Зелені "друзі" відьми Тамари

– Вітаю, хазяйко! – прочинивши двері, Віра Михайлівна зайшла до веранди, тримаючи в руках горщик зі столітником.

– Тамаро Степанівно, ви вдома?!

– Віро Михайлівно, ви? Сідайте до столу, я зараз буду! – долинув голос Тамари із середини хати.

Віра Михайлівна сіла біля столу, який займав чи не більшу частину веранди. Поставила перед собою вазон зі столітником.

– Вітаю, шановне панство! – подумки сказав столітник.

– Де ти тут панство бачиш? – також подумки відповіла фінікова пальма, яка стояла в кутку у великому горшку й виросла вже майже до стелі. – Я тут одна-однісінька стою. Покинув мене майже на пів місяця – і ні слуху, ні духу. Хоч би якесь есемес відправив, що живий, здоровий. Ніякої чуйності!

У домі Тамари Степанівни, місцевої відьми, всі мешканці спілкувалися подумки. Для того, щоб Віра Михайлівна могла їх чути та розуміти, Тамара, десь із пів місяця тому, напоїла її відваром. Але він уже майже припинив свою дію, тож Віра сиділа мовчки та прислухалася, намагаючись розібрати, про що між собою розмовляють рослини.

∞

Два тижні тому Віра Михайлівна прийшла до Тамари по допомогу. Людям у селі було добре відомо, що молода відьма, так усі її прозвали поза очі, може лікувати. А якщо сама вилікувати не зможе, то вкаже, куди звернутися.

У Віри боліло з правого боку. Вже давно боліло, а нині зовсім погано стало. До районної лікарні їхати довго, а до відьми лишень поле перейти. То й прийшла. Трохи лячно було, але, як-то кажуть, вже припекло. Та й баба Горпина, що коло Ляшенків живе, казала, що була у Тамарки й помоглося. Вже рік як баба здоровою бігає. Та так бігає, що й не наздоженеш.

Ледве дійшла тоді, так боліло. Тамара вилаяла її. Як же вона тоді лаялася! Дуже вже запущену хворобу побачила. Всадила Віру на цей стілець, де зараз сидить, наказала терпіти ще п’ятнадцять хвилин, і побігла на кухню.

Рівно через п’ятнадцять хвилин (Віра бо, від болю кожну хвилину рахувала за годинником з зозулею, що висить на стіні) Тамара принесла їй чималу чашку з узваром. Запах дивний, а на смак, що сміття. Примусила випити. Потім іще п’ять хвилин очікування і благословенне полегшення. Біль відпустив.

Тоді Віра й почула вперше, як до неї столітник заговорив. Страху натерпілася, аж під жижками тряслося.

Поки зілля діяло, Тамара до комори виходила. То поки хазяйка до хати не повернулася, Віра Степанівна мало не посивіла, слухаючи, як столітник, голосом мудрого старця розповідав їй, що не личить молодій симпатичній дамі так знущатися із власного організму. Що треба дієта і здоровий спосіб життя; що тепер лише хірургічне втручання врятує її від передчасної смерті.

Коли прийшла Тамара, Віра Степанівна похапцем подякувала, сказала, що вже нічого в неї не болить, і що вона вже додому піде, на що отримала від Тамари ще одну порцію лайки. Виявляється, біль минув ненадовго.

Тамара суворо наказала взяти із собою столітника, прямо в горшку, вертатися додому, терміново телефонувати сину в місто, щоб забирав її та віз до лікарні на видалення жовчного міхура. І якщо Віра хоче жити, то столітник завжди коло неї мусить бути. Навіть під час операції.

Закріпила свої вказівки Тамара фразою: «Якщо не послухаєшся і помреш через свою дурість, то наперед накажи сину, щоб повернув мені столітник, а сама можеш не приходити, бо нічим більше допомогти тобі не зможу!»

Нажахана жінка найближчі два тижні випускала вазон з рослиною з рук лише двічі, під час операції, бо була під наркозом і нічого не пам’ятає, і в палаті, де столітник наполіг поставити себе на підвіконня.

Навіть до туалету, а вже потім і в їдальню з ним ходила. І весь цей час противне створіння, користуючись своїм становищем і тим, що навіть заткнувши вуха, Віра продовжувала його чути, провадило виховну роботу над переляканим жіночим організмом.

Його звали Фенг-Ші. Він казав, що колись був лікарем із Китаю чи Тібету. Щоразу його розповіді змінювалися. Розказував він про все, що збереглося в його пам’яті. Віра Степанівна за час лікування наслухалася так багато всього, що на решту життя вистачить.

Згодом, голос столітника став тихішим і Віра зрозуміла, що скоро взагалі перестане його чути. Врешті-решт, вона звикла до свого зеленого наглядача і, несучи вазон Тамарі, навіть трохи шкодувала за таким балакучим зеленим ментором.

За весь час Віра жодного разу не відповіла столітнику. Вона вважала, що, відповівши рослині, остаточно втратить здоровий глузд. Тож і зараз, поки хазяйка поралася десь у хаті, сиділа тихенько і вслухалася в голоси рослин.