Кривавий Титан

“Нехай почнеться новий день! Налийте працівникам кави, подаруйте їм посмішки! Нехай існує в їх серцях вічне щастя, що вони працюють саме на вас, а не на когось іншого. Забезпечте їх прекрасним робочим місцем, оточіть міцним, чесним, веселим колективом!

Досягніть колосальної співзвучності з усіма своїми співробітниками, підлеглими. Тоді вам буде легше досягти найвищих піків, поринути у золото. Тоді ви зможете вмиватися смарагдами, спати у оксамиті, мріяти у чорному шовку.

Та якщо вам не до вподоби такий метод, тоді вам краще бути деспотичним лідером з надвеликою харизмою. Тримаючи підлеглих у міцних оковах, змусьте їх повірити у те, що іншого виходу у них немає, крім як працювати на вас…”

Невідомий Успішний підприємець, “Життя – кар’єра”.

08.06.2124

21:34

- Що таке смарагди? – запитав Ян у Валькірії.

Саме зараз вони знаходились у іншому квартирному блоці, який розташувався поруч з низинами кілометрової вежі в центрі підсектору. Не довго їм довелось шукати квартиру. Агент з ВБЦТ разом з коштами переслав адресу нового житла для Естер.

- Не почула, - відповіла жінка, виходячи зі спальні. – Що ти спитав?

- Я знайшов якусь брошуру на підвіконні. Тут спочатку було щось написано на технійскій, ні слова не зрозумів. А на останній сторінці голограмні слова щось розповідали про робітників та підприємців. Так ось, що таке за слово “смарагди”?

- Дорогоцінне каміння. Зараз таке можливо побачити тільки у колекціонерів. – Валькірія застебнула на рукавах неосорочку, підійшла до столу, подивилась на плиту. Там стояла каструля з водою. – Нащо кип’ятиш?

- Поїсти. Я купив спресованої їжі, до того, як напали на твою квартиру. А оксамит? Це що за річ така?

- Дуже дорога річ, Яне. Що будеш готувати?

- Вгадай.

- Мабуть, рис та рибу. – Хлопець всміхнувся. – Це добре.

- Естер, - Юнак підвівся з стільця, підійшов до рюкзака та дістав звідтіля картонну коробочку, - а на нас не нападуть більше? Хто то взагалі на тебе напав?

Валькірія дістала з наплічного карману невеличкий металевий кубик, поклала на стіл. Натиснула на одну із граней, він засвітився темно-зеленим.

- Глушильний пристрій, - пояснила жінка. – Останній, який у мене лишився. На нас точно не нападуть, бо за мною стежить ВБЦТ. Минулого разу вони гарненько залякали особу, яка бажає мені смерті.

- Хто і за що бажає тобі смерті? – цікавився хлопець, пригадуючи свій зв'язок з ВБЦТ.

- Скажемо так: команда Протекторів та Валькірій “Блакитний спис” виконувала дуже важливе завдання і допомогла, як виявилося, не дуже добрій людині. Там все було збалансовано, обидві сторони отримували вигоду. Як виявилось, ми залишили по собі слід, по якому на нас вийшло ВБЦТ. Тепер щоб звільнити своїх друзів, мені потрібно допомагати ВБЦТ і відшукати наймача та штуку, яка належить Світлому майбутньому. Наймач розуміє, що я – загроза його планам, пов’язаним з секретами планетарної держави, тому бачить лише один вихід, щоб врятувати своє діло, – вбити мене.

- Щось мені здається, що моя робота буде зв’язана якось з усім цим лайном, - без будь-якого виразу на обличчі проговорив Ян. – І що ж ти плануєш?

- Спочатку відшукаю ту персону та річ, яку ми їй подарували. Тоді буду щось мислити. Зараз у нас одна задача – закупити арсенал, підготуватись до смертельно важкого та небезпечного полювання. Вода закипіла.

- Ага, бачу. – Хлопець кинув чотири кубики у каструлю. – Зброю придбаєш на ті гроші, які тобі дали люди ВБЦТ?

- А на які ще? Вони заморозили всі мої рахунки, окрім цього. Цей відділ тримає мене на короткому повідку. Але ми все рівно зможемо від них ховати свої справжні наміри.

Юнак не знав, що відповісти Валькірії, тому замість слів вирішив насипати їжу та поставити тарілки з рисом та рибою на стіл. Через хвилину вони займались тим, що поглинали результат молекулярної спресованості. Потім, побажавши один одному доброї ночі, Естер та Ян розійшлись по спальням.

Обидва розмірковували про те, що турбує кожну живу істоту у Всесвіті – близьких та рідних. Валькірія хвилювалась за товаришів, гадала та страждала, уявляючи когось з них зрадником. Ян пригадував ті страшні події минулих днів. Жахіття, яке майже неможливо передати словами. Він тримав усе в собі, ховаючи від оточуючих свій біль. Але його страждання лише посилювались від цього. Лише тоді, коли він звільнив гнів та помстився покидькам на ринку нетрів, йому стало значно легше. І зараз думки про втрату батьків та знищення підсектору не віддаються відголосками страшного болю у серці.

09.06.2124

07:22

Крізь сіре тоноване вікно у кімнату юнака кралося сяйво голограми, проекційна платформа котрої була розміщена поруч з квартирою. Щось бризкало на скло, стікало вниз. Що то таке?

Ян зіскочив з ліжка, протираючи заспані очі. Він підійшов до вікна та вимкнув затемнення. Виявилося, воду розпилювали велетенські службові кари, які мили технічні рівні кілометрової вежі.

Голограма засвітила ще яскравіше, засліпила юнака. Ян зажмурився, натиснув на віртуальну кнопку нижче підвіконня, скло знову стало тонованим. Коли він натягнув штані та кофту і зібрався йти вмиватися, то у коридорі почув шум води з ванної кімнати. Схоже, Естер прокинулась раніше за нього.

Через п’ять хвилин очікування, Валькірія вийшла з душової у неосорочці. Витираючи обличчя та шкіряну пов’язку на оці, вона запитала у Яна:

- Виспався? – Хлопець кивнув. – Це добре. Тоді вмивайся, будемо снідати та відправимось за зброєю.

- Угу. – Ян позіхнув, потягнувся на п'ятах. – Твій магазин над шосе?

- Так. Ти побачиш, що таке Царство сталі та вогневої потужності. Грошей у мене достатньо, щоб поновити і навіть збільшити арсенал.

Поки Валькірія кип’ятила воду на кухні, Ян мився, чистив зуби, приводив себе у порядок. Слід за цим вони поснідали рисом та рибою, зібрались. Естер наділа силові обладунки з броньованими пластинами, юнак одягнув штани та кофту – єдині речі, які він прихопив з собою.

Жінка сунула у кобуру, що висіла на стегні, двоствольний револьвер. Ян у рюкзак поклав свій темно-зелений пневматичний пістолет, про котрий він нічого не розповів Естер. Вони були готові. Клац. Магнітні замки на дверях тихенько відімкнулись, двері на себе і у повний темряви світ.

Брудними, вкритими червоно-сірим пилом коридорами. Залитими спорожненнями, засипаними сміттям вулицями. Рух карів поруч з кілометровою вежею був інтенсивніше за ті, які відбувалися на окраїнах підсектору. Вони здіймали себе вгору, летіли поруч з металевими стінами, окутими титановими каркасами. Авто неслись, переміщались до “іншого світу”. Їх зупиняли на кордоні, який відділяв підсектор від свого старшого брата, сектору “C/95”.

Валькірія та хлопець рухались серед натовпу, постійно озираючись, очікуючи нападу від картелю чи найманців, але все було тихо та спокійно. Інколи Естер помічала невеличких механічних мух, які пролітали поруч з ними.

Центральна вулиця привела їх до підніжжя, оточеного п’ятиметровою стіною. В’їзди до неї були заблоковані екранними щитами, пропускали лише тих, хто мав відповідний пропуск. Такого в них ще не було. Але, як пообіцяв Валькірії агент ВБЦТ, вони його матимуть.

На контрольно-пропускному пункті їх зупинив робот-поліцейський. Технієць сканував силові обладунки, подав сигнал попередження, коли наштовхнувся на двоствольний револьвер. Підійшов офіцер поліції:

- Штрих-код, будь ласка. – Естер опустила високий ворітник силових обладунків, поліцейський сканером навів на код. – Естер Скарпсверд, ви маєте вищий рівень допуску, - запевнив він себе. – Вибачте, що затримали вас, але ми виконували стандартні процедури. Дитина з вами?

- Хлопчик зі мною. – Вона підняла назад ворітник, поправила його. – Ми продовжимо рух?

- Так, звісно. Ще раз вибачте.

Ян здивовано дивився на поліцейських, роботів, Валькірію. Він не розумів, що тут коїться. Він, взагалі, не розумів, хто вона така, Естер Скарпсверд. Звідкіля вона має такий рівень допуску? Що за завдання вона виконувала, що ВБЦТ тепер допомагає їй усюди? Адже це вони дали їй вищий рівень допуску. Він досі не міг усвідомити, хто такі Валькірії та Протектори, чим вони займаються, хоч дуже кортіло йому стати одним із них.

- Яне, що застив? – пробудила його Естер. – Ходімо вже.

Він побіг за нею, махаючи руками, на котрих не вистачало пальців.

Разом з іншими небагатьма вони ступали по титановим плитам тунелю з трикутною стелею. Усюди були сканери, камери, бойові турелі, патрульні роботи. Ліфт, у який вони потрапили потім, виглядав наче володіння якогось неймовірно багатого князя. Просторий, з сталевими статуями та темно-синіми кислотними трубами. Коли великі дверцята зімкнулись, все потемніло. С підлоги вискочили червоні промені, просканували з ніг до голови пасажирів ліфту.

Знову потемніло, потім почали прояснятись контури людей, статуй, багажів. Темно-сині кислотні труби загорілись, зашипіли. Кабіна тронулась з місця. Ян спостерігав, як швидко змінюються цифри на голографічній панелі над дверима.

- Знаєш, Яне, - заговорила Естер, нахилившись до його вуха, - я бачила міста-титани, де у кілометрову вежу можливо спокійно проникнути через технічні рівні з нетрів та назад, не хвилюючись за охорону. Там приступність на порядок вища, ніж у Червоному місті-титані, там бунти набагато частіше виникають, такі міста знищують, а на їх місцях будують нові.

- Чому не усюди підтримується один і той самий рівень безпеки? – прошепотів він, щоб ніхто не почув крім Валькірії.

- Можливо, влада так навмисно робить, щоб швидше здихатись від непотребу. – Після цих слів Ян пригадав Запалення у своєму підсекторі. Він зрозумів, чому так швидко все трапилось. Нащо Світлому майбутньому брудні пацюки з нетрів? Краще позбавитись їх, а потім заселити тими, хто їм більше подобається. Але нічого не змінюється, так здавалось хлопцю. Він думав, що люди ніколи не відкинуть свою натуру – не підкорюватись.

- Так, - нарешті відповів він. – Нащо хвилюватись за бруд? Краще здихатись від нього… Але у ради Світлого майбутнього нічого не виходить: підсектори все рівно населені цим брудом.

Пролунав тихий гудок, він супроводжувався вібрацією. Ліфт зупинився. За короткий проміжок часу всі пасажири вийшли з кабіни і потрапили у величезний атріум. На першому рівні зупинялись інші ліфти, які рухались з усіх рівнів вежі. Тисячі ніг відбивали ритм, руйнували порядок, будували світ хаосу та безпорядку. Хромовані та титанові плити випромінювали нестерпний холод своєю гладкою, ідеальною поверхнею, де не знаходиться місця навіть для дуже маленької подряпини.

Дивний атріум виростав на десятки рівнів. Поруч зі скляними перилами виростали колони-обеліски. Чорні, мовчазні, химерні. У три ряди вони витанцьовували по квадратному периметру холу.

Естер та Ян влилися у натовп, який прямував до виходу з кілометрової вежі. Короткими та швидкими кроками вони вийшли на вулицю. Вперше юнак дивився на червоно-чорні хмари, які плавали по небу. Його погляд губився серед височенних будівель та сотень кілометрових веж. Вони ніби заполонили місто-титан. Справа від себе йому відкрилася центральна вежа, Павільйонна. Вона брала початок з підсектору, де колись він жив. Очі юнака жадібно хапали все навколо: яскравих людей з чудовими хромованими кібер-протезами, мільйони карів, що створили у небі вирій, шум та гам, який втричі сильніший, ніж у проклятих нетрях. Таке життя йому з першого погляду стало прекрасним та нескінченно шаленим.

Коли Валькірія повела його вперед до площадки посадки карів, Ян не зрозумів, куди вона так стрімко поспішає. Але через мить він побачив молоду людину у чорному костюмі з яскраво-зеленими маленькими літерами. Вони йшли до співробітника ВБЦТ, який курирує діями Естер.

- Міс Скарпсверд, - без будь-якого виразу на обличчі заговорив він, - ми домовлялися на зустріч, але вона повинна була відбутися півгодини тому. Я не маю наміру чекати вас весь день на посадочній платформі.

- Пробки заважали нам.

- Кому це “нам”? – схрестивши руки на грудях, запитав він з ноткою невдоволення. – Хто цей підліток?

- Він – мій учень, - спокійно відповідала Естер. Спокійно, але на краєчках губ виникла посмішка. – До того ж, мені потрібен помічник у цьому завданні.

- Добре, - агент відмахнувся. – Ми дали вам свободу дій і не збираємось позбавляти. Сідайте у машину, я відвезу вас до гіпермаркету зброї.

- Дякую, - вклонилась Валькірія. – Наші місця позаду?

- Вам краще сісти попереду, нам треба обговорити деякі питання. Хлопцю знайдеться місце позаду.

Вони обійшли золотистий кар з усіх сторін, двері автоматично піднялись вгору. Сівши на свої місця, вони пристебнули паски безпеки. Агент завів електрогідравлічний двигун та підняв кар над платформою. Він дочекався, поки у літаючому коридорі пролетять інші авто, а потім, переконавшись, що їм не загрожує будь-що, влетів у просторове шосе.

Ян притулився ближче до малахітового вікна та розглядав дивовижні, велетенські голограми-реклами, але краєм вуха він намагався прислухатися до розмов Валькірії та неприємної людини з ВБЦТ:

- Навіщо вам дитина, міс Скарпсверд? Що ви затіяли?

- Зовсім нічого, агенте, - дивлячись у вікно, відповідала Естер. – Я вам вже сказала: він – мій учень. Малий бажає стати Протектором, допомагати вам у майбутньому.

- Від вашої допомоги зараз лише одні витрати, міс Скарпсверд. Мені потрібні кожного вечора доповіді. Я маю знати, з чим ви маєте справу на даний момент. Чому про хлопця не розповіли раніше?

- Я взяла його до себе лише вчора. Не встигла вам надіслати листа. – Почувши насмішку, агент скрив гримасу.

- Самолюбні Валькірії та Протектори. Я бачив, які ви всередині, без своїх масок. То ж, будь ласка, не грайте свій театр. Мені в ньому нічого цікавого та веселого не видно. Якщо до кінця тижня не буде якихось рухів, тоді ми стратимо одного з вашої банди. Зрозуміло, міс Скарпсверд? Сьогодні середа, чуєте? Я з задоволенням буду клопотати про термоплазму, яку спустять на Ігрід.

- Годі, - відрізала вона, повернувшись до нього сірим оком. – Не треба мені ваших погроз.

- Співпраця – кращий варіант для вас, люба Естер.

Мовчання поширилось, крім віртуальних датчиків та показників більше нічого не служило джерелом для звуків.

Кар летів над секторами, ковзав поміж величних конструкцій інженерів-богів. Неодноразово він становився заручником голограмного світла, часто потрапляв під сяйво неонових вивісок, вітрин.

Машина зупинялась на пунктах перевірки, прямувала далі. Їх не затримували надовго, бо керував агент з ВБЦТ. Зліва від машини Ян побачив те, що важко не помітити – мегакомплекс по збагачуванню. Політ над цією зоною суворо заборонений, тому просторове шосе робило велетенське коло.

Кап. Кап. Кап… Юнак завороженими очима дивився на краплинки, які повільно котилися по склу. Він вирішив, що то знову якісь машини миють щось. Але ні, це був справжній дощ. Невеличкий інтерфейс з’явився на вікні. Ян уважно прочитав написи: “Увага! Рівень забруднення опадів вище норми. Використовуйте фільтруючі засоби.”. Хлопцю все рівно було, що дощ брудний. Його пальці водили по струмочкам, які повільно стікали по кару вниз, до міста-титана.

Було цікаво Яну, звідкіля беруться ці краплинки? Невже вони породжуються тими темно-червоними хмарами? А що над хмарами? Що за світ там існує? Лише по чуткам, по рекламним об’явам, по розповідям батьків він здогадувався: там нескінченний простір – космос. Колись в його серці існувала мрія… Він бажав полетіти на інші планети, стати колоністом. Тепер він не хотів покидати Землю, місце безкрайніх можливостей. Яка б небезпека не очікувала мешканців у засідці, але нагорода того коштувала.

Кар починав знижатися перпендикулярно до посадочної платформи, оточеної помаранчевими голограмними лініями. М’яке приземлення. Щось зашипіло. Ян спостерігав, як повільно їх накриває темним куполом. Платформа почала провалюватись під землю. Вона плавно спускалася, заливаючи кар та пасажирів жовтим світлом.

Через якихось десять секунд все зупинилось, дверцята машини відчинились. Вони вийшли. Естер спокійно, не привертаючи уваги, роздивлялася стіни із жовтими кислотними трубами. Ян, на відміну від Валькірії, роззявив рота та не міг повірити побаченому. Стіни почали підійматися, їх очі влізли у яскравий хол. Він був пустий, але одночасно заповнений. Ніби йому більше нічого не було потрібно. Підлога була вкрита мозаїкою, стіни посипані фресками. І все біле та золоте.

Першим з платформи зійшов агент. За ним пішла Естер, а потім Ян. Як тільки нога юнака останньою ступила на мозаїчну платформу, стоянку кара оточило силовим полем. Юнак подивився вправо, потім в іншу сторону. Здавалось, цей хол був нескінченним. Він побачив, як в метрах ста від них спустилась ще одна платформа з машиною. Людина покинула її і направилась до ближчих дверей.

Напроти них теж були титанові брами. Вони підійшли ближче, сканер ялозив по ним червоними промінчиками, загарчав сигнал тривоги та почувся механічний жіночий голос:

- ВИЯВЛЕНО ЗБРОЮ! – Після цих слів Яну стало погано. У нього ж був незареєстрований пістолет у рюкзаку. Поруч з дверима зникла фреска на стіні, замість неї з’явилась автоматична турель. – СКЛАСТИ ЗБРОЮ НА ПІДЛОГУ! ЧЕКАТИ СЛУЖБУ ОХОРОНИ!

- Відділ по боротьбі з цифровим тероризмом, - тихо сказав агент. Він дістав титанову картку з голограмними написами та ткнув нею у сканер над дверима. Через мить турель зникла, а сигнал тривоги замовк. Двері відчинились. – Ходімо, у мене ще багато роботи.

Трійця ввійшла у довгий коридор. На стінах вилися дивовижні візерунки, які підсвічувались неоновими лампами. Хромована плитка приглушувала стукіт каблуків туфель агента та чобіт силових обладунків Естер. Двадцятиметровий коридор закінчувався ще одними дверима, обладнаними сканером. Ніяких дій прилад не виконав, двері просто розійшлись, і трійця пройшла у ще одну велику залу.

Це був інформативно-консультативний центр. Люди стояли у чергах, обирали собі щось у каталогах. Тих, хто дібрався до консультанта відправлялися разом із торговим роботом на склади. Там вони обирали необхідний товар, укладали необхідні договори, розплачувались і покидали мегамаркет зброї так само, як і потрапили сюди.

Золотисті титанові стіни привітливо обіймали всіх клієнтів, купа голограмної реклами, де кричали про новинки та знижки. Бойові боти з імпульсними гвинтівками стояли по периметру зали з інтервалом в десять метрів. Дійсно, це були атланти війни, заковані у товсті обладунки з новітнім штучним інтелектом та бойовими алгоритмами.

У такі торгівельні комплекси найчастіше навідуються колекціонери, торгівці, приватні охоронні компанії, корпорації, найманці, мисливці за головами.

Агент провів їх, минаючи чергу, до консультанта.

- Вітаю вас у “IW”, - заговорив чоловік середнього віку, на жовтому костюмі красувалася емблема мегамаркету: чорна куля з двома великими літерами “IW”. – Бачу, ви з дуже поважної організації, - підмітив консультант. - Буде особливе замовлення?

- Все, що замовить ця жінка, записати на спеціальний рахунок, - агент ВБЦТ протягнув тому картку, - забезпечити її всім, що забажає.

- Я зрозумів, пане, - лукаво посміхнувся той. – ОТ-2, - звернувся консультант до торгівельного робота, - проведи їх до арсеналу. Технієць рожево-бірюзового кольору підійшов до агента ВБЦТ. - Обирайте, оцінюйте, купуйте, - на послідок сказав консультант.

Робот провів їх до ліфту. Агент зупинився, повернувся до Валькірії:

- Часу у мене обмаль. Покупку і доставку буде оплачено. Поновлюйте свій арсенал, міс Скарпсверд, мені треба на роботу. Ввечері я чекаю від вас доповідь.

- Дякую, агенте.

- Успіхів, - останні слова пролунали з вуст молодого співробітника ВБЦТ, і він направився до виходу з зали.

Естер, Ян і робот ввійшли до кабінки ліфту.

- Міс, - звернувся холодним голосом технієць, - який тип зброї бажаєте розглянути в першу чергу?

- Почнемо з найменшого, але з найнеобхіднішого. Пістолети, будь ласка.

Робот натиснув на віртуальну кнопку, ліфт рушив з місця. Зупинившись на другому рівні, вони опинились у залі, схожій на першу: така ж простора, з золотистими титановими стінами, бойовими ботами. Але це місце відрізнялося стелажами, набитими різноманітними пістолетами. Клієнти ходили, оцінювали, обирали, їм допомагали торгівельні роботи. Естер повільно йшла поміж рядів, шукаючи на контейнерах назву компанії, в якості вироблення зброї котрої вона ніколи не мала сумнівів. Але її особистий консультант забажав впевнитися, що Валькірія знає, що шукати:

- Вам допомогти у виборі, міс?

- Я знаю, за чим прийшла, залізяко. Не заважай.

- Так, міс, вибачте.

Блукаючи, вона відшукала ряд контейнерів з написом “GG”. Пістолети цієї компанії були відомі на всю Сонячну систему своєю влучністю та надійністю. Багатошаровий захист віртуального інтелекту, який допомагає швидше наводитись на ціль, середня скорострільність, велика дальність враження (як для пістолету). Поки пневматичний балон заряджений, є можливість стріляти з нього навіть у відчиненому космосі.

- Запакуй мені два пістолети GG-22 і пістолет GG-14Y.

- Не бажаєте їх перевірити на стрільбищі? – пролунало механічне питання.

- Звісно ні, - махнула Валькірія. – Пакуйте, і ми перейдемо до пістолетів-кулеметів.

- Так, міс. Як забажаєте. – Торгівельний робот викликав двох дронів, причепив до спеціальних пазів три невеличких контейнери з пістолетами. Спеціальним пристроєм він залишив у інтерфейсі контейнерів мітку з фотографією Естер.

Після вони знову повернулись у ліфт, піднялись на рівень вище. Валькірія обирала собі ПК так само як і пістолети: шукала відповідну компанію. Потім ще на рівень вище – штурмові гвинтівки. Ще вище – рушниці, гранатомети, кулемети, портативні вогнемети, снайперські гвинтівки. Ще вище – навісне обладнання. І так до передостаннього рівня, де вона бажала обрати собі бойового бота.

Дверцята розійшлись, Валькірія вийшла з кабінки першою. Завороженим поглядом вона дивилась на вітрини, оточені силовим полем, за якими стояли потужні, неперевершені воїни. Їх було тисячі. Різні на вигляд, розмірами відрізні. Багаті та бідні на функціонал, величезні, громіздкі, маленькі, компактні. Розумні і не дуже, спритні, швидкі, літаючі, плаваючі, амфібії. Прототипи, оснащені пристроями маскування, системою безпосереднього керування, коли людина через мозкову систему здатна оволодіти механічним тілом бота та вступити у бій, керуючи ним.

Але Естер майже всі вони не цікавили. Вона прийшла зо одним, і як би торгівельний робот не рекламував інші бойові одиниці, Валькірія знала, за чим прийшла.

Тим часом юний Ян відділився від свого наставника та пішов іншим шляхом, роздивляючись атлантів. Зацікавлений дивиною, він не побачив перед собою перешкоду і наткнувся на неї:

- Пробачте, - дивлячись на спину високого чоловіка, сказав хлопець.

Той обернувся, темно-синє пальто затанцювало позаду нього. Лисий, зі шрамами на голові. Блідий та з татуюванням зірки на шиї.

- Замалий для клієнта збройного магазину, - прохрипів він. Погляд був туманний, ніби його розум відштовхнули від тіла. Ян дивився у тусклі очі. – Злякався кольору очей? Він у тебе буде таким самим, коли будеш близько з вибухом термоядерної ракети. Не просто близько, а заворожено спостерігати за спалахом, який буде в’їдатися тобі у життя. Я виглядаю моторошно?

- Ні, - спокійно відповідав юнак. – Ні краплиночки моторошного. Де ви побачили той вибух термоядерної ракети?

- Коли Жовте місто-титан стало непідвладне, повстало, а Займання було безсиле, рада Світлого майбутнього запустила ракету. Я був неподалік. Не повіриш, але мегаполіс відбудували через рік. Його знову заселили, але люд, поки що, не повставав проти влади. Вони вивчили урок та ведуть себе спокійно.

- Щось мені здається, ви не просто так були поруч з містом-титаном.

- Який розумний хлопець. Я служив армії Світлого майбутнього. Кільце осади проривалось, люди відштовхнули нас. Тоді влада без попередження скинула бомбу. Більшість моїх товаришів загинуло, решта залишилась інвалідами. Та зараз інвалідність – не біда, - він щось натиснув на ремені, очі стали зеленими. – Зараз же є багато методів, щоб вилікувати себе або замінити невистачаючих органів, кінцівок. Наприклад, твої пальці. Де ти їх втратив?

- В дитинстві.

- Я ж теж не дурний, хлопче. По ранам бачу, що тобі їх нещодавно лікували. Ти з нетрів, так? Тобі їх відрізали за крадіжку? Не хвилюйся, ти встановиш собі нові пальці. Ось дивись, - чоловік відкатав лівий рукав пальто і показав кібернетичну кінцівку, - мені її відрізали, коли я був малим. Я теж дещо вкрав у однієї банди і жорстоко поплатився за це. Чому ти тут одиноким лазиш? Де твої батьки?

- Яка різниця? Мені цікаво, чим ти зараз займаєшся?

- На людей полюю, - повністю серйозно говорив чоловік. – Зараз шукаю свою здобич. Вона десь тут блукає, скоро натрапить на мене.

- На людей полюєш? Найманець?

- Ні, мисливець за головами. Я працюю один і дуже продуктивно.

- Чому мені про це розповідаєш? – здивувався раптово Ян. – Ти повинен тримати це в таємниці.

- Бо ти мені не повіриш.

- А якщо повірю? Раптом комусь розповім?

- Я вб’ю тебе ще до того, як ти про це помислиш, віриш? – Чоловік витримував погляд та дивився прямісінько у блакитні очі Яна.

- Не вірю, бо ти не мисливець за головами, - махнув юнак головою.

- От бачиш. Краще пошукай жінку у блакитних силових обладунках. Вона ще не помітила, що ти зник але це зовсім скоро відбудеться.

Ян нічого не відповів, лише обійшов блідого стороною.

“Ну і дивак”, - вертілось у юнака в голові. – “І звідкіля тільки такі божевільні з’являються? Хоча… це не він винен, такий світ, таке оточення, обставини. Кожен може залишити здоровий глузд десь у пустелі Безнадійності.”.

Хлопець протиснувся поміж натовпу, який різко ойкнув, побіг у різні сторони. Вони залишили торгівельного робота, який рекламував нову модель штурмового бойового бота. Пролунав постріл… Саме звідтіля, звідки прийшов Ян. Він обернувся. Тіло чоловіка у діловому костюмі занадто повільно падало на титанову підлогу. З його голови розтікалася кров.

Перед тілом, з піднятим пістолетом, стояв той божевільний, якому не повірив юнак. Він притиснув зброю до лоба, він посміхався, дивився зеленими очима на Яна:

- Не вір у реальність! – скажено пролунало з його рота. – Все вводить тебе в оману!

Бах! Пістолет впав раніше за вбивцю. З судомно тремтячого тіла побігли останні краплинки життя.

12:22

Їх не випускали з зали. Поліція оточила будівлю гігантського магазину зброї, шукала сліди, докази, перевіряли тіла, записи сенсорів, відеокамер, дронів, автоматичних турелей, роботів, опитували свідків. Естер та Ян вже півгодини очікували самі не знали чого. Відбулося страхітливе вбивство в мегакомплексі, де рівень захисту тільки те й робив, що пишався собою. Серед білого дня скажений вбив впливову людину, члена Ради Червоного міста-титана, а потім застрелив і себе.

Ян інколи підслуховував, інколи підглядав. Він вже встиг зрозуміти, що вбивця був клоном, бо штрих-коду на шиї не було, але як він тоді потрапив у середину? Як проніс зброю? Цією оболонкою керували дистанційно; неймовірно професіональна людина спланувала вбивство таким чином, що змогла обійти будь-які перешкоди і показати іншим, що він зможе досягти тебе будь-де…

Хлопець намагався заговорити з Валькірією, але вона не йшла на контакт. Весь час вона сиділа, розмірковувала. Хотілось би Яну знати, що вона мислить собі. Вона не була розчарована тим, що їх тримають у будівлі (вона встигла замовити бойового бота та відправити його до квартири до того, як скоїлось вбивство). Здається, вона змогла щось відшукати для себе у цій події.

Нарешті поліція дібралася до Яна, який розмовляв з вбивцею, і камери це засвідчили.

- Яне Лутрин, - басистий, високий поліцейський підійшов до нього. – Ти знав ту людину, яка стріляла у радника?

- То була не людина, вірно? – Поліцейський забігав очима, нахилився до хлопця.

- Я сподіваюсь, ти не працював з ним у парі. Бо якщо так, тобі це просто так не минеться.

- Заспокойтеся, офіцере, - втрутилася Естер. – Цей хлопець ніяк не пов'язаний з вбивцею. Це я йому підказала, що то був клон.

- Звідки вам знати? – насупився поліцейський. – Це міг бути незаконнонароджений або один із тих, хто стирає собі штрих-код.

- У нього на шиї немає шрамів, а незаконнонароджені вкрай рідко доживають до середнього віку. – “Вона ж працювала у поліції!”, - нагадав собі Ян. – “Ось чому вона так багато знає!”. – Вбивця керував дистанційно клоном через чип у голові, який, скоріш за все, пошкодився під час пострілу у голову. До того ж вбивця вмілий кодер, якщо зміг провести свою іграшку крізь сенсори та весь персонал мегакомплексу. Він – професіонал, - посміхнулась жінка.

Нарешті Валькірія побачила те, на що очікувала впродовж часу, якого їх тримали у холі. Крізь натовп свідків та поліцейських до них прорвалися співробітники ВБЦТ. У чорних екзоскелетах з яскраво-зеленими написами. Попереду йшов дуже знайомий чоловік.

- Я вже встигла засумувати за вами, - звернулася до агента Естер. Її голос лунав з насмішкою. – Ви явилися через вбивство радника чи за мною?

- Особисто я прилетів за вами, міс Скарпсверд. Оперативна група – на місце злочину. Ви все встигли придбати?

- Абсолютно все. – Жінка постукала Яна по плечу. – Нам вже кортить відпочити від правозахисників, якщо ви не проти. Але все ж таки нам би хотілось, щоб ви відвезли нас до квартири, агенте.

“Чому? Чому лякаються люди пісень тих чудових, різнокольорових? Чому лякаються зазирнути у глибину тієї темряви, що хвилями тисячоліть замивається? Чому? Чому тремтять наче скажені, коли чують “плоть руйнується, вона невічна”? Священна плоть? То казки про диваків, які злякано благають слово науки, щоб воно замовкло раз і назавжди. Щоб воно затихло, припинило свої співи…

Чому я не допоміг їм? Мене прозвали Скаженим вченим, який не знає пощади, не має милості до людей… Експерименти? Звірські експерименти? НЕ ТРЕБА! НЕ НАЗИВАЙТЕ ЇХ ТАК! Я працював на славу людства, заради зростання нашої цивілізації, заради космічних вершин.

Ті, нікчеми, що працювали занадто гуманно, вони нічого не досягли би без мене. Час для адаптації, тренінги… Чим раніше людина звикне до нової кінцівки, тим швидше вона адаптується! Воно давалось важко, були жертви. АЛЕ ТО ЗАРАДИ ЛЮДСТВА!

І нехай мене завтра стратять! Це буде завтра! Сьогодні я скажу вам: без мене кіберпротези не знайшли би місця серед людей. Вони б і далі були схожі на тих комах, у котрих відірвали лапку. Повзали пузом по землі з тими протезами з неопластику! Мені гидко, бридко з вас! Але ви побажали правосуддя… Що ж, нехай воно покарає мене за те, що я подарував людству нову еру!”.

Слова Максима Бєляєва, винахідника кібепротезів Першого біомеханічного циклу, перед тим, як його стратили за звірські експерименти.

09.06.2124

16:45

- Тобі взагалі відомо, Яне, хто винайшов біометал? – запитала Естер у юнака, побачивши, що він дивиться на її механічну долоню. – І на які жертви він йшов заради цього винаходу?

- Ти такі речі питаєш, - насупився хлопчина, знімаючи чоботи та кидаючи їх у контейнер для очистки. – Я декілька днів тому дізнався, хто такі Протектори і Валькірії. А про кібернетичні протези чув лише дрібниці: ціни, матеріал, функції.

- Колись вчені працювали над кіберпротезами, не замислюючись, що вони зможуть перетворитися на копію кінцівки, яка нічим не поступатиметься оригіналу, - говорила Естер, знімаючи броньовані пластини. Вона кидала їх у контейнер, де зберігались силові обладунки. – Серед них був той геній, який знав, що він здатен створити щось нове, надзвичайне, технологічне і в той час прекрасне. Ті протези, які ти бачиш щодня, то не його заслуга, лише дешевий аналог, над яким працювали його колеги. Максим Бєляєв, саме цей чоловік створив кіберпротез Першого біомеханічного циклу, які розвивалися разом із тілом, самовідновлювалися, зрештою старіли. Його винахід забрав життя багатьох дітей. Він приховував свої експерименти до останнього, бажав лише добра людству ціною декількох життів.

- І що? В нього вийшло? – направляючись до ванної кімнати, запитав Ян.

- Так, винахід зареєстрували за ним… після того, як стратили прилюдно. Його дружина випадково знайшла лабораторію, де він працював над біометалом. Вона побачила трупи, дітей у клітках, яким насильно відрізали кінцівки, а потім імплантували біометалеві. Злякана жінка доповіла про все у поліцію. Далі немає сенсу тобі пояснювати, так?

- Вірно. Він був дикою потворою… Але якби не він, то у тебе зараз би була звичайна, громіздка, хромована долоня. Але чому не приписали винахід іншому вченому, щоб не плямувати ім’я науки? – здивувався хлопець. – Нащо його назвали винахідником?

- Так бажала його дружина. Божевільна жінка, якщо на мою думку.

- Якби я був тим найманцем, які на тебе напали, - крехтів Ян, дістаючи з рюкзаку неосорочку, яку йому подарувала Естер, - тоді теж вирішив би, що ти божевільна. Але я знаю, хоч і частково, твою історію. Ми ж не знаємо, чому вона вирішила саме так.

- Занадто ти дорослий для своїх тринадцяти, - мовила, дражнячи, Валькірія. – Йди мийся вже, не стій посеред коридору з жіночою неосорочкою в руках.

Юнак стрибнув у ванну кімнату, зачинив за собою двері. Естер почула, як сигналізує її девайс зв’язку. Вона підійшла до тумбочки поруч з ліжком. На віртуальному інтерфейсі вертілося повідомлення з мегамаркету зброї, що її покупка проходить реєстрацію у поліції та ВБЦТ і завтра попрямує за адресою, яку вказала Валькірія. Зовсім скоро прилетить оновлений арсенал та новенький бойовий бот.

З однієї сторони дуже добре, що Відділ по боротьбі з цифровим тероризмом допомагає їй – якби вона працювала одинокою вовчицею, тоді б зброю довелось чекати на декілька днів пізніше, у неї постійно є доступ до різних секторів міста, вона може отримати необхідну інформацію. Але з іншої сторони від неї потребують віддачі, і якщо такої не буде, то постраждають її друзі. Естер зараз ходить по іржавому лезу ножа; в будь-яку мить вона зможе оступитись.

Але, здається, вона відшукала собі ще одного товариша, який зможе допомогти їй. Тільки Валькірії треба відшукати його чи її (адже клон міг бути чий завгодно, а оператор, хто завгодно)… професіонального мисливця за головами. Тільки як? Над цим їй варто було порозмислити.

Та й який збіг обставин, що вбивство одного із радників мегаполісу трапилося саме там, саме при них. Мисливець за головами здійснив його у непідступній фортеці, показавши всім, що він зможе дістати жертву будь-де і будь-коли. А те, що саме тоді там була Валькірія справжнісінька випадковість.

Естер не помітила, як припинила шуміти вода у душовій. Двері відімкнулись, на порозі стояв Ян у сірій неосорочці.

- Їсти будемо? – спитав юнак.

- Рис та рибу. Приготуй, будь ласка, поки я змию вуличний бруд.

- Звісно.

Хлопець вийшов на кухню, відчинив жалюзі на вікні. Невеличкий дрон вертівся поруч з затемненим склом, позаду нього маячили голограми, підкреслюючи його чорні контури. Ян скривив рожу, натиснув на віртуальну кнопку, вікно затемнилось, жалюзі зачинились. В маленькій металевій тумбочці він узяв каструлю, залив води до краю, поставив на електроплиту. Все це йому доводилось виконувати лівою рукою.

Спостерігаючи за неповноцінною долонею, Ян мріяв про біометалеві пальці. Йому було начхати, на які жертви пішов той вчений, щоб досягти потрібних результатів. Якби цю історію йому розповіли тиждень тому, він би ще міг осудити Максима Бєляєва, але не зараз. То був геній, який розумів, що кілька людських життів можуть врятувати тисячі. І куди б зараз не кинути свій погляд, усюди панує насилля і смерть. Як вже для себе зрозумів юнак: виживає сильніший. І не обов’язково сила повинна вимірюватись у м’язах або кількості зброї. Розум також є її складовою. Хитрість, кмітливість. В будь-якому випадку перемагає той, хто розумніший.

Увагу Яна привернув кубик, який стояв на столі, одна з його граней світилась зеленим. Юнак здивувався, коли тільки Естер встигла встановити цей глушильний пристрій?

Закипіла вода. Ян кинув у каструлю чотири кубики. Як раз в цей час з душової вийшла Естер. Вона поправляла пов’язку на правому оці. Жінка розпарилась, поки милась. Шрам під лівим оком почервонів. Валькірія зайшла у спальню, взяла двоствольний револьвер, повернулась з ним на кухню і сіла за стіл.

- Вмієш стріляти? – поклавши ствол на стільницю, поцікавилась Естер. Ян відвернувся від каструлі з рисом та рибою.

- Я ж розповідав тобі…

- Ні, - перебила Валькірія. – Вбити ти можеш і не цілячись у противника. А от вести влучний та кучний вогонь – інша справа. То ж, стріляти вмієш?

- Мабуть, ні.

- А зброю ховаєш у рюкзаку? – Юнак ширше відчинив очі, потім підозріло подивився на Валькірію.

- Ти… щось шукала у рюкзаку?

- Ні, нічого. Я не торкалася його. У магазині зброї нас перевіряв на вході сканер. Він підняв тривогу, але не повинен був, бо у мене револьвер зареєстрований, а про зброю агента ВБЦТ я взагалі мовчу. Тому я маю прості висновки, що у тебе є пістолет або револьвер, який ти придбав тут, у нетрях. Вірно кажу?

- Так, вірно, - змирився Ян. Він відчув, що винен у чомусь і опустив очі. – Він у мене для самозахисту.

- Я ж не сперечаюсь. – Естер засміялась, підвелась зі стільця і підійшла до каструлі на плиті. – Краще сховай його у ванній кімнаті, під душовою. Можливо, колись знадобиться. Завтра я дам тобі інший пістолет, з нього почнеш. Давай тарілки, я насиплю нам поїсти.

Хлопець ще раз впевнився, що йому ніколи не вдасться обманути Валькірію. Тому він буде у неї навчатися усьому, що зможе.

Ян подав їй дві тарілки, згодом вони швиденько повечеряли. Жінка дістала цигарку, запалила, випустила лінивий смог у стелю. Вона дивилась сірим оком на юнака:

- Як у тебе справи з читанням та письмом?

- Мама навчила і тому, і тому, - відповідав він. – Математиці теж навчила.

- Добре… А історії вона тебе навчала?

- Я не цікавився ніколи минулим. – Естер скептично вдивилась у Яна. – А навіщо? Навіщо ворушити попіл? Краще жити сьогоденням.

- Ти хочеш мені сказати, що не знаєш, як утворилася планетарна держава Світле майбутнє?

- Ні, не знаю.

- Кепські справи, Яне. – Валькірія пустила ще диму. – Тобі ж хотілось бути Протектором, а вони обізнані чоловіки і вміють не тільки вбивати й бити. Послухай, що я тобі розповім.

- Добре, - видихнув юнак. – Я буду слухати.

- На початку XX століття ледве не трапилась страшенна війна між могутніми європейськими державами. Причиною мало бути вбивство австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда, але воно не вдалося. Хоч стрілянина і не почалась, від політичного конфлікту втекти не вдалося. Обливали одне одного лайном правителі, до того дійшло, що збиралися вже воювати. Здавалось би, все-таки не минути кровопролиття, але група дуже впливових урядовців з різних країн об’єдналися, приготували велику змову, яка була націлена на знищення керівників держав та їх об’єднання. Як зараз видно, в них все вийшло. Більшість європейських держав увійшли у новий союз, який називався “Світлі нації”, керівником якого стала рада на чолі з Першим радником. Вони не лишали вибору тим, хто залишився у стороні – або приєднуйся, або тягайся з нами силами. – Весь час юнак уважно слухав. Хоч він і не розумів деякі слова, але йому стало цікаво чути розумну жінку, яка час від часу пускає тютюновий дим. – До кінця XX століття під своїм керівництвом рада Світлих націй тримала всю Євразію, Південну Америку та частину Африки. Череда війн прокотилася по Північній Америці, Австралії і на півдні Африки. У 2001 році зникли всі незалежні країни, з того моменту вони стали частиною єдиного великого. Світлі нації постійно проводили реформи, деякі з них покращували життя населення, більшість – ні. З 2005 рада перейменувала планетарну державу на “Світле майбутнє” і почала будування першого міста-титана на східному узбережжі Європи. Світле місто-титан. Цей мегаполіс став прообразом для теперішніх міст.

- А коли вони встигли побудувати для себе столицю на Місяці?

- У 2019. Тоді ж Максим Бєляєв проводив свої експерименти.

- А роботи? Коли їх створили?

- Першого технійця зібрали у 1989 році. Він був незграбний, громіздкий. Той технієць став прототипом для бойових ботів. Тепер тобі цікаво, що трапилось у минулому?

- Так, - погоджуючись, кивав Ян.

- Якщо ти вмієш читати, то я можу тобі дати одну цікаву цифрову книгу, у якій історія більш-менш правдиво написана.

- І на чому я буду її читати?

- У мене є старенький планшет, яким я інколи користувалась для дистанційного керування бойовим ботом. Він мені вже не потрібен. Тобі він знадобиться для навчання. Я завантажу все необхідне, що вивчають Протектори. Якщо бажаєш колись стати до їх рядів, тоді повчи трішки.

- Добре. – Зараз він дивився на Естер з повагою, бо вважав її наймудрішою, найсильнішою жінкою на всій планеті. У його погляді ховались тисячі надій, що колись він стане подібним і зможе теж навчати.

- Тоді розпочни з історії Древніх держав. Завтра буду питати.

19:58

Сектор “D/98”, Латунна кілометрова вежа. По мовчазним коридорам повільно, обережно, наготові крокувала людина у темно-зеленому діловому костюмі, поверх котрого був натягнутий поліетиленовий плащ отруєно-жовтого кольору. Справа та зліва від особи блукали сині дрони-ліхтарі. Не звертаючи на них уваги, він направлявся до свого номеру.

Відшукавши потрібні двері, він озирнувся, перевірив поглядом коридор. Нікого. Лише дрони, які літали під стелею та сірі титанові стіни. Він зачинився, пройшов вітальню, не знімаючи одягу. Сів за робочий стіл, на котрому лежав інформативний девайс. Голограмний екран піднявся перед чорними очима, віртуальна клавіатура застрибала на поверхні хромованого столу. Він вставив шифрувальну карту у девайс, поклав руки на клавіатуру та почав набирати текст.

***

///Зашифроване повідомлення///

///Сканування на наявність програм відстеження///Відсутні///

///Відкрити///Відкриваю///

///Виводжу на екран: текст///

Знав, що я можу звернутися з цією “проблемою” саме до тебе. Кредити переслав, як домовлялися, разом з повідомленням. Сподіваюсь, що в майбутньому я зможу відшукати тебе зі схожими питаннями.

М.

///Виводжу на екран: файли, прикріплені до повідомлення///

///Цифровий штрих-код кредитного рахунку///

///На рахунок переведено: 7 000 000 (сім мільйонів) кредитів Світлого майбутнього///

Задоволені рожеві очі пробіглись по символам, цифрам. Відірвались, повільно прощупали темну кімнату. Руки впали зі столу на живіт.

Наймач дотримав слова, переслав гроші за важку, ризиковану роботу. Вбити радника – дуже складна операція, яка потребувала клопітливого обдумування всіх кроків, обходу всіх пасток, кодування програм злому, підготовка клона. Тепер треба відпочити… Насолодитись від заробленого…

Пробігла біла строчка по голограмному екрану. Рожеві очі знову ввіткнулись у літери та символи. Схоже, відпочинок переноситься.

///Зашифроване повідомлення///

///Сканування на наявність програм відстеження///Відсутні///

///Відкрити///Відкриваю///

///Виводжу на екран: текст///

Доброго вечора. Контракт, за виконання котрого я виплачу вам п’ятдесят мільйонів кредитів (одразу). Досьє на ціль я прикріпив до повідомлення. Бажано позбавитись в найкоротший період.

Л.

///Виводжу на екран: файли, прикріплені до повідомлення///

///Особисті дані на Естер Скарпсверд, фото, ідентифікаційний номер штрих-коду///

Збудженні очі стрибали по зображенням:

- Який тісний світ, - хриплим голосом кинулись слова. – Хто б думав, що я буду полювати на Валькірію? Ніхто, справді. В найкоротший період… Мало дають часу для приготування, налаштування. Але нічого сумного та страшного. Ми впораємось.

10.06.2124

06:08

Крики. Біль. Стогнання. Біль. Страждання. Біль. Удари. Біль. Ґвалтування. Біль. Зелені стіни. Біль. Сині лампи неону. Біль. Темні коридори. Біль. Ніж. Біль. Термоплазменна запальничка. Біль. Біль у оці. Біль. Сліпота. Біль. Втома. Біль. Без надії. Біль. Не врятують. Біль. Сіре злякане око. Біль. Воно бачить темні стіни. Біль. Стіни не знають жалю. Біль. Але вони єдині, хто буде слухати. Біль. Слухати її біль. Біль. Порізи. Біль. Побої. Біль. Електричний батіг. Біль. Шрами, які супроводжуватимуть. Біль. Будуть поруч все життя. Біль. Не залишать. Біль. Будуть нагадувати. Біль. Насильницьке передозування. Біль. Крики. Біль. Стогнання. Біль. Страждання. Біль. Удари. Біль, біль, біль, біль, біль…

Естер зірвалась з ліжка. По спині біг холодний піт. В кімнаті спокійна темрява. Крізь щілини жалюзів, крізь тоноване вікно на холодну підлогу падали мовчазні промені голограм.

Жінка перейшла спальню, неосорочка захищала від неприємного холоду. Вона ввійшла у ванну кімнату, скинула одяг, шкіряну пов’язку, залізла у кабінку. Віртуальний інтерфейс автоматично ввімкнувся, одразу ж запропонував для Валькірії комфортну температуру води. Вона натиснула на зелену літаючу кнопку, погоджуючись з інтерфейсом.

Спочатку ліниво, але потім все швидше і швидше розпилена вода злітала на оголене тіло. Естер з біллю у пам’яті доторкалася до шрамів на стегнах, руках, спині. Кібернетичне око жінка спеціально не вмикала – звикла до сліпоти. Ним вона користувалась, щоб отримати тактичну перевагу під час виконання бойового завдання.

Ліве око постійно нагадувало їй, що треба боротися за життя і не здаватися. Там, у темних нетрях, якими володіла банда, що тримала її у полоні, вона майже здалась. Готова була прийняти смерть від будь-чого. Чудом встиг загін порятунку, щоб не застигнути її труп з перерізаними венами.

Жодний психолог не допоміг їй побороти страх, жодний не зміг відшукати, у чому криється її проблема. Естер починала сивіти, злякано дивитись у дзеркало, мало їла, мало спілкувалась, мало спала. Їй навідувались жахи, її переслідували думки про полон. Вона повільно ув'язала у лапи смерті. Щодня, прокидаючись вдома, її не покидало бажання вбити себе, слабку потвору, яка не змогла перебороти страх. Але оточуючим і співробітникам поліції вона відповідала, що все добре, у неї все добре…

Вона довго планувала, готувалась. Не бажала більше бачити ці сірі стіни, хмуре небо. Та трапилось чудо і вона зустріла прямісінько на вулиці бабцю на колясці, без рук, без ніг (на їх місцях стояли кіберпротези). ЇЇ віз сивий чолов’яга у штурмових силових обладунках. І старенька жінка раптово заговорила з Естер: “Я можу допомогти тобі!”.

Не вірила вона у всілякі чуда та дива, але то було виключення з її правил. Естер послухалась її, пішла за сивим та бабцею. Як виявилось, то був один з капітанів Протекторів, а вона – грандмайстер Валькірій. Вони прийшли вербувати її, бо пишалися її бойовими навичками, знаннями, вміннями та силою волі, що змогла пережити таке…

Найманці та найманки, які з честю та відвагою виконують контракти, націлені на знищення піратів, картелів, вбивць… З часом жінка позбулася важкого тягаря, на душі стало легше. Її оточували вірні товариші, брати та сестри. Вона стала Валькірією.

Але зараз вона переживає те саме, що було десятки років тому. Їй знову страшно, бо близьких для неї людей немає поруч. З останніх сил вона чіпляється за Яна, хлопчика зі схожою долею. Лише він стоїть стіною між нею та минулим. Страшенним минулим…

Хтось постукав у двері в ванну кімнату. Естер вимкнула воду, вийшла з кабінки, витерлась рушником, наділа пов’язку, неосорочку. Блакитно-сиве волосся вона заховала у маленький рушничок. Натиснула на голограмну кнопку на дверях, вони відчинились. Посеред коридору стояв Ян:

- Вибач, Естер, що потурбував, але мені терміново необхідно до туалету. Здається, моєму шлунку важко приходиться від рису та риби.

Жінка вийшла з ванної кімнати, пропустила хлопчика. Вона психологічно зблизилась з ним, коли лікувала руку. Йдучи ну кухню та дістаючи цигарки з іскрою, вона плинула думками до розуміння цієї ситуації – вони необхідні друг другу. Вона – матір; він – дитина. І так буде до кінця, доки когось із них не забере темне майбутнє.

09:26

Пролунав дзвінок. Естер одразу схопила револьвер, стволи були націлені на двері. Вона жестом показала Яну, котрий снідав на кухні разом з планшетом, щоб той сховався. Жінка підійшла до напівпрозорого вічка, зазирнула. Молода дівчина у золотій уніформі з двома великими білими літерами на грудях “IW”. Валькірія зрозуміла, хто прийшов, але треба було переконатись:

- Хто там? – спокійним голосом запитала Естер.

- Доброго ранку, міс, вас турбує служба доставки мегамаркету зброї “IW”. Маємо посилку. Розпишіться та отримайте товар.

- Добре, - тягнучись лівою рукою до дверної панелі, відповіла Валькірія. Вона натиснула на сіру кнопку, та загорілась блідно-жовтим. Магнітні замки клацнули, Естер потягнула двері на себе, але зброї не опустила.

Перелякана дівчина підняла руки. Валькірія визирнула у коридор. Чотири охоронця в золотих екзоскелетах, декілька вантажників і ціла гора контейнерів зі зброєю, один особливий займав весь прохід у коридорі.

- Заносьте, - впустила їх Естер.

- Зачекайте, - дівчина дістала з сумочки сканер. – Ми повинні впевнитись, що ви – та сама особа, яка замовила у нас товар.

- Так, звісно, - Валькірія опустила ворітник неосорочки. Сині промені сканеру провели по коду.

- Вибачте за незручності, - посміхнулась дівчина та сховала сканер. – Бачу, що все сплачено, навіть доставка, - дивлячись у віртуальний екран на руці, проговорила вона. – Ми готові.

Валькірія пропустила їх. Десять хвилин витратили вантажники на те, щоб занести все у квартиру. Більше турбот було із законсервованим бойовим ботом.

- За окрему плату, - заговорила дівчина-кур’єр, - ми можемо його активувати та налаштувати бойові алгоритми.

- Ні, дякую, - Естер навіть не глянула на неї. – Все занесли?

- Так, міс… - дівчина глянула на руку, де щойно ввімкнулося інформативне полотно, - Скарпсверд. Потрібен ваш підпис.

- Де поставити? – Валькірія нарешті поглянула на дівчину. На її чорне волосся. – Тут? Добре.

- Дякуємо за те, що обрали саме нас, міс Скарпсверд. – Кур’єр зробила штучну посмішку. – Всього доброго.

- Вам теж.

Як тільки сторонні покинули домівку, Валькірія покликала Яна:

- Ну, спробуємо відчинити?

- Що ти зібралась відчиняти?

- Он ту велику коробку.

Жінка підійшла поближче до титанового ящика. Усюди були голограмні написи “ОБЕРЕЖНО”. Вона відшукала інформативну панель з двома клавішами: “Відчинити”, “Зачинити”. Звісно, Естер натиснула на першу. Зашипіло, зсередини пішов пар. Спочатку титанові пластини роз’їхались до ребер, а потім гола конструкція опустилася до своєї основи.

Ось він стоїть перед нею. Холодний, тихий. Трішки вищий за Естер. Чорного окрасу з синіми цяточками на захисних пластинах. Голова вмонтована в корпус, на широких плечах примостились пускачі для ракет. Дві руки, які можуть бути змінними (без допомоги майстра), на спині декілька пазів для переносних контейнерів. Потужні ноги були закріплені на спеціальному постаменті з каркасів та ланцюгів. Валькірії не довилось витрачати багато часу, щоб звільнити їх.

Естер уважно обійшла його. Зупинилась перед обличчям. Трішки вище пояса у бота була панель керування. Вона натиснула на чорну механічну кнопку, через мить ввімкнувся сканер з червоними променями. В цілях безпеки йому ще вчора завантажили у алгоритми самозахисту штрих-код майбутнього володаря, Естер, і лише вона могла його запустити.

Як тільки сканер розпізнав особу, механічні очі бота заворушились. Він смикнувся, але не зробив ні кроку. Лише розпрямився. Ян зайшов за спину Валькірії.

- Сканування, - почувся грубий металевий голос. – Сканування завершено, небезпеку не виявлено. Будь ласка, оберіть пріоритетні цілі та налаштування.

Панель керування над поясом відчинилась, на невеличкому броньованому екрані маячило червоне меню. Жінка підійшла ближче і прийнялась клацати пальцями по сенсорному дисплею. Вона обрала бойового бота своєї улюбленої компанії-виробника (минулий улюбленець був з відтіля ж). Тому вона швидко налаштувала його так само як і попереднього товариша.

- Користувач обрав пріоритетні налаштування, - підтвердив бот. – Будьте уважні, адже зміни можливо внести лише на заводі, де була зібрана бойова одиниця.

Естер натиснула “Так”. Панель налаштування зачинилась, сховалась за броньованою пластиною.

- Тепер, - повертаючись до Яна, говорила Валькірія, - навряд чи нам буде щось загрожувати.

- Він нас не прикінчить? – зацікавився юнак. – Раптом його захисні системи буде зламано?

- Не нападе він на нас. Бот захищений від будь-якого хакерського втручання. Не турбуйся з цього приводу. Ти пістолет сховав, як я просила?

- Так, Естер, сховав. Під душовою кабінкою.

- Тоді готуйся отримувати інший, - посміхнулась вона та потерла йому волосся. Естер підійшла до контейнерів зі зброєю. Відшукала маленький, потрібний для неї. Крізь зеленувате сітчасте скло було видно пневматичний пістолет.

Валькірія показала сканеру штрих-код, замки відчинились. Піднявши кришку, жінка витягла звідти чорний пістолет з вирізаними на рукоятці літерами “GG”.

- Це GG-14Y, - пояснила вона. – Легкий, точний, швидкий. Два режими стрільби: “звичайний” і “безшумний”. Він тобі сподобається. Тут дещо ще є. Візьми його в руку, Яне.

Хлопець обережно взяв його у ліву руку. Вага майже не відчувалась, на відміну від його попереднього придбання. Зліва від стволу з’явився темно-зелений інтерфейс. Великими літерами виповзли написи “Користувач не допущений до стрільби. Механічний запобіжник ввімкнено!”.

- Зараз ми це виправимо, - побачивши здивування в очах юнака, сказала Естер. – Зачекай.

Вона перейняла у нього пістолет, розстебнула рукав неосорочки, взялась за нього правою рукою, лівою, біометалевою вона щось натиснула на інтерфейсі, а потім повернула пістолет йому.

- Ти ж знаєш, які процедури виконуються до того, як набити тобі штрих-код на шиї? – запитала жінка.

- Ні, не знаю. Поясни мені, Естер.

- Роблять тест на ДНК і вводять його у твій цифровий штрих-код, з якого потім набивають тобі графічний на шию. Чому я вибрала для тебе саме цей пістолет? Бо він єдиний з усієї лінійки “GG”, у якого є ДНК захист. Він сприймав мене, бо вже був зареєстрований на мене. Зараз я почистила історію реєстру у пістолета. Натисни на інтерфейсі “Так, згоден”.

- Натиснув.

- Зараз відчуєш невеличкий дискомфорт – пістолет зареєструє нового користувача. Чим він поганий? З нього неможливо стріляти, коли на тобі рукавиці або силові обладунки. Він кожного разу зчитує ДНК. І він не стане стріляти, якщо користувачем виявиться хтось інший, а не ти.

- З’явилось попередження, що магазин пустий, - вимовив Ян.

- Дуже добре, він зареєстрував тебе. Ти готовий до навчання влучної та кучної стрільби?

10:16

Темно та сиро. Сміття розкидане усюди, неприємний запах, сморід скоріше. Дві пари ніг обережно ступали поміж мішків, залишків їжі. Естер штовхнула рукою напіввідчинені сталеві двері, за якими повинні були зберігатися запасні деталі для трубопроводу технічного рівня квартирного блоку. Але, як і очікувала Валькірія, крім декількох пустих титанових коробок більше нічого у кімнаті не було.

Разом із арсеналом жінка прикупила собі декілька інтерактивних мішеней. Вона встановила одну біля дальньої стіни, відійшла.

- Спочатку, Яне, розімни м’язи, бо ми тут затримаємось на деякий час. Я поки заряджу тобі електроімпульсні набої для навчання.

- Зрозумів. – Юнак прийнявся махати руками, вертіти плечима, головою. В цей час Валькірія зарядила три магазини і поклала їх на ящик, який стояв поруч з хлопцем.

Як тільки Ян закінчив, то одразу зарядив пістолет і прицілився у центр світло-синьої голограмної мішені. Естер одразу ж закрутила головою:

- Все починається зі стійки, юначе. Так, в бою ти не завжди зможеш її приймати, але на навчанні ти повинен це робити. Слідкуй за мною.

Вона поставила ноги на ширині плечей, ліву занесла трішки назад, корпус тіла повернуло вслід за ногою, але вона тримала спину рівною, підняла праву руку, а лівою схопилась за зап'ястя.

- Спробуй, - розслабившись і повернувшись до Яна, сказала Валькірія. – Так, добре. Ноги ширше постав, ліву зміни на праву. Ти ж не будеш стріляти покаліченою рукою. Добре. Я розумію, що лівою трішки незручно, але треба вміти стріляти з обох рук. Скористайся механічним прицілом, не чіпай систему автоматичного наведення, Яне. А раптом у тебе жбурнуть ЕМІ гранати, і вимкнуться всі системи пістолета, крім механічних. Добре, постарайся натискати плавно на курок, зроби постріл на видиху.

Клац. Бах. Мішень засвітилась червоним. Естер поглянула на неї, усміхнулась:

- Ну, враховуючи, що ти стріляв лівою рукою, то цей результат можна рахувати не таким вже і поганим. Але ти стріляєш з відстані на двадцять метрів. Ворог може бути значно далі. Спробуй ще раз. – Клац. Бах. – Тренуйся, Яне. Як вистріляєш магазин, даси мені, я наповню його навчальними набоями. – Бах. – У тебе є талант, юначе. Треба лише багато практики, щоб відточити вміння до такої ступені, щоб ти міг вражати цілі на відстані до ста метрів. Продовжуй.

Бах. Бах. Бах.

- Непогано, Яне. Перейди на безшумний режим. Спробуй. Бачиш, навіть не чутно, як клацає спусковий гачок. Нічого не чутно… Ідеальна зброя.

Їм не потрібні жодні слова. Вони і так відчували, що поєднані, що рідні не біологічно, а психологічно, вони залежні…

“Думки. Лише думкам ми віддаємо свої таємниці. Несказані слова, нібито забуті події, сором. То ж дайте мені слово мовить, панство шановне. Епоха імперій відійшла на задній план, часи монархів, диктаторів, демократів теж уносить вітрами змін.

Думки, які поєднують нас, не мають жодних таємниць, ми скажемо всі слова, згадаємо події, піднімемо з пісків забутих сором. Розповімо планеті, як і за що ми будемо боротися, страждати, перемагати, тягти за собою поразку.

Ми клянемось позабути ті відмінності, які розділяли нас. Ми клянемось захищати один одного. Ми клянемось берегти наш союз, Світлі нації. Нехай існує як союз, але квітне як одна держава. То ж, ми клянемось захищати Землю, чого б нам це не коштувало. Ми збережемо, відбудуємо. Ми захистимо, відвоюємо. Ми стоятимемо разом, ми піднімемо слабких та дамо їм силу, котрої вистачить, щоб будувати майбутнє.”

Перший радник Світлих націй Марі-Клєр Лєруа, її виступ перед щойно об’єднаними десятьма європейськими державами.

11.06.2124

19:08

“Йому точно нічого не загрожуватиме”, - розмірковувала Естер, ступаючи по сірим плитам підсектору. – “Я залишила Яна одного, але разом з ним бот. Йому точно нічого не загрожуватиме, поки я ходжу, шукаю, слухаю.”.

Пригадувалось Валькірії, як вона робила доповідь вчора ввечері агентові ВБЦТ, неприємна процедура, нудотний діалог. Схоже, від цього їй не позбутися, поки вона не відшукає чорну скриньку. Вона знала, що її друзів не стануть страчувати, це і ідіоту було б очевидним. Лише залякуваннями і залишиться, поки Естер танцює перед ними уявний танок.

Стоп! Прогудів страшенний сигнал. Валькірія ледве не потрапила під кінцівки краба-екскаватора, який марширував центральною вулицею. Естер повертіла головою, механічні мухи весь час кружляли поруч з нею. Вона відчувала, як їх оператор або сміється, або невдоволено крутить головою, дивлячись на те, як жінка неуважно ходить по вулицям нетрів. Якби не ті думки, що весь час переслідують її, то вона могла б сконцентруватися на навколишньому середовищі.

Як тільки землерийна машина пройшла та звільнила прохід, Естер перескочила дорогу, зупинилась перед неоновою вивіскою ринку. На мить викинула всі думки з голови, повернулась у реальність. Тут, серед сотень рядів, тисячі прилавків вона повинна думати лише про свою безпеку. Хоч і навряд чи знайдеться серед громил, що лазять тут, бовдур, який побачивши штурмову гвинтівку за спиною, стане нападати на Валькірію. Але за нею все ще полюють, і вона це знає стовідсотково.

Зробивши перший крок, вона впала у океан сяйв та голограм. Купа неприємних викриків, сміття під ногами. Безпритульні діти бігають поруч, шукають щоб їм вкрасти. Брехливі обіцянки та розмови продавців. Кустарний робот з чотирма ногами розштовхував людей, щоб дати прохід для свого хазяїна-головоріза з картелю, який заправляє у цих нетрях.

І дивлячись на все це, Валькірія пригадувала слова клятви поліцейського:

“Ми клянемось позабути ті відмінності, які розділяли нас. Ми клянемось захищати один одного. Ми клянемось берегти нашу державу, Світле майбутнє. Нехай існує як союз, але квітне як одне. То ж, ми клянемось захищати Землю, чого б нам це не коштувало. Ми збережемо, відбудуємо. Ми захистимо, відвоюємо. Ми стоятимемо разом, ми піднімемо слабких та дамо їм силу, котрої вистачить, щоб будувати майбутнє.”

Слова, що послужили фундаментом для Світлих націй, а потім для Світлого майбутнього. Але за дзеркалом, яке заманює у чудний світ, прихований оцей бруд. Що пішло не так? Валькірія, читаючи історію правління Першого радника Марі-Клєр Лєруа, не могла зрозуміти, що привело до такого… Адже та жінка проводила грандіозні реформи у всіх сферах, які спочатку здійняли людство на вершини. Але з часом все понівечилось. Потрібна нова іскра, а її зможе подарувати революція, справжня громадянська війна. Без цього ніяк інакше не можливо розбурхати людей, пробудити їх. Питання лише одне: хто це зможе зробити? Хто переверне Світле майбутнє з голови на ноги. Нащо Естер думає про таке? Вона вряд чи зможе дожити до тих часів.

Якийсь необережний або занадто нахабний чоловік штовхнув плечем Валькірію, вона не стала звертати на нього уваги. Просто прямувала далі, шукала необхідний для неї магазин. Порваний сірий плащ інколи обіймав каркаси, стіни ринку. На біло-сині силові обладунки потрапляли попіл, конденсат з квартирного блоку над головою.

Естер повернула направо, ввійшла у перевулок. Через хвилину вона вийшла з іншої сторони, влилась у торгівельні ряди. Нарешті вона змогла відшукати саме той магазин, товарами та послугами котрого їй необхідно було скористатися. Жінка підійшла до товстих металевих дверей, вони автоматично відчинились. Короткий, гучний дзвін пролунав. Тут продавали антикваріат, реліквії минулого, книжки, диски, вогнепальну та холодну зброю. Та крім цього продавець давав у тимчасове користування приватний галактичний комутатор.

- Доброго вечора. – У прилавка стояв прищавий хлопець. Його права рука до самого плеча була кібернетична, вкрита розписами, дивними ієрогліфами. Немите русе волосся спускалося майже до самих грудей. В зубах він тримав люльку, з котрої підіймався підозріло-рожевий димок. – Бажаєте придбати щось у колекцію?

- Потрібен портативний комутатор на декілька днів, - підійшовши до нього, запросила Валькірія. – І щоб в ньому був приватний режим.

- Вибачте, - махнув він кібернетичною рукою. – Але останню модель у мене конфіскували – не мав ліцензію. Ви взагалі чули, що уряд Світлого майбутнього планує ввести заборону на картини, книги, музику… Ніби це викликає у людей емоційну залежність. Раніше так казали про віртуальну реальність, яку симулювали для он-лайн ігор…

- Зачекай, - зупинила продавця Естер. Їй ніколи не подобались подібні йому щури, які займаються контрабандою, а коли до магазину заходять підозрілі люди зі зброєю, одразу ж замовкають і роблять вигляд, що не порушують будь-якого закону. – Ти кажеш, що у тебе немає портативного галактичного комутатора? Я в це не вірю! – Вона дістала з-під плаща чорний пневматичний пістолет та націлила на нього. – Мерзотнику, я б на твоєму місці як можна швидше відшукала цей пристрій, бо інакше я прострелю тобі голову, зрозумів?

- Я правду вам кажу, пані, - швидко кинув він. – Але… у мене є звичайний комутатор з приватним режимом та глушильним додатком. Тільки не стріляйте… будь ласка.

- Зачини магазин і проведи мене до нього. Швидше, - Естер ткнула пістолетом йому у лоба, - не змушуй мене чекати. Я вже і так занадто багато часу витратила на тебе, лайнотнику.

Продавець вибіг з прилавку, зачинив вхідні двері, опустив захисні полотна на вітрини, підійшов до іржавої, покритої жовтими плямами панелі на стіні. Під нею він натиснув на кнопку та поруч розійшлись дерев’яні стіни. Про його винахідливість Валькірія навіть не замислювалась, зараз такими речами займаються більшість продавців у нетрях, контрабандисти теж так роблять, цифрові наркомани.

- Прошу за мною, пані, - хрипло мовив продавець. З люльки, яку він тримав у руці, досі йшов чарівний дим.

- Давай швидше. – Естер пішла за ним у малесенький коридор. Броньовані пластини на плечах дряпались об бетонні стіни. Для її високого зросту дана стеля була занизькою, доводилось тримати голову опущеною. Та для маленького щура тут все було комфортно. Жінка відчула приємний запах невідомого тютюну, трішки заспокоїлась. – Далеко ще? – запитала вона відносно тихо.

- Звісно, ні. Я не міг зробити лаз під сусідній магазин. Все тільки на території мого та товарного складу. Знаєте, скоро від таких переходів не буде ніякого сенсу.

- Чому це?

- Чули про розробку мозкової системи? Перші версії вже практикуються на радниках та поліцейських. А потім її зроблять обов’язковою…

- І що з того?

- Мені здається, що скоро штрих-код матиме набагато більше функцій… ніж зараз. Ось ми і прийшли.

Продавець штовхнув ще одні дверцята. Темний простір був з усіх боків. І лише тоді, коли прищавий натиснув на рубильник, загорілися дві кислотні лампи під стелею. Справжнє звалище різноманітних пристроїв. Але від звалища це приміщення відрізнялося тим, що тут все було розкладено по поличках. Кожний предмет мав на собі невеличку бірку.

Він указав на дальній кут кімнати, де стояла громіздка машина. Один із перших галактичних комутаторів, яких вже немає більше сотні років.

- Він працює?

- Так, працює. І не просто працює. Я зробив власну модернізацію: в нього є приватний канал.

- Мені потрібно побути наодинці, розумієш? – Продавець довго дивився на неї, не бажаючи залишати з дорогоцінними для нього товарами. Але коли Естер помахала стволом перед обличчям, то він спішно покинув склад приладдя.

- Дякую, - сказала йому вслід Валькірія.

- Я буду чекати в магазині, - пролунали останні слова, і жінка залишилась наодинці з сотнею технічних реліквій. Вона підійшла до комутатора, обдивилась кімнату в сподіваннях, що дрони ВБЦТ не змогли прослизнути за нею.

На старовинній керамічній панелі були металеві літери “ГК-1999”. Зараз такі комутатори в шість разів менші від свого прапрадіда і мають голограмний контролер. Тут Естер доводилось натискати на механічні кнопки, щоб спочатку ввімкнути здоровенний апарат. Монстр видався шумний – загуділа вентиляційна система, процесор видавав тріщання. На товстому склі виповз білий завантажувальний екран з різними літерами та символами. Він ввімкнувся та був готовий до роботи.

Валькірія швидко розібралася, що до чого у цій машині. З десяток разів вона натискала на одні і ті ж кнопки, поки не дісталася до контактів. Вона обрала пункт “Ручний ввід адреси”.

Одягнувши навушники та опустивши мікрофон до губ, вона слухала тріщання та гудки. Так тривало досить довго. Але вона не думала класти слухавку, бо знала, що з тієї сторони рано чи пізно хтось відповість.

І ось хтось здійняв слухавку:

- Шукаємо відвагу… - пролунав чоловічий голос. А потім мовчання. Тепер, в залежності від відповіді, там зрозуміють, хто розмовляє: роботодавець чи колега.

- …Розриваємо тіні зневаги та даруємо справедливість. - відповіла Естер. – Персональний номер: ЕС- 334.11.12.

- Гавань вітає, Естер Скарпсверд. З ким з’єднати вас?

- Прошу вас з’єднати з грандмайстером Валькірій “Синього призиву”. У мене термінова доповідь.

- Зрозумів вас, сестро. З’єдную на доповідь. – Тепер гудки йшли ще довше, ніж у минулий раз. Валькірія встигла провести поглядом по кімнаті, продивитись, щоб ніде не було сторонніх вух та очей.

Нарешті обірвався гудок:

- Грандмайстер Марія Вінтер слухає.

- Доброго дня, пані. Це Естер…

- О боги! – влетів переляканий голос літньої жінки у навушники. – Дівчинко, чому ви мовчите?! Що трапилось?! Чому ти дзвониш на стаціонарний комутатор?! Чому не скористалась голограмою?! Швидко відповідай мені, що трапилось?! Мені вже мозок виїдають через вас…

- Вибач, Маріє. Але виникли деякі труднощі з ВБЦТ. У мене обмаль часу. Лише знай: зараз я працюю одна і від мене залежить життя “Блакитного спису”. Мені потрібна інформація, яку я можу отримати лише від грандмайстера.

- Зрозуміла. – Голос врівноважився. – Щось трапилось з контрабандистом, на якого ви полювали? Він натравив на вас ВБЦТ?

- Ні, все ще гірше. Мені потрібно знати, де шукати ту персону, що найняла нас для нападу на спостережний аванпост. Він повинен був залишити контактну інформацію.

- Але ж він виходив напряму на Високих майстрів…

- Контракт він укладав з вами.

- Знаю-знаю. Я вам постійно казала, що ви втягнете Гавань і її мешканців у халепу через свої авантюри. Прикриваючись одним контрактом, ви виконували інший. І ти знаєш, як я відношусь до вашого рейду на аванпост спостереження…

- Маріє… будь ласка. Допоможи мені.

- Ти вважаєш, що той шахрай залишив у нас справжнє інфо? Він міг його підробити так само, як підробили ви контракти. Ти ж працювала у поліції, сама повинна розуміти це. Зачекай хвилинку, перевірю звідкіля були переведені кредити на ваш рахунок. – Валькірія почула стукіт, потім шарудіння, потім пищання. Естер провела сірим оком по зеленим кислотним трубам, приладам. – Ти ще тут, дівчинко?

- Ну звісно, я тут.

- У мене невтішні новини для тебе: Лєстат Артюр Брісон перерахував сорок мільйонів кредитів з зашифрованого рахунку, який самоліквідувався після фінансової операції. І я не впевнена, що це справжнє ім’я. Також декілька разів у самому контракті про піратів зустрічається деякий Адам Джонсон. Можливо, з цього щось можна нашкребти. Боюсь, більше я тобі нічим не зможу допомогти, окрім як прикрити ваше зникнення. Це ж приватний канал?

- Так. Канал приватний.

- Добре, я просто вирішила тебе перевірити. Я буду доповідати вище, що ви працюєте під прикриттям, тому не виходили на зв’язок. Але поквапся, Естер. Ви самі знали, у яку гру влізли. Самі накликали на себе небезпеку.

- Я знаю. Я все виправлю.

- Не маю сумнівів. Знаю, що ти не затьмариш ім’я Протекторів та Валькірій, знаю, що врятуєш друзів. Просто… бережи себе Естер… Цю розмову треба припиняти, ти це знаєш.

- Знаю. Все рівно дякую тобі, Маріє. Буду тримати тебе у спогадах, щоб не пасти духом.

- Давай, дівчинко, я вірю в тебе.

На екрані виповзла стрічка: “Зв'язок розірвано співрозмовником”. Ось тепер Естер остаточно зрозуміла, що в цій ситуації лише вона… та Ян. Покидьок Лєстат не або ж Адам Джонсон – чи хто він (їхній найманець) такий? – не залишив по собі жодних слідів. Але сподівання все ще горіли десь в глибині Валькірії, що вона зможе відшукати того мисливця за головами. З його допомогою, так сподівалася жінка, їм вдасться вийти на Лєстата або Адама.

Жінка вимкнула комутатор, вийшла з кімнати у вузенький коридор. Двадцять метрів вона безперервно слухала скрегіт броньованих пластин об стіни. Потім вийшла у магазин, прищавий продавець з кібернетичною рукою та люлькою в зубах усміхнувся:

- Сеанс завершено?

- Скільки тобі треба?

- Хм-м… Дві сотні… Цього буде вдосталь.

- На який рахунок? У мене є ще одне питання: чи є у тебе в магазині вихід у технічні рівні?

- Каналізацію, чи що?

- Так, у каналізацію.

- Є вихід у каналізацію.

- Якщо будуть питати, а питати стовідсотково будуть, я до тебе заходила, щоб проникнути у технічні рівні, не більше, зрозумів?

- Майже.

- Заплачу чотири сотні.

- Зрозумів.

19:42

Продавець перевірив свій рахунок – чотири сотні прийшли, як і було обіцяно. Він прочистив кіберпальцями люльку, потім щіточкою, витрусив її. Набив фіолетовим порошком, підпалив сірником, затягнувся.

Миттєво вдарило кайфом у голову, очі поплили. Зі стелі почали капати яскраво-зелені плями. Потім у двері хтось постукав. Він вже зачинений на сьогодні і більше не обслуговує клієнтів. Стук знову повторився. Та не відчинить він вже, він майже не в змозі цього зробити, бо повільно сповзає по стіні, сідає на підлогу. Двері вже майже виносились від стукотів. Продавець бачив сині хвилі, які літають навколо нього. Бах. Двері насилу розійшлись у сторони.

В проході стояли двоє. В темно-синіх пальто, лисі, зі шрамами на голові, бліді, з татуюванням зірки на шиї. Близнюки ввійшли, зачинили за собою двері (те, що від них залишилось). Розміреними кроками вони опинились поруч з прилавком, майже білі очі вцілились у продавця, який сидів на підлозі:

- Куди вона пішла? – запитав один із них.

Не в змозі що-небудь випустити зі свого рота, продавець просто пустився піною.

- Щось мені здається, вона направилась у технічні рівні, - проговорив інший близнюк.

- Батько каже, що так і є. Треба поквапитися, ще можемо її наздогнати.

19:47

Вона спеціально йшла по центру канави, слухаючи, як темні хвилі розходяться від її ніг. Хоч тут немає спостерігачів, і Естер інколи може тяжко видихати від роздумів. Сірим оком вона спостерігала за водою, слухала. Якби дивно не здавалось, але тут, під землею, вона почувалась значно ліпше, ніж на поверхні.

Спокій чомусь покинув її. Якесь неприємне почуття виникло у горлі. Естер зупинилась, прислухалась. Щось підозріле відбувалось у неї за спиною. Вона вискочила з канави, сховалась за напівколоною. Було чутно лише те, як кулі влучають у воду та стіни. За нею знову прийшли, тепер вбивці з безшумною зброєю. Валькірія обережно дістала із-за спини штурмову гвинтівку, зняла шкіряну пов’язку з правого ока, кібернетичне око ввімкнулося, синхронізувалося з користувачем, зі зброєю. Крізь стіну Естер бачила двох чоловіків, які теж стояли за напівколонами, у них в руках були пістолети. Контури вбивць були нечіткими, розмивчастими, а потім зникли. Вона зрозуміла, що вони ще й кодери. Що ж, доведеться їй самостійно працювати…

Валькірія визирнула, зробила чергу у ліву напівколону, потім праву, перейшла на інший бік коридору. У відповідь лише клекотіння та тріск стін. З собою вона не взяла ні гранат, ні іншої зброї. Лише пістолет та гвинтівка.

Тихі кроки доносились до неї, але око нічого не фіксувало. Вона висунула ствол, зробила довгу чергу, визирнула, зробила ще одну чергу, стрибнула за іншу напівколону. Кібернетичне око відображувало контури тіла, котре лежало у канаві. Валькірія обережно визирнула сірим оком. То був один із нападників. Щось тут не так… Націливши гвинтівку у напрямок напівколон, де щойно ховались вбивці, Валькірія прямувала до тіла.

Широко розкривши очі, вона дивилась на зовсім знайоме обличчя. Це той клон, що напав на радника в мегамаркеті зброї… Точніше, інший клон. А де ж тоді його напарник? Естер підійшла до того місця, де вони укривались. Товариша, звісно ж, там не було. Він десь сховався, чекає. Мережа каналізації – страшенний лабіринт тисячі коридорів, які зв’язані між собою. Тут нерідко знаходять для себе притулок контрабандисти та ті, хто бажає сховатися від поліції. І цей мерзотник десь зараз сидить у темряві, вичікує. Але чому ж той тоді пішов до Естер? Бо це була пастка!

Валькірія не почула пострілів, але дві кулі влучили у силові обладунки. Одна відскочила від броньованої пластини, друга проскочила поміж них, ударилась об гладку поверхню обтяжуючого матеріалу, відлетіла. Естер застогнала, залишиться синяк на тому місці, якщо не більше.

Інший клон обійшов її, скориставшись напарником як приманкою. Жінка видко сховалась за напівколоною, притиснулась до неї. Небезпечно, вкрай небезпечно… Що їй робити? Вона бажала відшукати його, але він зробив це раніше. Вона бажала потоваришувати, але його найняли, щоб вбити її.

- Гей! – крикнула Валькірія. – Ти мене чуєш?! Той, хто керує клоном чує мене?!

- Чую! – пролунало у відповідь. – Це не зовсім компетентно – розмовляти із жертвою!

- Знаю я, знаю! А ще я знаю, хто тебе найняв! Він і тебе прикінчить!

- І ти вважаєш, жінко у синіх обладунках, що після цих слів я залишу тебе у спокої?! Не професіонально! Вибач, таке буває лише у старинних фільмах! Я прийшов тебе вбити! І з тунелю ти вже не вийдеш!.. Або вийдеш, якщо повезе тобі!

- Та зачекай ти! – не здавалась Валькірія. – Він дійсно покінчить з тобою так, як бажає покінчити зі мною! І він ніколи не платить мисливцям за головами!

- Щось невпевнено ти говориш! Він вже заплатив за твою голову! П’ятдесят мільйонів, якщо цікаво!

- І тобі це не здається підозрілим?! Що за якусь Валькірію стільки заплатили?!

- Повторюсь: не професіонально! Не заважай мені виконувати мою роботу!

Клон вийшов із-за напівколони, жбурнув туди, звідкіля чувся голос Естер гранату, сховався. Після вибуху і невеличкого землетрусу, він попрямував до неї. По дорозі клон зробив декілька пострілів у голову своєму напарнику, забрав у нього пістолет та ще одну гранату. Двома пістолетами він цілився, рахуючи, що навіть у полегшених силових обладунках є можливість пережити вибух гранати.

Швидким ривком він опинився там, де Валькірії не було. Крім напівзруйнованої стіни нічого не було. І тиша. Він озирнувся, проклинаючи себе, що повівся на її балаканину. Точніше, оператор проклинав зараз себе, сидячи перед монітором у спеціальному шоломі. Неочікуваний удар ногою в голову. Клон ударився об стіну, постріл пістолета в ноги, торс, плечі.

- Ні-ні-ні! – заговорила з ним Естер, коли той сповзав на підлогу. – Я не дам тобі так швидко вмерти!

Валькірія вибила у нього з рук пістолети, забрала гранату, щоб він не міг з собою покінчити та знищити чіп у голові, при цьому забравши з собою Валькірію.

- Дивись мені у вічі! – вдаривши його по щоці кулаком, крикнула жінка. – Ти вважав, що так просто зможеш прикінчити мене?! Я впевнена, що ти вивчав мою біографію! І все рівно відправився за мною з двома клонами?! Краще готуйся! А я тебе знайду, покидьку! Швидше, ніж ти вимовиш “дідько”!

Жінка ввімкнула розривні кулі. Притиснувши пістолет до шиї клона, Валькірія стріляла, доки голова не відірвалась від тіла. Потім зняла з нього побите темно-синє пальто, поклала її туди. Тепер у Естер є зачіпка. Навіть, якщо він знищить дистанційно чіп, ВБЦТ їй все рівно допоможе у пошуках мисливця за головами.

20:11

Рожеві очі відірвалися від екрану. Він обережно зняв з голови шолом з сотнею проводів та шнурів, поклав перед собою. Мисливець плюнув у стіну, розкидаючи речі, які лежали на столі. Потім він знову повернув руки до віртуальної клавіатури.

///Знищити чіп керування///Ви впевнені?///

///Підтверджую///Знищую чіп дистанційного керування клоном №1381///Процес знищення успішно завершено///

- Дідько, - прошептав мисливець. В двері його кімнати постукали, він різко підірвався зі стільця, хапаючись за пістолет. Натиснувши на голограмну кнопку на дверній панелі, він полегшено видихнув. Перед ним стояв клон.

- Щось трапилось, батьку?

- Так, трапилось. Проведіть косметичні операції, змініть свої обличчя. Ми вже і так занадто довго користуємось цим шаблоном.

- Буде зроблено. Але що трапилось, можеш мені розповісти?

- Валькірія ліквідувала клонів. Вона буде мене шукати.

- Небезпечна ситуація, батьку. Що ти плануєш робити?

- Як і завжди. Трішки пограюсь, а потім вб’ю її.

21:10

Боляче. У тому місці, куди влучила куля вилізе щось більше за синяк. Можливо, там щось зламано. Естер йшла, шкутильгаючи на праву ногу. В лівій руці вона тримала голову клона, загорнуту у пальто. Ніхто навіть не дивився у її сторону, крім дронів-спостерігачів, які невтомно кружляли поруч з нею.

Через силу та біль вона дісталась квартирного блоку у центрі нетрів. Дуже швидко вона дісталася на ліфті до сорок другого рівня, вийшла, повернула вліво та попрямувала по брудному коридору. Нарешті титанові двері. Дзвінок. Вона була дуже втомлена, щоб опускати воріт силових обладунків. Естер просто бажала впасти на ліжко, але ще ж доповідь агентові ВБЦТ…

Магнітні замки клацнули, двері потягнулись від неї. Юнак стояв у проході і з дивом на обличчі роздивлявся трофей Валькірії:

- Естер, тебе дуже довго не було. Я починав хвилюватися.

- Не було приводу. Я ж Валькірія, яка може постояти за себе.

Жінка пройшла поруч з Яном, той зачинив двері. Естер поклала пакунок на стіл поруч з тонованим вікном, прийнялась знімати з себе силові обладунки та складати їх у контейнер. Вона сіла на край ліжка, розстебнула неосорочку, поруч з тазом на правому боці синіла величезна пляма – гематома. У ящичку з медикаментами вона відшукала сканер; ніяких переломів у неї не було. То ж вона ввела собі знеболююче, застебнула неосорочку, взяла пару рушників, чисту білизну та закрокувала до ванної кімнати.

У коридорі вона перетнулась поглядами з Яном, який стояв на кухні:

- Воду кип’ятиш?

- Звісно, киплячу. Рис та риба.

- Добре. Дуже добре.

Поки вона обмивалась, переодягалась, приводила себе в нормальний вигляд, їй тричі дзвонив агент ВБЦТ. Так як її інформативний девайс лежав під подушкою, ніхто його не чув. Ян встиг приготувати рис та рибу, насипати їжу на тарілки та накрити стіл.

- Ще гаряча? – спитала Валькірія, коли вийшла з ванної.

- Певно, що так, - розводячи руками над столом, повідомив хлопець.

- Доповідь пізніше. – Естер підійшла, сіла за стіл. – Краще повечеряти з учнем, вірно?

- Угу. – Ян присів поруч, взявся за виделку лівою рукою, незграбно намагався дослати їжу до рота. – Що це ти принесла таке? Моторошне зі сторони: брудне та в крові.

- Ти ще не забув обличчя того клона, який напав на радника?

- Ні не забув. Чого б це ти про нього згадала?

- Бо на мене напали двоє таких сьогодні, - жуючи, розповідала вона. – Я принесла вцілілу голову одного з клонів. Можливо, вдасться вистежити та використати його.

- Чому вони напали на тебе? Того кодера найняв твій ворог, так?

- Абсолютно вірно, Яне. Він дійсно не знає, з ким вирішив схрестити зброю. Як у тебе справи? Багато прочитав сьогодні?

- Весь ранок я провів у каналізації, вчився стріляти. А після обіду прочитав чотири розділи: про Ренесанс, Новий час, XX і XXI століття.

- Уважно читав?

- Звісно, - гордо підняв підборіддя юнак.

- І коли ж розпочалась Велика французька революція?

- Хм-м… - Ян почухав здоровою рукою щоку, - 14 липня 1789 року… коли революціонери захопили Бастилію.

- Вірно кажеш. Молодець, але не зупиняйся на розпочатому. Продовжуй вивчати, поки є вільний час, бо, здається мені, що у скорому його у нас не стане…

21:42

Естер впала на ліжко. Важкий день, попереду ще важче…

З-під подушки вона дістала інформативний девайс. Чотири пропущених, абонент: агент ВБЦТ. Вона спокійно та повільно провела по віртуальному дисплею, викликала свого куратора. Через чотири секунди утворилася голограмна модель молодого, ідеально гладкого обличчя на фоні білої стіни з картинами.

- Міс Скарпсверд…

- Припини. Я здогадуюся, до чого ти клониш. Але у мене для тебе декілька новин: погана і не дуже погана.

- Сама обирай, з якої починати, - байдуже сказав він.

- Погана: у мене досі немає інформації про мого наймача. Не дуже погана: на мене сьогодні був здійснений ще один напад…

- Це тому, що ти тікаєш від наших спостерігачів, Естер, - у голосі почулася злість. – Тому ти постійно ставиш під питання твій професіоналізм найманки з крупинками честі. Безглуздо з твоєї сторони. І що ти там притягнула у квартиру? Що в тому мішку?

- Те, що допоможе і мені, і вам, пане агенте.

- Не тягни, Естер, - агент схрестив руки на грудях. – Кажи, що там.

- Ціла голова клона, який напав на радника Червоного міста-титана. Це він на мене сьогодні напав.

- Ти жартуєш, - здивовано і недовірливо заговорив агент.

- Чого б це? Нехай твої люди завтра заберуть її у мене та перевірять.

- Чіп пошкоджений у клона? Його, скоріш за все, вимкнули дистанційно.

- І твої люди не зможуть нічого накопати? – сміючись, кинула йому Валькірія. – Не дивно, що ви шукаєте допомоги у Валькірії.

- Добре. Завтра в тебе заберуть посилку. Як тільки щось відшукаємо, одразу ж повідомимо тобі. І не забувай про доповіді… Ще було б бажано підіймати слухавку, коли я дзвоню тобі.

- Я ж не навмисно, пане агенте. Добра ніч вам. – Естер розірвала зв'язок, поклала девайс на тумбочку поруч з ліжком. У одному з контейнерів лежала та сама голова клона, чекала свого часу. Естер дивилася на скляні очі. – Ось і тебе відшукала. Хоч і не так, як хотілось, але все ж таки відшукала. Відпочивай, набирайся сил та розуму. Вони знадобляться тобі при наступних зустрічах зі мною. Дивись, такими темпами доберусь до Лєстата… чи як там тебе звати насправді?

Вона перевернулася на лівий бік. Біля стіни стояв бойовий бот. Він завжди на сторожі, завжди готовий до захисту хазяйки. Для Естер це було ніби заспокійливим. Вона заплющила очі, сподіваючись, що їй не присняться жахи з минулого.

Поруч, у сусідній спальні, під слабким світлом неонової лампи ховався на ліжку Ян. Він уважно вчитувався у рядки на електронних сторінках. Хоч і повільно, – бо не мав практики раніше – але впевнено, і з вогнем у мозку. Він намагався вникнути у кожну історичну подію, минаючи художні прикраси письменників. Завдяки гарній пам’яті, накопичувалась інформація, знання.

Через півгодини він вимкнув планшет і теж прилинув до твердої подушки. Поринаючи у спогади, він пригадував минуле, свою історію. Нагадував собі, що довіряти нікому не можна. Лише в окремих випадках треба робити виключення.