Явлення героїні

02017
Публікація: 18.03.2023
Вірш
Завершено

(уривок з недописаного роману)

Чатують з схованих шпарин в голодних свідках очі,

Та мислиш ти: «Свої діяння в тиші схоронив»,

Вчинивши ж підле зло, під злим покровом ночі,

Ти сам не знав, а таїну розкрив.

І

Зоріла ніч в вогких травневих шатах,

У хвилях сяйва місячних блукань,

І в цім промітті бачилась розплата,

Гроза, нізвідки вибухла, булатна,

В знамення тихих, страчених зітхань.

Нізвідки вмить зчинились вітровії,

Як із небес зійшла промітна тінь,

Шубовснув спалах, мов зімкнулись вії,

З набряклих хмар спустились срібні змії,

І безліч гніву сповнених створінь.

Мов полоснув хто скальпелем по сфері,

Як з лона місяця з’явилася рука,

І в згустках хмар в побляклій атмосфері,

Скресала плоть у видноті химерній,

А в ній буяла дика нагота,

Яку ніяк не спишеш на папері.

ІІ

І в цій молочній млі в звучаннях грому,

Метнулись зорі повз вощаний шпиль,

І ваготіли в вихорі страшному,

Черкання світла при дощі рясному,

І буря вивергала лячний квиль.

В склепінні неба вирвалась хорея,

В палких, строкатих лініях грози,

І випинались з тучної лівреї,

Дугою клуби в місячній камеї,

Із бірюзовим відблиском роси.

Стрімливо буря вщухла, як ступила,

Вона між зорі, в плетиві нічнім,

В ході цибатих ніг жарінь манила,

І в бризках з хмар лілового чорнила,

Зійшла з висот, де захлинався грім,

І перса в безвинності розкрила,

Та глуму не було в лиці хмурнім.

ІII

В тремких розливах роздавались кроки,

Пагіння крон схилялося до ніг,

І в цій покорі клекотав неспокій,

Коли пила з тіней калюжних соки,

До поки обрій сяйвом не знеміг.

В провалля тьми злягла уява хвора,

Злетівши стоком спорожнілих снів,

Сон розуму, як бач снує потвору,

І страх земний, що дивиться угору,

З цього видіння вирватись хотів.

Крізь лите скло в тьмяних його відливах,

В північнім часі розпашних годин,

Щезав в упитій вулицею зливі,

Холодний образ. І душа мрійлива,

Звільнялась від розмарених картин.

Але поглянь, двійник з якогось дива,

Явився нам без відома причин.

ІV

В легкім вбранні з тонкого маркізету,

Пашіла плоть в принадності своїй,

А на руках трималися браслети,

В тонкому ж поясі гойдалися кисети,

Ох скільки ліній звабливих у ній!

В поспілих грудях дихання здіймалось,

Гарячим духом пах її парфум,

В очах кокетство пристрасно кохалось,

І без торкань, до тіла доторкалось,

І пронизав в блаженстві серця струм.

Ім'я назвала… Ах, цей чудний голос,

Ах, скільки барв спліталося у нім,

Мов в древній знак – містичний уроборос,

Все смертне вмить й живе зімкнулось колом,

Та стиснути красу в обіймах, втім,

Й вінок сонетів був би надто кволим,

В травневім запалі, і серці навіснім.

13.08.2019

Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Коментарі