Невеличкий ліричний відступ
∞ Невеличкий ліричний відступ
Темніє. По лісовій стежині неспішно йдуть великий чорний кіт Тимка і домовик Хома. Хома несе невеличкий рюкзак, з якого стирчать три пластикові пляшки молока.
– Вітаю, пані Анфіско! – мурчить кіт Тимка, котрий, за його словами, на пів ставки підробляє у місцевої відьми Тамари фамільяром.
– Вітаю, пані Анфіско! – каже домовик Хома, котрий у часи творчого натхнення полюбляє обертатися на великого і неповороткого хом’ячка Хомку. – Як ся маєш?
– Вітаю, панове! – відповідає їм молода берізка, що стоїть при дорозі. - Росту потихеньку. Чого і вам бажаю. Як там здоров’я пані Тамари?
– Усіх нас переживе! – відповідає Тимка. – Лісовик Зеленбор у себе?
– Повинен бути на своїй галявині. Я його від учорашнього дня не бачила. Що, знову чоловіча компанія?
– Так! Старим друзям треба зустрічатися якомога частіше! – Хома поправляє рюкзак на плечах і запитує у Тимки: – Чуєш, пане чорний!
– Чого тобі? – не обертаючись, відповідає фамільяр.
– А ми ж справді збираємося з лісовиком у чисто чоловічій компанії?
– То й що?
– Виникає питання: як правильно буде називатися наш сабантуй? Мужичник, чоловітник чи хлопчашник?
– Ох і розумний же ти, пане Хомо! Хоча отак, на перший погляд, і не скажеш. А ми зараз сядемо на галявині й за пляшечкою молока поставимо це питання на порядок вечірній…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!