Частина 3: Древній голем

Десь за годину копання тунелю під нахилом вниз загальними зусиллями вони нарешті пробилися у велику печеру, сповнену сталактитами й сталагмітами, в центрі якої на постаменті, оточеному тими наростами – стояв голем, творіння древніх дворфійських майстрів. А поряд з ним – величезне ковадло з рунами. 
На чоло голема, крізь маленьку діру в стелі падав тоненький промінь світла, до якого тягнувся глиняний велет.
– Ми на місці! Уламок має бути десь тут! – сказав Мефіон і розсіяв своїх големів у пил.
Варто дворфам і магу було ступити на нерівну підлогу печери, як темно-фіолетовим туманом почав всюди розповзатися фіолетовий дим.
– Це погано… Тримайтеся ближче до мене, – скомандував маг і створив навколо них трьох бар'єр з вітрів. Вони стрімко кружляли навколо, не пускаючи фіолетовий дим.
– Магія вітру? – здивувалась Аюра.
– Взагалі-то, перед цим я вже двічі її використовував, – сказав Мефіон і якось сумно зітхнув. – Значить і ви, дворфи, чули про неї.
– Не так щоб багато… Здається, нею володіють тільки вітряні люди і ще сам Вергій?
– Правильно. Я чистокровний вітряний, – із гордістю у голосі сказав Мефіон.
Тим часом вони повільно просувалися у бік древнього голема і всюди шукали щось, схоже на уламок або те, що є джерелом диму.
– Вони ж наче вищі за ельфів були? – здивувалась Аюра.
– На мені природа відпочила, – удруге зітхнув маг. – Мої батьки високі, і їхні батьки. І всі попередні покоління. Тільки у мене щось пішло не так. Бачачи, що я не росту, батьки переїхали у віддалене село. І не контактували більше з іншими вітряними, аби їх не засудили. Мій нарід ще ті, вибачаюсь, мудаки. Тепер самі вітряні не вірять, що я один з них.
Мефіон і сам не знав, навіщо розповів дворфам про себе. 
– Співчуваю, – відповіла Аюра, а Аґлар сумно погойдав головою. Та потім краєм ока помітив, як під ногами голема щось зблиснуло у проміні світла зі стелі, яке навіть дим навколо уламку змогло розсіяти. Дворф поспішив показати супутникам те, що помітив.
– О, це точно він, уламок скіпетра самого Пан до Вергія! – зрадів маг.
Варто йому було це сказати, як земля здригнулася і фіолетовий дим почав швидко втягуватися у тіло древнього голема.
І з його різьбленої кам'яної плоті прорізалися бузкові кристали різних розмірів. А порожні очі раптом засвітилися демонічними вогниками.
Мефіон розвіяв свою магію.

Голем здригнувся, струшуючи з себе вікове заціпеніння, а тоді гупнув об землю так, що вона ходуном заходила. І сталактити над головами дворфів та мага почали небезпечно розгойдувалися. Також деінде з–під землі почали вириватись шматки скель, гостре каміння, уламок чийогось гігантського скелета, дрібки якихось кристалів, руди… І ще багато всього. Одночасно з цим сипалось дрібне каміння зі стелі, та навіть зірвалось і впало трійко сталагмітів. Добре хоч не поряд з мандрівниками.
Відвертаючись від стрімко виринаючих з-під землі перешкод, вони наближались до давнього голема.
Він був у десь чотири дворфійські зрости. Та кожен розумів: доведеться битися. Іншого виходу просто не було. Без хоч якогось плану вони кинулися на голема, і це було дуже невдалим рішенням.
Бо кайло Аюри не лишало на кам'яній поверхні жодної подряпини, булава Аґлара вибила з ноги самі крихти, а магія Мефіона буквально розвіялась іще на підльоті. Себто "каменюка" мала ще й захист від магії.
– В нас проблеми! – викрикнув маг.
– Я помітила! – огризнулась Аюра. Аґлар мовчки дубасив ногу голема, з кожним ударом вибиваючи все більші й більші камінці. Але вираз його обличчя красномовно показував усе, що він би зараз хотів висказати.
– Що робитимемо? – запитав Мефіон, – я можу нас телепортувати в тунель, але недалеко.
Аюра замислилась, та її погляд раптом впав на уламок, що лежав трохи позаду голема. Тут-же в голові дворфійки промайнула божевільна думка, типу "а що, як".
– Будь готовий нас перенести, – кинула вона магу і, зігнувшись, ринулась поміж ніг голема.
– Ти що… А, поняв, – він почав готувати закляття, а Аґлар мовчки став на захист магу. Голем, звісно, не став спокійно дивитись, як Аюра краде уламок. І добряче жахнув кулаком у те місце, де власне останній до цього лежав. Але дворфійка таки встигла дістатись уламку. Проте схопити так і не змогла. Її рука наштовхнулась на невидимий бар'єр.
– От дідько, — вилаялась дворфійка і відстрибнула. А голем рукою таки втрапив по бар'єру уламка і… Кам’яна кінцівка луснула навпіл від того удару й потім розсипалась на кілька шматків. Тобто магічна бульбашка, в якій знаходився уламок, буквально повернула ту атаку голему.
– Магічний бар'єр, в народі – нехватайка. Його нічим не пробити, – розповів Мефіон, скориставшись тим, що голем відволікся на бар'єр і став намагатись його затоптати, але цим тільки кришив собі ступні.
– Тоді є в мене ще одна ідея, – широко всміхнулась дворфійка.
Аґлар ляснув себе долонею по обличчю.
– Тільки цього разу без танців під дупою голема, будь ласка, – попросив маг, що поділяв думку дворфа.
– Нє, все простіше. Ми зробимо величезний важіль. І вронимо голема на ту бульбашку. Що скажете?
– Ну, теоретично, якщо знайти важіль підходящого розміру і противагу, що важитиме більше за голема… Ще й поставити у потрібне місце… Може і спрацювати. – стенув плечима Мефіон.
– А твій вітер може сильно натиснути? – запитала дворфійка.
– Хм… Якщо зібрати найсильніші вітри, максимально стиснути їх, і вдарити цим усім у одну точку… Спробуємо, вибору в нас все одно нема…
З боку Аґлара роздався ще один гучний ляскіт долоні по лицю.

***
Сказано – зроблено. З безрозмірної торбинки Мефіона завдяки його магії випливло двійко дебелих, довжелезних, кам'яних колон і їх було прилаштовано на величезне ковадло древніх дворфів.
– Мефіоне, звідки там колони? – отетеріла дворфійка.
– Краще вам того не знати, друзі, – зітхнув маг.
 Чоловік пішов готувати свої вітри, а Аюра  тим часом звернулась до дворфа:
– То хто з нас його приманить?
А зловивши його злючий погляд, додала:
– Що, хтось то має зробити?
Він покрутив пальцем біля скроні.
– Я знаю! Може в тебе є краща ідея, як змусити голема залізти на колони?
Аґлар спочатку наче щось придумав, а тоді зречено опустив очі та похитав головою.
– От бачиш. Я просто намагаюсь робити все можливе.
Дворф махнув на неї рукою. А тоді раптом зірвався з міста і ринувся до голема.
– От пеньочок! – зітхнула дворфійка. – Я ж хотіла план розробити!
Та вже було запізно. Аґлар з розмаху вмазав булавою каменюці по лівій нозі. А тоді почав завзято дубасити, куди потрапляв, аби привернути увагу. І це вдалося. Голем зиркнув на нього і заніс єдину руку для удару. Дворф із неочікуваною спритністю, бо справляв враження цілком звичайного чоловіка, відскочив назад, вивернувся і дав дропака у бік колон.
Голем заревів так, як може ревіти поранена каменюка. І побіг за Аґларом. А той вправно забіг аж на середину колон і, дочекавшись, коли голем опиниться в потрібній позиції, зробивши зворотне сальто, зістрибнув на землю.
Тієї ж миті Мефіон відпустив свої вітри, і голема підкинуло гігантським важелем. Невисоко. Але достатньо, аби він зміг звалитись на ті самі колони й вбитися об них, розлетівшись на великі шматки. А фіолетовий туман зник, коли розбилися кристали. Мабуть вони і були джерелом тієї магії, що пробудила древнього голема.
– Перемога не за планом, але досить ефектна, – констатував Мефіон.
– Кла-ас, Аґларе, Мефіоне – це було круто! – аж підстрибнула від емоцій дворфійка.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.