Кривавий Титан

“Фактичним початком Кривавої війни, руху повстання, котрий став кінцем Світлого майбутнього, було знищення таємного лабораторного комплексу Бенедикта Тітча, колишнього радника Синього міста-титана, де велися секретні розробки вірусу, здатного керувати людським розумом.

Мені, Протектору “Холодних очей”, брату-хронологу, випала честь описати події, в котрих приймала участь героїня та символ повстання Естер Скарпсверд, Валькірія “Блакитних списів”, сестра-сержант. Завдяки її зусиллям була знищена вся робота Тітча та його комплекс.

Важка дорога, котра привела Естер Скарпсверд до комплексу, була з подробицями описана Яном Лутрином, Протектором “Срібних куль”, братом-захисником, близьким товаришем героїні.

Із достовірних інформаційних джерел я дізнався, що Бенедикт Тітч, він же Лєстат Артюр Брісон, найняв команду “Блакитного спису” для знищення піратів біля торгівельних шляхів Марсу. Обманом він навів їх на науковий аванпост Світлого майбутнього, котрий спровокував Валькірій та Протекторів на бій, в ході котрого був знищений аванпост. Серед братів та сестер “Блакитного спису” був зрадник, який перед знищенням викрав чорну скриньку з даними про вірус, котрий розроблявся Світлим майбутнім для підкорення громадян.

Невідомим чином “Блакитний спис” потрапив у пастку ВБЦТ. Їх ув’язнили. Естер Скарпсверд була відібрана Куратором ВБЦТ у Червоному місті-титані для подальшої співпраці у знищенні чорної скриньки та Бенедикта Тітча, Лєстата Артюр Брісона. Якщо Валькірія погоджується, тоді її брати та сестри будуть звільненні, а їх честь відновлена. Разом із Валькірією був відправлений оперативний агент 242: 13-56.

Від самого початку їй не було відомо, що знаходиться у чорній скриньці, і хто її справжній ворог. Сама місія була спланована Головою ВБЦТ, котрий таємно назначив Куратора для виконання небезпечного завдання, від котрого залежало Світле майбутнє. Їм було важливо позбутися вірусу та всіх слідів його існування. Розповсюдження цієї інформації привело би до небажаних подій, що все ж таки і відбулося.

Там же, у Червоному місті-титані, Естер Скарпсверд зустрічається з Яном Лутрином, її вірним товаришем та помічником, котрий неодноразово допомагав їй під час важкого завдання. Завдяки йому стало відомо у Гавані про існування небезпечної загрози для всього людства, про зради, вбивства. Ян розповів та передав всю інформацію, джерело котрої він не уточняв.

Спочатку була відправлена комісійна група для підтвердження цієї інформації. На Марсі, в місці, де були залишки таємного комплексу Бенедикта Тітча, було знайдено достатньо доказів, щоб Коло Гавані прийняло рішення. Грандмайстри Валькірій та Протекторів спланували агітаційну роботу у колоніях та містах-титанів, скористалися зв’язками серед впливових людей підсекторів. Розпочалися мітинги біля урядових будівель, люди перешкоджали виробництву, потребували офіціального виступу Першого радника Світлого майбутнього, потребували від нього пояснень.

Поліція, ВБЦТ, а також армія розпочали агресивні дії проти натовпу, котрий мітингував та заважав виробництву, що і породило масові хвилі бунтів. Почалися перші битви Кривавої війни. І жоден “Спалах” вже не міг зупинити людей, котрі натерпілися катів зі Світлого майбутнього. Їм потрібна була війна, свобода та рівноправ’я. Повернення людства на шлях процвітання.

Нам же, родичам Валькірії Естер Скарпсверд, точно не відомо, що з нею трапилося у комплексі. Чи загинула вона разом із оперативним агентом 242: 13-56 та Бенедиктом Тітчем, або ж вона вцілила та по невідомим причинам вирішила відійти від справ залишиться таємницею. У попелищі неможливо було відшукати її залишків. Марсіанська колоніальна рада надіслала туди поліцію, котрі першими і ввійшли у знищений комплекс. Протекторам та Валькіріям, які після проводили розслідування та перевіряли на правдивість інформацію Яна Лутрина, надали доступ завдяки зв’язкам Гавані з МКТК (Марсіанською колоніальною торгівельною корпорацією).”

“Початок світлого майбутнього”, Протектор “Холодних очей”, брат-хронолог Ерік Дансон.

05.07.2124

14:16

У потилиці пульсувало. Естер ледве втримувала сльози. Сіре око з болем дивилося на силові обладунки, котрі вона вирішила не вдягати, щоб їх не спіймали поліцейські та оперативники Підрозділу внутрішніх розслідувань.

Було боляче, що вона більше не побачить сина, своїх друзів… Але якщо вона не зробить сьогодні те, що їй підказує серце, тоді не буде потрібним життя Яна та інших. Краще вони вільними кріпнуть, аніж у рабстві згниють під керівництвом скаженого.

Валькірія накрила сірим плащем білі обладунки та сині силові пластини. У кобуру під куртку вона сунула вічного та нерозлучного від самого початку товариша – двоствольний револьвер. Естер обернулася, у дальньому кутку кімнати інженера технічного рівня збирав рюкзак Томас. Він перевіряв пневматичну зброю: пістолет та пістолет-кулемет, запозичений у Андрія.

- Готовий? – тихо спитала вона. Її слова були майже насильно витягнуті із розуму.

- Не знаю, як приготуватися до самогубства, Естер, - опускаючи погляд до підлоги, відповів Том. – Але деякі дії я все ж таки зробив.

- Тоді відправимось до Західних колоніальних веж. Я впевнена, що агенти Куратора нам допоможуть…

- Сумніваюсь. Вони виконуватимуть лише ті накази, котрі отримали у інструкціях від Куратора. Ті агенти – нишпорки, котрі, звісно, не знають про наше завдання. Їм лише було потрібно відшукати підозрілу активність, пов’язану із знищенням спостережного аванпосту. Ще й немає ніякої гарантії, що ми їх знайдемо. І ніякої гарантії, що вони відшукали саме те місце, котре нам потрібно.

- Щось мені підказує, Томе, що ми сьогодні знайдемо те, що шукаємо.

- Мені б цього не дуже хотілось, Естер… - У нього холоднішало у голові від думки, що вона загине. І ці думки були споріднені тим роздумам Томаса, в котрих він звинувачує себе за всі події, що трапилися з ними за останній місяць.

- Але іншого виходу в нас немає. – Валькірія застебнула куртку, надягнула капюшон, та направилася до металевих дверей.

- Мені все ж таки хотілось, щоб був, - промовив Том, коли Естер вийшла з кімнати.

Вони йшли поруч з однією із Центральних колоніальних веж, неподалік від космопорту МКТК. Ще півгодини тому Валькірія та агент прийшли до згоди, що краще за все їм скористатися швидкісним потягом. Ні таксі, бо візьмуть забагато, а кредитів у них майже не лишилось, ні технічними рівнями, бо це займе вкрай багато часу, ні вулицями колонії, де постійно патрулюють роботи та поліцейські. Том не був впевнений, що вони шукають саме їх, але ризик попастися на агентів з Підрозділу внутрішніх розслідувань все ж таки був (хоч вони і позбавилися своїх інформаційних девайсів). А швидкісний потяг – швидкий, дешевий, підходящий транспорт, в котрому навряд чи знайдуть їх.

Вони дісталися посадочної станції, весь час обертаючись, очікуючи будь-якого нападу. Але дорога була спокійною, ніхто не звертав на них уваги. Потяг прийшов через декілька секунд після того, як Томас оплатив проїзд на касовому апараті, і вони опинилися на платформі. Ні миті не чекаючи, Валькірія та агент ввійшли у відчинені двері разом із трьома іншими пасажирами. Вони вирішили зайняти місце посередині вагону, справа від проходу.

- Як я і казала, - Естер вперше посміхнулася за день, але навряд чи то була повноцінна усмішка, - ніхто нас не чекатиме на вулицях.

- Знаючи славу ПВР, можу пояснити це. Марсіанська поліція виділяє їм замало ресурсів, - потяг рушив зі станції, набирав швидкість, - а вони ж намагаються чіплятися за будь-які наші сліди, щоб спіймати мене та віддати правосуддю. Напевно, ті, хто за нами гналися, - єдиний підрозділ, котрий прикріпили до оперативників для допомоги.

- Якщо так, - Естер притулилася до стіни, поглянула на розпливчаті пейзажі, - тоді нам іще легше.

- Головне, щоб Куратор не здався їм і не віддав інформацію, включаючи інструкції. Тоді ПВР може чекати на нас у Західних колоніальних вежах. Хоча, забудь. Куратор краще потерпить їхнє розслідування, аніж вирішить здати нас, після цього він стане приреченим на вірну смерть.

- Гидка у вас робота, Томасе.

- Мені вже і говорити не треба нічого. Сама бачиш.

Потяг робив зупинку, продовжував рух, робив чергову зупинку. Він робить це цілий день, огортаючи коло, охоплюючи одну із марсіанських колоній. Люди заходили, люди виходили.

Види були трішки нестандартними для Томаса. Він ніколи в житті нічого подібного не бачив. Розмальовані стіни насичували його душу неоднозначними емоціями. У випадку з Естер все було навпаки: вона усвідомлювала, як кепсько себе зараз відчуває Ян. Адже юнак теж розумів, що мама не повернеться, хоч вона йому і пообіцяла.

Погляди Валькірії та агента ВБЦТ спинилися один на одному. Вони довго дивилися всередину протилежного. Мовчки. Слова не потрібні їм. Естер відчувала те саме, що і Том, але якийсь час не бажала йому про це повідомити. Його зрада призупинила розвиток її почуттів. Тільки його відверті слова та дії останніх днів змусили пробудити серце в жінці.

- Ти послідовник Раціональної еволюції, Томе? – раптом спитала Естер.

- Цікавишся, чи вірю я у богів? Так, Раціональна еволюція забороняє існування будь-якої релігії, і мені, як громадянину Світлого майбутнього, заборонено вірити у когось всемогутнього з можливостями створювати світи і життя…

- Не віриш, так?

- Я і не знаю, що тобі відповісти, Естер. Ми – точно не якесь еволюційне досягнення. Хтось нас створив. Це безумовно. Нащо цікавишся?

- Хотілось би, щоб ми після смерті зустрілись у Надземному світі. Щоб познайомились знов, щоб не було між нами конфліктів. Хотілось би…

- Але навряд чи так трапиться. Навіть якщо і є щось після смерті – ми там точно не зустрінемось.

- Песиміст Томас. Наковтався нещастя.

- По тобі, Естер, не скажеш, що ти оптимістка.

- В мені оптимізму буде побільше твого. – Естер побачила над входом у вагон голограмний напис наступної зупинки. – На якій нам станції виходити?

- Хм, не знаю. - Потяг призупинився, Томас визирнув у вікно. Він побачив на колоніальній вежі велетенські помаранчеві символи “М – 175/4”. – Треба виходити, Естер. Десь тут потрібна нам вежа.

На станції агент обдивився написи на титанових пластинах. Поміркувавши, він заговорив:

- Нам у тому напрямку. Сподіваюсь, що ми зустрінемось з агентами.

- Зустрінемось.

Вони рушили до ліфтів та спустилися на вулиці колонії. Через сотню метрів була потрібна для них колоніальна вежа.

- Щось у мене негарне передчуття, - підмітив Томас. – До чогось нас відправлення цього повідомлення приведе. Це я тобі точно кажу, Естер.

Жінка не відповіла, лише ввійшла у хол, агент прослідував за нею. Ноги ступали по мозаїці Сонячної системи з десятигранною зіркою по середині. На пропускному пункті сидів вахтер.

Тим часом за їх рухом на цій вулиці пильно стежили. Хтось невідомий подав таємний сигнал. Колона чорних карів підлетіла до вежі.

- Доброго дня, - привітався вахтер. – Чимось можу допомогти?

- Так, - Томас підійшов до нього. – Де у вас поштовий термінал?

- Здається, - вахтер помітив якийсь рух біля вхідних дверей, виглянув із-за Томаса. – Здається… Вам час уходити.

Естер обернулася до дверей. У хол колоніальної вежі ввійшло близько двадцяти бійців в чорній уніформі з сірими металевими масками, озброєних штурмовими пневматичними гвинтівками. Вони стали в трьох метрах від Валькірії та агента ВБЦТ півколом. Зброя була націлена прямісінько їм у голови. З середини до Естер вийшов, судячи по посиленій броні, їхній командир чи ватажок. Він звернувся до жінки:

- Лідер знав, що ви прийдете сюди. І він просив передати вам запрошення до нього. Запрошення мирне – ви можете відмовитися, але тоді ніколи не станете посвяченими у його справу. Скоріш за все, йому стане невигідним ваше існування, і він накаже вас ліквідувати у випадку, якщо ви відмовитесь.

- Ти про якого лідера? – повільно спитав Том. – Ми начебто ще не переходили дорогу синдикатам…

- Ми не із бандитського угрупування.

- Ваш лідер – Лєстат? – зрозумівши про що річ, вирішила перевірити свою теорію Естер. Все складалося ще краще, ніж вона могла сподіватися. Після її питання у Томаса появився страх на обличчі. Він не очікував, що їхня самовбивча місія обернеться таким чином. Що все трапиться так швидко.

- Можливо, - кивнув командир. – Ми просимо вас пройти з нами.

- Приймаємо ваше запрошення, - через мить погодилася Валькірія.

- Ти впевнена?.. – збирався протиставити їй агент, але жінка жестом показала, що не треба втручатися. Він і сам розумів, що у них немає жодного шансу уникнути перестрілки та залишитися живими, якщо вони відмовляться від запрошення. Томас знав на що йде, але готовим ще не був до цього. Від самого початку він не був готовий до цього. Бажання бути кращим за всіх, котре його стимулювало, майже безслідно зникло.

- Тоді спочатку ми повинні забрати у вас зброю та будь-які девайси, завдяки котрим вас можуть відстежити.

- При нас, - Естер з малим бажанням вийняла з кобури револьвер, - тільки зброя. Інформаційні девайси ми залишили у іншому місці.

- Добре, - один із бійців підійшов та забрав у Валькірії пушку. Томас також вийняв із рюкзака свій арсенал. Зараз він повністю довірився жінці, котру покохав. – Прошу йти за нами. – Командир перед виходом повернувся до вахтера. – Про наш прихід тобі нічого не відомо, зрозумів? Жодного з нас, включаючи їх двох, ти нікого не бачив, ясно?

- Так, пане, - визирнув із-за стільниці пропускного пункту вахтер. – Я нікого з вас не бачив, зовсім нікого. Зовсім-зовсім нікого.

- Молодець.

Разом з ескортом Том та Естер вийшли з вежі. Перед входом стояло три чорних кари: два легкових і один вантажний. Валькірію посадили у останній, агента ВБЦТ у передній кар. З ними сіло по троє бійців, решта забралися у вантажівку. Пілоти підняли авто над вулицею, влетіли у повітряний коридор.

Естер нервувала, але намагалася цього не виказувати. Раз і назавжди вона покидає останній притулок цивілізованого світу. Західні колоніальні вежі попрощалися з нею. Сірий бетонний асфальт лишився позаду.

Машини летіли до атмосферного купола. Потім пролетіли над сірими скалами та червоними пісками. Їх шлях перетнув гірський хребет, пронісся над довгими червоними полями.

Томас, сидячи попереду і спостерігаючи за місцевістю, котра залишається за ними, підозрював, що агенти Куратора навряд чи могли відшукати комплекс Лєстата. Але… факт того, що їх відшукали його люди трохи дивував. Андрій. Ну звісно. Цей покидьок передав їм інструкції. Найманці просто чекали їх у тих місцях, де вони могли б зустрітися. І їм пощастило потрапили у одну із пасток.

За кривавими пагорбами колона карів припала до низини. Машини летіли в трьох метрах від марсіанського ґрунту. Томас помітив краєм ока товсті кабелі, присипані піском, котрі з великої відстані було б важко потіти. І вони стовідсотково вироблені з якогось матеріалу, котрий не можливо б було помітити завдяки будь-якому аналізу. Він здогадувався, що то кабелі від захисних турелей. Після маєтку, де вони з Естер билися проти клонів мисливця за головами, Том не дуже полюбляв такі штуки.

Пілот зв’язався з кимось по рації, йому надали дозвіл на посадку. Попереду була природна кам’яна стіна заввишки десь в десять метрів. Машини знову піднялися, злетіли над стіною та підлетіли до пісків. Земля під карами почала розходитися, ламатися навпіл. То були приховані посадочні платформи. Для кожного автомобілю відкривався окремий шлюз.

Як тільки вони приземлилися, розломи над ними почали повільно заліковуватися, приймати вид звичайної марсіанської землі. Двері першому відкрили Томасу, потім Естер. Їх повели до виходу з ангару десять чоловік. Валькірія придивлялася до чого-небудь, що могло б дати підказку, де вони знаходяться, але навряд такі були. Лише робітники у спеціальній формі, котрі обслуговували літаючі автомобілі. Вона глянула на підлогу. Її ноги ступали прямо по темно-сірій полосі.

Її лякала параноя Лєстата: на кожній опорній колоні те й діло, що висіли сенсори, сканери, камери відео спостереження, малі захисні турелі. Стіни, Естер була впевнена, зроблені з найміцнішого сплаву титану, а комплекс захищало не менше сотні важко озброєних бійців.

Ангар закінчувався чорним шлюзом з двома технійцями-охоронцями, обліпленими броньованими пластинами. Командир групи, котра їх привела з колонії, підійшов до сканеру долоні, приклав її на темно-зелений віртуальний інтерфейс. Приємний звуковий сигнал, схоже, підтверджував, що у особи є доступ для подальшого просування по комплексу. Шлюз відчинився, і вони продовжили прокладати маршрут по коридорам. Темно-сіра лінія ділила своє існування разом із лініями іншого кольору на перехресті. Вони повернули вліво, слідуючи за чорною смужкою. Стіни кольору вугілля мали необмежену владу над тими, хто перебуває всередині них. І Естер, зустрічаючись з людьми Лєстата по дорозі в невідомо куди, розуміла, що вони не покидають цей комплекс без особливо-важливих причин.

Вони дійшли до ліфтів. В один ввійшов Том разом і п’ятьма бійцями, решта разом із Валькірією зайшли у інший. Виходячи з кабінок, вони розминулися з помаранчевою лінією та попрямували за фіолетовою. Ті самі стіни, тільки трішки іншого відтінку, супроводжували їх.

Немалих розмірів кімната з чотирма колонами. Посередині інтерактивний стіл з голограмною мапою. Навколо ходять спеціалісти, зайняті своєю роботою. Напроти столу стояв чоловік у чорному комбінезоні, ноги розставлені на ширині пліч, руки він тримав у замку за спиною.

- Пане, - підійшов до нього командир, - ми зі здобиччю.

- Бачу, Лютере, - відповів чоловік. Він взяв зі столу невеличкий сканер, підійшов до Естер. – Невеличка перевірка, якщо ви не проти. – Його голос був справжнісіньким джерелом доброти та поваги до гостей.

- Не проти, - Валькірія зняла капюшон, її штрих-код просканували.

- Дуже добре, - посміхнувся він, дивлячись на екран пристрою. – Тепер ви, пане, - звертався чоловік до Томаса. – Будьте ласкаві, відгорніть ворітник. – Агент виконав прохання, сканування його штрих-коду теж принесло позитивні результати. – Так, дуже добре. Я з вами знайомий, тому вам не слід називати свої імена, Естер Скарпсверд та Томас Редвуд. Це мені самий час представитись. Віктор Ткаченко, вірний помічник та права рука нашого лідера. Сподіваюсь, ви по власній волі завітали до нас. Вас же не змушували сідати у кари, так?

- Так, - кивнула Валькірія, - ми добровільно вирішили завітати до вас у гості.

- Що ж, - Віктор зайняв початкову позу, - тоді я радий вас вітати у місці, де в скорому часі творитиметься початок нової ери. Особисто я сподіваюсь, ви після розмови з лідером глянете на світ під іншим кутом та зрозумієте, хто весь час загрожував вашому життю.

- У мене, - заговорила Валькірія, - в будь-якому випадку залишиться розуміння, хто весь час загрожував моєму та близьких мені людей життю. І твоя поганенька гра в справжнього доброго лицаря ніяк не позбавить мене думки, нащо я сюди явилась.

- Гаразд, Естер, - тон Віктора змінився на більш серйозний. – Моє ставлення до вас формується на ваших вчинках, а ще на проханні лідера ставитися до вас, як до його послідовників. Скажу відверто: ви мені імпонуєте. Ваш довгий та важкий шлях до нас був повен складнощів та іспитів, але всі вони були вами пройдені. І ваші вчинки говорять за вас, що ви – люди, а не ті жадібні, потворні істоти, котрі блукають по зруйнованій, спаленій Землі. Так само до вас відноситься і лідер. Він вкрай рідко помиляється в людях, я ж, на відміну від нього, зовсім не помиляюсь в людях. Тому я прошу вас – звертаю увагу: прошу! – не треба нічого витворяти. Ви бажанні гості. Тож і ведіть себе відповідно до цього статусу.

- А якщо ми?.. - хотіла уточнити Валькірія.

- Не треба задавати цього питання. Наслідки тобі стануть відомі, не сумнівайся. Кожен, хто зловживав нашою добротою, несе за це покарання. Абсолютно кожний.

- Чого тоді від нас бажає ваш лідер? – запитав Томас. – Ви ж не заручниками бажаєте нас зробити? Яку нам відведено роль у його грі?

- Він лише бажає розмови з вами двома. Взагалі-то трьома, але, як ми бачимо, хлопчика з вами немає. Ви його кудись надіслали. Не так важливо. Після розмови лідер прийме рішення, яку відвести для вас роль.

- Я можу дізнатися, де зараз знаходиться наш спільний знайомий, мисливець за головами Андрій, чи яке там в нього справжнє ім’я? – пролунало запитання від Естер. – Мені б дуже хотілося його побачити та переговорити з ним.

- Розумію. Я вважаю, що лідер дасть вам таку можливість, але зараз мисливець на завданні. Намагається відновитися у нашому суспільстві.

- Відновитися? – посміхнулася жінка. – Після того, як не зміг нас вбити? Цікаво, а чиє то було завдання? Напевно, вашого великого лідера. Чого б це тоді він забажав з нами говорити, а? Навіщо говорити з тими, кого намагаєшся вбити?

- Такий був його план. І він строго виконує кожний його етап. Але всім відомо, що план потребує коректування, якщо того забажають обставини. План змінився, ви тепер займаєте в ньому іншу ланку. Для вас відведений інший фінал, мої друзі.

- Мені все більше здається, що у вас тут безумна секта, Вікторе. Я все сумніваюсь, що вірно вчинила, прилетівши з твоїми людьми сюди.

- Благаю, Естер, не змушуй і мене тепер сумніватися. Все, чого від вас просять, - розмова з лідером. Не більше, не менше. Виконайте прохання. І пробачте йому ту участь, котру він спочатку відвів для вас.

- Естер, - Томас взяв її за руку, - давай його вислухаємо. Ти від самого початку дала згоду на цю зустріч. Давай не будемо…

- Добре, Томасе, - погодилася з агентом вона. – Добре. Ми зачекаємо.

- Це найвірніше рішення. – Віктор повернувся до голограмної мапи. – Якщо у вас, Естер та Томас, більше немає до мене запитань, пропозицій, тоді Лютер та наші товариші проводять вас до вашої кімнати. Він сам вас викличе, коли звільниться.

- Занята людина, - підмітила Валькірія. – Шкода, що не може нас прямо зараз зустріти.

- Людина такого рівня завжди зайнята, міс Скарпсверд. Наберіться терпіння та почекайте, поки він вирішить необхідні питання. В кімнаті будуть всі необхідні умови. Але якщо вам чогось не вистачатиме, ви тільки скажіть.

- Дякуємо, Вікторе, - сказав Том.

- Відпочиньте, - сказав останнє слово помічник лідера та повністю відвернув увагу до інтерактивного столу.

- Йдіть за мною, Естер. – Лютер вийшов з інформаційного блоку, Валькірія та агент ВБЦТ пішли за ним. Група озброєних бійців не відставала.

Фіолетова лінія знову привела їх до ліфту. І вони знову поїхали у різних кабінках. На рівень нижче вони перетнулися з трьома смужками: червоною, синьою та зеленою. Лютер вів їх по червоній. Темно-сині стіни, довжелезні коридори. Сотні дверей та перехресть. Валькірія страшилася від однієї думки, скільки ж людей Лєстат тут зібрав.

Що таке побачила перед собою Естер? Дитина. Десятирічна дівчинка з білим волоссям пробігла перед ними із одних дверей у інші. Невже тут проживають цілі родини? Вони віддали свої життя за ради чогось незрозумілого для цієї жінки. Чого б їм міг пообіцяти Лєстат, що вони сліпо йдуть за ним? Навіщо вони слідують? Їм же повинно бути відомо, якої цілі слугує цей комплекс. Тут же розроблюють вірус, здатний керувати людиною.

Їх шлях повернув вправо на наступному перехресті. Через декілька дверей Лютер спинився та глянув на Томаса і Естер:

- Взагалі-то у нас проживають по четверо в кімнаті. Щоб не переселяти людей, вам відвели одну із сімейних кімнат.

- І навіщо? – скривилася Валькірія. – Невже ти вважаєш, що ми тут надовго?

- Як того забажає лідер.

- Тоді у мене одне запитання, - звернувся до командира Томас.

- Я знаю, яке питання у вас виникло зараз, пане. Лідер цінує вірність кожного із нас. В кімнаті немає жодного пристрою для прослуховування, спостереження, сканування. Тільки протипожежна гідросистема. Але і зв’язатися у вас не вдасться з будь-ким через термінали, котрі є у кімнаті. Насолоджуйтесь спокоєм. – Лютер натиснув на віртуальну кнопку панелі керування дверми. – Проходьте.

Першим ввійшов Томас, Естер одразу за ним. Двері зачинилися, агент поглянув на панель керування позаду нього:

- “Заблоковано”. - Це єдине, чого він сьогодні очікував. – Що скажеш, Естер?

- А що ти бажаєш почути? – Валькірія сіла на один із дерев’яних стільців поруч із таким самим столом. На титановому блюді лежала пачка цигарок з іскрами. – Я розраховувала на зустріч з агентами Куратора. Але сам бачиш, що вийшло. Як би то не було, але частину свого задуму ми виконали – знайшли таємну лабораторію Лєстата. Залишилося тільки зустрітися з ним та вирішити, як покінчити з його роботою. – Жінка вийняла цигарку з пачки, притиснула її губами, затягнулася.

- Давненько не бачив, щоб ти палила, - помітив Том.

- Так. – Естер видихнула тютюновою хмарою, вентиляційна система одразу ж всмоктала дим. – Декілька днів. – Жінка провела біометалевою долонею по синьому волоссі. – Саме зараз час. Можливо, останні цигарки в житті. Я пам’ятаю, що і ти палив. На Землі, у квартирному блоці Червоного міста-титана.

- Тоді я нервував, - виправдався Том.

- А зараз не нервуєш? – Валькірія відкинулась на стілець. – Щось по тобі не видно, Томасе. Якщо це наш кінець, тоді… будь ласка, візьми цигарку.

- Насправді, я нервую так, що ледве тримаю руки у спокої. Долоні трясуться. – Агент сів за стіл напроти неї, дістав із пачки цигарку з іскрою. Від першої тяги він закашлявся. – Через відсутність звички.

- Та прямо таки, - Естер засміялась. – Ти мене дивуєш.

Дві хвилини. Обидва майже одночасно загасили недопалки в попільничці. Валькірія покинула стілець, пройшлась по кімнаті обдивилась стіни, лягла на ліжко. Томас спостерігав за Естер.

- Як вважаєш, - потягнулася Валькірія, - правду нам сказав цей Лютер?

- Ти про пристрої спостереження? Не знаю. Можливо. Невже Лєстат дійсно такий, котрим його описують місцеві? Харизматичний лідер, котрий тільки те і робить, що піклується про підданих. Він принципіальний, справедливий, але одночасно і суровий. Я ж його уявляв самим звичайним терористом із тарганами в голові…

- Яка різниця, Томасе? Він все ще залишається тією людиною, котра бажає підкорити людство. Я спитала двою думку про пристрої спостереження, бо хотіла обговорити наші наступні дії. Адже ми так далеко не планували заходити, вірно? Ще сьогодні вранці нам було головним знайти агентів, а тепер ми потрапили прямісінько у ворожий комплекс.

- А як нам діяти? Спочатку повинна відбутися розмова, Естер. Можливо, щось трапиться під час цієї розмови…

- Якщо з ним буде охорона? У нас не залишилось ніякої зброї. Спробуємо ми на нього напасти під час розмови, тоді його люди нас прикінчать…

- Естер, я не мав на увазі напад на нього, - Томас взяв другу цигарку з пачки, запалив. – Нам треба тільки говорити те, що він бажає почути від нас. Я сподіваюсь, що він розраховує завербувати тебе і мене, зробити своїми послідовниками.

- Так, вірно, - Валькірія дивилася сірим оком в стелю, розглядала невеличкі вентиляційні канали між навісними титановими панелями. – Впевнена, що Лєстат буде розповідати нам про свій план, про те, яку користь він принесе цим людству.

- І ми тоді зрозуміємо, що він, звісно, весь час був правий. Признаємо, наскільки ми були сліпі. А вже потім будемо вирішувати проблему по мірі її надходження.

17:11

Естер задрімала. Вона не помітила, як могутня втома припала на її голову. Після розмови з Томасом вона полежала хвилин десять, закрила око та погрузилася у сон. А тепер… Котрий час? Валькірія відшукала на стіні годинник. 17:11. Десь приблизно годину вона присвятила відпочинку.

Жінка підвелася, злізла з ліжка. Томас перемістився зі стільця у крісло поруч з книжною шафою. Він щось читав.

- Ніхто не заходив? – голос у Валькірії охрип.

- Тиша, - відводячи очі від сторінки, відповів агент. – Як спалося?

- Більш-менш. – Естер підійшла до столу, взяла з пачки цигарку та помітила, що із двадцяти штук залишилось менше половини. – Бачу, ти дуже нервуєш, Томасе.

- Лише трошки, - він глянув на попільничку, котра стояла поруч з ним, на тумбочці. – Мені просто не віриться, що ми так близькі до завершення. Одночасно мені шкода, що ми так близькі до завершення. Коли у колоніальній вежі за нами прийшли, я намагався прокинутися, але не виходило. Прийшлося змиритися, що мій життєвий шлях повинен скінчитися серед стін таємного комплексу.

- Якщо все піде по нашому плану, - Валькірія затягнулася цигаркою. Після сну це було одне із тих відчуттів, котрі майже неможливо описати. – Якщо Лєстат прийме нас у свої ряди, тоді у нас ще буде час наздогнати втрачене.

- Ти про що? – вже зібрався червоніти агент.

- Тобі відомо, про що я говорю, Томе. Ти кохаєш мене, я – тебе. Щоб все мало логічну кінцівку, у нас повинен бути секс.

- Я… розумію, Естер, - він знову задивився у книжку. – Я зрозумів.

- Може, - вона взяла пачку з цигарками зі столу та протягнула йому, - запалиш. Легше стане.

- Неодмінно, - іскра на краєчку клацнула, він потягнув тютюн у легені.

По кімнаті пролунав сигнал. Його джерелом була панель керування дверима. Валькірія з цигаркою в біометалевій руці підійшла до дверей. На темному екрані горів темно-зелений голограмний напис “розблоковано”. Вона натиснула на середину слова. Двері відчинилися. На порозі стояв Віктор у чорному комбінезоні, поруч із ним були троє послідовників (жінка і двоє чоловіків).

- Не відволікаю? – спитав помічник Лєстата.

- Ні.

- Тоді прошу пройти за мною. Лідер чекає на вас.

Естер почекала, поки з кімнати вийде Томас, загасила недопалок у попільничці. Вона приєдналася до групи, зачинивши за собою двері. Все видавалося якимось знайомим. Наче вона тут була вже сотні разів. І сотні разів проходила по цим коридорам. Направляючись за червоною лінією, вони дійшли до ліфту. Всі ввійшли в один. Віктор натиснув на саму нижню кнопку.

- Тільки без дурниць, Естер, - попередив помічник. – Не зловживайте його добротою.

- Ми не збиралися, - затвердив Томас. – Тільки розмова. Нічого більше.

- Вірно. – Віктор був не в настрої. Він вже дізнався про зраду Андрія. Про те, що мисливець жорстоко розібрався з одним із найкращих його агентів. Але права рука ще не повідомляла це лідеру. Краще за все було це зробити після зустрічі Валькірії з Лєстатом. – Вірно, - повторив Віктор. – Звичайна розмова.

Кабінка зупинилась на самому нижньому рівні. Крізь слабо освітлені коридори і у величезну конференційну залу.

- Ваші місця на першому ряду, - вказуючи рукою у самий низ, сказав помічник. – Ми почекаємо за дверима. Умови нашої наступної зустрічі будуть залежати від наслідків розмови з лідером.

- Нічого не побажаєш? – запитала Валькірія.

- Вибачте?

- Вдачі не побажаєш?

- Невже вона вам потрібна. Тут все залежатиме від того, якими людьми ви були в минулому. Ніяка вдача вам не потрібна.

Томас знову взяв Естер за руку та повів її по ступеням до найпершого ряду. Вони сіли напроти трибуни. Валькірії дана ситуація видавалася якоюсь театральною. Зараз цар і бог вийде розміреною ходьбою, підборіддя високо підняте, плечі розправлені, позаду чорний плащ і пушка у кобурі.

Вони почули кроки. Обернулись. Весь час Лєстат, чи якийсь інший чоловік (адже вони ще ні разу не бачили лідера в обличчя), сидів на останньому ряду, чекав, поки його гості присядуть та будуть готові слухати його.

Високий чоловік, гострі форми обличчя, тонесенькі губи, горбатий ніс, карі очі та сиві густі брови. Біле, наче сніг, волосся було зв’язано кінським хвостом. На ньому був чорний костюм з чорною сорочкою, ґудзики біля самого горла були розстебнуті. Він став за трибуну, та подивився на гостей мудрими очами.

- Естер Скарпсверд, - тихим мелодійним голосом заговорив Лєстат. – Томас Редвуд. Гарні імена. Свого я вже не маю. Ховаюсь за маскою іншого імені. Мені соромно перед вами.

- Соромно? – перепитала Валькірія. Вона не повинна звинувачувати його (принаймні зараз), лише вислухати. – Через що тобі соромно?

- Бо одразу ж не зміг усвідомити, що ви, - Лєстат замовк на декілька секунд, - справжні люди. Мені довелося віддати вас на долю важких іспитів, але ви їх пройшли. І в котрий раз довели мені, що я був неправим. Хоч таке зі мною буває вкрай рідко. Тому перше, з чого б я бажав розпочати нашу розмову, - вибачення. Я вибачаюсь перед вами двома, Естер та Томасе, що помилився в вас від самого початку. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене та зможете залікувати рану у серцях. Я хотів вибачитися перед трьома, але… юного Яна Лутрина з вами немає. Що з ним трапилось?

- Я його відправила на Землю, - збрехала Валькірія. – Він полетів до родичів, адже наша подорож була занадто небезпечною для нього.

- Прикро, через мить відповів Лєстат. – Він би теж міг вислухати мої слова. Але ми бачимо, що я не всесильний. Я його відпустив. Що до вас… Ви добровільно прийшли до мене?

- Так, - кивнув агент ВБЦТ. – Ми скористалися твоїм запрошенням і вельми раді йому.

- Це дуже добре, Томасе. З вашого дозволу я продовжу. Я, Томасе, знаю, як до таких як я ставиться Відділ по боротьбі з цифровим тероризмом. Мене вважають терористом. І ви вважаєте, що я нікчемний терорист, котрий своїм безчестям готовий платити за смерть мільйонів. Тільки зачекайте судити мене. Естер, скажи мені, хто такі терористи в твоєму розумінні.

- Терористи? - Жінка нахилила голову вправо. – Це угрупування радикально націлених людей, котрі не згодні з теперішнім режимом правління. Це люди, котрим начхати на кількість жертв. Люди, котрі намагаються досягнути своєї цілі майже будь-якими методами.

- Якщо послухати тебе, міс Скарпсверд, тоді виходить, що я, - Лєстат підняв ліву руку вгору, - самий справжній терорист. Але дозвольте мені вас переконати в іншому. Поставити вас на моє місце, глянути на світ таким, котрим бачу його я. – Естер мовчала, Томас нахилився вперед, склав руки у замок та обпер на них підборіддя. – Мені вже давно доводиться сидіти у перших рядах театру, котрий майже безперервно показує одну і ту саму виставу вже сотні років під ряд. Людство гине. Те, що колись було для нас дорогим, втратило свою цінність. Я про знання. Ми зупинили той шикарний процес, ми припинили трьохметровими кроками йти за наукою, котра забезпечувала людству процвітання. В якийсь момент, людство зрозуміло, що для них найціннішим стали гроші та влада, що без них не знайдеться місця для розвитку. Сумно. Адже це навпаки повертає нас до початку. До планети з хижими умовами, до печер, до племінного суспільства. Я пропоную людству інший шлях порятунку нашої цивілізації. Шлях повен знань. Але скажи ти мені, Томасе, чи всі забажають отримувати ці знання? Всі погодяться зі мною, що нам потрібно розширювати сферу впливу нашого мозку та наситити його?

- Не всі, - підтвердив агент. – Але всі у Світлому майбутньому мають потрібний рівень знань для їхньої професії та роду занять.

- Заспокойся, Томасе, - слова лідера все ще були тихими та солодкими. – Система освіти давно прогнила. Жоден з тих майстрів, котрі займаються своїм ремеслом, не мають право називати себе майстрами. Лише одиниці відвідують навчальні заклади та забирають з собою потрібні знання. Більша ж частина просиджують обов’язкові години з мріями, в котрих вони займають впливові посади, бо їхні батьки дають немалі гроші тим, хто курирує навчання. Через такі мрії і вмирає Земля. Тому квітне бандитизм, бо тим, хто не платив за знання і самостійно не бажають їх придбати, чекає пряма дорога до банд та синдикатів. Тому на вулицях сотні, тисячі, мільярди бідних, понівечених, забутих, хворих, вбитих лютою долею, котру їм приготувало Світле майбутнє. І ви мене вважаєте терористом? Сумно. А як вам Перший радник? Він своїми непродуманими рішеннями залишає глибокі рани на тілі людства. Через його криваве правління бунтують цілі підсектори, а їх потім безжально спалюють зеленим вогнем. Ми би могли позбутися цього.

- Я так розумію, - приєдналася до його слів Естер, - що ти можеш цього позбутися.

- Тільки планую, міс Скарпсверд. Я планую зробити нас, людей, одним цілим. Навчити, підняти з колін. Я бажаю нам процвітання, вічного життя в рівних умовах, де кожен стоїть плечем о плече зі своїми братами та сестрами.

- І як ти це збираєшся робити? – поцікавилася Валькірія. – Я так розумію, що тим вірусом, котрий ти розробляєш у лабораторіях, ти збираєшся підкорити людство, змусити його слухати тебе. Але тоді не буде існувати того рівноправного суспільства, про котре ти так мрієш. Ти для них будеш всемогутнім лідером, мрії котрого заточені під правління над цивілізацією.

- Ти трішки помилилася, Естер. Вивільнивши вірус, я збираюся поразити всіх у Сонячній системі, абсолютно всіх, без винятків. Мої послідовники є у кожній колонії, планеті, місті-титані, космічній станції. Вони поширять вірус. І я не залишуся в стороні. Всі мої піддані, включаючи мене, будуть заражені.

- І кому тоді підкориться людство? – запитав Том. – Чиї накази воно буде виконувати?

- Зараз я вирішую це питання. Я довірю людство штучному інтелекту. Кожна заражена людина буде налаштована на те, щоб виконувати його накази. А він, всемогутній комп’ютер, буде запрограмований вести землян по шляху розвитку та процвітання. Ми створимо бога, котрого так жадали все своє існування. Чуйного, вірного та відданого народу, нескінченного. Він не матиме жадоби, заздрості, ревнощів, котрі за час існування нашого суспільства тільки те і робили, що приносили гнилі плоди. Бог буде запрограмований на вічне супроводження людей до дальніх просторів, збереження їх та забезпечення розвитку. Тоді до нас навіки повернуться знання. Розпочнеться нова ера. Ера, де людина буде вищим створінням, майже безсмертним. Ми створимо справжнього, єдиного бога завдяки нашим знанням. Культ людини дозволить вічно існувати цивілізації, котра зросла на Землі. То ж тепер скажіть мені, Естер, Томасе, чи насправді ми терористи? Всі ці люди, завдяки яким досі існує опір людській природі, котра веде нас до самознищення, вони терористи? По очам бачу, що вам не потрібен час для роздумів.

- Ні, - відповідь дала Валькірія. – Вас не назвеш терористами. Нам не була відкрита вся картина, ми не бачили ваших справжніх цілей та бажань. Якщо ти вважаєш, що людству ніяк не допомогти, крім як підкорити його розум та віддати у руки створеного ним бога, тоді я стану на захист твоїх цілей.

- А ти що скажеш, Томасе? – перевів на агента погляд лідер.

- Я не по слухам знаю, про жалюгідне існування людей у нетрях. Знаю, що вони – основна маса, від якої залежить “вище” суспільство. І ці люди вмирають… Ти бажаєш їм допомоги? Моя відповідь буде наступною: хто серед землян зрадники та терористи – ті, хто ними керують. Якщо позбавити людей можливості керувати своїми братами та сестрами, досягнути між ними рівноправ’я, задати їм ціль на розвиток і процвітання, тоді нас чекає тільки одне – золота ера. Твій план… він забезпечить нас цим. Ви не терористи, котрими мені вимальовували у ВБЦТ. Вони наші справжні вороги… Я допоможу тобі досягти цілі, лідере.

- Я знав, - Лєстат опустив голову, погляд впав на підлогу. – Знав, що я дарма в вас сумнівався. Бажання вашої смерті тільки відштовхувало нас від бажаного напрямку. Ходімо, Естер, ходімо, Томасе. Я маю вам дещо показати. Щоб ви повністю усвідомили велич мого задуму.

Лідер повів їх з конференційного залу, вгору, до виходу. За дверима стояв Віктор та троє послідовників. Лєстат подивився на свого вірного помічника:

- Мій друже, - він поклав руку на плече Віктору, - тобі немає більше причини для хвилювання. Займайся своїми справами.

- Так, пане, - нахилив голову чоловік. – Ми продовжимо виконувати свої обов’язки.

Валькірія, агент та лідер ввійшли у ліфт. Лєстат натиснув на кнопку.

- Я маю вам показати це, щоб ви розуміли, наскільки ми близькі. Наскільки близький розквіт Культу людини та його майбутньої сили.

Кабінка спинилась. Вони попрямували за синьою лінією. Естер підозрювала, що їх ведуть у лабораторії. Так і було. Їх провели серед наукового персоналу, котрий, не відволікаючись, працював. Навіть старшого серед вчених Лєстат відправив назад до роботи. Їх дорога пролягала по вузькому титановому мостику, котрий висів у прохолодному, просторе приміщення, котре, здавалося, не мало меж. Під їхніми ногами, далеко внизу, світилися сині маячки. Лідер довів їх до броньованого шлюзу, натиснув єдину кнопку на панелі керування.

- З цього починався мій шлях, друзі, - прокотився голос Лєстата до вух Естер та Томаса, коли вони ввійшли у велетенське кільце, посередині котрого тихенько гуділо ядро комплексу, котре забезпечувало енергією абсолютно все. – Створивши джерело енергії, я забезпечив початком нашу справу. Тепер, - Валькірія помітила робочих, котрі монтували навколо ядра системи для майбутнього, справжнього бога, створеного людиною, - це ядро стане серцем Культу людини. Це місце стане храмом розуму. Священним місцем.

- Велично, - шепнув Томас. – На таке заслуговує людство. – Естер косо подивилася на агента, але той не відводив погляду від ядра, котре сяяло яскраво-зеленим.

- Я з тобою згоден, друже, - слова агента почув Лєстат. – Я згоден з добою розумом і серцем. Ми близькі, занадто близькі до того моменту, коли станемо свідками розростання людства, що мені аж страшно. У страху невідоме джерело. Але я відчуваю, що позбавлюся від нього, коли об’єднаюся з мільярдами іншими та заживу заради нової ери.

19:48

Після розмови з лідером для Валькірії та агента стало очевидним, що вони тепер нові послідовники Культу людини. Їх провели у тактичний блок, де їм видали новий одяг: чорні комбінезони з білими смужками, котрі йшли від шиї до рукавів. Їм видали спеціальні картки, завдяки котрим вони матимуть доступ у свою нову кімнату. Їхні штрих-коди були внесені в базу даних, це дозволяло їм свободо переміщатися по комплексу. Вони стали повноцінними членами суспільства.

Валькірія підійшла до панелі керування дверима від нової сімейної кімнати у спальному блоці. Вони притиснула отриману картку до екрану, він загорівся темно-зеленим. Магнітні замки розімкнулись, вхід був вільним.

Інтер’єр майже нічим не відрізнявся від попередньої кімнати: двоспальне ліжко, стіл, стільці, шафа з книжками, крісло, дві тумбочки, шафа для одягу, картини на темно-синіх титанових стінах, невеличкий ілюмінатор з видом на пейзажі Червоної планети. Сонце заходило, залишало їх на одинці з холодною марсіанською ніччю.

Естер підійшла до столу. Як вона і очікувала: пачка з цигарками лежала на металевому блюді. Томас зайшов за нею, зачинив двері. Його увагу привернули картини на стінах. Роздивляючись портер невідомої жінки, він вимовив свої думки і адресував їх до Валькірії:

- Він створив у цьому комплексі таке невеличке рівне в усьому суспільство. Всі проживають в однакових умовах, в усіх однаковий робочий день та по-однаковому розподілена загрузка від робочого процесу. Кожен виконує свою функцію, тим самим підтримуючи життя у комплексі. В цьому Лєстат молодець. Постарався.

- Молодець, не спорю. – Валькірія сіла у крісло з цигаркою, від котрої плив тютюновий дим. – Але нащо рівному в усіх поняттях суспільству сканери, сенсори та камери на стінах? Вони майже на кожному куті… Тільки в кімнатах їх нібито немає. – Агент не відповів. Здавалось він був заворожений ідеєю та рухом, котрий створив Лєстат. – Треба відпочити, Томасе. Погодишся зі мною, що цей день був, мабуть, найважчим серед всього, що ми пройшли?

- Так. Ще й як погоджуся. – Агент підійшов до іще одних дверей, за котрими сховалися туалет та душова кабінка. – Я вже і не згадаю, коли в останній раз приймав душ. Не бажаєш бути першою, Естер?

- Поки що ні, - вона потрусила попіл у попільничку, око було спрямовано в стелю. – Купайся. Я за тобою.

- Ну, добре.

Томас ввійшов у кімнатку. Автоматичні двері зачинилися за ним. Чимось цей комбінезон, котрий він знімав з себе, був кращий майже за весь одяг, що був у його гардеробі на Землі. А що, взагалі, у нього було? Чорні костюми з яскраво-зеленими смужками, спортивні костюми і більше нічого. Йому ніколи було чимось іншим займатися, крім як працювати у штабі ВБЦТ Червоного міста-титана та підтримувати фізичну форму на високому рівні.

Вода автоматично налаштувалася до комфортної температури. Томас змив з себе всі важкості останніх тижнів. Бійки у підсекторі, переліт на Марс, неволя у віртуальній реальності, бійки у колонії. Тіло зневажало його за такі нереально важкі часи. Спина боліла, руки були вкриті синяками, на пальцях досі виднілися точки від пристроїв, котрі погружали його у нескінченний сон. Під нігтями зібралися червоні піски з пустелі навколо Червоного міста-титана, марсіанська земля. Густувата біло-чорна щетина сантиметрами стирчала з обличчя. Він ззовні майже не походив на того оперативного агента, котрий прийшов на допит до Естер Скарпсверд, після котрого змусив її співпрацювати з ВБЦТ.

Том вимкнув воду, система просушки дозволила йому навіть не приторкатися до рушників. Поруч з душовою кабінкою стояла раковина із дзеркалом над ним. Агент вирішив поголитися бритвою, котра лежала поруч з десятком гігієнічних засобів. Лазерні леза ці спеціальним бар’єром, котрий оберігав від поранення, очистили гладке молоде обличчя від непотрібних волохатих цяточок. Він трохи став походити на здорову людину. Лише мішки під очами виказували його нелюдський труд та велику кількість стресових ситуацій.

Він одягнув чорний халат з неотканини, який висів біля дверей та вийшов з душової кімнати. Естер все ще сиділа у кріслі та палила цигарки. Вона поглянула на нього та усміхнулася:

- Майже таким я тебе запам’ятала під час нашого знайомства.

- Дивно. Я щойно про це подумав, дивлячись у дзеркало. Йди. Якщо ти бажаєш ознайомитись тут з чимось ідеальним – це повинна бути вода.

- Я саме збиралася, Томасе. – Валькірія поцілувала його у щоку, йдучи до душової кімнати. – Зачекай трохи.

- Зачекаю. – Агент сів на краєчок ліжка, руками вперся позаду себе та поглянув на ілюмінатор. Ззовні було темно. Він спочатку подумав, що вбудовувати ілюмінатори в таємному комплексі трішки безглуздо, так як вони можуть видати його. Але потім він зрозумів, що їх зовсім непомітно ззовні. Вони розташовані під спеціальними кутами, і скло не було звичайним, воно не відбивало сонячні промені, а навпаки зливалося зі скелями.

Але не це турбувало Томаса. Його враження від розмови з Лєстатом змусили його перебудувати свої цілі. Він розумів, що ідея лідера занадто благородна, щоб дати їй загинути. Йому чудово видно, що Лєстат не є тим терористом, котрим він його уявляв всю довгу дорогу до комплексу та чорної скриньки. Він був готовий йти за ним та привнести у Світле майбутнє Культ людини. Змінити бридкий світ, котрий йому насточортів. Змінити, бо нарешті в нього з’явилася така можливість, бо він знайшов її. Ні ВБЦТ, ні Перший радник, ні його товариші та Куратор не змогли задати йому напрямок… Він лише бажав бути кращим за всіх і змінити існування людства в кращу сторону. Лєстат позбавить його першого та подарує друге.

Він про це мріяв довгий час. Тільки от… Томас боявся, що Естер не розділяє його поглядів, що вона просто продовжує грати послідовника, але ним ніколи не збирається бути. Валькірія досі бажає знищити комплекс з усіма, хто тут є – дітьми, жінками, чоловіками – тільки би припинити існування Культу людини та його послідовників. Все, що зв’язано з Лєстатом. Він поговорить з нею, але трішки пізніше… Бо вона не буде готова чути від нього ці слова. Вона… як раз вийшла з душової кімнати.

Естер, одягнута у чорний неохалат, стала перед дверима, подивилась на Томаса сірим оком.

- Чому не знімаєш пов’язку? – спитав агент. – Я бачив тебе без неї. Кібернетичне око не пошкодить твоїй красі.

- Не сміши мене, Томасе. Починаєш компліментами кидатися. - Вона замовкла на секунду. – Ти серйозно, Томе?

- Так, серйозно. – Він підвівся з ліжка, підійшов до Валькірії, обережно та повільно потягнувся до пов’язки. – Тобі нічого приховувати від мене. – Тепер Том дивився у її очі. Сіре та синє.

Вона була трохи вища, зовсім трохи, і трохи звисока дивилася на прекрасне обличчя агента ВБЦТ, точніше послідовника Культу людини.

Їхні губи через долю секунди зустрілися, обійми найміцніших кайданів охопили їх. Щодо халатів… Вони точно були зайвими у цій ситуації. Не довго стоячи, закохані впали у ліжко.

Тіло Естер, котрому може позаздрити більшість молодих жінок, запалене тренуваннями, було охоплено Томасом. Двоє людей, котрі були навчені вбивати та переносити неймовірні труднощі та біль, проявляли один до одного безкрайню ніжність та любов. Пальці майже бавовною здавалися, коли проходили по спині, стегнам, рукам, обличчям. Очі те і діло були майже весь час заплющенні від задоволення.

Вони кохали довго, бо їхні серця горіли. Вогонь, котрий майже неможливо загасити. В такій температурі можна викувати найміцніший меч, тільки треба бажання обох. А воно існує лише тимчасово. Поки вони не мали відверту розмову.

22:15

В кімнаті темрява. Естер вибігла з душу, схопила на столі пачку з цигарками, запалила. Гаряче, оголене тіло майже плило він насолоди та пережитого. Через якихось дві хвилини звідтіля ж вийшов Томас. В такому самому стані він підійшов до столу, посадив на нього Валькірію, змусив її покласти цигарку на блюдо, поцілував.

Вони знову перейшли у ліжко, впали на нього в обіймах. Вони дивилися на стелю, тоненькі вентиляційні канали підсвічувалися неодіодами жовтого кольору. В обіймах вони і віддали свої розуми довгоочікуваному сну.

06.07.2124

01:31

Томас прокинувся. Тихесенько відпустив Валькірію. Він сходив у вбиральню, потім повернувся у кімнату, взяв цигарку з пачки, запалив та сів у крісло. Як би він не намагався не розбудити кохану, але йому це не вдалося:

- Нервуєш? – запитала Естер, сідаючи на край ліжка.

- Ні. Я майже плачу, - тихо відповів їй Том.

- Я б теж заплакала. Перша і остання ніч, розумію. Але не плачу, бо сподіваюся, що в кінці ми з тобою зустрінемось у місці, з котрого Творець всього править Всесвітом.

- Сподіваюсь, що таке місце існує, Естер. Мені б дуже цього хотілося. Але… У нас є варіант, в котрому ми залишимось разом назавжди. Нам не обов’язково гинути…

- Томасе…

- Так, Естер. Ми можемо приєднатися до Лєстата та стати одними із перших послідовників новонародженого бога, створеного людиною.

- Томасе, припини. Не говори про це. Ти повинен розуміти, що це не той шлях, котрий потрібен людству.

- Як раз я вважаю, що це – єдиний шлях, на котрий ми так довго чекали. Ти ж бачиш, що він не той терорист, проти котрого ми боролися. Він інша людина, котра бажає змінити людство, зробити його краще. Послухай, Естер, моя душа – якщо вона у мене є – була пустою. Її наповнило твоє кохання, а цілі та мотиви Лєстата стали надійною фортецею. Я нарешті позбувся того бажання бути кращим за всіх, і я нарешті знайшов шлях, щоб покращити людей…

- Мені не віриться у ці слова, Томасе. Можливо, ти оп’янів від кохання. Заспокойся, лягай спати. Це повинно минути.

Том знав, що так і буде. Його кохання буде відштовхувати найдений ним цінний скарб. Вона не готова прийняти новий світ. І він знав, що не зможе її переконати у зворотному:

- Так, я краще улежуся поспати, - закінчив розмову агент. – Уві сні ми завжди можемо сховатися від будь-яких проблем…