Зелені "друзі" відьми Тамари

Почувши пальму, яку, як виявилося, звати Розою, хоча вона пальма, Віра, бувши містично загартованою, майже не здивувалася, лише стала краще прислухатися, щоб нічого не пропустити.

Зелені знайомці давно не бачилися й обмінювалися люб’язностями та новинами.

– Що тут цікавенького відбулося, поки я практикував у медичному закладі? – дивна річ, рослини під час розмови не ворушилися, але Вірі видавалося, що Фенг-Ші дере кирпу, вигинає груди та, немов павич, розправляє хвоста перед пальмою Розою.

– Таки нічого особливого, – трохи ніяково відповідала Роза. – До Тамари приїхали три практикантки з відьомської школи. Молоді й дурні. Добре, що хоч енергійні. Зараз копаються в землі разом з паном Хомою.

Веранда, де сиділа Віра Степанівна, мала троє дверей. Одні вели надвір, другі – до хати, а треті – до кухні. Хатні двері були прочинені. Через цю шпарину до веранди неспішно вийшов напівпрозорий чоловічок, зростом Вірі Степанівні приблизно до колін.

Коричневі штани, червона в білий горох сорочка, руде волосся, кирпатий носик і очі-намистинки. Особливість його була у тому, що на лобі він мав ліхтарик, який стрічками кріпився до голови. Також він був брудний, замурзаний і лишав на підлозі мокрі сліди й грудки землі. Вийшовши на веранду, він, ні на кого не звертаючи уваги, поважно почвалав на кухню.

Слід у слід за ним, теж повільно, йшов чорний величезний кіт. У такт ході він помахував пухнастим хвостом, і вологі сліди від домовика під дією тих помахів таємним чином зникали.

– Вітаю, Фенг-Ші! Як твоя подорож у світ варварів і тубільців? – чоловічок махнув у вітанні рукою, але навіть не повернув голову в бік столітника.

– Вітаю, Фенг-Ші. Схуд, помолодів на пару років. Радий бачити, – так само, незважаючи на столітник, муркнув кіт, продовжуючи мести хвостом сліди домовика.

– Мої вітання вам, аборигени! Ви неочікувано маєте рацію. Мій променад у світ медицини приніс людству багато нових знань. Усі медики вдячні, всі люди в захваті! – чванливо відповів столітник.

Процесія з чоловічка і кота, пройшовши через веранду, дісталася до кухні. Чоловічок відкрив холодильник, дістав звідти пластикову пляшку з молоком і скрутив їй кришку. Видобувши з надр холодильника невеличку мисочку, поставив її на підлогу й налив туди молока, до якого відразу долучився кіт. Сам же чоловічок напився молока прямо з пляшки.

– Що, Хома, – поцікавився столітник, – тебе Тимка знову на молоко розвів?

– Так! – відірвавшись від пляшки, чоловічок витер брудним рукавом замурзану моську, лише розтерши по обличчі грязюку, – я зайнятий важливою справою: розширенням нашого з вами житлового простору. А Тамара виділила мені в поміч лише трьох практиканток. Дівчата з міста. Нічого самі не вміють. А мені що? На трьох хом’ячків я розірватися не можу.

– Можеш. Але не хочеш, – муркнув кіт, на секунду відволікшись від блюдця з молоком. – Ще.

– Така важка доля у домовика, – скрушно забідкався Хома, підливаючи молоко в блюдце коту. – Те зроби, те віднеси, керівником попрацюй, і ніякої подяки. Ось навіть молоком змушений із фамільяром ділитися. Фенг-Ші, чуєш? Із тобою за послуги, часом, не молоком розраховуються? Виступиш спонсором для тваринки з класу ссавців?

– Цього я знати не можу, – сухо відповів столітник, – моя пацієнтка на контакт іти відмовилася. Схоже, Тамара взагалі забула їй очі відкрити на те, що довкола відбувається. Я навіть не знаю, чи пішли їй на користь мої наукові доповіді? Можливо, вона мене і не чула.

– Чула вона тебе, – на веранду з хати вийшла відьма Тамара.

Віра Михайлівна тепер достеменно знала, що Тамара Степанівна саме відьма. Віра вже опанувала себе і трохи дурнувата посмішка, яка виникла на її обличчі спочатку, під час споглядання цієї вистави, вже змінилася на спокійну зосередженість.