Кривавий Титан

12.06.2124

02:19

Темрява. В кімнаті смердить сирістю. Там, де повинна стояти стіна, знаходиться щось гігантське, небезпечне. В однакові інтервали нескінченно плинного часу блимає червоне око монстра. Воно жадібно роздягає, ковтає…

Естер зірвалась з ліжка. Тіло було вкрите холодним потом. Вона підбігла до звіра та намагалась його вдарити, але вчасно зрозуміла, що їй снився страшний сон, а це – бойовий бот, який стоїть на її сторожі.

Валькірія вийшла зі спальні. На кухні десь лежала упаковка сигарет з іскрами. Недовго шукаючи, вона підійшла до вікна, відчинила його, уперлась руками у підвіконня і прийнялась роздивлятись нічні нетрі (з умовами того, що день тут ніколи не наступає).

Блакитно-сиве волосся по волі вітру впало на прозорі руки, які гладили Естер. Голограми в цьому районі підсектору майже не кричали, але їх сяйво все рівно засліплювало. Внизу повзали люди-таргани, люди-мурахи. Ні перші, ні другі не в змозі існувати поодинці. Такий порядок, такий синдикат. Картель та громадяни міста-титана, яким не раді нагорі. А нагорі живуть оси та метелики. Законники та “вище” суспільство.

Частенько Валькірія ставила перед собою запитання: чому так все обійшлось з людством, де воно зірвалось з драбини процвітання? Відповідь для себе вона відшукала на аванпості. Вона знала, чому ВБЦТ так бажає заволодіти чорною скринькою, чому той Лєстат заволодів нею. Там і та сторона, й інша ховали свої таємниці (конкретики вона не знала). Думки, якими не забажали ділитися з кимось. І чхали вони разом на все людство та ті клятви, які давали Землі.

Якби від тієї операції не було ніякої користі, тоді б воїни Гавані не нападали на аванпост, не знищували те, що проскановує Сонячну систему: всі рухи кораблів, будь-яку активність, яка швидко вмирала від Космічного флоту Світлого майбутнього. Валькірії та Протектори допомогли багатьом біженцям втекти з Землі на Гавань, відшукати собі тихий та мирний притулок. Але з іншої сторони, багато контрабандистів і піратів змогли цим скористатися.

Аванпост, скоріш за все, вже відбудували, і він продовжує сканувати систему у пошуках незаконних мігрантів та піратів. Тепер їм знову доведеться будувати спеціальні глушильні пристрої. Але це якщо аванпост відбудували.

Жінка намагається зрозуміти лише одне – невже ВБЦТ настільки безсиле, що не може відшукати того Лєстата? Чому вони шукають допомогу у Валькірії? Невже той мерзотник якийсь привид, що його не можуть зловити та покарати? Забрати собі ту кляту чорну скриньку?

Естер викинула недопалок вниз, запалила ще одну сигарету.

І як вони, браві воїни “Блакитного спису”, так сліпо кинулись на допомогу тому шахраю? Осліплені допомогою мирним мешканцям Землі, які втратили все, вони не помітили однієї маленької деталі… свого підпису на контракті смерті. Цю авантюру спланували вона, капітан та помічник капітана, бо жадали допомогти людям. І все ж таки, хтось з них двох зрадник. Особисто вона нічого не знала про чорну скриньку. Або капітан, або його помічник таємно домовилися з Лєстатом за спиною у решти команди. Тепер всі через зрадника сидять у білих камерах ВБЦТ. Яка іронія.

Валькірія ледве усміхнулась. Викинула недопалок, побачила сонними очима розвідувальний дрон, що літав поруч, зачинила вікно. Вона повернулась до спальні, зняла вологу неосорочку, кинула її подалі від ліжка. Було холодно, але їй все рівно. Вона впала на твердючий матрац, біль у правому боці починав про себе нагадувати – дія знеболюючого послабляла свою хватку. Естер лягла на лівий бік. Останнє, що вона побачила перед сном – червоне око бота, яке у рівномірні проміжки часу (через кожні п’ять секунд) блимало, утворюючи у кімнаті невеличке джерело світла.

02:26

Коли Валькірія зачинила двері в спальню, зі своєї кімнати вийшов Ян. Він був вимушений прокинутися від шуму, який підняла Естер. Юнак пройшов на кухню, відчувався запах тютюну. На металевому підвіконні приліг попіл. Ян хвилювався за жінку, яка врятувала його, приютила, допомогла, навчає. Він відчував, що їй боляче за товаришів, що без них вона не зможе жити, а почне існувати. І єдиний, хто залишився для неї якорем у цьому світі – Ян Лутрин.

Хлопець сходив до вбиральні, потім повернувся у кімнату, улігся максимально комфортно, зачинив очі та продовжив сновидіння.

07:10

Умовний ранок розпочався зі сніданку. Їли мовчки, не розмовляли. Молекулярно-спресовані кубики закінчувалися, і Ян пообіцяв, що сьогодні на ринку купить ще. І ось мовчання обірвалося Валькірією:

- Знаєш, Яне, я довго думала щодо твоєї руки. – Естер встала, поклала пусту тарілку та виделку у раковину. – Сьогодні я буду над шосе – по роботі – зазирну у лікарню, розпитаю все та дізнаюся, що можна зробити з твоїми пальцями.

- Для мене це гарна новина, Естер. Але, здається, ти сьогодні знову прийдеш пізно, з синяками. Можливо, тобі варто взяти мене з собою, а?

- Не треба, Яне. – Естер пішла у спальню, прийнялась одягати силові обладунки і звідтіля розмовляла з хлопцем, який саме в цей час мив посуд. – Я сьогодні буду у штаб-квартирі ВБЦТ, потім у лікарню і швидко до дому. Ти і помітити не встигнеш, що мене не було. Сам поки потренуйся, почитай. Готуйся бути розумним та вмілим.

- Зачекай, ти ж вчора казала, що віддаси їм у руки голову, коли оперативники ВБЦТ прилетять до тебе.

- Мені треба прогулятися. Ще й товаришів навідаю.

- Ти впевнена, я тобі не потрібен? – Валькірія вийшла зі спальні, сині пластини підкреслювали її блакитні волоси, а білий обладунок – сиві. Сірий плащ був ще більш подряпаним, ніж у першу їх зустріч.

- Яне, не потрібно. Якби була якась бойова операція, я тебе б залюбки взяла з собою для практики. Але сьогодні нічого важливого, крім сканування оцієї голови. – Вона стукнула ногою по контейнеру зі скляними гранями, де лежала голова клона.

- Тоді я куплю нам кубиків і буду вдома, - підсумував він.

- Так, вірно. Зачиниш за мною двері?

- А ти бота не береш?

- Ні. За мною стежить найпотужніший силовий підрозділ ВБЦТ, - саркастично виразилась Естер. – Бот буде тебе захищати.

Юнак зачинив двері за Валькірією, супроводжував її поглядом у вічко, доки вона не зникла з поля зору.

Він знову залишився наодинці. На самоті. Так вже другий день… Він розумів, що Естер дуже хвилюється за нього, але він не в меншій мірі – за неї. І як тільки намічається щось небезпечне, або таке, що не треба йому знати за ради його ж безпеки, то Ян залишається вдома з бойовим ботом. Він не мав бажання залишатися самотнім. Краще затриматись на ринку, прихопивши з собою нову безшумну пушку та машину вбивства, щоб точно нікому в голову не влізло доторкнутися до юнака. До того ж, на ринку треба буде трішки затратитись – кредитів у нього залишилось немало, а гроші на біометалеві пальці він отримає від ВБЦТ.

Тому Ян скинув з себе неосорочку, дістав з чистильника свої речі, взуття, одягнувся. Пістолет він сунув у рюкзак, а його закинув собі за спину. Хлопець ввійшов до спальні Валькірії. Бойовий бот нерушимим вартовим стояв поруч зі стіною. Жодного руху, лише червона лампочка блимає подеколи. Він підійшов до машини та заговорив:

- Треба, щоб ти пішов зі мною.

- Ціль: Ян Лутрин, - пролунав грубий металевий голос. - Наказ: супровід та захист. До виконання приступаю.

- От і добре, - всміхнувся він.

Вони зібрались і були готові (бот завжди був готовий). Ян підійшов до дверей, відчинив їх, вийшов. Машина слідом за ним. Зачинивши магнітні замки, юнак підійшов до ліфта і зрозумів, що їм разом з ботом буде доволі тісно. Він здивувався, як це служба доставка з мегамаркету зброї змогла його у контейнері доставити прямо до їхньої квартири. Але на диву, бот не зайняв багато простору в кабінці. Ось і він, найбрудніший поверх у квартирному блоці. Хоча цей був на голову чистішим, ніж у минулій домівці і на дві, ніж у його рідному блоці, який вже згорів.

Комендант стояв у коридорі та палив сигарету, він привітливо кивнув Яну. Взагалі всі мешканці до них привітливо відносились. А як ще їм вчиняти, коли бачать грізного бойового бота?

Двері, вулиця. Юнак пішов через двір, роздивляючись при цьому еротичні танці однієї з рекламних голограм. На бота він майже не звертав уваги, бо той йшов позаду, мовчки. Його хода була на диво тихою, як у кішки. З невеликим півгодини пройшло, і вони дісталися ринку. Яну впала у очі одна неочікувана подія: дві патрульні машини поліції і один броньовик стояли поруч з магазином антикваріату. Ділянка була оточена червоною голограмною стрічкою, на машинах були написи, яких він раніше ніколи не бачив “RPD”. Поки поліцейські охороняли територію, вантажники виносили з магазину якісь пристрої. На порозі в наручниках стояв чоловік з прищавим обличчям та кібернетичною рукою з розписами та ієрогліфами. Не довго він спостерігав. Ян продовжив рух до продуктового магазину.

Ввійшовши всередину, його одразу попередили, що бойовим машинам вхід заборонений. Тому боту довелось чекати ззовні, поки хлопець шукав упаковки з рисовими та рибними кубиками. Але рибних він не знайшов, довелося брати курині шматочки м’яса.

Він знову вийшов на вулицю. Сиро, холодно, моторошно. Купа сміття, бідняки майже у кожної стіни, продавці з криками, покупці такі ж самі, головорізи картелю. Якусь мить хлопчина не звертав на все це ніякої уваги, але саме зараз чомусь звернув. Мабуть, це трапилось, бо він побачив дивного старця, який сидів на невеличкому постаменті. Не просто сидів, у нього була якась дивна поза, незручна, як на погляд Яна. Саме той старик дивився прямісінько у блакитні очі юнака. Він наче кликав того. Хлопець підійшов ближче:

- Ти чого дивишся на мене? Бот лякає?

Старий нахилив голову вліво, вправо. Погляду не відривав. Сіро-зелені очі дивилися на Яна. Темно-сиве волосся спадало на плечі. Бороди не було, обличчя вибрите. Під очами в нього були чорні десятигранники – символи чогось абстрактного, неіснуючого. Його розум наче десь за границями цього світу, виміру, простору.

- Діду, з тобою все гаразд? – схвилювавшись, спитав Ян. Хлопчина вирішив, що тому погано стало, а слова сказати він не в змозі.

- Погано? – зморшки потягнулись вгору від посмішки. – Зовсім навпаки. Мені ніколи не буває погано.

- Так, це ми вияснили. – Ян став напроти нього на витягнуту руку. – Тоді чому ти дивишся на мене?

- Шукав співрозмовника. Чи у тебе немає часу, щоб послухати старого?

- У мене вдосталь часу, щоб побалакати з тобою. Але про що ти бажаєш розмовляти?

- Спочатку поговоримо про час. Бо у тебе його не вдосталь, як ти вважаєш.

- Чому це? Я сьогодні нічим не зайнятий.

- Сьогодні, хлопче.

- Називай мене Яном.

- Ім’я мені не обов’язково твоє знати, і тобі не потрібне моє. Бо ти лише сьогодні не зайнятий, а витрачати дорогоцінний час на обмін іменами ми не можемо, згоден?

- Ти якусь дурницю верзеш.

- Чому ти так впевнений, що це дурниця? Можливо, наша розмова закінчиться через десять секунд, ти собі підеш, попадеш у перестрілку і загинеш. Все. Немає в тебе більше часу. Ти ним не можеш розпоряджатися більше трьох секунд, бо не знаєш, що відбудеться після того, як ти видихнеш або вдихнеш, так? Звісно, не знаєш.

- Та все я знаю. Коли я з тобою припиню розмовляти, піду додому і буду там читати книжку.

- Це ти говориш відносно себе, але є ще тисяча осіб, яких ти обов’язково зустрінеш на своєму шляху, і тобі невідомо, що вони планували. Наприклад, ти не планував бесіду зі мною, а я її спланував. Скажи мені, я не прав?

- Не знаю, старий. Ти щось таке дивне мені розповідаєш. Можливо, нетрі довели тебе до такого стану, що твій розум просто погорів.

- Не май сумніву з цього приводу чи краще тобі мати ці сумніви. Мені не відомо цього.

- Чому ти спланував нашу бесіду? Ти побачив, як я виходжу з продуктового і вирішив, що нам необхідно побазікати?

- Мені було сумно. Тобі було сумно. Ти знав, що ми, люди, залежні один від одного створіння?

- Чому це? Ти, наприклад, сидиш собі тут один…

- І мені сумно від цього, бо я залежний від людини. Все це брехня, що ти або хтось інший має змогу прожити наодинці більше години і не замислитись над тим, як же тобі або іншому сумно. Яким би ти не був соціопатом, мізантропом, інтровертом, в тобі горітиме залежність від якоїсь психологічно близької для тебе людини, чи не так? Ти маєш на меті сказати, що ти – одинак, який не має близької людини?

- Ні, ти правий. Я маю близьку для себе людину. А в твоєму випадку? Хто для тебе така людина?

- Зараз це ти. Моя людська залежність літає поміж співрозмовників, схожих на тебе. У більшості не вистачає часу, і вони правильно роблять, коли не звертають на мене уваги. А є такі як ти, які живуть оманливою ілюзією, що в них нескінченний запас часу, тому вони діляться зі мною словами, лікують мій недуг, допомагають наситити залежність. І так кожний з нас… Всі ми залежні… Неможливе наше існування без думки, що ми комусь потрібні. Якщо такого відчуття ми не маємо, тоді не маємо сенсу продовжувати життя. Є такі, що в силу обставин покидають світ, навіть якщо є близька людина, але то інша тема для розмови. Подивись направо, наліво, нахили голову, як забажаєш, ти будеш бачити людину в одному і тому самому ракурсі – залежної від коханого чоловіка, доньки, сина, брата, сестри, бабусі та дідуся… Навіть кіт або пес може грати ту саму роль близької людини, бо у них є душа. А от роботи – ні. Людина лише травмуватиме себе від спілкування зі штучним інтелектом, робитиме себе дійсно хворою.

- Звідкіля ти це все знаєш?

- Скільки років проживеш, стільки розуму з собою забереш.

- Куди забереш?

- Куди – мені це невідомо. Але тобі знадобляться після смерті всі твої знання та досвід. Тепер ти розумієш, як мало в тебе часу, щоб забезпечити себе близькими людьми, наситити свій мозок знаннями? Не розумієш? Ти ніколи не знаєш, в котру мить за тобою прийде смерть. Десь на рівні підсвідомості ти вже усвідомив те, що я доніс до тебе. Скоро і сам про це будеш мислити кожну хвилину...

- І ти досі з такими думками живеш? Адже ти вже багато прожив, знаєш немало, досвід багатолітній за спиною. Ти хочеш сказати, досі боїшся, що смерть за тобою прийде?

- А ти спочатку відшукай психічно здорову людину, яка б не хвилювалась – навіть у сто років! – що за нею не прийде саме в цю мить смерть. Що не забере її від рідних та близьких, що не дасть взяти з собою багаж зі знаннями. Ні, не знайдеш ти таку. Кожний дорожить часом, близькими, боїться смерті та того, що буде після неї.

- Ти думаєш, щось є після смерті?

- Здається, таке питання вже було від тебе або з приблизно таким самим сенсом. Мені не відомо, що нас чекає після кінця. Чи буде новий початок, або ж твій розум перетвориться у яскраву зірку – це питання всіх часів, всіх народів та людей. Відповіді достовірної немає навіть найвпливовіша людина в усьому Світлому майбутньому.

- Отже, ти не зміг за життя назбирати вдосталь досвіду, щоб зрозуміти, що ж чекає тебе після смерті. Шкода. Якщо я вірно тебе зрозумів, то всі наші проблеми концентруються навколо крихітного часу, якого нам ніколи не вистачить. Щоб не вмерти, ми повинні шукати в цей малий період часу близьку людину, від якої будемо залежними, а паралельно з цим накопичувати в собі знання та досвід, щоб вмерти в невідомо який проміжок життя. Я вірно зрозумів?

- Вірно чи ні – вирішувати лише Яну. Тепер тобі доведеться витрачати час на розуміння цих слів або можеш і не розмірковувати з цього приводу.

- Ти точно не наркоман, діду?

- Якщо я наркоман, тоді чому ти зі мною розмовляв? Ти відчуваєш, що я розповів тобі правду, яку отримав безпосередньо прожитим. Це називається досвід. І я передав тобі цей досвід, щоб ти не гаяв часу, а набирався знань.

- Добре. Я зрозумів. Часу у мене обмаль, тому піду додому. Дякую за бесіду.

- Це тобі дякую, юначе. Тепер буду шукати іншого співрозмовника, адже ми залежні одне від одного.

09:36

Сканер запищав. Підняв тривогу. Здивовані на пропускному пункті охоронці підійшли до жінки у біло-синіх силових обладунках, на ній було повно зброї, у правій руці вона тримала контейнер з головою людини.

- Міс, покладіть контейнер на підлогу, - заговорив охоронець у екзоскелеті зі штурмовою гвинтівкою.

- У мене тут знайомий працює, - усміхнулась Валькірія. – Я до нього. А ось і він, до речі.

З ліфту вийшов її куратор. У своєму чорному костюмі з яскраво-зеленими маленькими літерами. Молоде обличчя було невдоволене. Він спустився по ступеням, підійшов до пропускного пункту.

- Вибачте, пане, - звернувся до нього боєць у екзоскелеті. – Ця жінка стверджує, що прийшла до свого знайомого, тобто до вас.

- Так, - видихнув той, - ця озброєна жінка дійсно прийшла до мене. Пропустіть її.

- Так, пане.

Агент жестом вказав Естер, що їй треба прослідувати за ним. Вже вдруге доводиться їй дивуватися інтер’єру штаб-квартири ВБЦТ у Червоному місті-титані. Спочатку вони підійнялись у атріум невеличкими ступенями, а потім потрапили у саме багаторівневе приміщення. Це була одна із кілометрових веж. Тому простору тут було вдосталь. І чомусь все було білим, наче лабораторія якась, тільки без запаху препаратів та людей у спеціальних герметичних комбінезонах.

Чотири трикутні обеліски виростали з-під землі та плинули прямісінько до вершини вежі. Білі хромовані плити, гладкі, чисті стіни. Лише купа людей у чорних костюмах с яскраво-зеленими написами якось виділялися у обстановці.

Агент провів її у просторий ліфт. Кислотні лампи, які горіли синім, перетворилися у помаранчеві згустки. Він приставив свою картку до сканеру, світло знову прикинулось океаном. Естер не розмовляла з ним, лише роздивлялася його обличчя, де не знайшлось не одного місця для шраму. Можливо, він працює занадто чисто і ніколи не ризикує своїм життям. Можливо, він занадто рідко покидає свій кабінет. Валькірія цього ніяк не знала, але обличчя їй подобалось. Зараз воно виражало тільки невдоволеність ситуацією.

Рівень дванадцятий. Двері розійшлись у три напрямки. Першим кабіну покинув агент ВБЦТ і пішов вліво по прозорим плитам. Під ногами виднілись маленькі цяточки, що грали людей або створінь, схожих ззовні на них.

Через двадцять кроків вони опинилися у ідеально білому коридорі. Створювалося відчуття, що тут пустий, вічний простір, який не має межі. Агент зупинився, зі стелі виповз білий сканер, синіми хвилями він просканував йому штрих-код. Відчинились двері, зайшов він, а слідом Валькірія.

- Міс Скарпсверд, - розпочав він зі стандартною інтонацією, - чому ви принесли голову сюди самостійно, якщо домовились, щоб мої люди забрали її у вас? Вони, мабуть, не дуже задоволені тим, що ви виконуєте їх роботу, а сама нічого не робите, крім байдикування.

- Я прийшла не для того, щоб слухати твої занадто капризні фрази, - грубо відрізала йому Естер. – Перша причина: я передаю особисто вам в руки контейнер. Друга: мені треба поспілкуватись з капітаном моєї команди.

- Ви вирішили навідати капітана і заодно принести голову? – Агент пожав плечима. – Даремно ви прийшли, бо гарантувати вам зустріч я не в змозі.

- Від цього залежить ваше розслідування. Адже вони нічого не сказали вам, так? Ні помічник капітана, ні сам капітан вам нічого не розповіли. Але хтось один з них знає про чорну скриньку набагато більше, ніж я.

Агент сів за свій білий стіл. Викликав інформативний інтерфейс, щось натиснув на голоекрані. Заговорив:

- Себастіан Кельм зараз на очищувальній процедурі. Вам доведеться почекати півгодини, якщо ви бажаєте вести з ним розмову.

- Ви маєте вимкнути камери та сенсори в камері допитів, - висунула вона свої умови.

- Це з якого переляку я маю таке робити? У нас є охоронні протоколи, які навіть я не можу порушувати.

- Але, щоб отримати потрібну інформацію від капітана, він має довіритись мені! – Валькірія підвищила тон.

- І що ви йому скажете?! – розізлився агент. – Що ви не працюєте з ВБЦТ, але вас люб’язно випустили, потім дали змогу говорити з ним без прослуховування?! В Гавані всі такі безглузді?! Як же мені вже набридлі ваші вибрики, Естер! Але мій начальник вірить, що саме ви приведете нас до чорної скриньки!.. – Агент видихнув, заспокоївся. – Він людина, яка вірить у видіння та надприродні символи. Займає свій пост з причини спорідненості з Першим радником, але він нераціонально керує ВБЦТ у Червоному місті-титані. І ви цьому – найяскравіший приклад, міс Скарпсверд.

- Вам незрозумілі його мотиви? Це він порадив вам обрати одного з нас для допомоги, так? Тоді відведіть мене до вашого начальника. Можливо, у мене ліпше справи підуть, якщо я побалакаю з ним, а не з вами.

- Боюсь, він приймає лише у визначені його графіком дні. – Обличчя агента знову стало спокійним та гладким, голос був тихою рікою. - І сьогодні не цей день.

- Ви навмисно шкодите розслідуванню? Я вважаю, що озброєною жінкою особливо зацікавиться охорона у коридорах, а через них я буду вимагати розмови з вашим начальником. Йому, здається мені, вкрай не сподобається, що довірений агент не бажає повернути чорну скриньку Світлому майбутньому.

- Даремно ви погрожуєте мені, міс Скарпсверд. Краще б за своїх друзів хвилювались.

- Як ти мені вже набрид своїми пустими погрозами! – Естер двома стрімкими кроками опинилась поруч з агентом, схопила та підняла перед собою. – Мерзото! Чим ти відрізняєшся від моїх друзів, яких ви тримаєте у себе в клітках, а?! – Валькірія вдарила ним об стіл, поклала руку на горло, а іншою дала ляпаса.

Задзвенів інформативний інтерфейс:

- Агенте 242: 13-56, - пролунав голос штучного інтелекту-помічника, - Куратор негайно викликає вас з міс Скарпсверд до себе. І радить, щоб ви занесли голову у цифрову лабораторію перед цим.

- Ні Валькірії, ні Протектори, - заговорив агент, коли його відпустила Естер, - не думають головою. Тут усюди камери та сенсори. Мені дивно, що сюди не ввірвались бійці, щоб вас ліквідувати.

- А мені не дивно, - усміхнулась жінка, - бо я знала, як дістати собі квиток до вашого Куратора.

10:02

Ян кинув картонний пакет на стіл. Бойовий бот зупинився перед вхідними дверми та чекав на наступні вказівки. Юнак наказав йому повертатися у спальню. Він був неголодним, то ж вирішив одразу спускатися на технічні рівні та приступати до тренувань зі стрільби. У нього все було з собою, окрім електроімпульсних набоїв та голограмної мішені, які були складені в кімнаті Естер.

Прихопивши все з собою, Ян покинув квартиру, скористався ліфтом, потім гвинтовою драбиною і опинився на технічному рівні квартирного блоку, каналізації – якщо бути чесним. Він пройшов, минаючи брудні потоки та сміття, у кімнату, де тренувався та читав. Юнак вийняв з рюкзака пістолет, ДНК аналізатор одразу ж впізнав свого володаря. Виповз невеличкий віртуальний інтерфейс, який оповіщав, що зброя готова до стрільби. Ян витягнув магазин з бойовими набоями, спорядив інший навчальними. На інтерфейсі з’явився напис “Споряджено електроімпульсними набоями”.

Хлопець поставив інтерактивну мішень біля дальньої стіни. Повернувся до дверей, прийняв стійку, прицілився. Він забув, що не перевів зброю у безшумний режим. Ян натиснув декілька кнопок мізинцем правої руки на інтерфейсі, прицілився, зробив постріл. Влучив у вісімку, зробив ще три постріли. Всі влетіли у вісімки та дев’ятку. У яблучко не влучив жоден. Вирішивши не зупинятись, поки не влучить у десятку, Ян витратив приблизно сорок хвилин. Так, декілька куль потрапляли в ціль, але йому здавалось, що то була вдача. Він стріляв, поки остання куля не влучила у яблучко. Саме це влучення було результатом концентрації та тренувань.

Ян сів на ящик, дістав з рюкзака планшет, відкрив електронну книгу. Вчора він зупинився на тому моменті, коли Світле майбутнє розпочало походи на бунтарські міста-титани. Десятиліття плазми – так прозвали ті часи, коли “Займання” відбувалося майже щодня. І якби не оборонялися повстанці, елітні вояки планетарної держави все рівно перемагали.

У двері хтось постукав. Юнак зістрибнув, схопив пістолет. У кімнату ввійшли троє людей. Всі на одне обличчя, у темно-зелених комбінезонах, чорних плащах. Ян зрозумів, що то були клони, але чиї? Він бачить їх уперше. Один з них зачинив двері та обперся об них, другий пройшов до інтерактивної мішені, оцінив стрільбу, покивавши головою та хмикнувши. Останній стояв напроти хлопця.

- Хто ви такі? – спитав Ян, наводячи пістолет на того, хто був ближче.

- Здається, - заговорив клон напроти нього, - ти вже знайомий зі мною. Ти мене бачив у мегамаркеті зброї.

- Отже це ти… - Хлопець видихнув, натиснув на гачок спускового механізму, але чомусь забув, що були зарядженні навчальні.

Клон всміхнувся:

- Я казав тобі: якщо будеш заважати – я тебе прикінчу. Але зараз ти мені як раз-то допоможеш. Бачиш, твоя старша сестра – Валькірія – скоро знайде мене, я це відчуваю, тому мені потрібен ти, щоб мати гарантію на виживання, після зустрічі з нею.

Юнак косо глянув на рюкзак, де ховались бойові набої, клон прослідкував за поглядом. Коли Ян стрибнув до рюкзака, тоді його супротивник різко, наче змія, стрибнув відштовхнув ногою те, до чого прагнув хлопець, а потім вдарив його правою рукою так, що юнак двічі перевернувся під час польоту, вронив пістолет та вдарився об стіну.

Застогнав, бо було боляче. Він виплюнув кров, підірвався, стиснув ліву долоню у кулак кинувся на клона. Той, не відводячи багато уваги на хлопця, жбурнув його двома руками до дальньої стіни. Ян пролетів, вдарився головою, обличчям. Пішов червоний струмок з носа.

- Вибач, - заговорив клон, що стояв біля інтерактивної мішені, - я забув тебе попередити, що в твоєму положенні найоптимальнішим варіантом для нас обох буде співпраця. Але здається мені, ти б цього не зрозумів, тому я вірно зробив, що забув тебе попередити. Краще не підводься. – Ян встав. Все його обличчя було в крові. – Якщо нападеш на мене, я буду оборонятися, не більше за це, бо мені за тебе не заплатили. Ти мені в будь-якому випадку потрібен живим, тому не намагайся кидатися на мене для самовбивства. Просто опусти руки, заспокойся та піди зі мною. Навряд чи, я буду тебе чіпати більше, ніж мені це потрібно. Ще раз кажу: схаменися, бо сам собі нашкодиш. – Юнак замахнувся лівою рукою. – Я попереджав.

Клон вдарив ногою з розвороту. Ян, наче ганчірка, летів через кімнату, назад до дверей. Від наступного удару головою об стіну він втратив свідомість. Клон, який стояв у дверей, натягнув юнаку на голову чорний мішок. Другий, який був ближче підняв з підлоги пістолет, поклав його у рюкзак і повісив собі за спину. Третій вимкнув інтерактивну мішень та вкинув її другому у рюкзак. Вони покинули кімнату, залишивши по собі сліди Янової крові на підлозі.

10:05

Вони зупинились перед входом, який охоронявся двома бійцями в екзоскелетах. Сканер провів по шиї агента. Почувся сигнал, білі двері відчинились і їм дали пройти.

“Цей кабінет дійсно відрізняється від попереднього”, - промовила про себе Естер, дивлячись на мармурові статуї жінок з мечами та щитами, фрески, обсидіановий стіл, шкіряне крісло, у котрому сидів чоловік, який займав високу посаду, але він був підозріло молодим, занадто молодим. Начебто йому було не більше від агента, який зайшов разом з нею.

Її начальник зупинився на відстані трьох кроків від чорного столу, поруч з ним стала Валькірія. Вона з посмішкою подивилась на почервоніле від удару обличчя.

- Пане, - заговорив її сусід, - агент 242: 13-56.

- Мені теж потрібно відрекомендуватись? – спитала Естер у Куратора.

- Ні, міс Скарпсверд, це не є обов’язковим. – Валькірії здавалось, що він співав, а не говорив або щось схоже на спів, тихий, заспокійливий. – Агенте, ви занесли голову до лабораторії?

- Так, пане.

- Відповідно, ми в змозі переходити до другої частини нашої розмови. І вона стосується вашої пари. Саме з цієї секунди ви, міс Скарпсверд, та агент 242: 13-56 будете напарниками. Кожного вечора про хід виконання завдання мені доповідатимете ви, агенте. – Валькірія спостерігала за її новим напарником, за тим, як вираз на його обличчі повільно змінюється на здивований. – Це було зроблено для отримання максимальних обертів, при виконанні завдання. І ви, агенте, повинні постійно бути безпосередньо поруч з міс Скарпсверд, щоб її життю нічого не загрожувало. Зараз у вас є декілька хвилин, щоб задавати мені питання. Потім я надішлю вам інструкції, в яких будуть вказані результати по голові клона, і ви почнете разом виконувати завдання.

- Пане… - хотів заперечити він.

- Ні, агенте. Це є необхідність. Більше варіантів я не бачу. Або так, або справу буде зачинено, і я передам її вище. Тому збирайте свої речі, готуйтесь. Ваш союз буде значним поштовхом для просування далі. В такій обстановці, коли ви є начальник для міс Скарпсверд, ви не в змозі приймати участь у більшості моментів, що відбуваються з нашим помічником, розумієте? Якщо ні – у вас ще буде час для обмірковування. Ще питання? Можливо, вам щось не зрозуміло, міс Скарпсверд?

- У мене є прохання, Кураторе.

- Яке, міс Скарпсверд?

- Для того, щоб мені було легше далі працювати, дайте мені можливість поспілкуватися з моїм капітаном та його першим помічником.

- Добре. Я даю дозвіл. Агенте, проведіть міс Скарпсверд у камери допиту та організуйте зустріч. І я так зрозумів, що вам потрібно відімкнути всі сенсори, сканери та пристрої прослуховування, так, міс Скарпсверд?

- Так, Кураторе.

- Йдіть. Вам будуть доступні такі умови впродовж двох годин. Ви вільні.

Агент розвернувся, стрімко покинув кабінет. Валькірія вийшла за ним. Двері зачинились, вони обмінялись поглядами: здивовано-переляканим та задоволеним.

10:23

Білі дверцята відчинились. Запах стерильного в’їдався у ніс та очі. Естер ввійшла у Сніжне царство, але без снігу. У кутку камери сидів дуже знайомий для неї чоловік. Як тільки двері зачинились, посеред кімнати сформувався з не відкіля білій стіл з двома стільцями.

Чоловік, почувши, як матеріалізуються меблі, повернув голову у її бік. Зморшки здивування потяглись навіть по лисій голові.

- Естер? – почувся їй знайомий голос. Не стільки знайомий, скоріш за все рідний. – Дівчинко… У мене галюцинації, так?

- Ні, Себастіане, це не галюцинації. Я справжня. – Валькірія сіла за стіл. – У нас мало часу – всі сенсори, камери, мікрофони були вимкнуті на час нашої розмови.

- А про що ми будемо з тобою розмовляти? – підводячись, запитав капітан. – Мене одне схвилювало: чому ти у обладунках? Тебе звільнили? І чому?

- На це я дам тобі відповіді, Себастіане. Та перед цим ми повинні з тобою відверто поспілкуватись на тему нашого роботодавця.