Зелені "друзі" відьми Тамари

– Слава Україні, бабусю! – привіталися троє молодих дівчат до бабці. Стара сиділа на лаві біля своєї хати. Пара котів, чорний і рудий, обтираючи мордами подоли спідниці, терлися у неї межи ногами.

– Героям слава, дівчатка. – Голос лагідний, а з-під лоба так зиркає, що не загартовану людину може й переляк вхопити.

– А вас, часом, не Стеллою кличуть? – дівчата, мабуть, були не з простих, бо на них оте зиркання мало подіяло.

– Ич, яка молодь пішла. Наче з міста приїхали, а все знають. Так, моє ім’я Стелла. А от кликати мене не раджу. Хто мене кличе, той довго не живе. Вам би, дівчата, спочатку самим назватися, а вже потім добрих людей розпитувати.

Вочевидь, головна із трійці дівчина, з зовнішністю відмінниці навчання, чомусь оминувши імена, манірно відрекомендувалася перед бабцею:

– Ми співробітниці міжнародної організації «Зелений світ». Сюди з міста на автобусі доїхали. Нам сказали, що у крайній хаті живе баба Стелла. То вона нам покаже дорогу до дому Тамари Степанівни, професора біології. Ми до неї за результатами дослідницької роботи.

– Гонористі. І брешете складно. Бачу, ви до відьми Тамарки в гості намилилися?

– А що, таки справжня відьма? – скептично примружила очі наймолодша співробітниця. Побачивши, як баба Стелла перевела на неї свій колючий погляд, підібралася і похапцем додала:

– Моє ім’я Рая. Я – студентка.

– Ну, діло ваше, – різко змінивши тему, баба Стелла вказала рукою уздовж дороги. – Не звертаючи, через усе село пройдете. Як по той бік вийдете, побачите смужку лісу. Там на узліссі, коло лисого пагорба живе ваша Тамарка.

Коли дівчата, подякувавши, відійшли трохи далі, баба Стелла повернулася в бік великого куща чорнобривців, що ріс поруч, і, звертаючись до квіток, сказала:

– Постукай до Тамарки. Скажи, що знайшлась її пропажа. Дівчата, певно, загуляли на пару днів із початком практики. Із Райки, може, толк і буде. А Вірка і Дашка нікудишні. Ганяти їх треба, як сидорових кіз.