинок акуратно, на купку, складені корогви Коронатового війська, які моанці розгубили, втікаючи.

А корогви Ельберу мають у повітрі, наче крила різнобарвних птахів...

«Крила, - крутиться у Вогнедана в голові знайома мелодія, - здіймали птахи в надвечір’ї... В кігтях несли жалі жарин осінніх....»

Що він тоді говорив? Проголосив незалежність країни... Вперше. Опісля Збраславу вони з Ольгом вирішили не поспішати, вичекати... Тоді він ризикнув здобути Силу Триглаву... Тоді ще потрібно було, аби його мали за честолюбця, котрий міриться на трон Моани.

Опісля Предслави вичікувати було нічого. Ольг передбачав три роки спокою - минуло п’ять літ... Відносно спокійних, авжеж. Хіба що не було битви в чистому полі, а так вистачало всякого.

А ще він говорив тоді, з помосту вкритого килимами, що воля не є сваволею. Що вміння коритись керманичу є одним з проявів волі. Що всі вони, його воїни, його шляхта, його знать мають донести ці слова до всього Ельберу. І що ріжниця між волею та сваволею як між світлом і тьмою.

Мудра була промова, та трохи не до часу... Гуляння біля Предслави, на полі, що так і не стало полем крові, перейшло в якийсь шалений карнавал, хоча до Рівнодення ще було далеченько. Біля вогнищ танцювали впереміжку люди і дивні його війська, вкупі з міщанами Предслави. Навіть срібних захопила ця веремія, і вони кружляли, дзвінко сміючись, разом з усіма. Там грала флейта, тут сопілочка, ще десь - чорногорська гітара, або скрипка - улюблений інструмент квітанців. І час від часу ревли трембіти, змушуючи здригатися землю і небо.

Крук Квітанський плакав. Вогнедан наштовхнувся на нього, коли йшов з Мечиславом поміж вогнищ, відповідаючи на привітання. Колишній сотник «Зарубка» оплакував свій загиблий рід, ні на що не звертаючи уваги і нікого не соромлячись.

А потім була дорога до Боговлади, встелена квітами й вітаннями... Натовпи понад дорогою... Гірлянди з квітів на шиях його чорногорської варти...

В ті дні він нарешті повірив - сталося. Те, що буде далі - судьба.

Наступний запис: «Клейноди: Корона, Меч, Корогва».

Це був один з проявів судьби… Поки Повелитель стояв під Предславою з військом, його начільник оборони Боговлади, милий пан Мирослав Іровит, смертельно ображений тим, що його залогу не взяли на битву, а зоставили стерегти полонених моанців, котрі руйнували збудований їхніми предками Боговладський замок, продовжував насміхатися над своїми підневільними працівниками. Коли жарт з мотузочками для круглих вух вже приївся, пан Іровит вигадав нову насмішку – він поділив бранців на загони, при чому один загін був з самої шляхти. Над солдатиками приставив наглядати моанських же полонених дворян, а над шляхетським загоном призначив керувати шерегових.

Вогнедан всміхається, згадавши, як вичортував пана Іровита за оці його досліди. Полонені пересварилися між собою трохи не першого ж дня. Бідолашні солдатики «били чолом» до пана Мирослава, аби за ними наглядали вояки-ельберійці, як то й було раніше. Пояснювали вони це бажання тим, що вже трохи відвикли отримувати «в зуби» від своїх панів офіцерів і краще працюватимуть під наглядом ворожих воїнів. Дворянське ж ополчення, як називав його, сміючись, пан Іровит, спершу збунтувалося, але нові командири швидко навели лад все тим же старим добрим шляхом биття по морді. А пан Мирослав оголосив, що ті з бранців-солдат, котрі добре працюватимуть, будуть винагороджуватися кількома днями командування над «дворянським ополченням», а дворяни-полонені за такі ж заслуги будуть командувати над солдатськими загонами Робота пішла вдвічі швидше, ніж було до того, і пан Іровит щиро дивувався, чого це на нього сердиться обожнюваний ним Повелитель.

-Годую я полонених добре, - виправдовувався пан Мирослав, - мої хлопці нікого й пальцем не зачепили, навіть отого поганця графа Страгійського, котрий аж піниться, коли побачить ельфа. А їхні стосунки – то їхня справа. Працюють же, подивіться – аж гай гуде.

От якраз під час отакої ретельної праці один дуже старанний солдатик, розбираючи рештки фундаменту, провалився в якусь яму і зламав ногу. Пан Іровит відправив постраждалого до шпиталю, а сам наказав своїм воїнам розкопати хід, бо поранений моанець стверджував, що внизу є якісь катакомби.

Старе місто стояло на острові, котрий був поритий підземними ходами природного походження. Деякі з них були пристосовані під каналізацію, а розташування всіх ходів нині не знав ніхто. Пан Іровит з воїнами почали досліджувати хід і дуже швидко вперлися в старовинні розсувні металеві двері, що перекривали коридор з вапняку.

Майстер-точильник з Вишневого передмістя зумів відчинити досить складні замки-важелі і перед ошелешеним Іровитом постала печера, переповнена дорогоцінними речами.

Посередині печери, як то оповідав опісля Іровит, на кам’яному столику з різьбою стояли дві великі дубові шкатулі, очевидно підібрані за візерунком. На одній з них зображено було дві руни Перемоги в оточенні дубового листя, на другій – руну, що означала «Рідний Дім» і гілку вишні. А біля столика лежав ницьма мрець, пронизаний наскрізь старовинним ельберійським мечем.

Меч так і лишився в тілі загиблого, з чого пан Мирослав зробив висновок, що це було самогубство. Йому не треба було дивитись в лице мертвого, тіло якого муміфікувалося за дві сотні літ. Як і всі освічені ельберійці, Іровит читав Безіменний Сувій, який закінчувався припущенням, що Воїслав Ведангський, опісля своєї страшної помсти, приніс до підземної скарбниці клейноди Ельберу, відібрані ним у воєводи Ріміна, і там кинувся на меч.

Як тільки Вогнедан повернувся до Боговлади, пан Іровит найпоштивіше доповів про знахідку і завдяки тому отримав лише легенький докір за досліди над бранцями. Бо Повелитель пам’ятав цю печеру… І те, як в тому житті палацова варта перенесла до неї державну скарбницю… І те, як катували його підданих і його самого, аби вони виказали, де приховані скарби Ельберу, про які так багато чули варвари… І про те, як князь Вартислав Ведангський, подивившись на наготовану для нього палю, сказав своїм переливчастим голосом чистокровного, що краще йому раз відмучитися і померти, чим побачити витвори мистецтва зі скарбниці в лапах нерозумних мавп. І про те, як вони помирали в муках, останні захисники Боговлади, а Вогнедан Ельберійський, замкнений у клітці на тій же площі, де стояли палі з конаючими, благав у Богів чи-то смерти, чи-то божевілля.

Скарбницю шукали добру сотню літ. Пошуки припинилися лише з наданням Пардам Данадільського намісництва. Намісники знали, що знайдений скарб дістанеться Чоррінам, і тому навіть не намагалися шукати. Навіть Ольг Лелег не знав, де знаходиться печера. А він, Вогнедан Пард, міг згадати де той хід був тоді, але не знав, де він нині. Забагато змінилося у Старому Місті за двісті літ.

Печеру дивом не знайшли під час будування замку, адже вона опинилася під його господарчим крилом. В старих сувоях говорилося, що моанці копалися в руїнах палацу десяток літ, аж доки на його місці не виріс замок. І теж не знайшли. Мана? Можливо… Вогнедан не міг згадати, чи накладав хтось з тодішніх волхвів ману на криївку… Можливо, це було зроблено вже пізніше, кимось з загону Воїслава.

В скриньках на кам’яному столі був попіл від поховальних вогнищ. На цей попіл перетворилося тодішнє явне тіло нинішнього Вогнедана Парда, і тіло його дружини, незрівняної войовниці Дани Лелег. На скриньці з рунами Перемоги лежав сріблястий обруч-оберег з великим каменем, схожим на сапфір посередині, і довгий меч у чорних піхвах, помережаний рунними закляттями. Другу скриньку покривав вибляклий блакитний шовк з рештками золотого гаптування. В одному місці його було забруднено бурими плямами.

Тіло Воїслава не наважилися прибрати з криївки. Лише накрили гаптованою скатертиною. Вогнедан прийшов до скарбниці з родом і вищою знаттю. Мечислав тремтів, наче деревце під вітром, дивлячись на біле полотно. Повелитель схилив коліно і підняв обруса.

Зжовкла шкіра обтягнула правильні різьблені риси… Назавжди заплющені очі… Чорне шовковисте волосся Ведангів…

Меч у грудях… Вогнедан пам’ятав цього меча… Він називався «Язик Дракона»… Тоді любили давати витворній зброї вишукані імена. Клинок князя Данадільського, принца Ельберу, мав назву «Пелюстка вогню». А меч, який лежав на скрині, назви не мав. Він звався просто – Державним.

Вогнедан підвівся і зустрів погляд знайомих очей з багряним вогнем в глибині.

-Милий брате, - вимовив, - ти виконав свою обіцянку. Коли я помирав у тебе на руках, ти присягнув, що вирвеш з рук гієн клейноди Краю. І ти це зробив… Страшною ціною для власного духу. Нині я маю і клейноди і друга, що сам є найдорогоціннішим клейнодом.

Вишенька, спокійна і похмура, не відводила очей від скриньки, вкритої корогвою. Вогнедан обійняв її і раптом згадав тодішню Дану Лелег, веселу й насмішкувату горянку, від язичка якої часом діставалося витонченій знаті Боговлади.

-Ті часи минули, - мовив стиха, - тоді ми ступили у тьму, нині настав світанок. Віддамо ж належне минулому. Я наказую урядити краду для Воїслава Ведангського. Його тіло очікувало на неї майже двісті літ. І наказую зробити гробки для Повелителя з жоною та їхнього друга на Боговладському цвинтарі, аби кожен міг вшанувати їхню пам’ять. Клейноди Краю знайшлися вчасно – скоро новий Повелитель має приймати вінець. Щодо скарбниці, то вона займе належне місце у новозбудованому палаці.

Так і сталося… Ось, на столику, старовинне приладдя для письма, роботи тодішніх боговладських майстрів. Візерунок на лакованій шкатулі зображує ящера в язиках полум’я. В скарбниці було і кілька скринь з золотими монетами – золото для них видобувалося у Чорногорі, і пан Ольг знав, де приховані родовища, які Парди протягом десятків літ безнадійного змагу з двома Імперіями встигли замаскувати. Але найбільше в скарбниці було виробів з золота та шляхетних каменів… Мистецьких виробів, які тодішні моанці причепили б до брудних кожухів, або переплавили б на золоті зливки... А також сотні книжкових сувоїв та малювань. Дошки, різьблені рунами, з яких тоді друкувалися книги. Здавалося, назавжди загублені твори стародавніх поетів, які моанці нищили всі двісті років свого панування.

Це були докази існування Ельберу Прекрасного... І картина Сіроманця Вовчура «Останній», яка вважалася забутою і втраченою... І велике полотно «Зустріч», на якому троє Богорівних виходять зі свого корабля просто до переповненого людом капища... І збірки віршів давно загиблих воїнів Ельберу, які майже всі були поетами. І описи стародавніх змагань... І імена... Імена тих, хто захищав Ельбер до останку.

Він, Вогнедан, пам’ятав ті імена... І пам’ятав тих людей і дивних. Рогволод Зоредив, тезко і пращур колишнього чорри Рогволода. Сереженіна-Зоредива.. Ось збірка його віршів.... Ось написані ним мелодії для флейти... Тоді, в ті страшні часи, з наказу зрадників Лемпарта Зелемінського та Рудана Логіна, полоненому Рогволоду відрубали кисті рук, і вже знівеченим повісили на площі Зелібору. Родомир Лларан-Драган Лемпарт Болотяна Рись... Поет і воїн, котрий залишився вільним навіть у рабстві... Його нащадком є Зореслав Лемпарт, теперішній князь Зелеміню... «Пребудемо достойні...» Нащадок виявився гідним свого предка.

Суддя Лют Дубовий, людина з роду, котрий бився і віршував незгірше за дивного. Його нащадок Миросвіт був ватажком повстання у північному Данаділі разом з його, Вогнедана, родичем, княжичем Вітром Пардом. Зелемінський княжич Ольг Лларан-Драган, зраджений своїм напівкровним братом... Його вірші славилися витонченістю почуттів. Князь Буревій Ллєг, котрий однаково володів і мечем, і квітанським пандаром, на якому Вогнедан так і не навчився грати - ніколи було. А ось і збірка творів Хмари Вигорича, нащадки якого втратили ознаки ельфійської крові, але не втратили гордого духу квітанської знаті. О, Крук, князь Квітанський, знає свого пращура і пишається ним... А його син має відновити срібну кров Вигоричів через шлюб з дівчиною з роду Ллєгів.

А ось збірочка віршів підписана Даною Лелег... Чи пам’ятає Вишенька, котра була колись Даною, як він, Вогнедан, шепотів їй в хвилини жаги: «Моя тиха вода...».

Літописи, художні твори, знову літописи... Вогнедан достеменно знає, що в Ельбері з усього цього зосталося менше третини. Те, що вдалося зберегти у Високому Замку та інших шляхетських садибах Чорногори. За те, щоб не зникла без сліду родова пам’ять, і померло страшною смертю семеро полонених оборонців Боговлади...

-Князь Вартислав Ведангський, - поволі повторює нині Вогнедан, і це ім’я не викликає тупого болю в серці, - мій пращуре, мій гордий предок... Милий пане Вартиславе, ваша смерть не була даремною... Відважний Спалах Іровит, поручник палацових гриднів, та його брат Іскра Іровит... Вашому нащадку Мирославу дано було відкрити забуту таємницю скарбу... Мирко Вишневський, друг мого боговладського дитинства... Твої нащадки і родичі зберегли родове ім’я... Вишневські, Вишенські, Вишневецькі воювали під Збраславом, а їхні сини й онуки житимуть у вільному Краї... Владан Пард, ще один мій родич... Ти кричав мені, помираючи в муках, щоб я не забув вірша, створеного тобою в ніч перед падінням Боговлади. Я не забув... Я звелю вибити його золотими літерами на камені з твоїм ім’ям...

О, в ті часи поезію цінили набагато вище, ніж нині... Але, можливо, згодом...

- Як ті слова, - повторює Вогнедан вірша Владана Парда, котрий закарбувався в його пам’яті з минулого життя,

Що душу полонили

Звисають з листя крапельки роси

Мов сльози смутку

За минулим милим...

О, цей сум... Але ж лихо проминуло, зоставивши позаду біль і муки...

Двоє позосталих воїнів Ельберу були людьми і боговладськими ремісниками. Канатних справ майстер Будимир Ялівець, тисяцький ополчення, та його підмайстер, від якого зосталося лише ім’я... Богодар Скрипка... Вони померли, зберігаючи твердість духу... Померли, знаючи, задля чого гинуть. Такими родичами мають пишатися «шляхтичі Збраславського поля» з Данаділу та Квітану...

Повелитель дивиться на свою лівицю. На тонкому пальці музики – перстеник-печатка. Колись він належав Повелителю Святославу… Батькові того Вогнедана, яким був колись він, Вогнедан Пард. Цією печаткою новий Повелитель зараз стверджує укази. А над його робочим столом – малювання на потемнілому від часу шовку: юний син Святослава підніс флейту до вуст. Принц Зі Столиці… Вогнедан Пард іноді заздрить йому – князь Данадільський давніх часів, принаймні, мав чисте, не скаламучене дитинство та прозору, сповнену кохання та ніжності, юність. О, якими незначними здаються тепер його страждання від суворого до нього ставлення батька-Повелителя, або негаразди в коханні... Подумати тільки, вони з Даною Лелег навіть хотіли накласти на себе руки, бо Повелитель Святослав був проти їхнього шлюбу... Нерозумні діти, котрі не цінили те, що мали... Опісля йому довелося віддати за роки спокою страшну ціну, пройти через полон і муки, втратити не владу навіть – померти, полишивши живу землю свого Краю на розтерзання ворогу.

І все-таки Вогнедан-переможець вважає, що в тому його житті було більше світла, аніж в теперішньому… Принаймні – спочатку.

Наступний запис у нотатнику: «Запрошення для князя Непобора… Сіяна чи Мева?... Молодий Вигорич»

Князь Непобор отримав окреме запрошення на церемонію увінчання Повелителя прадавнім оберегом. Палацу, щоправда, ще не існувало, не було вже і замку. Що не завадило запрошеним боговладцям зійтися до Старого Міста юрмами. Знову був поміст, зведений нашвидкуруч, поруч з ним - щогла для корогви. Корогва ця мала потім повівати над Палацом Повелителів. А ось і начерк запрошення:

«Що, бувши дитям,

Обіцяв,

Те сповнилось нині

Хай сяє Сіллон, мов клейнод,

Нашій світлій хвилині…

Пана Непобора Ллєга, князя Сіллонського, Вогнедан, Повелитель, запрошує, аби відзначити початок свого правління у вільному Ельбері.»

Пан Непобор Ллєг мав прибути на свято з родичами…І привезти для подальшого знайомства наречену молодого Вигорича. Бідолашний Вовчик, що виріс на Вовка, був щиро упевнений, що покохав на все життя панну Меву Ллєг. Вогнедану довелося мати довгу розмову з князем Сіллону - відважний корсар зовсім не розумівся на людях і не знав, що легке залицяння, прийняте у дивних, часто сприймається кругловухими занадто серйозно. Мева, пожартувавши з нареченого, була й не проти продовжити з ним знайомство, час від часу міняючись місцями з Сіяною. Але Вовк Вигорич, дізнавшись, що на Сіллоні з ним говорила зовсім інша дівчина, засумував і гірко докоряв Меві, яка була щиро розгублена і не могла зрозуміти, на що ображається юнак – адже вона зовсім не проти з ним спілкуватися.

Зрештою, князь Непобор таки змушений був пообіцяти, що віддасть за княжича Квітанського саме Сіяну Ллєг. Заручини призначено було через два роки, з огляду на занадто юний вік обох закоханих. Квітанець дуже швидко навчився писати ніжні листи в ельфійському густі, які і надсилав коханій на Сіллон.

А ось поруч з прізвищем Вигорича коротка помітка: «Взяти Терна Лелега знову на службу»

Терночок, котрий мав тоді майже п’ятнадцять літ і приймав участь у Збраславській битві, міг би розпочати службу у загоні пана Іровита. Та підліток з похмурими терновими очима попрохав Повелителя, аби той дозволив йому відслужити належний строк пажем, а тоді - вістовим. Вогнедан тоді погодився. Він любив Терна Лелега і звик до нього. Призначив його старшим над своєю хлоп’ячою командою.

Такі ріжні були тоді його пажі... Ніжне ельфеня Птаха, чутливе, з завдатками ясновидця, яке зуміло роздивитися у нього над головою холодний вогонь Сили Триглаву. Розважливий квітанець Світлян Ластівка... Замкнений і озлоблений колишній джура чоррів Власт Вишенський... І нарешті - Терн Лелег...

Світлян з Властом на той час примирились. Якось Світлян з’їздив навідати рідних до свого новозбудованого хутора і повернувся ледь очманілим. Його батьки прийняли за сина Світлянового брата у перших. Батька цього хлопця повісили моанці за те, що підбивав до непокори новоспечених реєстрових кріпаків, мати померла, а самого Зоряна, так бо звали хлопця, зробили примусовиком.

Світлян оповів про це пажам, і вперше по-доброму спитав у Власта, чи не пам’ятає він джуру Ластівку.

-Був у нас один кругловухий, - буркнув Власт, - тільки його записали Ластівкіним. Так моанцям було легше вимовляти.

-Знаєш, Власте, - сумно мовив Світлян, - ти мене вибач... Я дурнем був, що кривдив тебе.

Властислав щось пирхнув у відповідь, але лід між недругами розтанув. А потім з’явилося і щось схоже на дружбу. Вогнедану часом думалося з легким сумом, що його пажі - це маленький Ельбер з його бідами й радощами... Дивні, якщо їх не загартовувати, стають занадто ніжними й витонченими, а біди роблять їх лихими. Люди, змінені й незмінені, мають палкі душі і дуже швидко переходять від зненависті до любові. І все це нині росте від одного кореня... Від кореня дички, на яку привили солодкий плід.

А ось коротко розписана церемонія коронації. Повелитель складав її сам, бо ця коронація мала бути особливою... Перша, опісля двохсот літ моанського панування.

Благословляв його стати покровителем живої землі Ельберу волхв Богун, один з корсарських волхвів-воїнів. Присягу Вогнедан віднайшов у Безіменному Сувої. Голос його, завдяки Силі Триглаву, віддавався у розумі всіх присутніх на забитій людьми та дивними площі

-Духом цієї Землі присягаю, - наче чув він свій голос з протяглою данадільською вимовою. - я - Меч, я - Оборона Краю... Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!

Мечислав говорив потім, що бачив сльози на очах всіх без винятку. А коли стяг з Триглавом Головний Хорунжий прикріпив до мотуза на щоглі, і почав підтягати вгору, корогви провінцій, пошарпані у битві, забризкані кров’ю прапороносців, поволі схилилися перед стягом Держави.

Вінець Ельберу… Вогнедан схилив коліно перед корогвою, і сіллонець урочисто вдягнув на нього оберег. І тоді трапилося ще одне диво, не записане в сувоях і тому неочікуване. Камінь корони спалахнув так, що чорногорські вартові довкола помосту одрухово заплющили очі. Повелитель поволі звівся на ноги в сяйві холодного вогню і тоді, отямившись від несподіванки, з чотирьох кутів майдану ревнули трембіти, перекриваючи «Хай славиться!», вигукнуте одразу тисячами людей.

Меча підносив йому Веданг. Незмінний і вірний зброєносець. Дана, котра спостерігала дійство з рядів шляхти, говорила потім, що все це було неймовірно красиво. «Моанці з Персикового, - додала вона, - стікали отрутою, немов змії».

Вогнедан мимоволі усміхається, згадуючи отих «моанців з Персикового». Зараз йому смішно, а отой перший рік, одразу опісля коронації, було не до сміху. «Маленька Моана» була цікавим збіговиськом зайд, Мечислав мовив про них якось, що вони є неляканими. І дійсно – якщо в інших провінціях час від часу спалахували якісь заворушення, якщо дженджики Дубна чи Зелібору остерігалися опришків, а бути моанцем у Квітані було небезпечним навіть за відносно спокійних часів, то у південному Данаділі зайди розкошували спокоєм і щиро вважали, що так воно є і має бути скрізь.

Тому боговладські моанці були дуже зарозумілі і нахабні. Вогнедан почав поскромлювати їх ще тоді, коли повернувся з Неззу. Він недолюблював це передмістя, воно платило йому тим же. Достатньо сказати, що, коли князь Чорногори опісля зеліборських тортур був на порозі смерти, Персикове передмістя влаштувало гуляння перед очима заціпенілої від горя Боговлади. Саме тоді, на Персиковому мосту, дивлячись на вогні феєрверків, Ростислав Орлик поправив біля пояса белатську шпагу і вирушив убивати.

В Маленькій Моані населення ділилося на три частини. Першою було моанське дворянство, котре проводило на теплому Півдні зиму. Багато з них, маючи на Півночі маєтки, проживали тут постійно. Другою – столичні книжники та вчені, котрі або відпочивали тут, або відбували почесне заслання. І, нарешті, третьою – дженджики місцевого розливу, з ушляхетненими прізвищами і пихою, що навіть перевищувала гонор зайд.

Вся ця зграя, як говорив про них Веданг, їла хліб Ельберу, їздила лікуватися на чорногорські води, зневажала найнятих челядинців за вимову й зовнішність і з неприхованою огидою дивилася на гостровуху данадільську знать, котра не бажала з ними спілкуватися.

Раз на рік намісники влаштовували спільні бали для знаті з обох народів, і на тому мирне спілкування шляхти між собою і закінчувалося. Двобої між гостровухими і «персиками» були чимось звичайним. Книжники на поєдинки не виходили, але намагалися всіляко довести тупість та дурість боговладців як гостровухих так і кругловухих. Саме тут, дивлячись на тихі води Дани, моанський книжник Азін написав цілий трактат про ознаки виродження у хетанців, а ще один достойний моанець Даол Репсін склав отой славетний Звід-Літопис, по якому Вогнедана навчали історії в школі чоррів.

Взагалі, багато письменників і моанських, і моанськомовних вподобали Боговладу. Вони не шкодували гарних слів її садам, будиночкам і дворикам, вони оспівували величну ріку, котра омивала древнє місто, але в їхніх творах про Боговладу та Моахетанг не було хетанців. В крайньому випадку десь там, на задньому плані, з’являвся селюк, або челядинець, що говорив ламаною мовою якісь смішні дурниці.

Деякі вшляхетнені хетанці приїздили сюди на схилі літ, аби бути похованими на Боговладському цвинтарі. Тут була могила Адеона Димка, котрий написав славетного «Принца Ішторну» та «Ватейлянку». Сюди привезли з Моани тіло знаменитого Льоса Косавіна, якого відмовилися ховати моанські священики…

Вогнедан ставився до цих своїх земляків з жалем. Щодо Димка йому було все зрозуміло – описуючи чужі та загадкові краї, пан Адеон намагався втекти душею з остогидлої йому Імперії. Хоча навряд чи йому краще жилося б в Ішторні – Орден заборонив переклад його книг і засудив їх на спалення.

А щодо Льоса Косавіна, то цей митець завжди був для Вогнедана загадкою. Ніхто не знав як слід його життєпису. Юність його співпадала з повстанням Дубового, того самого, в якому приймав участь княжич Вітер Пард, брат Вогнеданового прадіда. Саме прізвище Коса, або Косава, а чи Косач були досить розповсюдженими серед селянства та дрібної шляхти Ведангу і північного Данаділу. Сам Косавін виринув уже опісля повстання в Моані, яко імперський чиновник. Тоді ж і почав писати свої жахливі оповідки, якими нині захоплювалися всі освічені моанці.

Тлом для своїх оповідей Косавін завжди обирав Моахетанг. Дія його роману «Упир» розгорталася в Чорногорі часів відчайдушної боротьби князя Влада Парда проти обох Імперій. Риси Влада надано головному героєві – злобному упиреві, який харчувався кров’ю невинних дівчат. Опис замку Влада було змальовано з Високого Замку, тільки саму будівлю перенесено вглиб Чорногори на якийсь неймовірний верх. Помічників у Влада-упиря, які й займалися викраденнями невинних моанських дівиць, було троє, один з них мав прикметну зовнішність Веданга – чорні очі з багряним вогнем, другого було змальовано тендітним загадковим синьооким красенем, а третій був сином кровопивці від вкраденої дівчини, якого сам же Влад і зробив упирем.

Вогнедан свого часу, прочитавши оце, довго обурювався, а потім ще довше сміявся. Трійцею упирів клятий Косавін змалював його предків – Воїрада Ведангського, Світляна-Мстислава Саламандра та онука, а не сина князя Влада, юного княжича Чорногори Владигора Парда, який, однак, ніколи не був напівкровним. Саме з легкої руки пана Косавіна Чорногора стала в уяві моанців притулком для ріжної нечисті. В «Страшній помсті» Косавін переказував квітанську оповідку часів Другого Повстання про те, як розбійник всиновив сина свого ворога-шляхтича, виховав хлопчину розбійником, а тоді влаштував так, що батько сам видав на сина смертний вирок. Дія «Княжої ночі» відбувалася у Веданзі, біля озера Сіллур, а оповідалося у повісті про те, як двоє необережних закоханців, не зваживши на попередження священика, розбудили сплячого в озерних водах Дракона Сіллура.

Пан Косавін, як зробив висновок Вогнедан, був досить добре обізнаний з справжньою історією Ельберу та його забороненими книгами-сувоями, з яких він і черпав сюжети для своїх жахливих оповідок. Данадільська знать вважала письменника зрадником і падлюкою, але Вогнедану чомусь здавалося, що це не зовсім так. Всі оті гостровухі упирі, чудовиська, страхіття мали більш шляхетний вигляд і розум, аніж ті, хто на них полював. Жменя рідної землі, яку завжди носив на серці Влад-упир, і яка надавала йому чародійну силу, була чудовим образом, якого не міг вигадати ненависник Півдня. Хтозна, що коїлося в змученій душі отого пана Косавіна. Хто з його рідних загинув у повстанні? Звідки йому були відомі легенди Квітану? Словом, великий моанський письменник і досі очікував на дослідників свого духу, а його тіло було поховане поруч з могилою Адеона Димка якимось сільським священиком, котрий не злякався немилості церковного начальства..

І от тепер вся «персикова» моанська шляхта і книжні люди раптово опинилися за кордоном своєї країни. Збраславську битву вони сприйняли за простий бунт, щоправда найрозумніші виїхали ще раніше, після одужання Вогнедана, коли розлючені ремісники Боговлади раптом перестали розуміти моанську мову. Предславську битву ті панки, що залишилися, взагалі не помітили. І лише коронація Вогнедана Чорногорського на Повелителя Ельберу раптово відкрила цим добрим людям очі.

До Повелителя прийшла ціла депутація від книжних людей, які благали його не робити вітчизні зла. Вогнедан дивився на них з усміхом, він був уже настільки далеким від того, щоб називати Моанію вітчизною, а чи про неї дбати, що навіть одразу не втямив у чому річ. Голова депутації, бородатий книжник-учений обізвав його варваром, котрий хоче відірвати хетанців від культурних здобутків великої країни. Вогнедан тоді спитав його ввічливо, що шановний пан книжник має на увазі під культурними здобутками. Книги? Науку? Так і книг і науки в Ельбері вистачало своїх. А може кріпацтво, батоги і дибу, чого зроду не було у «варварському» Ельбері, до того, як його захопили моанці?…

Книжник Вогнедана не зрозумів. Не зрозумів якнайщирішим чином. Сам Повелитель доволі таки довго виковував в собі оту холодну лють, яка могла виникнути в душі ельфа лише тоді, коли він не вважав своїх ворогів за розумних істот. А оцей старенький моанець, котрий все життя займався наукою, не вважав за розумних істот людей, котрі працювали на полях Данаділу та виноградниках Чорногори. Не вважав собі за рівню його, Вогнеданову, шляхту Збраславського поля... І цей чоловік ще був не з найгірших. Такий собі освічений мураха, що віддалився до провінції опісля довгих років викладання у Моанському університеті.

Словом, Персикове передмістя кілька днів гуло, як розтривожений вулик. Догомонілися до того, що кільканадцять моанських шляхтичів вирішили пожертвувати собою, але знищити ворога вітчизни. Тим більше, що Вогнедан зазвичай або ходив по місту пішки у супроводі Верена, або проїздив вулицями верхи на Татоші, все з тим же вірним Вереном, котрий біг поруч.

Вогнедан і досі з задоволенням згадує, що він тоді зробив з «персиками». Це, звісно, було нечесно... Мало того - це було некрасиво... Про підготовку замаху він знав все - серед змовників був один моанець, який працював на Ольга. Такий собі непримітний пан Тархом Нітін, який починав зв’язковим Князя Тіней ще за часів повстання Влотка, в якому загинув князь Воїн Ведангський. Зазвичай «тіні» так довго не живуть, але пана Нітіна, як і Білозіра Лелега рятувала зовнішність північанина.

Так от оцей пан Тархом і вивів змовників на чисту воду. Панків взяли просто зі зброєю в руках, так, що сумніву в їхніх намірах не залишалося. Веданг, якого боговладські моанці чогось боялися найбільше, розпитав кожного якнайзловіснішим голосом, а пан Ростислав Орлик записав усі ті зізнання яко правник. Змовники здали не тільки одне одного, але й майже всю шляхту передмістя, а також священика, котрий благословив їх на подвиг. По тому Вогнедан урядив над панками прилюдне судилище. Його любі боговладці, котрі сприймали його удаваний гнів за справжній, трохи не вчинили над «персиками» самосуд. Але правитель зупинив розправу і оголосив свій вирок: висікти винних у замаху на його життя різками і вигнати з Ельберу геть вкупі з родинами і співучасниками, згаданими у їхніх показаннях.

Ніяк інакше молодий правитель не міг розтяти оцей нарив на тілі його столиці. Просто вигнати з країни геть ні в чому не повинних людей було якось... не по-ельберійському. Але й терпіти у себе під боком «персиків» Вогнедан не бажав, бо вони псували йому красу та гармонію відновленої Боговлади. Спроби продавати спорожнілі будинки в дільниці ельберійцям не мали успіху: «персики» насмілювалися не тільки псувати майно нових сусідів, але й зводити на них руку... Тож справа зі змовою виникла якраз до речі. Якби її не було, то її потрібно було б вигадати. Різок панкам дали рівно стільки, щоб вони відчули себе якщо не винними, то, принаймні, зганьбленими. А тоді дали змогу зібратися і повезли з родинами і співчуваючими до північного кордону.

Опісля цієї історії Персикове передмістя спорожніло настільки, щоб в ньому могли селитися добрі люди. Решта моанців - в основному книжники та відставні чиновники - принишкли так, що їх не було ні видно, ні чути. Боговлада знову стала столицею Ельберу з невеличкою домішкою іноземщини, як то й годиться у великих торгових містах.

Вогнедан крутить головою і усміхається знову... Однак... Думає він зараз про що завгодно, але не про Вишеньку, котра народжує дитя. Відволікає себе, щоб не хвилюватися. Пологи почалися трохи раніше, і він не встиг зібрати рід на родини. Лише Дана з Мечиславом та маленьким Воїном прибули з Гнізда Драконів завдяки здібностям сестрички.

Вишенька... Його ревнива Вишенька. Вона ревнувала його навіть до пані Ели Гросатіної... А вже, коли у Боговладі поселилася колишня імператриця Альдона, юна дружина правителя втратила сон і спокій.

Пані Альдону загін Рогволода Сереженя знайшов у моанському таборі під Предславою, в наметі пана Короната. Бідолашну жінку було жорстоко побито, зґвалтовано і зоставлено зв’язаною під охороною астеонських вартових. Коли Рогволод увірвався до намету, пані Імператриця подивилася напівпритомними очима на красеня-ельфа і спитала здивовано: «Невже розумнику Зельму вдалося зробити з цим мужоложцем Коронатом те, що він зробив зі мною?»

Колишній чорра Зелемінського полку закохався в свою полонянку за один цей вислів, який він зо смаком повторював потім усім бажаючим його слухати. Опікуватися цінною заручницею взявся пан Ольг Лелег, котрий призначив охоронцем ясної пані свого сина Білозіра і наказав відправити її до Боговлади.

У Боговладі колишня Імператриця прожила майже рік, тривожачи серце Вишеньки. Вогнедан ніяк не міг заспокоїти свою юну дружину. Навіть чутки про те, що пан Білозір «не вилазить з ліжка пані Альдони» не допомогли - Вишенька відмовлялася вірити тим чуткам з жахом очікуючи звісток про зраду коханого.

Повелитель відчував себе винним, адже дружина не довіряла йому через його минуле життя, а також через його почуття до неї, яскраві, але холоднуваті, наче сяйво зорі Сіллон. Тим більше, що поруч Мечислав з Даною наче горіли на одному вогні, з кожним днем наче все більше закохуючись. Однак, не спілкуватися з пані Альдоною зовсім не міг - адже вона була цінною спільницею в перемовинах з Великою Моанією...

О, так, моанці принизилися до перемовин з хетанським бидлом... За рік кривавої бійні на теренах Імперії, коли ніякої влади у велетенській країні не було зовсім, по дорогам розплодилися злодюги та всякі гулящі люди, в Моані розбишаки з Дівочого Лісу пограбували спустілий імператорський палац, раптово повстали, здавалося назавжди впокорені моозці та срегійці, вимагаючи незалежності, і перелякана шляхта запрагнула твердої руки і сильного Імператора.

Таким і став дуже віддалений родич котроїсь з дружин Корога Першого. Вогнедана більше цікавило те, що новий володар Моанії мав прізвище Рімін, тобто походив з роду воєводи, який колись захопив Боговладу. Володарювати він почав під ім’ям Корога Другого, а зватися Чоррін-Рімін. Ольг пророкував, що через десяток років прізвище Рімін зникне з імператорської печатки. Яструби, хоча б духовно, а зостануться на троні.

Оцей новий володар Моанії сяк-так навівши в країні лад, наставивши на перехрестях шибениць, а на площах ешафотів, зволив згадати про Моахетанг. Взагалі-то моанці ще не знали, що їм робити зі знахабнілою провінцією - чи-то іти ще раз війною, чи-то зробити вигляд, ніби такої взагалі не існує. Але ж новоспеченому Чорріну потрібна була Імператриця. Мудрі радники підказали Імператору, що одруження з вдовою попередника укріпить його права на владу.

Вогнедан знав, що Альдона не проти спробувати зіграти в ті самі шахи вдруге. В Ішторні її не очікувало нічого приємного - вона була одною з восьми принцес, і мала б скніти у бідності, або йти до монастиря. Звичайно, вельможній пані куди приємніше було б грати з певним вельможею з Півдня, аніж з паном Ріміним, котрий нагадував постаттю гарбуз. Але, якщо її синьоокий приятель трохи збожеволів і вирішив правити самостійно, то Альдона була згодна і на Корога Другого, сподіваючись його вкоськати своїм тілом і вродою. Ну, і нарешті вона матиме спадкоємця трону, бо пан Рімін давно втратив лік своїм байстрятам.

Вогнедан з Ольгом під оці перемовини встругнули ще один жарт панам моанцям. Повелитель Ельберу, прийнявши посланництво, поставив умовою видачі Альдони звільнення тих ельберійців, які страждали на копальнях та галерах «за волю Краю». Вираз обличчя посланника Вогнедан пам’ятає і досі. Імператор, намагаючись виказати зневагу, прислав до Боговлади шерегового чиновника, такого собі трошки зарозумілого чоловічка з рисами південця. А Вогнедан таки не втримався від свого звичаю розмовляти з моанцями через товмача, хоча Ольг умовляв його не робити цього хоча б задля отих кількох тисяч в’язнів. Та ще й протримав посланника хвилин з десять у порожній залі з єдиним кріслом для правителя, як завжди робила його мати, коли приймала несимпатичних їй людей. Коли Вогнедан сів у крісло, посланник вже аж кипів, а коли на сцені з’явився ще й пан Ростислав Орлик, усміхнений, ввічливий, повний бажання допомогти з перекладом, то панок не витримав і вибухнув гнівом...

Зараз, чотири роки по тому, Вогнедан міг зізнатися самому собі, що навмисне провокував посланника, промацуючи, до якої межі той зможе дійти. Адже, якщо навіть «персики» дуже довго не могли зрозуміти, що вони уже не в Моанії, то тим більше, величезна Імперія ще не відчула своєї рани. Посланник намагався розмовляти з ним, як з бунтівним князьком, а Повелитель роняв по одному, зневажливо, співучі слова-відповіді, які з задоволенням перекладав його Ростислав. Зрештою, посланник (як же його звали... А, пан Горанін) бовкнув щось на кшталт того, що за сім років моанської школи навіть чорногорський дикун мав би вивчити мову культурних людей. «Ростиславе, - сказав тоді Вогнедан лагідно, - розтлумач цьому панку, що я знаю їхню мову, але не бажаю нею розмовляти. Це право я виборов під Збраславом і Предславою. З мечем у руках.»

Орлик тоді розтлумачив і додав дещо від себе. Вони не боялися, що перемовини не відбудуться - пану посланнику напевно наказали не повертатися без Альдони, або, принаймні без обумовленої суми викупу.

Пан Горанін зрозумів тоді Вогнедана без усякого перекладу. І втямив, що поводитися так може тільки той, хто відчуває за собою велику силу. Наступного дня обговорення викупу за пані Альдону було продовжено, й коли Вогнедан назвав ціну (кількість ельберійців з тавром на чолі була підрахована вивідачами князя Данадільського ще півроку тому) моанський чиновник південного походження промовив злякано: «Не треба перекладати. Я знаю вашу мову. Ви божевільні.»

Вогнедан знизав плечима. Цікаво, чи назвали б його божевільним, якби він почав вимагати викупу в золотих монетах, карбованих з золота, видобутого з копалень отими в’язнями. Він передав посланнику свої умови написані чітким почерком Орлика двома мовами – ще одна маленька капость для пана Ріміна, він же Корог Другий – і пан Горанін відбув до Моани.

Наступним послом був уже шляхтич з певними повноваженнями. Він запропонував знизити кількість визволенців. Присутня при тому пані Альдона вигукнула обурено, що вона коштує набагато більше, аніж зайва тисяча-друга обідранців, і взагалі, як це пан Лузін, якого вона пречудово знає, насмілюється торгуватися, викупляючи з полону свою Імператрицю… У пана Лузіна напевне був наказ - в крайньому разі погодитися на всі умови знахабнілої нелюді. Імператор хотів якнайшвидше відбути вінчання і власну коронацію під ім’ям Чорріна, аби закріпитися на троні. Тож умови були підписані, і на Південь потяглися обози з визволенцями.

Визволених ельберійців розміщували в нових казармах Збраславу, збудованих опісля битви для прикордонної варти. Пан Сережень, котрий відповідав за це, налагодив харчування, роздачу нового одягу та грошей на дорогу додому, а також лікування хворих. Пан Вишенський мав знати кількість прибулих і дбати про тих, кому нікуди було подітися опісля довгого ув’язнення.

Він, Вогнедан, прибув до Зелеміню вже наприкінці надсилання викупу. Разом з пані Альдоною, котру він мав передати моанцям опісля того, як люди Ольга зроблять належні підрахунки. Якраз надійшов один з останніх обозів, і вояки Сереженя розміщували прибулих. Вогнедан вів Альдону повз змучених дорогою, обірваних людей з понівеченими тавром обличчями, знаючи, що все це марно. Не зрозуміє його ішторнійка… Не втямить, для чого він взяв за неї саме таку ціну.

-Ясний пане…

Один з визволенців… Кругловухий…

-До кого можна звернутися, ясний пане, аби прислали цілителя…

-Я є цілителем, - мовив Вогнедан, - ходімо.

Чоловік відбував свій строк у фортеці Тарнед, що в Астеоні. Відбував за те, що був ватажком розбійничої ватаги з Ведангу. Взагалі, серед визволених найбільше було селян, провинних в якійсь непокорі, або в опришкуванні. Багато хто сидів «за книги», як загиблий під Збраславом пан Ставський-старший. Або «за язик», сказавши щось не те при донощикові. Та ведангець привів Вогнедана разом з Альдоною та супроводом з ельберійської знаті до воза, на якому лежали дві істоти незрозумілої раси й походження.

Власне, то були два кістяки, обтягнені шкірою. Голови у обох були голені, власне, як і у всіх каторжан. Вуха… Вух не було. Заміть облич – суцільні гнійні струпи. Такі ж струпи по всьому тілі. І сморід від цих істот був таким, що Імператриця гидливо піднесла хусточку до носа.

-Ми вже думали, - стиха пояснював чоловік з-під Радину, - добити їх, аби не страждали. Та потім вирішили – нехай хоч поховають в рідну землю. Вони, ясний пане, сіллонські корсари. Їх викинуло на берег опісля загибелі корабля. Коли їх до нашої тюрми привезли, то були юнаки, красивіші за квіти. Знущалися над ними тільки за те, що вони з Сіллону. Іншого приводу не було. Весь час тримали на ланцюгу, в підземних льохах, а нагору виводили лише для прилюдних тортур. І катували не для того, щоб про щось дізнатися, а просто так… Задля розваги. Ці бідолахи перші місяці ще трималися… Співали… Як вони співали… Ми плакали в своїх цюпах. А потім… Ви не знаєте, ясний пане, що таке підземелля моанської фортеці…

Вогнедан поволі розстебнув кунтуша і відтягнув комір сорочки. Опришок, побачивши сліди від нашийника, тільки головою покрутив.

-Отже знаєте, - сказав, - тоді поможіть їм. Якщо зможете.

Того ранку Повелитель вичерпав себе трохи не до того небезпечного краю, за який не можна заходити тому, хто зціляє праною. Лице Вогнедана вкрилося від напруги кривавою росою, але він втримав у яві обох сіллонців. Юнаки так і зосталися спотвореними, та життю їхньому вже нічого не загрожувало. Чорногорець віддав наказ відправити обох до Боговлади і розмістити в будинку Ольга Лелега. Правитель сподівався опісля відновлення сил повернути корсарам вроду.

Мечислав тим часом розмовляв зі своїм земляком.

-Говорите, нема куди повертатися? – зітхнув, - йдіть-но чоловіче добрий до Гнізда Драконів. Добиратися краще найманим повозом, гроші на це вам видадуть. Там спитаєте пані Тополину, вона моя управителька. І пані візьме вас на якусь службу. Ви за що сиділи?

-Попався на тому, - сказав ведангець аж ніяк не розкаяно, - що повісив у Чорному яру управителя Радинського воєводи. Дуже вже цей красень докучав селянам, а особливо – поселянкам.

-Гаразд, - хмикнув Мечислав, - мені довелося зустрітися в бою з самим Радинським воєводою. Пан Глефтінін цього не пережив. А як щодо мирного життя, пане опришку?

-Ваша ясновельможносте, - сказав ведангець, втямивши, хто перед ним, - я досі вважаю, що сплю і бачу щасливий сон. І дуже боюся прокинутися в камері Тарнеду. Коли нас звідтіля вивозили, всі вважали, що їдемо на смерть. Але я сподіваюся звикнути до мирного життя. Тільки не злякається ваша управителька каторжанської пики?

-Та ні, - засміявся Веданг, - пані Тополина не з лякливих.

-А пан цілитель за що сидів? – пошепки поцікавився опришок.

-Пан цілитель, - мовив Дракон, - сидів за те, що є Вогнеданом Чорногорським.

-О, ні, - тільки й вимовив невдаха-розбійник, - сам Визволитель…

Альдона тим часом тулила до обличчя хусточку і зітхала. Вогнедан не став її питати, чи зрозуміла вона що-небудь. Але, принаймні, більше ясна пані не запитувала його, на кий біс Вогнедану Чорногорському потрібна незалежна держава.

Коли прибув останній обоз, і зійшлися всі підрахунки, пані Альдону було урочисто передано моанським послам. Ішторнійка виголосила розчулену промову, в якій до небес підносила шляхетність Повелителя Вогнедана, сіла до карети з гербом Чоррінів і зникла з життя чорногорця на превелику радість Вишеньки. Хоча листи від пани Альдони, Імператриці всієї Моанії, правитель Ельберу продовжує отримувати і досі. В останньому вона сповіщала про народження маленького принца Іркана. Це її другий син, а першого пані Альдона назвала Гендом.

Повелитель дбає про те, аби дружина не знала про оте листування, яке йому потрібне для політичних справ. Ще добре, що ім’я князя Зельма є нині в Моанії символом підлості й зради, і Імператриця не може назвати дитя його, Вогнедана, мейдистським назвиськом. Бо Вишенька всі ці кілька літ дуже побивалася над тим, що у них не було дітей. І ось нарешті… Син і спадкоємець… Втім, від донечки він теж не відмовиться…

Вогнедан напружує слух, але у передпокої тиша. Вербена обіцяла сповістити його в разі якихось зрушень… Нічого, адже поруч з Вишенькою Дана… А Мечислав сидів з ним, аж доки правитель не відправив його відпочивати. Зараз друг, певне, спить у своїх покоях, обійнявши маленького сина. Після отого жахливого випадку в Гнізді Драконів Веданг трохи звихнувся на заходах безпеки.

Безпека… Ось у нотатнику одне слово: Зелібор. І дописано нижче: «Сказати Зореславу»

Зелібор та Зелемінь є й досі великим клопотом правителя. Князь Зореслав Зелемінський тримає там лад залізною рукою, але ж за всім не встежиш. Хитрющі зеліборські ратмани миттєво визнали нову владу. Втік до Моанії, здається лише пан Келіяр Сережень, вітчим Рогволода, котрий все боявся, що його таки повісять за оту мудру пораду щодо Вогнеданових вух. А решта принишкла і зачаїлася. То були не боговладські дурні-«персики», пан Фотін свого часу навчив зеліборців розумної поведінки та здатності зберігати таємниці.

В усякому разі, заворушення на релігійному ґрунті захопило зненацька і Вогнедана, і князя Зелемінського з воєводою Рогволодом. На щастя, Повелитель тоді саме об’їжджав Зелемінь і зумів допомогти Рогволоду зупинити бунт. А то був таки справжній бунт – кільканадцять мейдистських селищ мішаного походження напали на сусіднє село, мешканці якого не дуже-то вчащали до церкви, вбили кількох людей, яких запідозрили у язичництві, а потім хтось підкинув бунтарям думку іти походом на Зелібор. Во ім’я Ока В Трикутнику та Святого Мейді.

Вогнедану довелося вжити Сили Триглаву. Ні, не вогню, борони мейдистський Боже, і всі Боги знаного світу. Бо бунтарі йшли штурмувати Зелібор разом зі своїми жонами та дітьми, котрі несли хоругви і злагоджено співали славні. Рогволод, котрий перекрив зі своїми воїнами зеліборський шлях, розгубився… Стріляти в беззахисних він не міг, але не міг і пропустити їх далі, бо, разом з хоругвами, ці побожні мейдисти несли на саморобних списах голови вбитих ними мешканців «поганського» селища.

Повелитель говорив з повстанцями дві години. Не підвищуючи голосу, але його промова віддавалася у розумі очманілих від люті фанатиків. Як тільки він замовкав, піднімалося ревище і селюки починали вимахувати кілками й косами, а жони гістерично верещали, що хочуть постраждати за Святого Мейді. Нарешті вплив на розум цих напівбожевільних став достатнім настільки, що вони не тільки погодилися розійтися по домівках, але й видали Сереженю убивць. Вогнедан тоді сказав таки князю Зореславу все, що про нього думав, адже це через його недогляд провінцією поповзли чутки про насильницьке навертання до поганства та закриття церков.

Ох, цей Зелемінь... Відкрита рана на тілі його країни... Рана, що й досі час від часу кривавить якимись заворушеннями... Незлий подарунок він зробив своєму приятелю Лемпарту, що є то є...

Коли Вогнедан приїхав до Зелеміню наступного разу, то в нього стріляли просто на вулиці Зелібору. Він тоді прогулювався містом своїм звичаєм без супроводу, лише з самим Вереном, котрий вірно ніс службу тілоохоронця. Убивці спершу хотіли пристрелити парда, а тоді знищити нелюдь в блакитному. Вогнедан чув їхні думки так, наче розбишаки розмовляли поруч. Він навіть міг сказати, скільки грошей вони отримали від нового хазяїна Цитаделі за його смерть... Верен хижо ошкірився, з’єднаний зі своїм Повелителем розумом в одне ціле. І мисливці перетворилися на здобич...

Була ще одна спроба. До правителя на прийом прийшов чемний городянин, котрий мав позов до свого родича у справі заміського маєтку. В цьому не було нічого незвичайного - староельберійський звичай вважав князівське право вищим від судового. Але Вогнедана насторожило те, що зеліборець звернувся саме до нього, а не до князя Лемпарта. Мешканці цього милого міста під час приїздів Повелителя намагалися особливо не навертатися йому на очі, все ще боячись якихось кар за свою негідну поведінку. А тут зеліборець прийшов до Князя Вогню, як бо називали останнім часом Вогнедана і вороги і друзі, з якоюсь незначною справою про земельне розмежування....

Словом, Повелитель терпляче вислухав прохача, а коли той хотів подати йому сувій з паперами на отой маєток, чемно порадив спершу вийняти з того сувою ножа... І моргнув своїй чорногорській варті. Зробив він це з почуття людяності - Верен порвав би невдалого вбивцю на шмаття. Маючи нині розум дорослого, чорний пард поволі ставав жовчного і нетерпимого норову, а Вогнеданових ворогів ненавидів люто. Відсутність краси та гармонії у явному світі бентежила розумного звіра чи й не більше за пересічну людину.

Не любив Вогнедан Зелібору... Хоча й допомагав всіляко і Лемпарту, і Рогволоду. І навіть сам керував знищенням моанських бандитів, котрі проникали до провінції зі Страгії. Поганці намагалися переконати простолюд, що вони є Вогнедановими чорногорцями-язичниками, котрі, мовляв, нині мають владу, а тому грабують і вбивають. Зладнати з ними виявилося не так просто - але зладнали. Знову довелося ввести, як колись у Північному Данаділі, польові суди з єдиним вироком - шибениця. Моанські шляхтичі - полонені дуже обурювалися способом страти, бо вважали, що є гідними ешафоту... На подібні ремствування Князь Вогню зазвичай відповідав, що істоти, котрі напастують мирних людей, гідні смерти на палі, але, оскільки це видовище є занадто огидним, він, Вогнедан Ельберійський, прирікає їх на смерть у зашморгу.

Опісля Зелеміню поїздки у Веданг були майже відпочинком, незважаючи на постійні чвари поміж місцевим людом та зайдами з Моозу у Радині та околицях. А вже у Квітані Повелитель відпочивав душею. Князь Крук та княгиня Мальва приймали його у Дарі як рідного сина і жалілися, що їхнє Вовченя стало зовсім ельфом і тільки й знає, що пише листи до своєї сіллонської панночки.

Так він і їздив тоді по своєму Ельберу: Зелемінь, Веданг, Квітан, Данаділ... У милій своїй Чорногорі бував рідко - вже там-то було все гаразд... Хоча останнім часом і у Верховині стало неспокійно - над Ельбером нависла загроза з Ішторну.

Вогнедан перегортає аркуш нотатника. Погляд зупиняється на двох прізвищах: Світозір Хвиля та Винозір Хмара... Авжеж... Це оті двоє сіллонців, яким він врятував життя трохи не супроти їхньої волі...

Коли Вогнедан врешті дібрався до Боговлади опісля об’їзду провінцій, він не те, щоб забув про двох понівечених в’язнів фортеці Тарнед, але струс від їхнього вигляду якось відсунувся за клопотами на задній план. І тому він здивовано глянув на Вишеньку, котра почала йому докоряти за спробу порятунку корсарів.

-Мій повелителю, - говорила юна жінка, - ці двоє гідних дивних могли б уже спочивати в дубовім гаю і очікувати на краще переродження. Їхнє нинішнє існування несумісне з красою і гармонією... Ви відновили їхні сили, але... Краще вам подивитися на них самому, однак тепер їм буде вже набагато важче піти з цього світу...

Вогнедан пішов до того крила будинку Ольга, де знаходилися кімнати для гостей. Там він побачив колишніх бранців, котрі спочивали у кріселках, прикриті плетеними ковдрами.

Один зі срібних глухуватим голосом читав приятелеві його, Вогнеданову, улюблену збірку віршів, що збереглася ще з домоанських часів.

-Як хвиля,

Розшматована об скелі

Буремним вітром,

І моя душа

Від невгамовних спогадів змарніла...

Цей образ не дуже вдалий, мій приятелю Винозоре... Хвиля, вдарившись об скелю, зливається з морем і зникає... Чи не так?

Винозір стиха кивнув головою. На Вогнеданові кроки обоє воїнів поволі обернулися.

-Вітаю вас у Боговладі, - сказав Повелитель.

-Ми теж вітаємо Визволителя, - вимовив Світозір, а його друг мовчки підніс руку у військовому привітанні, - і просимо дозволу запитати, в чому наша провина перед Вогнеданом Ельберійським?

-Провина? - перепитав Вогнедан.

-О, так, - зітхнув срібний, - ви підняли нас трохи не з могили, але наше життя нині є позбавленим сенсу. Наші спотворені тіла викликають лише огиду, хоча мила пані Вишня присягає, що це не так. Якби нам було надано можливість вирушити в останню подорож на місячному човні....

Повелитель роздивлявся співбесідника. На помережаному шрамами обличчі жили лише очі дивного воїна. Витончені риси юнака було наче зім’ято... Ніздрі вирвано. І тим несамовитішою була холодна іронія в глухому голосі. «Красивіші за квіти», - згадав Вогнедан. Винозір, половину обличчя якого займав великий опік, дивився на свого рятівника одним оком з сумовитим докором.

-Моєму другу відрізано язика, - сказав Хвиля, - тому він не може привітати вас як належить. Але він повністю розділяє мою думку щодо недосконалості цього сумного світу. На жаль навіть цілителі Сіллону не можуть повернути красу та гармонію нашому існуванню. Ми не є людьми, аби чіплятися за можливість просто дихати. Тому прохаємо вас про надання нам можливості покинути явне тіло так, як належить воїнам.

-Моє миле панство, - відповів тоді Вогнедан, - я присягаю вам, що, якщо моїх слабких сил не вистачить, аби привести вас в гармонію з цим світом, я надам вам таку можливість.

Вогнедан і досі згадує з жахом свій оплаканий стан опісля зцілення обох сіллонців. Відновляти втрачені частини тіла дійсно не міг жоден волхв. Однак, це було під силу тому, хто володів Триглавом. Стародавні сувої стверджували, що, опісля втрати частини явного тіла, у постраждалого залишається тінь цієї частини, яку чоловік довго відчуває опісля, і яка навіть може йому боліти. Цілитель великої міці міг матеріалізувати цю тінь до щільності втраченого органу. Що і зробив Вогнедан для обох корсарів. Коли обидва юнаки поринули в сон, котрий супроводжував зцілення, Вогнедан вийшов до садочку Ольга, схожому на той, що Князь тіней мав на Сіллоні, і зомлів перед очима Мечислава, який його там очікував.

Ох і докоряв йому тоді Веданг. Меч говорив, що йому самому до сліз шкода срібних воїнів, але ж на Сіллоні відважних істот вистачає, а Вогнедан один такий на весь Ельбер... Смерть двох корсарів принесе смуток лише їхнім рідним, а смерть Князя вогню - загибель новонародженій країні...

Вогнедан кивав головою, з усім погоджувався. Хустинка, якою Вишенька втирала йому обличчя, просякла кривавим потом, що виступив у нього по всьому тілу. Сорочка-чорногорка стала з білої багряною. Він навіть зараз, через кілька літ, не знав, для чого він пішов на такий ризик. Занадто жалісливим Вогнедан Чорногорський, нині Ельберійський, ніколи не був. І чудово розумів, що душі сіллонців можливо не одужають ніколи, як не одужав він сам від пережитого колись болю. Однак...

Корсари прийшли його навідати наступного ж дня. Прекрасні, мов квіти зоредиву. Сіли у принесені челяддю кріселка і довго мовчали.

-Воїни Сіллону, - вимовив Вогнедан, - чи зможете ви зостатися?

-Ми зможемо, - переливчасто відповів Винозір, - я думав, що мій голос замовк навіки, але нині я можу виповісти свою вдячність. Але чи не занадто ви виснажилися, володарю?

-Не занадто, - сказав Вогнедан, - менше з тим. Як ви опинилися у тому пеклі?

Воїни стиха почала оповідати, виспівуючи переливчасті слова. Про бій з імперською галерою, про шторм, котрий розшарпав і так уже підбитий корабель... Про те, як їх, напівпритомних, винесло разом з уламками на недалекий берег.

-Там нас і схопили, - оповідав Хвиля, - ми були майже без тями. Не змогли навіть ману накинути. Власне, ми вже приготувалися до того, що нас повісять. Саме так страчують полонених корсарів. Ну, може перед цим ще щось... Але ми потрапили до рук божевільного. Зовсім молодий офіцер...Він командував внутрішньою охороною Тарнеду. І всі в’язні були в його повній владі.

-Він був такий дивак, - додав Винозір, - досить негарний з виду смаглявий чоловічок. Щодня з його наказу когось карали. А нам він сказав, що зараз від нас смердить пихою, а скоро буде смердіти... ну, розумієте. Він був яким-то звихненим на запахах... Неначе...

-Неначе ми з приятелем, - продовжив Хвиля, - винні в тому, що від дивних нема такого запаху, як від людей... Звісно, людські тіла мають різкий запах, але ж це лише особливість явних тіл, і ми, моряки, до цього швидко звикаємо. У мене був мішаний екіпаж, і, звичайно, в умовах корабля... Але ми з цим мирилися, хоча й вимагали від команди чистоплотності... по можливості. Цей же офіцер... Від нього тхнуло як з ховрашої нори. Він вживав яких-то парфумів, але... І от він заповзявся довести нас до такого стану, аби від нас смерділо... Я прошу вибачення за негармонійні подробиці...

-Але саме в цьому і полягало божевілля цієї істоти, - озвався Винозір, - і ми заплатили за це місяцями страждань. Присягаюся променями Сіллону, я не раз шкодував, що мене не повісили одразу. Він не просто наказував нас катувати - він нівечив нас. Зрештою, ми перетворилися на те, що ви бачили. Смерть забарилася, адже стійкість тіл дивних увійшла в примовку. Я не знаю, як нас вдалося довезти до Ельберу, напевне - завдяки кругловухим, котрі відбували ув’язнення в Тарнеді. Вони нам дуже співчували, але нічим не могли допомогти.

-Той офіцер, - зітхнув Хвиля, - мучив нас перед очима в’язнів... І обіцяв послаблення тим, хто прийматиме в цьому участь. Зголосилося лише двоє, але вони не дожили до визволення. Чоловік, котрий опікувався нами дорогою, сказав, що в’язні їх стратили за вироком власного суду. Бідолаха дуже переймався тим, що ми подумаємо про його расу...

-Так, ельберійці є дуже чутливими, - погодився Винозір, - наш екіпаж... Я весь час думав, чи врятувався ще хоч хтось. В Тарнеді з «Лебедя» були лише ми, тож можливо кругловухим хлопцям вдалося обдурити берегову охорону.

Вогнедан відзначив собі, що потрібно попрохати Ольга зайнятися Тарнедом. Власне - отим офіцериком. Ніхто не може безкарно знущатися над дітьми зорі Сіллон. Повелитель міг зрозуміти пана Гаратто, котрий віддав його на тортури задля здобуття відомостей. Міг зрозуміти навіть Короната Астеонського, який з помсти запроторив його до Неззького льоху. Але нівечити живих істот лише за те, що вони красиві... Подібний збоченець негідний того, аби оскверняти своїм існуванням знаний світ.

-Як звали гієну, що зробила це з вами? - спитав правитель, - я маю змогу зробити так, аби від нього смерділо страхом.

-Офіцера звали Горошт Хадін, - сказав Світозір, - але його кудись перевели з Тарнеду. Якраз перед тим, як нас відправили на Південь.

-О, ні, - пробурмотів Вогнедан, - старий знайомий...

-Ви знали цього божевільного? - здивувався корсар.

-Я знаю місце, де він збожеволів, - пробурмотів Вогнедан, - від нього і тоді смерділо, наче з тхорячої нори. Добре, менше з тим. Його знайдуть... Милі браття... Я дуже хочу, щоб ви жили і забули весь цей жах. Не покидайте цей світ - в ньому не так багато гарних речей і вродливих людей і дивних...

-О, - всміхнувся Хвиля, - то ось яким є шлях вашої думки... А ми трохи дивувалися, чому вогняний дух Ельберу ризикує собою задля того, аби повернути колишній вигляд двом незнайомим сіллонцям... Те що з нами сталося, забути важко, але ми, принаймні, спробуємо.

-Спершу, - мовив Вогнедан, - вам снитимуться жахливі сни... Але дух ваш затягне рану...

-Сила духу, - мовив Світозір, - теж не безмежна. Та ми триматимемося. Хоча б тому, щоб ваші зусилля не були даремними.

От і записано в нотатнику Повелителя під прізвищами сілонців: «Горошт Хадін». А нижче - «загинув у Страгії.... Відомости від Мечислава.»

Гієну прикінчили раніше, ніж Вогнедан встиг розпорядитися про її віднайдення і покарання. Він сповістив про це сіллонців, і ті зітхнули з деяким полегшенням. Можливо, їм перестануть снитися жахливі сни. Нині молоді воїни є вдома, на Сіллоні, і навіть уже виходили в море на новому кораблі. Вогнедан отримує від них листи, сповнені лагідного суму і тонкої іронії. Сумують вони за тим, що ніхто з екіпажу загиблого «Лебедя» так і не повернувся на рідний острів, а підсміюються за звичаєм дивних над власними страхами і зморами.

Страхи... Він, Вогнедан, за ці роки двічі зазнав страху. У Боговладі на нього був вже четвертий за рахунком замах, коли в нього стріляв трохи не впритул ще один божевілець, великий патріот Великої Моанії пан Келат Веркін. Повелитель ніколи не забуде того страхітливого відчуття порожнечі з яким він раптом опинився в росяних травах потойбіччя. Він не відчув убивцю, бо був дуже виснажений черговим зціленням... Кого він тоді рятував... Здається пана Роллу, колишнього імператорського лікаря. Хворобу Ролла мав невиліковну звичайними засобами, зцілення забрало багато сил - і ось маєш... Рудий моанець вистрелив в нього, Вогнедана, не чим небудь, а срібною кулею, освяченою в дванадцяти церквах. Цю кулю Повелитель носить нині замість брелока на ланцюжку.

Врятувала Вогнедана від смерти його вистраждана Сила. Явне тіло заживило рани, і росяний луг потойбіччя розтанув під ногами... Розплилися перед очима обриси дубового гаю, і постаті поміж дерев, котрі очікували на прибулого. Отямився він на руках у Білозіра Лелега, котрий і попрохав його того дня допомогти Роллі. Загадковий моанець ридав, як дитина, і навіть не намагався перев’язати йому рану, котру вважав смертельною Втім, так воно і було - зазвичай з такими пораненнями не виживають.

І, наче навмисне, у цієї смерти та воскресіння з мертвих був небажаний свідок... При чому - навіть дуже не бажаний. Саме тоді Вогнедан вів перемовини з ішторнійським Орденом, а одним з посланників був не хто інший, як відомий йому пан Дастені, і так уже наляканий ним свого часу. Тоді, в Чорногорі, Вогнедан на очах у ошелешеного святенника розніс порухом руки камінну загату, випустивши на волю Літаву. Нині витворив ще гірший жарт - воскрес із мертвих.

Белатець на службі Ордену остаточно упевнився, що має справу з дияволом. Перемовини зайшли у глухий кут. Опинився в будинку Ролли пан Дастені звичайним чином - зайшов навідати хворого небожа. Бувають же такі збіги обставин... І де взявся отой Келат Веркін з його срібною кулею...

Другим Вогнедановим жахом був той день, вірніше та ніч, коли трохи не загинув Мечислав. На третій рік Незалежності Веданг став щасливим батьком гарнесенького хлопчика з чорними «драконячими» оченятами і ніжним матовим личком, успадкованим від Дани Пард. Дитя було гордістю всіх Трьох Родів - перший спадкоємець слави пращурів, народжений на волі.

Через півроку опісля того Повелитель з Даною перебували у зелемінському лісі, де знаходився у сховку «Сіллонелл». Вогнедан барився відводити його на Сіллон - занадто реальною була можливість нової війни. Як не з моанцями, то з ішторнійцями. Обговорювалося навіть питання, щоб тримати корабель у Чорногорі, поближче до ішторнійського кордону. Ну, а Вогнедан з сестрою використовували кожну можливість, аби навчитися чомусь від розуму Леарану, котрий звався жіночим ім’ям.

Ясна річ, що з ними тоді був і Горицвіт, котрий вважався нині визнаним знавцем секретів «Сіллонеллу». Дитину Дана залишила в Гнізді Драконів на руках Купави Тополини та люблячого татка, котрий няньчився з малюком ще більше, аніж Купава.

І от, під час навчання у сні, Вогнедан відчув якийсь тривожний поштовх в глибинах духу. Пробуджувався він від того штучного сну як зазвичай поступово. Дана отямилася одночасно з братом, і Повелитель ніколи не забуде, як вона глянула на нього, коли в розум обох двійнят увірвався біль навпіл з божевіллям гинучого Веданга.

Мечислав кричав їм про загибель сина... Про те, що він є незмінним і вірним... Про те, що гине нескореним... Про те, що не вберіг своє дитя... Вони так і не втямили, що сталося... Перелякана всмерть Дана ухопила брата за руку і намагалася уявити собі спочивальню Гнізда Драконів. Але передсмертний крик в її розумі не давав їй зосередитися. І тоді Вогнедан звелів Горицвіту піднімати «Сіллонелл».

Замок Ведангів був вкритий темрявою. Мечислав перебудовував старий дім, і тому майже всі челядь нині жила у прибудовах. Світилося лише вікно спочивальні. Тієї спочивальні, що виходила на яр.

Вогнедан став у розчиненому люці, як колись Дана над полем Предслави. І стрибнув просто у відчинене навстіж вікно. Миті йому вистачило, щоб зрозуміти, що сталося. І спалахнув вогонь Триглаву...

Моанські пси з Цитаделі... Вони прив’язали Мечислава до канапи з високою спинкою. Дракон був чи-то непритомний, чи-то вже мертвий: його голос згас в головах двійнят кілька хвилин тому. Колиска біля подружнього ложа... Дитини там не було... Порожня колиска...

Вогнедан убив їх одразу. Він уже міг убивати, не ризикуючи рознести половину замку. Він навіть не втямив, скільки там було людей... Не пам’ятав їх облич... Залишився тільки один - котрий стояв біля Мечислава зі скривавленим ножем в руці. Поганець заскочив за канапу, прикрившись зв’язаним бранцем.

-Зельме, - сказав він білими від жаху губами. За спиною Вогнедана металися у вогні люди. Кричали... Падали... Зайнялася запона на ложі...

-Джуро Лускін, - прошипів Повелитель. Він пізнав ворога миттєво.

-Давай... домовимося, - сказав колишній однокурсник, - За мене заплатять... Імператор мене цінує...

Вогнедан про це знав. Ольг сповістив його якось, що місце пана Гаратто при Корогу Другому займає молодий, але дуже діяльний пан Хорд Лускін. Оті банди, котрі йшли зі Страгії під виглядом чорногорських вояків, були його витвором.

-Я не ціную сміття, - виплюнув Вогнедан, - я його спалюю.

-Твій друг ще живий, - прошепотів Хорд, - ти вб’єш і його...

-Ні, - мовив Вогнедан, - не вб’ю... Здохни, зелепуцьку...

Вогню він не вжив, щоб не зачепити Мечислава. Отой поштовх, що перетирав на порох каміння, розмазав Лускіна по стіні... В буквальному сенсі... Видовище було на рідкість огидним.

А те, що вони зробили з Мечиславом було страшним. Глибокі порізи на грудях Веданга складалися в руни Корогви... Головний Хорунжий... Сила і Слава... Йому для чогось зав’язали очі, і Вогнедан зірвав ганчірку, зустрівши безтямний погляд друга. Зрозумів, що моанці боялися, що Дракон якось вплине на їхні мізки... Дійсно, останнім часом Меч далеко пройшов стежиною духу...

Вогнедан сидів біля друга, і з пальців його текла цілюща сила, заживляючи рани. Веданг підвів голову. Біль викривив його риси...

-Ну, - сказав, дивлячись перед собою застиглим поглядом, - що ж ви, тварюки? Я поспішаю до сина...

-Меч, - вимовив Вогнедан, - спокійніше, Меч... Що тут сталося? Де Воїн?

Малюка Веданги назвали на честь загиблого діда. А Дракон запевняв, що це Воїн Ведангський власною особою прийшов на перевтілення.

-Нема у мене сина, - вимовив Дракон. Він не пізнавав Вогнедана, провалюючись в безодні духу, - ми, всі троє - воїни... Ольг пішов вперед... З моїм хлопчиком... Я маю його наздогнати.

-Дано, - мовив Вогнедан подумки, - ти можеш відчути дитя?

-Малюк живий, - прийшла відповідь, - тільки я не знаю, де він.

-Меч, - знову покликав Вогнедан, - що сталося з дитиною?

Та Мечислав не бачив друга... Не чув смороду від обвуглених тіл... Не бачив, як до спочивальні вбігли озброєні челядинці, яких хтось таки підняв по тривозі.

-У Повелителя, - сказав, - немає слабких місць. До нього вам не дібратися...

Вогнедан заплакав, зрозумівши, чому катували Дракона... За вікном промінь велетенського ліхтаря «Сіллонеллу» метався по зарослому деревами проваллю яру.

-Я їх бачу, - озвався у голові Вогнедана дивно спокійний голос сестри, - пана Ольга з малим... В кроні дерева. Ми їх зараз витягнемо... Горицвіт підведе поближче корабель...

Повелитель відітхнув полегшено. Вийняв з піхов на поясі ножа... Перерізав пута, що вп’ялися в тіло Веданга. Мечислав, видно, намагався їх перервати... Від ран залишилися білі сліди на смаглявій шкірі, безволосій, як у чистокровного. Дві руни - Сила й Слава...

Веданг продовжував сидіти, розкинувши руки по спинці канапи. Він був байдужим до всього. Незмінний і вірний... Страшний вибір запропонували тобі, брате...

«Сіллонелл» вже висів перед вікном... На висувному місточку лежало тіло Ольга Лелега. Родинний правник і князь Данадільський ще дихав... Ледь-ледь. Так, принаймні, мовила Дана. Сама вона стояла в люці, притиснувши до себе малюка, котрий обурено верещав.

Вогнедан обережно відійшов від Веданга і виліз на підвіконня. Князь Данадільський чіплявся за життя з впертістю дивного. Повелитель оплутав його понівечене тіло срібними нитками Сили. Обережно перетягнув до кімнати. Мовив до Дани:

-Звели Горицвіту повертатися до криївки. А сама іди сюди.

Дана виконала наказ. І стрибнула на підвіконня, тулячи до себе Воїна.

-Він як? - спитала. - Мечислав...

-Розум, - вимовив Вогнедан, - не витримує... Згасає... Боги мої, та що ж тут сталося? Звідки тут взялися люди Цитаделі?

-Поспішив ти, брате, - процідила Дана, поглянувши за канапу, - ну, що ж...

Їх перенесли до будиночка Купави - Мечислава і Ольга. Пан Лелег спав тим самим сном, котрий відновлює сили опісля зцілення. Вогнедан якось і не дуже хвилювався за Князя тіней, знаючи його славетну витримку. Мечислав лежав на ложі управительки, дивлячись в стелю застиглим поглядом.

Вогнедан сів поруч. Підняв друга, поклав його голову собі на плече.

-Меч, - сказав, - це я, Вогнедан... Чуєш?

-Вогнедан, - вишептав Веданг, - милий брате...

І досі згадує Повелитель оту радість, яка охопила його при цих словах... Пізнав його брат... не провалився в безодню...

- Я тут, - мовив, - я біля тебе...

- Убивці, - сказав Дракон, - в замку...

- Вже все закінчилося... Ми тут... Ми з тобою... Ось Дана...

- Дана, - прошепотів Мечислав, - ні... Убий мене, брате... Я не можу... Дана... Дитина...

І тут Дана зробила ризикований крок, спробувавши струсонути Дракона від оцього страшного заціпеніння. Вона підійшла до ложа, теж сіла поруч і поклала чоловікові на коліна вже заспокоєного сина.

- Любий, - сказала, - візьми нашого хлопчика. Приголуб його... Він скучив за татком. Він вважає, що ти - найвідважніший... Найшляхетніший воїн Ельберу.

Вони обоє і бліда мов смерть Купава, котра застигла в дверях, дивилися, як Веданг поволі доторкається до теплого живого тільця. Руки Мечиславу трусилися так, що Вогнедан сам взяв дитя і притулив його Дракону до грудей, покарбованих шрамами.

-Твій син живий, - сказав, - отямся, Мечиславе...

-Вони, - Веданг зі схлипом втягнув в себе повітря, - вони хотіли мою дитинку... Казали, що голівку... Тім’ячко, кажуть, ще не заросло... А тоді отой пес, що був у них за головного, сказав... Сказав, що випатрають малого як курчатко... Коли Ольг кинувся з ним у вікно, я зрадів... Зрадів...

-Як тут опинився Лелег, Меч?

-Не знаю, - прошепотів Дракон, - нічого не знаю... Я їм кричав - мене... Отим ножем... Тільки облиште дитину... Він правда живий? Це мені не сниться? І пальчики всі цілі? Вони хотіли його ножем...

-О, ні, - сказала Дана, - я цього не витримаю... Мовчи, коханий... Не говори... Поцілуй синочка...

Веданг врешті наважився взяти дитя на руки.

-Рученята мої, - шепотів, - оченятка мої... Личко моє гарнесеньке... Личко мамине, очі таткові... Воїне мій... Синку...

Двійнята заплакали обоє. Одночасно, як в дитинстві.

Наслідки цього страшного випадку були теж лихими. Веданг одужував тяжко. З дитиною він не міг розлучитися ні на хвильку. Ще гірше було з князем Данадільським. Виявляється, серед бандитів якимось чином опинився пан Білозір, котрий тоді гостював в Гнізді Драконів з Терночком та Найсінем. Ольг перетрусив синові папери і знайшов серед них заповіт його кровного діда, князя Астеонського. Передати цей давно втрачений папір Білозіру могли лише «тайняки».

Ольг приїхав попередити Мечислава про підозрілих осіб, яких його люди відстежили до Дубна, а потім загубили слід. І сам потрапив до рук моанців. І Ольг і Веданг вважали, що отой стрибок у вікно був єдиним виходом зі страшної пастки. Священне право воїнів Ельберу померти тоді, коли подальше життя є несумісним з честю, врятувало Дракона від необхідності оповісти ворогам, за яких умов Князь Вогню стає безпомічним і слабким.

-Ти б розказав їм, Ведангу, - трохи не плакав Вогнедан біля ложа хворого друга, - і про наслідки зцілень, коли я слабну... І про те, що занурююсь у споглядання... Будь воно все прокляте - ти ж міг збожеволіти. Я вже не говорю про те, що, аби не Ольг, вони таки б замучили дитину...

-Я не міг, - жалісно всміхався Мечислав, - Дракони не зраджують... Ніколи...

Ольг почувався ще гірше, ніж Веданг... За його словами моанці зверталися до Білозіра так, наче він був їхнім добрим приятелем. Мечислав ще оповів, що саме Лелег-молодший прив’язував його до канапи, не обізвавшись при тому ні словом. Князь Данадільський зовсім занепав духом.

Справа ще більше заплуталася, коли біля Чорного яру знайшли тіло мертвого Найсіня. Тілоохоронця Терночка було вбито пострілом з пістоля. А того ж дня хазяїн Сколової корчми привіз до Гнізда Драконів смертельно пораненого Терна Лелега....

У Терночка в голові застрягла куля, а на правиці не вистачало трьох пальців. Вогнедан зробив все що міг, та юнак не отямлювався. Він лежав у смертному сні, і, ясна річ, не міг нічого оповісти.

Першим здогадався Веданг. Він, на відміну від Ольга, не звертав уваги ні на які там папери. Дізнавшись про те, як поранено Терна, він одразу ж мовив до Вогнедана:

-Ставлю що хочеш, милий брате, що пальці хлопця лежать десь біля входу у Драконову вежу. Ці пси застрелили лоянця, а Терна хотіли взяти заручником. Не вдалося - довелося стріляти. Тоді вони відрубали помираючому пальці, і прийшли з тим до Білозіра. Не міг він зрадити, я його батьком називав, пана Лелега Ольжича. А от, аби сина врятувати, міг показати падлюкам як зайти до замку без шуму, та мою спочивальню. Я ж в усьому тому крилі сам був - ніхто б і не почув ні крику, ні стогону. І, поки мені очей не зав’язали, бачив я його обличчя... Вигляд був у пана Ольжича - кращим у труну кладуть... У зрадників, яким вдалася лиха справа, такого обличчя не буває. Він аж зеленим був, наче мрець...

Згодом з’ясувалося, що все так і було. Пан Білозір повернувся до Ельберу. Тоді, від душевного болю і сорому, бідолашний «загадковий моанець» забіг аж на батьківщину предків. Ольг, натрапивши на його слід, послав сину голку з отрутою, що у «тіней» означало смертний вирок. Він так і не повірив розумуванням Мечислава через отой заповіт Астеонських князів. А прирікши сина на смерть, князь Данадільський зліг на ложе у своєму боговладському будиночку і став потиху згасати.

Хвала Богам, що усе обійшлося... І Терночок врешті отямився, пролежавши в забутті трохи не рік... І Білозір повернувся, й нині живе в Чорногорі, знову взявши шлюб з Мальвою Лелег, котра врешті решт покинула пана Вереса... І Ольг, князь Данадільський, є опорою Повелителю... Без нього було б важко, без любого стрия...

А Мечислав і досі спить з сином в одному ліжку, тримаючи під рукою меча. А, якщо їде кудись, доручає небожа милому брату Вогнедану, якому доводиться приймати людей у справах маючи біля себе шкодливе дитя.

Що там ще, у нотатничку... Ні, Вогнедан не записує туди пережитий жах... Приємні події... Тільки приємні... Весілля княжича Квітанського та Сіяни Ллєг... Таки Сіяни, а не Меви... Мева Ллєг нині вийшла в море на новому кораблі Світозіра Хвилі... Поки що лише як одна з команди, однак... Винозір Хмара в останньому листі натякнув злегенька:

«Холодний вітер

З гавані доносить

Плач журавля,

Що подругу свою

З собою кличе в небезпечні мандри...»

Так само страждає і мій приятель і капітан, не бажаючи, аби ніжна сіллонська квітка тремтіла від поривів буревію... Але...Розлучитися не в змозі...»

Як все таки летить час... Княжича Квітанського Вогнедан пам’ятає дитям, а нині юнак уже одружений... Його сестричка Вербиця теж уже наречена. Юна княжна розділила, нарешті, пару нерозлучних близнят Лелегів. Опісля довгих залицянь до неї обох братів, вона таки вибрала Ігворра. Як панна їх врешті розріжнила - невідомо. Мстивий Влад заявив прилюдно, що шукатиме собі чистокровну подругу, щоб, принаймні, в майбутньому жони не плутали дітей його та Ігворра. Вовк Вигорич викликав його за ці слова на поєдинок, побачивши в них образу чести його сестри і всього кругловухого посімейства Вигоричів. Поєдинок до першої крові відбувся у лісі за Даром. Переміг, звісно, Влад - молодий квітанець не міг дорівнятися дивному в швидкості рухів. Поранив молодий Лелег майбутнього родича злегка, зрештою, він і не бажав сваритися з Вигоричами, а оті слова сказав спересердя, за що і перепросив потім свого супротивника. Князь Крук з цього приводу сказав лишень, що оті шляхетські витребеньки з поєдинками добрі лише для тих, кого смажений півень не клював у гузицю.

А цей останній рік є вельми тривожним. Загроза війни з Ішторном стає все більше реальною. Не допоміг ні виверт з Предславською битвою, ні затяжні перемовини. Оповідки про кінець світу та про звіра Денницю доводять сусідів з-за гір трохи не до божевілля. Ольг припускає, що святенники навмисне підігрівають войовничі настрої, аби, нарешті, загарбати Ельбер, на який точать зуби століттями.

Вирватися з-під влади одного ворога, аби підпасти під владу іншого зовсім не входить в плани Повелителя. Тому він уже знайшов собі союзника на морі. Другий тиждень у Боговладі перебуває посланництво Шорроги. Острівне королівство - єдине з великих країн Західних Земель, котре визнало незалежність Ельберу. І воно ж таки дуже прагне мати собі до помочі фльоту сіллонських корсарів. З Ішторном шоррогці воюють вже добрий десяток років, в основному - на морі. А нині посланник сказав Повелителю у приватній бесіді, що Головний Оберігач Печатки ладен укласти спілку з самим дияволом, аби, нарешті, відвадити ішторнійців від поганої звички робити нальоти на острови його держави. Тобто страшливі чутки про Вогнеданову особу майбутньому союзу не завада. І добре, і чудово... Тепер ішторнійцям треба добре почухати собі під перуками, перш, ніж починати війну з нововиниклою державою язичників.

Отже - Визволитель виконав своє призначення, розтяв мечем Єдину й Неподільну Моанію, і далі муруватиме свій Ельбер Прекрасний, захищаючи його від усякого ворога... Все як належить сину Зимового Сонця. А нині Вогнедан Повелитель сидить в своїх покоях новозбудованого палацу, милується Місяцем і очікує народження сина Ярого Сонця Великодня... Ні, звісно, він згоден і на донечку, але...

-Вогнедане?

Вербена... Верен пропустив її без звуку. Вогнедан кинув погляд у вікно і побачив, як на сході багряніє пелюстка світанку.

-Що там, стрийно?

-Всю ніч його ясновельможність милувалися Місяцем, - ущипливо говорить стрийна, - а ми всю ніч старалися для блага держави... Скидайте сорочку, Повелителю...

У грізного володаря, якого багато хто вважав трохи не злим духом, затремтіли руки, і він ніяк не міг зладнати з зав’язками чорногорки. Зрештою Вербена сама розв’язала вузлика і сказала стиха:

- Любиш таки її, вогняна душе... Вона все не вірить, а я бачу - любиш...

У маленькій віталеньці його дружини вже сидів Мечислав, тримаючи на колінах сина.

- Іди, милий брате, - сказав ніжно, - три роки тому я теж боявся...

Повелитель зайшов до маленького покоїку перед спочивальнею. З порогу підвелася Горяна, подивилася порозуміло, відсунулася, даючи дорогу. Верен зостався з Мечиславом. Поштивий пард якнайстаранніше виконував всі ритуали двоногих, а звичай говорив, що, окрім винуватця події, біля породіллі мають бути самі жінки.

Вогнедан став на коліна біля ложа, тримаючи в руках вишиванку. Він чув стогін Вишеньки. Не крик, а саме стогін - стримана дивна не давала волі болю. Час зупинився... І в цій порожнечі раптом пролунав дитячий крик.

Сина і спадкоємця Ельберу Прекрасного Вербена поклала на батькову сорочку. Він пищав і чеберяв ніжками. Він мав жити у світі, сповненому краси і гармонії, і захищати його збройно, якщо в цьому буде потреба. Дитя, народжене для волі.

-Загорни мале в сорочку, - напучувала Вербена, - і сідай в оте кріселко. У нас ще є робота, а мале нехай звикне до тебе.

Окрім Вербени біля породіллі клопоталася Дана, а також боговладська відьма Яснолика. Туди сюди бігали покоївки. Але тривоги не відчувалося - отже все йшло як належить.

-Звикни до мене, - прошепотів Вогнедан, притискаючи немовля до серця, - люби мене... Ким ти був раніше, мій очікуваний сину? Я не знаю... Але, напевне, чудовим дивним, сповненим сили та відваги.

Потім маля у нього забрали, обмили, спеленали і поклали до різьбленої колиски поруч з ложем дружини. Вишенька дивилася на чоловіка змученими, але щасливими очима.

-Повір, що я кохаю тебе, - сказав Вогнедан, - будь ласка...

-Я вірю, - на очах у Вишеньки виступили сльози, - тепер вірю... Бо у тебе одне дитя, і воно - моє, і всі наступні діти будуть моїми... Твої синьоокі діти...

-У старшого сина твої очі, - всміхнувся Вогнедан, - вишневі... Хоча він так втішно мружиться, що важко роздивитися.

До віталеньки Вогнедан вийшов таким сяючим, що Мечислав одразу ж кинувся його обіймати, а малий Воїн з писком почепився на стрия, вимагаючи й собі пестощів. В розчинені двері просунув голову черговий паж Птаха, і ознаймив стиха:

-Князь Данадільський до Повелителя.

Ольг зайшов до віталеньки, і йому тут таки сповістили радісну новину.

Родичів до Вишеньки допустили вже по обіді. Весь цей час Ольг з Мечиславом підбирали ім’я для спадкоємця трону. Так нічого і не підібрали - Мечислав пропонував назвати якимось войовничим ім’ям від роду Драконів. Воїславом, наприклад. Воїслав Повелитель, та його побратим князь Воїн Ведангський... Тим більше, що Воїславом звали прадіда новонародженого. Ольг пропонував назвати дитину Світляном. Це ім’я не було розповсюдженим серед знаті, хоча колись княгиня Дана, в дівоцтві Лелег назвала так сина на честь юнака з квітанців, котрий врятував життя їй та Вогнедану. Теперішній князь Данадільський вважав, що подібне ім’я для наступника трону буде знаком єдності обох гілок народу Ельберу.

Вогнедану подобалися обидва імені, тим більше Світляном звали його загиблого друга. Але вони з Вишенькою вже давно підібрали ім’я для сина, тільки тримали свій вибір в таємниці. Навіть Дані з Мечиславом не розповіли.

І ось всі наявні в Боговладі родичі стояли біля колиски принца Ельберу і очікували на волю Повелителя.

- Ми з дружиною, - сказав Вогнедан, - зачали дитя вільними, і народили його для волі. Стародавньою вимовою ім’я Вільний звучить як Ольг. Так ми і назвемо свого первістка, тим більше, що він має прадідуся у перших з таким ім’ям.

Князь Ольг Данадільський заплакав прилюдно. Трохи не вперше за все своє життя.

-Воїне Ведангський, - мовив до свого сина Мечислав, - подивись на оце дитя...

Воїн підвівся навшпиньки і зазирнув до колиски.

-Там лише білий згорточок, - мовив розчаровано, - а я думав, ми з ним будемо бігати у садочку...

-Будете й бігати, - сказав Веданг, - через деякий час. А нині ти маєш запам’ятати, що ти є незмінним і вірним щитом майбутнього володаря Ельберу, яким завжди були Дракони Ведангу. Його звати Ольг Пард-Саламандр, твого принца і брата у других. Будь йому тим, чим я намагаюсь бути для його батька.

-Незмінний і вірний, - повторив серйозно чорноокий хлопчик, - я запам’ятав...

Опісля, звісно, було гуляння в усіх чотирьох передмістях столиці. І вітання від усієї рідні та ельберійської знаті... І урочиста посвята малого Ольга Богам Ельберу, яку провела у новозбудованому храмі Сонця боговладська відьма Яснолика.

«Не зводжу погляду - занотував Повелитель в своєму нотатничку

Змішались кольори

Плакучих верб

І білосніжних вишень -

Весни столиця вбрання одягла...»

Шкода, що квіти скоро опадають... О, ця скороминущість життя...

А Мечислав, сповнений надії на майбутнє, лагідно поглядав на знову розповнілий стан княгині Дани і теж склав вірша, якого й записав в нотатничок свого друга і володаря:

Розквітнувши,

Ніколи не зів’яне

Не змінить кольору свого

Цих вишень цвіт -

Довічною весна на світі стане!»

Все у світі - вічний рух Коловрату. Незмінним є тільки дух, назва якому - Ельбер Прекрасний»

«Незмінним і незламним» - дописав під цим дружнім посланням Повелитель Ельберу. Його очікували нові турботи, але то були турботи вільної людини. І у нього був син, якого назвали Вільним...

«...та від Богів мені, - поволі складалися в душі Вогнедана Визволителя віршовані рядки, - доручено пройти величним шляхом, Про ці часи складаються пісні... За спокій свій давно вже я не дбаю, та десь на дні душі чаїться страх, Як тільки шлях цей довгий уявляю... Проте не стану скаржитись на долю У серці гордовитому зберу В єдине ціле і снагу і волю...»

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Svitozar
18.10.2021 19:02
До частини "13. Місяць уповні"
Супер! Книгу прочитав останньою із серії, після Життєписа Ворона. Не знаю справжнього задуму Авторки, але саме цю книгу зробив би завершальною. Дякую за чудовий твір!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше