СОН

Нічна прохолода змушувала розігріте тіло вибивати дрижаки. Я вже не танцювала і не пила. Я осторонь спостерігала за охмелілою компанією і розуміла, що перебування в їхній незрозумілій для мене темі знуджувало мене до смерті.  

Побажавши всім доброї ночі я пішла в будиночок. Невеличкий коридор, кухня, простора зала і дві кімнатки. Скромно, але затишно. Я вибрала одну із кімнат, натягнула піжаму і повалилася спати. 

Сон. Знову дивний сон. Немов ми їдемо в авто. І знову зустрічаємо Лесю і Андрія. Вони дивно посміхаються. Ми опиняємося в готелі. Тільки я іду з Андрієм, а Давид із Лесею. Мурашки пробігли по шкірі. Дивні відчуття, бажання і страх. Пристрасні поцілунки, надто відверті дотики. Я розплющую очі, поруч Давид. Слава Богу. Сон видався надто реальним...

–Котра година?

-По п’ятій.

- Ще не спав? – пробурмотіла я.

–Ні, але збирався.

–Дякую за відвертість, – люблю коли він каже мені от так як є. 

–Що?

–Лягай спати кажу. Солодких снів…

Я заплющила очі і згадала той дивний сон. Надто реальні дотики і поцілунки, і то був точно не Давид. Навіть уві сні не дають мені спокою незнайомці. Хай би дідько їх побрав. 

Сонячне проміння настирливо пестило моє обличчя. Я підняла мобільний, дванадцята дня. Ого! Один пропущений. Мама.

Я взула капці і навшпиньках прокралася на двір. У будинку панувало сонне царство. Стояла безбожна денна спека. По блакитному небу повільно пленталися білі  хмари. Неймовірна краса! Зелена ковдра встеляла половину подвір’я. Поруч з будинком похилилася стара черешня обліплена з крони до кореня пузатими бубками. Спів птахів наповнював подвір’я красивою музикою. По акуратно вимощеній бруківці-стежці я попленталась до лавки телефонуючи мамі. 

– Алло, доцю, ви що спите?

–Привіт, – прокашляла сонний голос, – та ні, просто не чула.

– Чи не може Давид сьогодні глянути мені до крану, щось протікає?

– Зможе, чого ні. Правда не знаю коли саме. Ми зараз за містом. Поїхали у гості.

–Як будете повертатися, заїдьте до мене.

– Добре, ма.

–Відпочивайте, люблю вас.

–І ми, цілую.

Я мружила очі приймаючи сонячну ванну. «Як тут класно» – подумая я.  Купа бризків полетіла на мене. Невже дощ? Я розплющила очі. Поруч вмивався Захар.

– Хаха, добрий ранок!

– Хаха, чого бешкетуєш?

–До мокрої шкіри краще липне засмага.

–Засмага чи Захар?–підсмикнула я. 

–Ой, ти глянь на неї, зовсім жартів розуміє, –обурився.

–Як бачиш ти напевно теж, –я вишкірила свої білі зуби і ми засміялися.

З будиночку вийшла сонна група товаришів і мій чоловік. Попивши чаю з бутербродами, хлопці заходилися збирати необхідні знаряддя на риболовлю. Я попередила Давида про мамину надзвичайну ситуацію з краном і про те,  що невеличкий витік води до вечора перетвориться на фонтан, а й може цілий шторм, тому краще довго не засиджуватися і уникнути того фаталу.

– Наловимо риби, а ввечері зваримо юшки, – жваво мовив Давид. – Не хвилюйся, я мотнусь, гляну, що там і повернуся.

Чомусь на душі було зовсім неспокійно. Не хотіла я його відпускати самого. 

- Я з тобою поїду

-Так ти тут би порелаксувала б.

-Без тебе напевно не вийде, поїдемо все-таки  разом.

- Як хочеш… – Давид чмокнув мене у вухо, взяв вудочку і побіг наздоганяти рибаків.

Ми з дівчатами заходилися готувати їсти. Олена чистила картоплю, Дарина нарізала салат. Людмила мастила канапки. Я чаклувала над борщем, на друге була смажена картопля.

Як тільки перше, друге і десерт були готові, Дарина побігла кликати хлопців. На годиннику вицокувала перша година дня, на третю ми планували виїзд до Бучі. Спека стояла у самому розпалі. Парило на дощ. Пообідавши, хлопці повернулися рибалити,  дівчата склали їм компанію. Я вирішила підрум'янити свої форми, розстелила покривало, із задоволенням почала приймати сонячні ванни. Вибравши улюблений трек, я всунула навушники у вуха і не зчулася й коли заснула. 

І знову той сон. Ми їдемо. Зустрічаємо Лесю і Андрія. Пристрасні цілунки... 

Я змусила себе прокинутися. Не знаю скільки я проспала, але збиралося на дощ.  Вітер зривав верхи крон.  Я хутенько склала всі лахи до сумки і вбігла в будиночок. Раптово зірвалася злива. Незабаром в будинок вбігли рибаки з групою підтримки. У веранді хизувалися  повні по вінця рибою три чорні  відра. Гідний улов. 

–Ллє, як скажене. Доведеться з двору на гандолі випливати,  – висунув на двір носа Олег.

–Ти як моя мама, – хмикнула я. – Що з усією цією рибою робити будемо?

–Що, що, їсти, – підмигнув Захар.

– Як ми будемо їхати? – затурбувався Давид. 

Раптом я згадала про сон.

– Хай вщухне, по дощу не їхатимемо.

– Ви ж не на довго? – господар будинку.

– Та ні, туди і назад. Якраз і пива до риби візьмемо.