Кривавий Титан

08.06.2124

08:05

Помилки існують будь-де і в будь-кого.

Нажаль, “Блакитний спис” не зміг передбачити таких наслідків своєї місії на Деймосі. Все пішло на шкереберть, тепер життя команди залежить від Естер. ВБЦТ вважало, що Валькірія виведе їх на замовника чорної скриньки, але міс Скарпсверд і сама не могла знати особу, на яку вони працювали.

Крокуючи темними вулицями підсектору “C/95: 1.2”, вона збиралась в першу чергу знайти собі квартиру. Слідом за нею ступав її вірний товариш та побратим – бойовий бот. На ньому були закріплені ящики зі зброєю та боєприпасами. Порваний сірий плащ плавав у морі сапфірових сяйв голограм. Біло-сині силові обладунки та блакитно-сиве волосся майже зливались у однакових тонах кольорових спектрів. Лише біле обличчя зі шкіряною пов’язкою на правому оці виділяли жінку. Під лівим сірим оком сидів непривітливий шрам від порізу.

Вона йшла у натовпі, лякаючи прохожих. Мало хто у нетрях має сміливості стати на шляху у людей з Гавані. Ще менше людей знають, що вони – воїни честі (більшість бачили звичайну озброєну жінку). І як би допитувач ВБЦТ не відзивався, і не наговорював на Протекторів та Валькірій, вони виконували те завдання, щоб поліпшити існування не тільки своєї організації, а й більшості населення Світлого майбутнього.

Анонімна персона (він же Адам Джонсон), яка найняла їх команду, дала наводку, що на розвідувальному аванпості зберігаються дані на всіх членів Гільдії найманців, на їх минуле, участь у контрабанді. Усі кластери з даними вони почистили, знищили інформативний центр. Чорна скринька… Навіщо замовнику потрібна була чорна скринька? Відповіді Естер не знала, бо також і не знала, що на ній зберігалось. Щось дійсно цінне, якщо за справу взялось ВБЦТ. Тому їй спочатку доведеться відшукати наймача, дізнатися більше про чорну скриньку, а потім, відштовхуючись від отриманої інформації, планувати дії, спрямовані на порятунок команди. Було питання, зв’язане з членом її команди, який доставив чорну скриньку. Вона сама нічого не знала про неї і про те, що її взагалі будуть забирати з аванпосту. Хтось із Валькірій або Протекторів – зрадник. Ще проблема зі стеженням. Якою би вільною вона не здавалась, але за нею постійно наглядають дрони, цілими зграями літають десь над головою. Вона їх не бачила, але відчувала.

Валькірія пройшла двір, націлилась у той самий квартирний блок, де нещодавно проживала. Естер відчинила двері, переступила через ноги бідняка, який там лежить, здається, цілу вічність. П’ять сходинок, вона пройшла поруч з гідравлічним ліфтом. Постукала у титанові двері коменданта квартирного блоку.

Прозоре броньоване скло просочилось. У ньому показалось подране обличчя чоловіка.

- Доброго дня, - першою заговорила Естер. – Я хочу зняти квартиру 67/3421.

- Ви ж начебто нещодавно там були, - криво усміхнувся комендант.

- Так, зовсім нещодавно.

- Зараз подивлюсь. – Він щось натиснув на голограмі поруч з собою, перевірив записи. – Пробачте, але там зараз зайнято.

- Зайнято? А ким?

- Ми ж не розголошуємо інформацію про своїх жильців. Ви можете самостійно постукати у двері та познайомитись з мешканцем.

- Сусідня квартира вільна?

- Квартира напроти зараз пустує. Такий варіант вам підійде?

- Давайте картку. Ціна ще не встигла змінитися?

- Ні, поки що п’ятдесят кредитів за добу. – Комендант кудись зник на хвилину, знову з’явився. – Ось ваша карточка. Квартира 67/4421. – У маленькій щілині виповзла пластикова картка зі штрих-кодом. Естер взяла її та направилась до ліфту.

Першим поїхав бойовий бот, а згодом і Валькірія опинилася на шістдесят сьомому рівні. Естер звернула увагу на новісінькі плями крові на стінах. Вона приклала картку до сканеру, магнітні замки клацнули. Бот одразу направився у спальню, щоб розставити там контейнери зі зброєю. Валькірія розрахувалась за три доби, поклавши кредити на лічильник біля вхідних дверей.

Естер від’єднала від машини-помічника пристрій, який блокував будь-які випромінювання. Пристрій також вводить в оману щодо перебування особи з певним штрих-кодом. Саме свій Валькірія завантажила у нього. Тепер вона весь час знаходиться у квартирі. Навіть тоді, коли їй необхідно кудись вийти.

Жінка зняла силові обладунки, кинула у контейнер, який стояв поруч зі збройовим. Процес дезактивації розпочався. Вона схопила неосорочку та побігла у душ. Після двох днів, проведених у білій камері, теплі потоки води здавались їй піком насолоди. Але щоб налаштувати для себе саме таку воду, їй довелось витратити три хвилини. Постійно лилась гаряча, а тільки регулятор провернеш вліво – крижана. Делікатні рухи пальців змусили рідину підкоритися Валькірії.

Естер вилізла з кабінки і була трішки обурена тим, що забула взяти комплекти рушників та білизни у коменданта. Їй довелось скористатися душовою системою просушування. Це Валькірії не подобалось більше за все – після цього шкіра стає металом, а волосся соломою. Коли вона повністю висохла, то вдягнула сіру неосорочку.

Зараз вона сильно нервувала. Руки постійно тремтіли. В голові думки, схожі на торнадо, вертілись, не заспокоювались. У такі хвилини Естер займалась своєю улюбленою справою – чистка зброї. Вона поклала на кухонний стіл штурмову пневматичну гвинтівку, набори інструментів, напівавтоматичний пістолет (раптом хтось ввірветься у квартиру, а зброї у неї немає під рукою). Деталь за деталлю, механізми, пружинки, гвинтики, приціл, ствольний канал. Поетапно, повільно вона перебрала гвинтівку, почистила її, натиснула на курок. Клац. Зброя справна. Для неї це була не просто чистка – справжнє мистецтво, яке можливо порівняти зі скульптурою. Потрібна точність, граціозність рухів, міцний зв'язок з думками.

У квартирі повнісінька тиша. Лише чутно, як сухою тканиною водять по прямокутним формам гвинтівки. Естер поклала її на стіл та збиралася взяти у кімнаті плазмову рушницю, як почула звуки сенсору з коридору. Вона зазирнула у напівпрозоре вічко. Якийсь хлопець відчиняв двері квартири напроти, тієї, де декілька днів тому жила Валькірія. Не перший раз Естер робить саме так – проживає в одному місці під час виконання завдання. Так, це небезпечно для людини з її родом професії, але їй це дарує хоч краплину стабільності.

Звернувши увагу не перебинтовану праву руку і те, як хлопчина орудує лівою рукою, махаючи карткою перед сенсором, вона згадала про Яна. Валькірія відчинила двері та потягнула їх на себе. Юнак різко обернувся і ледве не вдавився чимось.

- Ян, - посміхнулась жінка. – Ти ще живий.

- А ти вже виконала завдання. – Хлопець теж всміхнувся, дивився на єдине сіре око.

- Нових травм не отримав? – кивнувши на праву руку, спитала Валькірія.

- Нібито ні. Все на місці. Чому ти ще у Червоному місті-титані?

- У мене ще одне завдання. Не бажаєш зайти? Голодний?

- Я тільки поїв, але у гості завітаю.

Юнак зайшов у квартиру, Валькірія зачинила двері. Він стояв посеред коридору, дивлячись у спальню, де стояв бойовий бот та контейнери зі зброєю.

- Розклад стандартний, - мовив Ян. – Минуле завдання пройшло вдало?

- В цілому, - Естер пройшла поруч з ним на кухню, - так. Звідки гроші взяв на квартиру та їжу? Сподіваюсь, ти їх не вкрав.

- Ні, ці гроші я заробив. – Він прийшов до неї та сів за стіл. Юнак дивився на гвинтівку. – А квартиру навмисно обрав цю – вона мені сподобалась.

- Вони ж всі однакові.

- Там мені допомогли та врятували. Та квартира неоднакова.

- А ти змінився, Яне. – Естер відчинила вікно, запалила цигарку з іскрою. – Звик, мабуть.

- Мабуть. Вчителів багато було. За кілька днів багатому навчили. Естер, а з якого віку беруть у Протектори?

- Бажаєш стати Протектором? Ти ж мене боявся наче смерті. – Погляд Яна був сповнений серйозності. Не такий Естер бачила, коли лікувала йому руку. – З двадцяти, Яне. І беруть не кожного. На тебе вийде вербувальник, якщо його зацікавить твоя особа.

- І як мені зацікавити вербувальника з Гавані?

Естер кинула недопалок у вікно, лазерна решітка знищила залишок. Жінка зачинила вікно та підійшла до юнака. Вона уважно вдивлялась йому у очі.

- Ти когось вбив на днях. І вбив не випадково, без страху та сумніву. Так?

- Я помстився тим двом, які відрізали мені пальці.

- Дідько, - опустила голову Естер. Вона підійшла до хлопця. – І що тільки роблять з дітьми ці нетрі? Вони ж вас перетворюють у маніяків, з самого дитинства травлячи насиллям.

- У скільки років ти вперше вбила людину? Мені здається, що ти не пізніше за мене це зробила. Всі діти проходять через це…

- Ні, пізніше. Я вперше вбила людину, коли працювала у поліції. І з приводу всіх дітей ти теж не правий. Малеча, яка проживає у кілометрових вежах майже ніколи не бачить насилля. Лише по новинам. Це у нетрях ви звикли щоденно спостерігати наяву такі речі, а потім розмовляти про це, як про буденне. Я зростала у притулку, тому тільки і знала, як б’ються діти в стінах будівлі, але на цьому все закінчувалось.

- Чим раніше з цим познайомишся, тим швидше зрозумієш, що життя – крихка річ, за неї треба боротися.

- Я дивуюсь… Звідкіля в тобі набралося такого? Ти вступив у якусь банду?

- Сам по собі. Я збирався покинути Червоне місто-титан і стати Протектором, але з цим почекаю. Місто я все рівно залишу, знайду собі інше житло і роботу.

- Не поспішай з вибором життєвого шляху, Яне. Краще подивись, чим люди дихають.

- Я вже багато бачив, Естер… У мене на очах вбили батьків, у мене на очах згорів під термоплазмою мій рідний підсектор. Я кожного дня бачив смерть та муку. Я з чотирьох років займався крадіжками, а тиждень назад вперше вбив людину. Всі навколо дихають лайном, лише ті, хто можуть за себе постояти, мають можливість жити трішечки краще. Ти, напевно, ніколи не думала, що почуєш таке від тринадцятирічного юнака.

- Це за тебе говорить юнацький екстремізм. Але… можливо, істина відштовхується від твоїх вуст. Ніколи не мислила на цю тему. Тим паче не думала, що про це мене збудить розмовляти хлопчисько. Знаєш, наче від останньої зустрічі пройшло не два дні, а два роки. Ти подорослішав. Хоча б палати ще не почав?

- Навіть ще не думав. Я хотів собі встановити кіберпротези, але дізнався, що вони не ростуть.

- Про біометал чув щось?

- Чув, але не знаю, де придбати таке чудо. У нетрях цим ніхто не закуповується.

- Торгують, але на чорному ринку. Там краще не купляти. Такими речами займаються у секторних лікарнях. Операція затратна, але воно того коштуватиме.

- Так кажеш, наче багато знаєш.

Естер розстебнула замок неосорочки на лівій руці, показала йому сталеву долоню:

- Це – біометал, Яне.

- Я доторкнусь? – Естер кивнула. Як тільки хлопчик провів по біометалевій долоні, то пальці Валькірії здригнулися. – Нервові закінчення? Це щось нереальне.

- Ти жартуєш, Яне? Таку технологію вже давно розповсюдили у медицині. Але я ж тобі кажу, вона дуже дорога. Така долоня мені обійшлась два роки тому за сорок тисяч кредитів.

- Мені байдуже, скільки буде коштувати така річ. Я собі придбаю біометалеві пальці.

- Спочатку тобі треба потрапити у нормальний медичний заклад, Яне.

- Такі у нас знаходяться над шосе.

- Просто так тобі не вдасться пройти через блокпости. Для цього у тебе повинен бути відповідний допуск. – Юнак кивав, погоджуючись з її словами.

Ще якийсь час вони спілкувалися, обмінювалися знаннями та почуттями, які отримали під час перебування у Червоному місті-титані. Жінка не розмовляла на тему своєї нової місії; юнак намагався не зачіпляти того, що відбулося з ним у попередньому підсекторі. Так минуло півгодини, вони попили чаю, Валькірія спалила немала цигарок. Час неухильно продовжував протікати поміж них. Пройшла ще одна година, година спілкування. Вони, наче найрідніші душі у всьому мегаполісі, активно спілкувалися. Вони були раді, що зустріли один одного. Старий в душі юнак та жінка за палаючим серцем.

- Добре, Естер, - допивши ще одну чашку чаю, Ян підвівся зі стільця. – Я радий був бачити тебе знову. Мені потрібно займатися своїми справами, якщо ти не проти.

- Так, мені приємно, що в тебе все добре. Буду щаслива ще раз побачити тебе.

17:37

Протягом дня Естер продовжувала займатися улюбленою справою: весь час вона чистила свій арсенал та думками подорожувала серед чорної скриньки, розвідувального аванпосту, нападу на нього та знищення інформативного центру.

Вона щось впустила. Ну ніяк не можна було підозрювати у зраді Себастіана та Ганса чи ще когось з “Блакитного спису”. Вони – найвідданіші Протектори та Валькірії, яких вона бачила за все життя. Тоді через кого замовник домовився про крадіжку чорної скриньки? Ніхто ж не бачив ту персону, ніхто не входив з ним у контакт. Він звертався напряму до Гавані… Про це може знати лише їх грандмайстер.

Валькірія перевдягнулась з неосорочки у силові обладунки, установила на місця захисні пластини. Жінка хотіла провести діагностику штучного інтелекту броні, який синхронізуються зі зброєю, щоб вести більш точний та кучний вогонь. Вона повернулась на кухню, взяла у руки плазмову рушницю. Віртуальні індикатори горіли зеленим – зв'язок надійний. Так само вона перевірила всю зброю, яку розклала на столі. Валькірія впевнилась, що дистанційна панель керування бойовим ботом працює. Все було готовим до бою, але руки все ще тряслись, тому вона знову прийнялась перебирати зброю.

Стук у двері. Потім сигнал дзвінка. Естер поклала затворну раму від пістолета-кулемета, взяла у руку двоствольний пневматичний револьвер. На мить вона задумалась залишити його на столі (можливо, це був Ян), але природне почуття безпеки змусило взяти зброю з собою. Вона зазирнула у вічко. Стояв якийсь чоловік перед дверима.

- Хто це? – запитала Естер, цілячись через титанові листи у нього.

- Я від коменданта квартирного блоку. Він просив передати вам білизну.

- Дякую, - Валькірія повільно відходила від дверей, - але мені не потрібно. – Вона ввімкнула бота, взяла на кухні плазмову рушницю та сіла за стіною так, щоб прострілювався коридор. Налаштувавши кібернетичне око, вона чекала секунд десять, вважаючи, що зараз хтось ввірветься у квартиру. Але поки що панувала страшенна тиша…

Вибух! Двері відірвало від петель разом зі шматками керам-гіпсокартону, вони пролетіли поруч з Естер та в’їлись у стіну. Димові снаряди полетіли у квартиру. Валькірія схопила респіратор на тумбі, наділа. Синє око ще не фіксувало рух. Потім влетіли ще димові снаряди, за ними прилетіла світлозвукова граната. Вона охопила все яскравим потоком. Естер машинально наказала боту відчинити вогонь, поки сама боролась з ефектами гранати.

З ручного кулемета почала стріляти бойова машина. Розривні кулі прошивали стіни. Як тільки мозок Валькірії починав знову функціонувати нормально, вона побачила завдяки кібернетичному оку, як відриваються руки та ноги людей, що штурмували квартиру. Схоже, вони не розраховували на бота, якому чхати на світлозвукові гранати, і дезорієнтація йому від них не грозить.

Хто б вони не були, але народу валило у квартиру досить велика кількість. Вже немала гірка встигла накидатись від скомбінованої стрільби рушниці та кулемета. Ще парочка гранат влетіли у коридор. ЕМІ. Імпульс проскочив по всім кімнатам. Бот впав обличчям на підлогу. Віртуальні індикатори зникли, але зброя все ще працювала справно. Естер кинула у відповідь дві осколочні гранати. Вибухи здійняли пил та побили квартирний блок.

Вона бажала перезапустити бота. Для цього Валькірія зробила чотири постріли рушницею у стіну. Плечем вона пробила дірку та стрибнула у спальню. Вона чула, як нападники заходили всередину. Декілька пострілів змусили їх зупинитися у коридорі та ще трішки помислити, як не склопотати кулю від жінки-найманки.

Естер скористалась ручною системою перезапуску бота. Спочатку заробили всі механічні пристрої, потім запустився процесор. Машина була готова до ведення бою. Вона наказала своєму помічнику сісти на підлогу, поки Валькірія буде прикриватися за його спиною.

Почалась друга хвиля. На цей раз ще страшніша. Полетіло декілька гранат на кухню. Стіни перетворилися у друшляк. Через дірки було видно сусідні квартири. Нападники заходили по одному, ховаючись за щитами з інтегрованими рушницями. Постріли руйнували обшивку бота. З такими темпами вони дістануть Валькірію. Але вона не здавалась, стріляла у відповідь, намагаючись пробити надміцні щити.

Зараз їй прийде кінець. Чекаючи на смерть, вона намагалась зрозуміти, чиї це люди. Скоріш за все, особи, яка найняла колись їх команду, щоб напасти на розвідувальний аванпост. Схоже, хтось боїться за себе та чорну скриньку.

Раптово для неї і для нападників почалась активна стрілянина через вікно на кухні. У коридор поливалось розпаленими імпульсними набоями. Вороги падали замертво, а кухня і сама квартира, тим часом, перетворювалась у руїни. Півхвилини продовжували влітати яскраві кулі, а потім все стихло. Валькірія просканувала оком кімнату (точніше те, що від неї залишилось). Тиша. Лише кривавий пил повільно осідав на підлогу.

Естер підвелась, цілячись крізь мул рушницею і дивлячись на понівечені тіла. Бійці в жовтій уніформі з темно-зеленими черепами на спинах лежали у різних позах з майже однаковими виразами на обличчях. Найманці. Схоже її гіпотеза щодо замовника була вірною. Але одне питання у неї виникло до того, як вона покинула спальню. Хто допоміг?

Дивлячись через майже зруйновану стіну на кухні, вона спостерігала за чорним бронетранспортером, який літав поруч з квартирним блоком. Яскраво-зелені написи одразу ж кидалися у очі. Позаду, з коридору, чулись кроки. Це точно були не найманці.

Валькірія дістала з наплічного кармана пов’язку, натягнула її на праве кібернетичне око та повернулась до гостей. Дійсно, оперативники ВБЦТ у штурмових екзоскелетах.

- Четвертий: сектор чистий, стан цілі задовільний, - доповів перший боєць, який зайшов у квартиру.

Позаду нього вийшов знайомий допитувач, на молодому обличчі зовсім ніякої реакції від того, що він побачив.

- Це ви називаєте спостеріганням? – запитала Естер, струшуючи пил з рушниці.

- Міс Скарпсверд, - заговорив агент. – Якби вас зараз вбили, то нам би не було за ким стежити. Раджу вам зібрати свої речі та знайти інше місце для ночівлі.

- Який ви люб’язний, - вона зробила щось схоже на реверанс. – А ваші люди не могли б мені допомогти?

- Схоже, вам не сподобалось, що ми втрутились у бій та перервали штурм найманців “Кислотного черепа”, - говорив її наглядач, який підійшов надто близько до Валькірії, решта з його команди стояла позаду, - які охоче бажали відстрелити вам голову. Агент говорив тихо, надто тихо. – Схоже, попередній бос бажає смерті Валькірії. Які збитки? – спитав він у бійця, котрий стояв у вході в квартиру.

- Перший: знищено три сусідні квартири, значні пошкодження стін від вибухів. Шестеро загиблих. – Валькірія сподівалася, що серед них немає Яна, дуже на це сподівалася. – Квартира напроти зазнала найбільше ушкоджень, - після цих слів у неї на серці пробігло холодним, - людей там не було. – Тепер їй стало легше та спокійніше. Схоже, Ян кудись пішов перед нападом найманців.

- Все відшкодувати, - віддав наказ агент.

- Перший: слухаюсь, пане.

- Ми постійно будемо вас оберігати, міс Скарпсверд, - запевнив її молодий допитувач. – Але ми потребуємо віддачі. І хотілось би, щоб ви більше не вмикали пристрої-блокатори, вони перешкоджають роботі ВБЦТ.

- Я це вже усвідомила. Мені будуть потрібні гроші на нову зброю та бота.

- Будуть переведені на ваш рахунок. Я раджу вам завітати у збройні магазини над шосе. Тут якість вдвічі нижча.

- Дякую. Я можу збирати речі?

18:01

Наче кінець світу сюди зазирнув. Хоча… на даний момент Земля і так виглядає кепсько.

Поки Естер перебирала залишки зброї, осколки, механізми, деталі, вона ловила вглибині мозку думки про давні часи. Ще коли вона була десятирічною дівчинкою, дітей з притулку повели у зоопарк клонованих тварин. На той момент то були клони четвертого покоління, які жили майже як і їх справжні родичі. Вона тоді вперше і востаннє в житті побачила сірого вовка. Його врівноважений, хижий погляд плавно переїжджав від одного відвідувача до іншого. Шукав однодумців… і зустрів. Він дивився у димчаті очі чорноволосої дівчинки. Не вірила Валькірія у всілякі повороти долі, вищу силу, богів і тому подібні, позбавлені будь-якої логіки думки, але вовк щось вселив у неї – бажання жити до останнього.

Прилетіли працівники поліції, які почали збирати руки, ноги, торс… все, що лишилось від найманців “Кислотного черепа”. Вона косо поглядала на них, на їх фільтруючі маски, незграбні та невпевнені рухи по відношенню до тіл. Більше проблем від корумпованих співробітників поліції, ніж від банд у нетрях, які тримають батогом та стволом весь порядок.

Валькірія підняла свій улюблений пневматичний пістолет, від якого залишилось не дуже багато, але впізнати зброю вона змогла. Жінка складала їх у контейнер, який їй позичили поліцейські, щоб позбавитись сміття з того, що залишилось від її речей. Шкода було бойового бота. НВ-33 дуже довго служив їй. Багато раз рятував у безвихідних ситуаціях, допомагав під час надзвичайно важких операцій. Молодчина він був. А тепер його процесор пошкоджений до такого стану, що відновити його вже неможливо. Доведеться їй шукати ще й нового бота. Єдина річ, яка поки що підбадьорювала Естер – матеріальне забезпечення зі сторони ВБЦТ. Але добром це не закінчиться. Після того, як вона виконає для них завдання, співпраця припиниться. Скоріш за все, її стратять, попередньо конфіскувавши все майно.

Ну хоч силові обладунки були справні. Всі системи працювали на ура, віртуальний інтерфейс засвідчував слабкі пошкодження броньованих пластин на спині та лівому плечі. Але вона все відремонтує, купить нову зброю, придбає нового помічника. У неї все буде добре. Вона вб’є замовника, віддасть чорну скриньку уряду Світлого майбутнього та буде сподіватися на те, що її товаришів звільнять і відпустять назад у Гавань. Але не це був її основний план: Валькірія все ще розмірковувала над тим, як все провернути на користь їй та “Блакитному спису”, а не для Світлого майбутнього.

18:32

Побитою темною дорогою проїхав колісний автомобіль – велика рідкість у нетрях. Він промчався поруч з Яном, зупинився у квартирного блоку, де зараз проживав юнак. З машини виповзли люди у темних одежах зі шкіряними плащами. Вони прямували до під’їзду.

Хлопчина підняв голову, бо краєм ока побачив, як щось мигає там. Це були поліцейські кари. Декілька бронетранспортерів стояло поруч з будівлею. Працювала купа людей. Яну це було дивним. Що б могло такого трапитись? Мабуть, картель зціпився з правосуддям Червоного міста-титана, а зараз намагаються якось все врівноважити.

На вході його зупинили патрульні, юнак пояснив, що мешкає у цьому квартирному блоці. Він би хотів потрапити додому, поїсти та поспати. Лише коли Ян запропонував їм кілька кредитів, його пустили всередину. Роботи-поліцейські ходили по першому поверху. Декілька разів просканували Яна (добре, що він залишив пістолет у квартирі). Гідравлічний ліфт, як завжди, їхав занадто повільно. Так само повільно він плив на шістдесят сьомий рівень. Дзинь! Титанова брама відчинилась, юнак вийшов з кабінки та злякано дивився на стіни, стелю, підлогу, поліцейських, які носили щось у непрозорих мішках. Люди, одягнені у чорні шкіряні плащі, йшли попереду нього. Він вирішив направитись за ними. Холодний піт вискочив на спині, коли він наблизився до квартири Естер, де не було майже нічого, крім крихт стін та маси поліцейської нудоти.

Він дійшов до своїх дверей. Вони ледве походили на ті, які він зачинив три години тому. Крізь великі діри він роздивлявся коридор та свій рюкзак. За спиною він чув, як розмовляють люди у плащах з поліцейськими, які стояли на вході у квартиру Валькірії. Багато страшних думок рвалось йому у голову, але стало ліпше, коли він озирнувся та побачив у дверях квартири напроти Естер, цілу та непошкоджену. Що ж тут скоїлось, поки він бродив по підсектору?

Махнувши карткою перед, начебто, цілим сканером, Ян відчинив залишки від дверей, зайшов у домівку, притулився до дірявої стіни та почав вслуховуватись у розмови.

- Ми нікого не пускаємо туди, - бурчав поліцейський.

- Припини, гнидо, - огризнувся чоловік у чорному плащі. – Я впевнений, що тисяча кредитів змусять тебе згинути звідси.

- Я вам серйозно, народе! – крикнув законник. Крізь фільтруючу маску його голос видавався потворним. – Тут працювало ВБЦТ. Жінка під їхньою опікою.

- Йди звідси. – Ян бачив через діру у двері, як поліцейському погрожують стволом. – Йди, поки живий. Ми їй не нашкодимо, тобі не буде грозити термоплазма.

- Ну, дивіться, - віднявши руки від автоматичної гвинтівки, почав відходити він. – Мені б не хотілось, щоб наш підсектор теж спалили.

- Вали давай. – Поліцейські зникли, люди у плащах ввійшли у коридор. Ян відчинив двері, поплівся за чорними плащами на ціпочках. Він прокрався у ванну кімнату Естер, зачинився. Всередині було досить темно, але крізь сотні дірок сочилось світло багатьох неонових ламп, які заміняли знищені кислотні ліхтарі на кухні. Юнак підслуховував:

- Не більше години назад, - заговорила першою Валькірія, - я прикінчила більше тридцяти озброєних найманців. Не треба так відкрито лазити у моїй квартирі зі зброєю.

- Пробачте, - вклонився один із чорних плащів. – Ми не для війни прийшли. Ми лише хотіли впевнитись, що ваша невеличка війна з “Кислотними черепами” не перейшла у дещо більше.

- Ви, взагалі, хто такі? – Естер уперлась лівою рукою вбік, у правій вона тримала двоствольний револьвер.

- Ми представники картелю “Кам’яні титани”, - відповідав бандит. – Прийшли ми з миром та пропозицію.

- Тільки-но засвітилась, а до мене вже з миром йдуть банди. Що вам треба? Чи, можливо, вам не відомо, хто такі Валькірії? Мені пояснити вам, що я не працюю з подібними вам людьми? Людьми… покидьками.

- Ми не збирались йти з вами на контакт, щоб наймати Валькірію. Ми лише хотіли, щоб ви не чіпали “Кам’яних титанів”, поки перебуваєте у нашому підсекторі.

- Я тобі пораджу зараз, - Естер схопила балакуна за плащ, притиснула його до стіни та націлила револьвер у інших двох, - стулити свою пельку і більше не відчиняти її при мені, бо зловиш дублета собі у голову. Мені плювати хотілось на ваш нікчемний картель та вашу дипломатію. Якщо зі мною заключать контракт, то я знищу всіх вас не вагаючись навіть на мікросекунду, зрозумів? – Яну зараз здавалось, що жінка з пов’язкою на оці, з револьвером в руках та таким тоном мала вразити бандитів до самого спинного мозку. – Чого мовчиш? – Валькірія стукнула його об залишки гіпсокартонної стіни. – Забирай своїх горил та провалюй. Якщо я вас хоч раз побачу, пристрелю.

Естер кинула довбня у чорному плащі під ноги товаришам. Той з ображеною мордою підвівся, струшуючи пил зі шкіряного одягу. Такою Валькірію ще не бачив юнак. Він дочекався, поки представники картелю вийдуть з квартири, а потім покинув ванну кімнату. Він минав уламки стель та підлоги, йшов до Естер, яка щось перебирала у контейнері. Ян наступив на побите скло від кислотного ліхтаря, Валькірія одразу ж обернулась зі зброєю, націленою у його напрямку.

- Живий! – видохнула жінка. Вона кинула револьвер на підлогу, притиснула юнака до силових обладунків. – Я тремтіла, коли мені сказали, що всі сусіди загинули під час штурму.

- Що тут трапилось? – питав Ян заглушеним броньованими пластинами голосом. – Хто на тебе напав?

Естер відпустила хлопця, встромила в нього сіре око. Він дивився на неї так само, як та маленька дівчинка на вовка у зоопарку клонів. Зараз вона вселяла у юнака бажання жити до останнього. Хоч такого у Яна було дуже багато, але вклад Естер не буде зайвим. Валькірії потрібен помічник, а він – ідеальний кандидат на таку посаду. Жінка запитала у хлопця:

- Де ти був? Як вижив?

- Я ходив по ринку, шукав щось їстівне. Коли прийшов до квартирного блоку, то побачив сотню поліцейських. Хто тут воював, Естер?

- Навіть не знаю, що я можу тобі розповісти, Яне. Можливо, якщо ти допоможеш мені з усім цим брудом, то я чимось з тобою поділюсь.

Юнак потиснув плечима, подивився здивовано на Валькірію. На блакитно-сивому волоссі зібрались пил та кров, силові обладунки були у подряпинах, броньовані пластини потріскались, на обличчі притулилось три-чотири подряпини.

18:48

- Ти тут стрільби влаштувала? - кидаючи у контейнер приклад від колись справної гвинтівки, спитав Ян.

- Не я була їх організатором, але так, тут були стрільби. – Естер закинула останній елемент її арсеналу, потягнулась на носочках. – У мене було трішки часу, щоб помислити, Яне… Є ідея щодо тебе, але вона занадто небезпечна для твого життя.

- Не зрозумів.

- Я могла б тебе трішки підтягнути, навчити дечому, поки виконую завдання у Червоному місті-титані. Навіть роботу дам тобі, за яку буду платити.

- Порекомендуєш мене у Протектори?

- Залежить від того, Яне, - жінка посміхнулась, - як ти будеш працювати та навчатись.

- Згоден. - Юнак протягнув праву руку, де були відсутніми три пальці. Технійську стрічку він зняв.

- Прогуляємось нетрями? – Валькірія обережно потиснула йому долоню. – Мені… нам треба відшукати нову домівку.