Кривавий Титан

Не днями, не ночами. Не годинами, не хвилинами, навіть не секундами.

Не тисячоліттями, не століттями. Не десятиліттями, не роками, навіть не тижнями.

Не горами, не пагорбами. Не пустелями, не океанами, навіть не лісами.

Не материками, не островами. Немає кордонів у просторі безмежності…

День і ніч – мить. Години, хвилини, секунди – найменша, непомітна доля тієї миті.

Тисячоліття і ті століття – більше миті, але не настільки, щоб їх можливо було помітити. Десятиліття, роки, тижні – болючі спалахи, частинки часу.

Гори та пагорби – піщинки. Пустелі, океани, ліси – атоми.

Материки та острови – камінці. У кордонів безмежності тільки наші думки та фантазії.

Планети та зірки – основа. Системи, туманності, галактики – мрії, яких не досягли.

Кордони простору безмежного збудовані нашими очами. Треба лише ширше їх відчинити.

21.06.2124

03:21

(бортовий час “Авари”)

Каюта космічної каравели. Ян розплющив очі. Наснилося чергове жахіття. Руками юнак змахував з очей останні неприємні кадри. Але вони ніяк не покидали голову:

Горіла Земля. Яскраво-зеленим полум’ям. Міста полихали, пустеля кипіла. Чогось не розумів він там. Прислухавшись, хлопець впіймав мелодію вогню. І нічого більше… Крик людський покинув міста-титани. Замість мешканців блукали тіні неіснуючих примар, котрі видавали за себе людей.

Останній раз Ян кліпнув. Піднявшись з твердого ліжка, оточеного захисними ланцюгами, він задивився на металокерамічну підлогу каюти. Ледве помітні білі промені від чергової лампи пронизали темряву. Навколо тиша. Навколо нікого. Як завжди. Так кожну мить.

Юнак зістрибнув, торкнувся, на диву, теплої підлоги п’ятами. Чого він прокинувся? Що йому було потрібно? В голові пролунало, що то його страшенний сон розбудив. Але що йому робити далі? Спати він не бажав. Замість спостереження за бентежними видіннями Ян вирішив поблукати каравелою. Хтось йому шептав на вухо, що її назва – “Авара”. Походження та причини йому теж невідомі.

Та мить, коли він йшов від ліжка до напівавтоматичних дверей, тривала цілу вічність. Навколо мерехтіли помаранчеві тонесенькі неонові ниточки, які попереджали, що далі зона підвищеної уваги. Хлопець натиснув на фіолетову голограмну кнопку, двері сховалися в стіні. Тепер він опинився в центральному коридорі другого рівня. Десять метрів направо, двадцять метрів наліво. Йому закортіло сходити в кают-компанію, посидіти біля ілюмінатора, котрий дозволяє розгледіти темні куточки безкрайнього простору.

Автоматичні двері розійшлися, пропустили його в приміщення, де відпочивала, їла, пила команда “Авари”. В центрі був круглий стіл, над котрим в стелю була вмонтована синя кислотна лампа такої ж форми. Ян пройшов поруч з напівкруглим диваном, провів біометалевою долонею по твердому матеріалу, котрий мав легкі здібності до деформування та відновлення попередньої форми. По обидві сторони, в стінах були широкі ілюмінатори. Хлопець дуже полюбляв сидіти поруч з ними та мріяти перед темрявою.

Натиснувши на віртуальну клавішу поруч з силовою рамою ілюмінатора, він викликав стілець темно-синього кольору, всівся. Відкинувшись на спинку, він розслабився, потягнувся, направив очі на космос.

До вуха донеслося, як зашипіли механізми автоматичної двері в кают-компанію. Якихось пару секунд він вирішив не звертати увагу на нічного гостя. Але впевнені кроки, які чулись вже зовсім поруч, змусили Яна повернути голову вліво. Це був Томас, агент ВБЦТ. Хлопцю здалося дивним, що той був у службовому одязі, а не у своєму спортивному костюмі. На чорному піджаку, брюках опускалися до туфель яскраво-зелені стрічки. На молодому, серйозному обличчі крилось щось страшне. У Яна пробіглись мурашки по спині.

- Не спиться? – запитав, цікавлячись юнак. Відповіді не почув. Агент підійшов максимально близько та поклав руку на плече Яна. – Все добре, Томе?

Коли той вдарив Яна по обличчю іншою рукою, тоді хлопець зрозумів, що не все добре. Агент вдарив ще два рази, потім лівою рукою, котрою тримав хлопця за плече, вдарив у потилицю. Юнак впав зі стільця, тримаючись за ніс. Він закричав:

- Ти з глузду з’їхав?! – Замість слів Том замахнувся ногою. Ян швидко підвівся та відстрибнув подалі від божевільного. – Хворий зовсім?! Що я тобі зробив?!

Без слів. Агент зробив ривок, вмить опинився поруч з Яном. Удар ліктем в живіт. Юнак судомно задихається на металокерамічній підлозі каравели.

- Та що з тобою? – задихаючись, спитав хлопець. – Зупинись, будь ласка.

Томас дістав з карману піджака магнітні наручники, захопив біометалеву руку та потягнув Яна до круглого столу. Поклавши хлопця на стільницю, агент пристебнув його до плоскої поверхні. Кров з Янового носа повільно капала, утворюючи різноманітні фрески.

Юнак не розумів, що коїться. Що він вже встиг такого зробити Томасу? Чи це він робить так зле Естер? Ян знав, що не слід їм з Андрієм довіряти. Цих знань все рівно було замало для того, щоб дізнатися, що збирається далі робити цей покидьок…

Права біометалева рука була притиснута, нею не поворушити. Агент схопив ліву руку, дістав звідкілясь складний ніж. Ян затремтів, коли почув звук виїжджаючого титанового леза.

- Що ти збираєшся робити?! – крикнув злякано він. – Зупинись!

Не збирався він зупинятися. Юнак відчув доторкання леза до великого пальця. Різкий рух. Скажений біль. Кров по столу. Крик хлопця. Скажений крик.

- НАЩО?! – Ян плакав. – ЗУПИНИСЬ!

Він пригадав цю біль, коли залишаєшся без пальця, але від лазерного ножа він не відчував такого…

Томас притиснув лезо до вказівного пальця. Повільними, сильними рухами він відрізав і його. Вираз на обличчі ні разу не змінився з байдужого. Він ніби взагалі не звертав уваги на хлопця, який намагався вивільнитися, який кричав та плакав. Через пів хвилини агент переключився на середній палець, а потім на два останні. Під стони юнака, який вже майже втратив свідомість, він закінчив свою справу.

П’ять. П’ятеро лежали на столі. Кров з долоні повзла подалі від Яна. Куди всі подівались? Невже нікому немає справи до його криків та болю? Ніхто йому вже не допоможе… Нічого йому не залишається, крім як благати смерті у Томаса:

- Ти їх всіх вбив… - прошептав юнак, розуміючи, чому ніхто не прийшов. – Навіщо?

Тиша. Агент заліз на стіл, сів над хлопцем, водячи ножем по щоці. Він дивився на нього без жалю, байдуже. Лезом Том розтер сльози під очами, торкнувся до лоба. Замахнувся. Вдарив з такою силою, котрою можна було пробити стіну. Відповідно, Ян навіть нічого не встиг відчути.

21.06.2124

03:22

(бортовий час “Авари”)

Каюта космічної каравели. Ян розплющив очі. Наснилося чергове жахіття. Руками юнак змахував з очей останні неприємні кадри. Але вони ніяк не покидали голову:

Центральний коридор каравели. Мрії, які вертілися навколо космосу та його невідомості. Нескінченний простір для досліджень та пригод.

Ян прийшов у кают-компанію, сів напроти ілюмінатора. Хтось прийшов до нього. Не звертаючи уваги, хлопець продовжує дивитись в даль. Гість підійшов дуже близько. Розпливчаті кадри бійки. То був Томас. Він відрізав хлопцю пальці на лівій руці! Навіщо?!

Крізь туманну біль, Ян бачить ніж над головою. Лезо пробирається до мозку.

Останній раз Ян кліпнув. Піднявшись з твердого ліжка, оточеного захисними ланцюгами, він задивився на металокерамічну підлогу каюти. Ледве помітні білі промені від чергової лампи пронизали темряву. Навколо тиша. Навколо нікого. Як завжди. Так кожну мить.

Тепер він не зможе спати далі. Так було кожну ніч. Кожної ночі його навідують страхіття, лякають своєю реальністю.

Як тільки він зістрибнув з ліжка, то забув про минуле жахіття. Кожної ночі спогади про них ніби знищуються. Що ж, тоді Янові нічого не лишається, крім як побродити по судну. Шість-сім кроків довели його до напівавтоматичних дверей. Навколо яскраво світили сині неонові ниточки, які попереджали, що далі зона з підвищеною увагою.

Двері відчинились. Справа – двадцять метрів. Зліва – сорок метрів. До кают-компанії було занадто довго йти; бажання спостерігати за космосом зникло. Зараз він хотів пройтись по нижній палубі, де чергує кожної ночі матрос, імені котрого він не пам’ятає. Але людина була дуже приємна, хоч і відносилась до “непотрібної” ланки соціуму. З ним юнак частенько спілкувався, прокинувшись від жахіть.

Спускаючись вантажним ліфтом, Ян прислухався до дивного шуму. Зазвичай хлопець чув, як гудять двигуни на сонячній тязі, але зараз разом з цим було ще щось… Наче стрілянина…

Брами ліфту засвітилися, відчинилися. Тепер до нього ще більш розбірливо лунали, доносились гучні постріли. Що тут коїться? Ян вибіг з кабіни, промчався по коридору до технічного відсіку, де саме і була стрілянина. Матрос повинен бути там. Можливо, він дивиться якесь старинне кіно, про котре неодноразово хвастався перед юнаком, але він чомусь не вірив в це.

Доторкнувшись до голограмної панелі поруч з масивними ізолюючими дверима, хлопець відчинив їх. Він закрив правою біометалевою рукою рота, бо те, що коїлось на його очах, не могло бути поясненим. Попереду, червоним оком до юнака, стояв бойовий бот Естер, а перед ним на колінах сидів матрос. Його тіло було прошито кулями великого калібру, але щось все рівно тримало в ньому життя. Потім машина смерті притиснула здоровенне дуло штурмової гвинтівки, вмонтовану в ліву механічну руку, до потилиці майже мертвого товариша та зробила постріл. Частинки черепу, кривава пляма розлізлись по металокерамічній підлозі, обрамлену темно-зеленими голограмними лініями.

Бот не міг не помітити Яна, котрий стояв у проході. Як тільки безголове тіло впало на підлогу, він націлив на нього свою зброю. Юнак хотів тікати, тільки ось позаду його хтось з силою штовхнув. Він пролетів два метри, впав на кров матроса. Повільно озирнувшись, він відреагував ще з більшим жахом, ніж бойовому боту, який щойно стратив перед ним людину. Його штовхнула Естер… Так, ідеально синє волосся, білі силові обладунки з синіми броньованими пластинами, сірий плащ. Тільки от блакитне кібернетичне око не було сховано за шкіряною пов’язкою. Його матір стояла перед ним, а обличчя виражало злобу та зневагу. Чому? Що він такого скоїв? Він десь провинився?

- Мамо… - він вперше це сказав їй. – Чому ти така зла? Чому бот вбив його?

Мовчання. Естер лише підійняла ліву руку. Бойовий бот заговорив грубим металевим голосом:

- Ціль: Естер Скарпсверд. Наказ: довести до Яна Лутрина перший параграф з Догм Валькірій та Протекторів. Доводжу: кожний, хто має право себе називати Валькірією або Протектором Гавані, повинен боротися з несправедливістю, безчестям, приступністю та усіма їхніми породженнями. Пройти, не звернувши увагу, промовчати, побачивши злочин, вони не мають права. Валькірії та Протектори, які вчинили це, будуть прирівняні до тих самих породжень несправедливості та безчестя.

Що вона цим хоче сказати Яну? Він не розумів, що коїться. Якщо вникнути в слова, які пролунали від бойового бота… Естер вбила всіх на каравелі!

- Ти що?! Мамо, ти їх вбила?! Ти вбила цих матросів?! Капітана?! Андрія?! Томаса?! Навіщо?! Чому ти тоді не вбивала всіх підряд у нетрях?! Чому саме їх?!

Вона не відповідала. Лише підняла ліву руку. Бот знову заговорив:

- Ціль: Естер Скарпсверд. Наказ: стратити Естер Скарпсверд за порушення Догм Валькірій та Протекторів.

- Ні!!! – загорланив юнак. Ян підвівся та побіг до мами, але вона відштовхнула його в сторону. Пролунала дика черга з штурмових гвинтівок. Полегшені силові обладунки не витримали тиску. Одна за одною кулі влучали з шаленою швидкістю у жіноче тіло. Знесилена Естер впала на спину.

- Нащо?! Нащо ти це зробила?! – Ян кричав та біг до матері. Естер дивилася у стелю. Злість на обличчі зникала. Зникала від того, що вже не було життя у неї. Сіре око заплющилось, залишивши кібернетичне наодинці з хлопцем. – Ні!!! Не вірю!!!

За спиною юнак чув, як ступає важкими ногами бот. Він не відривав свого зору від матусі, боявся забути її обличчя. Машина смерті не зупинялась, поки не стала поруч з Яном. Бойовий бот заговорив металевим голосом:

- Ціль: Естер Скарпсверд. Наказ: самознищення за відсутності цілей для захисту. Відлік: п’ять, чотири, три, два, один.

Перед самим вибухом у Яна злетіла сльоза та впала на кібернетичне око мами.

21.06.2124

03:23

(бортовий час “Авари”)

Каюта космічної каравели. Ян розплющив очі. Наснилося чергове жахіття. Руками юнак змахував з очей останні неприємні кадри. Але вони ніяк не покидали голову:

Каюта каравели. Він прокинувся. Тихими кроками вийшов у центральний коридор. Йому кортіло відвідати товариша у технічному відсіку. Там був бойовий бот, котрий вбив матроса, а потім… а потім і його маму! Навіщо?! До нього доносився відлік. П’ять, чотири, три, два, один…

Останній раз Ян кліпнув. Піднявшись з твердого ліжка, оточеного захисними ланцюгами, він задивився на металокерамічну підлогу каюти. Ледве помітні білі промені від чергової лампи пронизали темряву. Навколо тиша. Навколо нікого. Як завжди. Так кожну мить.

Що ж йому наснилося цього разу? Юнак зістрибнув з ліжка, позабувши жахіття. На що він сподівається, йдучи до напівавтоматичних дверей спальної каюти. Навколо блимали червоні тоненькі нитки неону, попереджали, що далі зона підвищеної уваги. Він натиснув на голограмну кнопку, двері відчинилися.

Якась дивна думка змусила його пригадати, що космічна каравела вже давно приземлилася на Марсі. Червона планета чекала на нього та інших членів команди. Але де ж вони всі? Можливо, покинули човен, залишивши Яна спати та дивитись жахи.

Що це?! Хлопець кліпнув очима. Перед ним вже не центральний коридор, а брудна, пильна кімната. Щось стискало його голову, тіло лежало на холодній поверхні. Де він? Це знову жахіття йому сниться?

Зненацька в темряві виникло обличчя. Рожеві очі сконцентрувалися на ньому. Спалах. Він знову стоїть у центральному коридорі. Думка… Треба повернутися у ліжко. Поспати. Дуже рано він підвівся.

24.06.2124

14:12

Темна кімната. Він ходив із збудженим задоволенням на обличчі. Рожеві очі стрибали про предметам інтер’єру. Перейшов у іншу кімнату. Смерділо. А як іще повинно було смердіти на технічному рівні колонії Марсу?

Випадок, який трапився десять хвилин тому, знову нагадав про себе. На обличчі виповзло роздратування, злоба.

- Нестабільно! – буркнув мисливець за головами. – Схема нестабільна! Є ризик – і немалий ризик! – вони можуть вийти! Якщо я вчасно не усуну неполадки – вони покинуть мої мрії! Собака!

Андрій перейшов у іншу кімнату, ту, де лежали його “друзі”. Так, він шикарно зіграв свою роль. Тепер ці дурні потрапили у смертельну пастку, і у ній вони проведуть решту свого життя.

- Залишишся на столі, - шептав він на вухо Естер, на голові котрої був дивний пристрій. – Я дам тобі можливість дивитися на мою нову лабораторію. Я знову займусь клонами. Повернусь до справ, але вести їх буду у всій Сонячній системі. Знаєш що, Естер? Напевно, ти не знаєш. Мерзотник, за котрим ти полювала, був задоволений моїм планом. Йому сподобалось, що ти залишися у мене, залишишся лялькою.

Мисливець відійшов від неї. Байдуже обличчя Томаса (він лежав поруч з Естер, на одному столі) було сповнене болі та страждань. Здається, він саме зараз був на кінцевому етапі чергового жахіття, створеного уявою Андрія.

Але те, що сьогодні, вперше за декілька днів, прокинувся Ян… злякало мисливця. Схема поки що нестабільна. Йому потрібні більш якісні частини для віртуальної симуляції. Але де ж їх дістати у цій забутій всіма колонії?

Ці думки він поки що залишив. Припавши на старий диван, він вирішив ще раз прокрутити у себе в голові той геніальний план, який допоміг йому втекти з Землі та заполонити довірливих ідіотів.

Все почалося з того моменту, коли в нього не вийшло вбити Естер Скарпсверд у каналізації. Він вирішив заманити Валькірію у свій маєток та прикінчити там, але деякі деталі Андрій не включив у той план, тому він потерпів поразку. Маєток був зруйнований, лабораторії погрожувало розкриття, як і йому самому.

Який він був радий, коли здогадався, що ВБЦТ працює таємно. Точніше, Куратор разом з Томасом працюють в таємниці від інших. Про таку ймовірність його попереджав наймач, але той не знав, як саме діє Куратор ВБЦТ Червоного міста-титана: чи задіє він усі ресурси, чи вирішить забрати всю нагороду собі. Наймач цього не знав. І Андрій про це дізнався лише тоді, коли побачив Естер та Томаса разом…

Наскільки закручено все було у його наймача… Чорна скринька, аванпост, Валькірії, шпигуни у ВБЦТ… Цього Андрій точно не бажав знати і лізти у ці справи. Йому було головне виконати контракт, ліквідувавши Естер.

Спочатку мисливець повинен був втертися у довіру Томасу. І він це зробив, сказавши, що вони йдуть у вірному напрямку, намагаючись покинути Землю та полетіти на Марс. Цією інформацією Томаса забезпечив Куратор, а Андрій поки не відкривав своє джерело. Вже на самій каравелі він пояснив, що зламав якийсь там девайс у примари та зміг відшукати його розташування.

Тільки от Естер його все рівно підозрювала. З нею були проблеми. Весь час на каравелі та на Марсі вона спостерігала за Андрієм. Вона відверто казала йому, що прикінчить, якщо той щось затіяв. Не прикінчила…

На поверхні червоної планети все розпочалося з того, що Томас вийшов на зв'язок з Куратором та отримав нові інструкції. Їх мисливець трішки змінив: замість місця зустрічі з його агентом на Марсі, Андрій підмінив на раніше підготовлену пастку. Люди наймача встановили в цих кімнатах розпилювачі, які пустили дуже сильне снотворне, коли сюди явились Естер, Ян та Томас. Вони, звісно, впали у дуже міцний сон.

Найважче у той момент йому було з бойовим ботом. Кляте металеве створіння ледве не прикінчило його. Декілька спеціальних мін допомогли Андрію позбутися машини смерті.

Далі мисливець підійшов до найулюбленішого етапу цього плану… Він приєднав трійцю до системи віртуальної реальності. Кожного ранку він насичує їх своєю чудотворною уявою, роблячи для них неймовірне шоу, театр скажених дій, де вони тепер залишаться вічними гостями…

19.05.2124

06:31

Тихий ранок. Час, коли контрактів немає, і вона спокійно може насолоджуватись мирним життям на Гавані. Але вночі їй наснилися жахи, неприємні сновидіння, котрі змусили Естер прокинутися. Валькірія піднялася з ліжка, голограмний годинник на стіні відображав пів сьому ранку. Що ж таке? Навіть подалі від боїв, смертей, пострілів… її все рівно тягне у бій. Тому і сниться їй криваве болото:

Місяць пливе по нічному, на диво чистому небу. Земний простір. Не якась пустеля, а тверда земля, гори та скали, що шипами вилізли із неї. Дме вітер холодний, який продирає до кісток.

Вона стоїть у підніжжя гори, в невеличкому містечку, дивиться на присипані снігом піки. Аж раптом з неба починають падати метеори, вони влучають у домівки, машини, людей. Розпочалася страшна пожежа, охопила все навколо.

Вона намагається кому-небудь допомогти, але люди, до котрих вона доторкалася перетворювалися у попіл. Їй лише залишалося стоячи на місці спостерігати за вогнем чекати поки він нападе і на неї.

Як тільки крики населення стихли, зникла і пожежа. Попіл охолонув та перетворився у кров, котра полилась річками навколо неї.

Годі. Естер протерла ліве око. Страшенний сон забувся. Вона пройшлася по кімнаті, взяла у шафі сіру неосорочку та направилася до ванної кімнати. Помившись, привівши себе у порядок, Валькірія одягнулася, повернулася до спальні та сіла за стіл. Нащо?

Оглянувши стільницю, жінка помітила інформативний девайс, який лежав під купою книжок. Їй здавалось, що саме через нього вона присіла. Вона має перевірити його, подивитися останні повідомлення. Так вона і зробила.

Було одне непрочитане, воно прийшло від Себастіана Кельма, капітана “Блакитних списів”. В перших десятьох реченнях мова йшлася про грошову нагороду за останній виконаний контракт, далі він ділився інформацією про місця на Гавані, де можна було б витратити зароблені кредити. В самому кінці Себастіан просив Естер, щоб вона припинила зловживати цигарками та алкоголем.

- Чого б це тебе хвилювало, Себастіане? – посміхаючись, промовила Валькірія. Поруч із столом вона помітила пусту пляшку, в котрій колись був ель. – З алкоголем я ще можу покінчити… Але палити – ні. Звичка залишиться при мені.

Вона не встигла покласти девайс, як на нього прийшло іще одне повідомлення від невідомого абонента. Естер прийнялася його читати:

Від близького товариша!

Біжи! Біжи із Гавані! Вона дуже скоро буде знищена, завадити цьому вже ніхто не встигне! І врятувати ти нікого не зможеш! Рятуй себе, біжи!

- Що за маячня? – Валькірія вимкнула девайс, піднялася зі столу, підійшла до вхідних дверей в її кімнату, зазирнула в напівпрозоре вічко. В житлових коридорах все ще горіло нічне освітлення – темно-зелені неонові лампи. – Якийсь жартівник…

Тільки-но жінка підійшла до ліжка, щоб подивитися в ілюмінатор, глянути на Гавань, як десь пролунав сильний вибух. Світло в її кімнаті стало кривавим. Це означало, що була об’явлена тривога.

Естер підбігла до контейнера з силовими обладунками, швидко натягнула їх на себе. Під подушкою вона схопила двоствольний пістолет-кулемет та кинулася до дверей, відчинила їх та вийшла у коридор. Повно народу бігало у різні напрямки, крики жінок, плач дітей, сморід пожежі. Хаос.

Серед цивільних Валькірія інколи помічала своїх сестер та братів по-зброї, котрі поспішали до Центральних бараків. Туди і їй був шлях намічений. Набираючи темп, вона обережно обминала мешканців Гавані. Знову лунали вибухи, один за один, в різних точках космічної станції.

- Що ж це таке коїться? – було спитала Естер, але пригадала про повідомлення. Хто б його не надіслав, але він знав про цю… подію. Той, хто написав повідомлення, просив, щоб Естер покинула Гавань і позабула про своїх товаришів, але вона не вчинить так.

На перехресті направо, по довжелезному коридору, де коефіцієнт Валькірій та Протекторів значно перевищав цивільних. Тільки не їх кількість здивувала Естер, а те що вони стріляють один в одного, вбивають безжально. Жінка завмерла, спостерігаючи за незрозумілими, страшними для неї картинами.

Вони б і її зачепили, якби в коридорі не пролунав вибух, котрий змусив усіх зупинитися. Кожна Валькірія, кожен Протектор склали зброю та впали на коліна, благаючи про помилування.

- Що з вами?! – крикнула їм Естер. – Вас глузд здоровий покинув?!

Десь в кінці коридору для неї пролунала відповідь – іще один вибух. Він приніс із собою хвилю полум’я, котре неслося на жінку, на шляху пожираючи всіх. Естер розвернулася та побігла від нього. Вона бажала відшукати схованку, але не встигла… Вогнище охопило жінку, вбило її. В очах миттєво потемніло…

Аж раптом спалах!

Білий коридор з купою дверей по обидві сторони. Естер уважно подивилася на себе. Вона була ціла, непошкоджена. Сині силові обладунки були чисті як ніколи раніше. На правому оці висіла шкіряна пов’язка, позаду красувався сірий плащ.

Естер, звісно, не вірила у загробне життя. Але що ж це таке? Куди її занесло? І якщо вона вмерла від вогню, тоді це і є Небесне царство. Відповіді їй ніхто не дасть, окрім неї. Тому вона впевнено вирішила перевірити кожну із кімнат, котрі ховалися за чорними дверима.

20.12.2117

14:16

Навчальний полігон ВБЦТ. Кадет 242: 13-56 розплющив очі. Перша половина дня минула, потім був обід, після якого було гріхом не спочити під каркасами умовних руїн підсектора. Томас підняв голову, подивився навколо: товаришів з його взводу не було видно. Скоріш за все, вони забули про нього і направились на наступні практичні заняття.

Кадет би так і далі спав, якби йому не наснилося жахіття:

Десятий день безперервного ведення вогню по невідомому для нього місту-титану. Бунт? Мешканці мегаполіса повстали? Йому не відомо. Лише одне розумів: він не на стороні тих, хто взяв місто в облогу.

Снаряди термоплазми влучають хаотично, але наносять страшенну шкоду будівлям, кілометровим вежам. Від одного пострілу гинуть сотні людей, а їх відбувається десятки щосекунди.

Він стоїть на даху однієї із центральних веж та спостерігає за цим всім. Серце колотиться – це він став провиною всьому, не зміг уберегти місто-титан від приступності, котра марширує семимильними кроками. Не зміг…

Томас підвівся. Кліпнув очима, позіхнув, потягнувся. Сон наче зник з голови. Він позабув про нього.

Втягнувши кисень повними легенями, він відчув неприємний сморід. Невже знову пустили отруєний газ? Невже знову наступила мить чергового іспиту. Кадет відреагував дуже швидко – через якихось три секунди він вже був у фільтруючій масці. Ніякого візуального сліду він не бачив, але віртуальний інтерфейс підтвердив його здогадку: смертельно-небезпечний газ був випущений над територією навчального полігону.

Кадет сподівався, що його товариші по взводу теж помітили це. Але щоб точно переконатися, Том мав відшукати їх. Для цього спочатку треба покинути будівлю, в котрій він відпочивав.

Смарагдові тактичні чоботи покрилися сірим піском. Темний камуфляж з яскраво-зеленими полосами забруднився від тривалих тренувань. На поясі відчувалася вага пневматичного пістолету, в кармані, який висів на стегні, були три магазини, споряджені начальними патронами.

Том повільно підіймався по піску до діри в стіні. Важкість, котра наступає після сну, все ще діяла на нього. Вже за межами товстих стін кадет направив погляд в небо. Вгорі повільно плили величезні сірі хмари, місцями проступали сонячні промені. Саме цим йому і подобався полігон, бо він був розташований далеко від міста – і часом є можливість, щоб поспостерігати за такими видами.

Завдяки інтегрованому в фільтруючу маску пристрою спостерігання Томас продивився піщані пагорби перед ним. Нікого. Тиша. Пустота. Куди ж всі подівались? Гарне питання. Навчальний полігон мав дуже велику площу, і їхній взвод може бути де завгодно. Кадет вирішив скористатися аварійною драбиною, забратися на дах будівлі та перевірити місцевість.

Підйом давався йому важко. Занадто важко. Він сам не розумів чому. Можливо, отрута встигла проникнути в нього, коли він вдихнув. Можливо, саме через це Том не відчуває в собі сил. Під кінець руки почали тремтіти, але кадет переміг самого себе, діставшись до гори.

Том нахилився, оперся на коліна, глибоко подихав. Зараз одна думка не виходила з його голови: де решта взводу? Чому вони залишили його? Чи це такий жарт, а він про нього навіть краєм вуха не чув? Що ж, ця будівля – не найвища точка на полігоні, але завдяки ній кадет відшукає товаришів.

Здається, ритм серця відновився. Сили повернулись. Томас підійшов до краю і ледве не рухнув вниз, коли його очам відкрились сірі піщані пагорби. Усюди лежали тіла. Усюди. Хребти, низини, вершини, будівлі, конструкції. Вся місцевість була усипана трупами. Том приблизив вид до найближчих… Біль заполонила легені, захопила мозок. То були кадети ВБЦТ. Темний камуфляж з яскраво-зеленими полосами. Вони лежали у різних позах, скручені, перекручені, понівечені, без кінцівок…

- Що тут трапилось? – ледве видавив він. – Що тут трапилось? Що тут трапилось? Що тут трапилось? – Слова вилітали із рота, губи розмикались раз за разом, намагаючись вхопити як можна більше кисню, очищеного фільтруючою маскою.

Перекидаючи погляд з одного тіла до іншого, Том зупинився, помітивши, як щось відбиває у піску сонячні промені. Він не знав, що то таке. У голові з’явилося нескінченне бажання перевірити. Віртуальний інтерфейс визначив відстань: тисяча сорок шість метрів. Кадет скористався тією самою драбиною, щоб злізти з будівлі. Шлях вниз видався набагато легшим. Якась дивна сила пробудилася в ньому. Через це він вирішив перейти на біг. Хоч ноги і провалювались у піску, але важко від цього не ставало. Навпаки. Швидкість бігу все збільшувалась і збільшувалась… Серце билося спокійно, Том вдихав повільно. Він не розумів, чому так відбувається. Можливо, це все ще діє отруєний газ. Можливо, у нього галюцинації… Можливо, не було ніяких тіл. Все це гра отруєного мозку.

П’ятсот метрів. Він пробігав поруч з тілами, не бажаючи на них дивитися. Раптом… все це насправді. І ні при чому тут газ. Думки схопилися в смертельному поєдинку: одні захищали нереальність побаченого, інші настоювали на їх справжності. Чотириста метрів. Він перестрибнув через кривавий труп, що лежав на шляху. Червоно-сірий пісок обпікало сонцем. Триста метрів. Чим ближче він ставав до джерела, тим більшим воно йому здавалось. Двісті метрів. Шкіра горіла. Очі пекли. Він ніби дихав зараз розплавленим металом. Легені забивалися. Сто метрів. Кінцівки починало судомити. Серце заболіло. П’ятдесят метрів. Пагорби піску зникли. Тіла, кров, кінцівки. Їм теж не відшукалось місця. Замість пустелі та полігону утворилось якесь біле, пусте місце. Джерело осліпляло його. Том вже був поруч з ним, коли відчув, що біль становилась смертельною. Кадет повалився, впав обличчям на невідому білу підлогу. Його тіло схопили скажені біль та страждання. Якусь мить він ще відчував все це, а потім… настав момент смерті. Він вмер… Тільки от думки парили невідомо де.

21.08.2126

15:17

Навчальний полігон ВБЦТ. Кадет 242: 13-56 розплющив очі. Перша половина дня минула, потім був обід, після якого було гріхом не спочити під каркасами умовних руїн підсектора. Томас підняв голову, подивився навколо: товаришів з його взводу не було видно. Скоріш за все, вони забули про нього і направились на наступні практичні заняття.

Кадет би так і далі спав, якби йому не наснилося жахіття:

Прокинувся після обіду. Прямо як зараз. Він відчув неприємний запах, одягнув фільтруючу маску, піднявся на будівлю та побачив пустелю, засипану тілами його товаришів. Їх було так багато, здавалось, їх нескінченна кількість.

Якесь дивне джерело світла. Воно манило його, невідомою силою манило кадета до себе. Сил боротися не було, а ось бігти, наче звір дикий, сили раптом з’явились. Все швидше і швидше. Минаючи тіла. Не дивлячись на обличчя, які не були сховані за фільтруючими масками, на відміну від його.

Чим ближче Том підбирався до джерела, тим сильніше воно його манило. Разом із цим виникла і невідома для нього біль. Тіло ніби розщеплювалось. Очі пекли, серце боліло. Шкіра горіла. Кінцівки судомило.

І ось він настиг те джерело, але воно виявилось його кінцем у життєвому шляху. Виявилось смертю, котру він бачив все своє життя, котру він боявся більше від усього.

Тільки Том підвівся, спогади про жахіття зникли. Раптовий спалах у очах. Полігон… Він зник кудись. Замість нього якась сіра кімната. В голову залетіло сто думок. Це була кімната квартири у нетрях. Він пригадав, що прийшов сюди вранці. Після чергування на вулицях міста-титана. Агент прийшов сюди на зустріч.

Двері в кімнату відчинились. Ввійшла жінка у сірій неосорочці. Її синє волосся доходило до плечей. Праве око він не бачив, його прикривала шкіряна пов’язка, одиноке сіре око спостерігало за ним, під ним був неприємний на вигляд шрам.

Її ім’я… Воно приємним співом пролунало в голові. Естер. Звідкіля він знав цю жінку? Том не пригадував. Лише розумів, що знає її вже досить довго, що сумував за нею, що кохав її, хоч і бажав їй зла… Він весь час винив себе за те… За те, що він мав можливість допомогти їй, а натомість брехав та зраджував.

Естер сіла на підлогу поруч з ним, поклала якийсь кубічний пристрій, натиснула на одну із граней. Звідтіля лунав знайомий йому жіночій голос:

- Знову спізнився. Я чекала майже годину. Ян питав за тебе. Йому було страшно. Хлопчик боявся, чи прийдеш ти до нас сьогодні.

- Де ж він? – невідомим для себе голосом спитав Том. – Куди він пішов?

- Ян залишив нас назавжди, - продовжував лунати з куба голос Естер. – Йому знову стало зле. Як мені тепер жити? Спочатку твоя зрада… Твоє бажання вбити мене. Тепер Ян. Я не можу так жити.

- Про що ти говориш, Естер? – Том хотів підійти до неї, але щось утримувало його на місці. – Почекай… Я виправлю ситуацію. Я допоможу тобі.

- Лише я зможу допомоги собі, - відповів куб. Сама ж Естер приставила до голови чорний пневматичний пістолет, котрого агент раніше не помічав, та натиснула на крючок. Пролунав хлопок. Кров змішалася з пилом сірої кімнати.

Серце у Тома заніміло. Він її кохав… Він її зрадив… Він винен у її смерті, у смерті Яна. Нащо він так вчинив? Все рівно їх план провалився. Все рівно не вийшло відшукати злочинців та вкрадені речі. Тепер і в нього немає сенсу для життя. Невідома сила припинила його утримувати, тепер він може сам закінчити свій шлях, шлях самовпевненого, брехливого ідіота.

Тільки Том підійшов до тіла Естер, як двері напроти відчинились. Він сів на підлогу від здивування. Сів та заплакав. У проході стояла вона, жінка в синіх силових обладунках. Вона дивилась на агента зі здивуванням:

- Томас? – спитала вона. Від слів її у голові агента щось стрільнуло. Він же щойно бачив, як вона вбила себе прямо у нього на очах, а тепер Естер стоїть перед ним. – Томе, що трапилось? Я щойно була у Гавані… Її знищили. Це ти мене врятував?

В голові заболіло. Томас закліпав очима, намагаючись позбутися зліз. Раптовий спалах. Він кліпнув очами ще раз.

Кімната квартири зникла. Натомість його нагородили якоюсь темрявою. Голову щось стискало. Томас потягнув праву руку до лоба. Шляхом він зачепився за купу проводів. Невже це іще один страшний сон? Коли ж він все-таки прокинеться?

Агент поворушив лівою рукою. Біль пронизала кожен палець. Ніби в кожен віз них встромили довжелезну голку. Так само боліло і передпліччя. Ні… це не був сон… Він пригадував темні тунелі технічних рівнів. Марс. Космічна каравела. Посадка. Інструкції від Куратора. Місце зустрічі з його агентом у колонії. Місце зустрічі десь на технічних рівнях. Андрій… Його дикі рожеві очі, скажена посмішка. Газ, отрута. Він засинав. Бачив різноманітні жахи.

Біль у лівому передпліччі посилювалась. Правою рукою він потягнувся туди, нащупав якийсь пристрій з голкою, яка була встромлена в нього. На пальцях ситуація була та сама.

Том повільно витягнув з них довжелезні титанові голки. Вивільнив руку від них. Тепер вже двома кінцівками агент вивчав шолом на голові. Ще дві голки стирчали з шиї. Він обережно позбувся них, зняв з голови джерело своїх жахіть.

Очі свербіли. Мозок гудів. Поглядом він водив по кімнаті, зупинився, коли побачив ледве живу червону кислотну лампу на стіні. Завдяки її світлу Том помітив поруч з собою, справа, ще одне тіло. То була Естер. Вони обидва лежали на широкому металевому столі. У Валькірії на голові теж був дивний шолом, в лівій руці примостились тоненькі титанові ікла.

Не довго думаючи, агент вирішив злізти зі столу та вивчити кімнату, паралельно від’єднуючи від системи Естер. Туманні думки дійшли до виводу: він зараз знаходиться лише у натільній білизні. Холодно. Том озирнувся, Естер була у неосорочці, лівий рукав котрої був розстебнутий. Де йому відшукати свій одяг? З таким питанням він зліз зі столу, ступив на крижану плитку. Ноги зуділи. Ліву засудомило. Агент повалився вперед, опираючись на іще один стіл, де він побачив Яна. Юнак теж був приєднаний до системи… Тільки от якої? Інтуїція підказувала, що то була віртуальна реальність. Як тоді йому вдалося вийти з неї?

Останнє, що пам’ятав Том, як Естер застрілилася у нього на очах, а потім іще одна Валькірія виникла перед ним та заговорила… Скоріш за все, їхні жахи переплелися, утворивши збій у системі, котрий і відімкнув агента. А приєднав їх всіх, відповідно, Андрій, котрого він не спостерігав у кімнаті. Агент від самого початку знав, що не слід погоджуватися на той договір, бо мисливець за головами зрадить не тільки Естер…

Набравшись сил і духу, Том пішов до столу, що стояв під кислотною лампою. На ньому стояв пристрій, від котрого йшли проводи. Ось воно. Ось інша реальність, котра знущалася не тільки з нього. І скільки ж вони пролежали тут? Ледве тримаючись на ногах, він підозрював, що більше тижня. І як тільки вони потрапили у цю пастку? Як він не помітив її? Ідіот.

- Ну, покидьок, - натискаючи на віртуальному інтерфейсі джерела віртуальної реальності, говорив Том. – Я першим тебе прикінчу.

Він почув, як важко видихнула Естер. Вона ледве не викрикнула. Здається, він вчасно її від’єднав. Чулося Томасу, як заплакав Ян. Першому агент допоміг хлопчику (на котрому теж не було одягу) знявши з голови шолом та обережно вийнявши голки. Потім таку ж саму процедуру він проробив і з Естер. Валькірія та малий розгублено водили очами по кімнаті, поки що не розуміючи, що відбувається.

- Де ми? – повільно говорила жінка. – Що це за місце таке?

- Марс, - відповів Том. – А ми щойно вийшли із ненадійної в’язниці. Приходь у себе, Естер, та допоможи Яну. Я розвідаю обстановку.

Через секунд п’ять Валькірія зрозуміла його слова, звісила зі столу ноги, спустилася на підлогу. Тримаючись руками за стільницю, вона направлялася до Яна, котрий скрутився та плакав.

Том, впевнившись, що Естер впорається, двинувся до єдиних дверей у кімнаті. Слабі ноги ледве тримали його, очі не в змозі були розгледіти розпливчаті написи на стінах. Агенту вдалось. Він опинився поруч з дверима. Сенсори одразу ж ввімкнули віртуальну панель керування магнітними замками. Схоже, Андрій виключав можливість їхнього пробудження, бо замки не були заблоковані. Або ж він постійно перебуває поруч, просто зараз чимось відволікся.

Двері відчинились, і агент опинився у іншій кімнаті, освітленій такими ж самими червоними кислотними лампами. Він помітив старенький диван, декілька стільців та стіл, на котрому лежала купа різноманітних предметів. Том йшов до столу, сподіваючись відшукати там зброю. Він здивувався, бо саме на столі і побачив свій табельний пістолет. Магазина в ньому не було, але то не біда, він лежав поруч. Агент зарядив зброю, пішов до інших дверей, не зачинених. Крізь щілину протискалося світло від інформаційного девайсу, лунав знайомий бридкий голос:

- Я не можу тут вічно сидіти! Назнач кого-небудь, щоб спостерігав за ними!

- Не поспішай, друже, - почувся інший голос, приємний та спокійний, - через тиждень звільняться мої люди на Марсі та змінять тебе. Ти гарно попрацював, не забувай про це. Я, як і обіцяв, забезпечу тебе необхідними матеріалами та приладдям для твоєї нової лабораторії.

- Зачекай… - Андрій засміявся, потім заспокоївся. – Ти мене нагороджуєш обіцянками вже другий тиждень. Мені набридло бавитися з цими овочами! Я повинен повернутися до справ!

- Ти сам запропонував такий вихід для них…

- Так! Це я запропонував! Але ти залишив для мене не найкращу систему віртуальної реальності! Вже були збої! І вони не припинять виникати, якщо не замінити всі деталі пристрою!

- Мені байдуже щодо твоїх іграшок. Мені було важливо, щоб ти позбувся Естер Скарпсверд, бо вона могла забагато знати і стати для мене проблемою. Можеш хоч вбити їх, але іншим пристроєм я тебе не забезпечу. Тому тобі краще знаходитись поруч з ними, щоб не відбувалися нові збої. А якщо хтось з них втече від тебе, тоді і тобі доведеться тікати слідом за ними, зрозумів? Ти мені занадто дорого обходишся…

- Та невже?! Твої амбіції занадто дорого обходяться твоїм підлеглим! Якщо…

- Зачекай, - Андрій змовк. – Якщо тобі щось не подобається, можеш сміло покидати мою компанію – і тоді станеш моїм ворогом. Тобі відомо, що зі мною краще підтримувати товариські взаємовідношення. Тому я тобі останній раз говорю: почекай ще тиждень, відпочинь. Потім тебе змінять, і ти зможеш відволіктися на свої мисливські діла. Я чекаю на відповідь.

- Згоден. Але не більше тижня!

- Не більше тижня. Розмову закінчено. У мене ще повно справ. – Інформаційний девайс погаснув.

Томас штовхнув двері, викинув руку із пістолетом у напрямку силуету Андрія. Три, чотири, п’ять пострілів. Один чи два із них, здається, влучили. Так, влучили! Мисливець відійшов від девайсу, впав у крісло, тримаючись за бік. Темна куртка вкрилася дірками. Рожеві очі, тремтячи, дивились на агента ВБЦТ:

- Ха! – викрикнув скажений. – Тобі, виродку, випала честь вийти із системи… - Крізь червоне світло кислотних ламп Томас розгледів криваві струмочки, які лилися у Андрія по губам. – Тільки ось я був готовий до такого!

Агент від цих слів реактивно відстрибнув від дверей, і зробив він це вчасно. Мисливець дістав з-під куртки пістолет-кулемет та пустив декілька черг у двері. Том завмер на підлозі, цілячись у прохід. Він заполонив кисень у легенях, чекаючи на гірше. Тиша.

Або ж Андрій вмер, або ж… Томас злетів з холодної підлоги, пістолет весь час був направлений вперед… Але у кімнаті мисливця вже не було, він втік. Агент став посеред меблів, ліжка, немалих розмірів інформативного девайсу, намагаючись заспокоїти себе та зрозуміти, де він скоїв помилку.

До його роздумів приєдналися Естер та Ян, котрі стояли у проході. Том подивився у сіре око Валькірії, потім на сині очі юнака. Жінка тримала його в обіймах.

- Прохолодно тут, - помітив хлопець. – Ти б одягнув на себе щось.

- Неодмінно, - кивнув агент. – Андрій втік. Треба збирати речі та перевірити все, що ми знайдемо тут.

03.07.2124

16:57

Спочатку мисливець біг швидко; стимулятори допомагали підтримувати в ньому сили. Тільки от дія їх не вічна, і тепер він втрачає будь-яку енергію. Кров не припиняла йти, як би він не притримував рукою дірку у животі. Дві кулі влучили поруч, задівши важливі ограни. Тільки бойові імплантати все ще давали йому змогу жити.

- Нічого страшно! – щипів Андрій. – Нічого страшного!.. Я ще живий і жити буду!