Розділ 1

Березень був геть непривітним. Сніг не поспішав танути. Небо відмовлялося змінювати сірі відтінки.

Пошта відчинялася о дев'ятій. Дівчата вже пів години тупцювали біля дверей. Ляля з радісним хвилюванням підтанцьовувала, стрибаючи по сходах. Комарова нервово куталась в коротеньку шубку. Таку гарну, малинову, і по фігурі, і по ціні, на ринку куплену. Ото тільки й краса, а гріти не гріє.

Рипнули двері. Пошта почала працювати. Дівчата увійшли. Невиспана та непривітна тітка поцікавилась, чого їм треба спозаранку.

– Якщо комунальні, то не вийде, – плюнула дівчатам, –  комп'ютери не працюють, Інтернету немає.

Комарова вимагала посилку, термінову, з Німеччини. Тикнула тітці потрібні папірці. Та підвелась й пішла щось шукати в сусідній кімнаті. З'явилась через п'ять хвилин, повідомила, що посилка ще не дійшла.

Ляля одразу розплакалась й почала смикати матір за рукав. Комарову це дратувало. Вона не надто любила скандали чи інше з'ясування стосунків. Але якщо хтось ставав між нею та дорогими німецькими речами, то тримайся.

Знадобилося ще хвилин десять, щоб з'ясувати, що їх посилка й досі на складі центрального відділення.

– Жіночко, чого ви кіпішуєте? – обурилась поштарка. – Завтра вранці привезуть до нас. Вам що горить?

– Ще й палає, – відповіла Комарова. – Завтра о 12:00 сукня повинна бути на сцені. Давайте адресу центрального відділення.

– Он,– вказала поштарка на карту, що на стіні висіла.

Попри протести, Лялю відправили додому, збиратися до школи. Всі заняття дівчина нервово смикалась за партою. На перерві набирала маму, але та  не брала слухавку. Мабуть, клієнти сьогодні натовпом, завтра ж восьме березня, й жінки неодмінно згадали, що п'яточки не почищені, нігтики не нафарбовані, вії тре приклеїти.

Останній урок фізкультури здався Лялі геть непотрібним для життя. То ж хутко заскочивши в трамвай, доки ніхто не помітив, вона поїхала в салон краси, де мати працювала і бухгалтеркою, і майстринею манікюру.

Пройти було непросто, жіночки геть на вулиці стояли. Найдешевший салон в місті, майже халява. Лялі було п'ятнадцять, хоч і не високого зросту, але здавалася дорослою. То ж на неї кричали, що б стала у чергу.

– Я тут працюю! – відважно заявила дівчина й протиснулася в середину.

Комарова однією ногою на рецепції розраховувала задоволену клієнтку, другою – в сусідній кімнаті робила комусь педикюр.

– Ти забрала, забрала? – бігала за матір'ю Ляля.

– Забрала, – сухо відповіла Комарова.

– Давай! Відвезу додому!

– Не дам. Воно занадто дороге. Сама привезу.

– Ну, мам…

– Не мамкай. Марш додому, я зайнята.

– Та я помру доки ти повернешся. Я залишаюся, – твердо вирішила Ляля й сховалась за стійку рецепції.

"Може мама передумає й віддасть."

Час йшов. Комарова не звертала на доньку увагу. Тій хотілося їсти. Тож вона вийшла з салону, пройшлась до сусідньої зупинки, купила в магазині дві пачки чипсів.  Повернувшись у схованку, стала хрумтіти.

– А нам чого не принесла? – запитала одна з працівниць.

– Точно, – підхопила інша, – мала, зганяй купи кави.

– Я не мала! – запротестувала Ляля, що й так комплексувала через невеличкий зріст.

– Гаразд, велика. Зганяй по каву. Чого сидиш без діла? – наполягала працівниця.

– От–от, чим сидіти, краще б матері допомогла. А то ми тут до завтра батрачити будемо, – додала інша.

– Я не вмію, – відповіла Ляля.

– То хоч по каву зганяй.

Набурмосившись на весь світ, дівчина пішла в магазин по каву з булочками.

"Чого на мене оце наїхали? Я що повинна? Я звісно вмію нігті малювати… собі… І взагалі… Лише діти жебраків працюють, а я не жебрачка якась. У мене тато у німців заробляє. А як у вас такого тата немає, то ви й працюйте."

Та життя жорстоке. І головний майстер Павліна Арсентіївна, таки припахала Лялю підмітати зістрижене волосся та мити інструменти. Дівчина почувалася мало не зґвалтованою. А в неї ж завтра така подія, треба відпочити.

«Життя жахливе.»

Додому добиралися вічність. На годиннику п'ять хвилин на десяту, темно. Мати потягла в супермаркет їжу купувати. Взяли курочку–гриль, залишків якихось салатиків в кулінарії. Ляля набрала круасанів по акції. Вмолола один не дійшовши до каси, за що отримала зауваження від касирки.

– Не підвищуйте голос на мою дитину! – обурилась Комарова. – Ми Вам упаковку принесли, пробивайте штрих–код і не затримуйте нас.

Не молода касирка скривилась й продовжила пробивати товар. Пакети виявилися важкими. Ляля нила, що б взяли таксі. І поки дівчина викликала машину "по місту", Комарова встигла заскочити в бутик, що ще не зачинився. Через скляну вітрину, вона побачила неймовірної краси бірюзову сумочку й зрозуміла, що життя без неї не буде. Сумочка виявилася недешевою. Та Комарову це не зупинило. Адже є кредитка.

Таксист геть не засмутився, що довелося чекати. Увімкнув лічильник і курив біля машини. Комарова розібралася з покупками і разом з дочкою о пів на одинадцяту увійшла до квартири.

Нарешті Лялі дозволили відкрити посилку.  Вона швиденько дістала "своє" і почала кружляти по квартирі, обіймаючи золоту бальну сукню.

– Не порви, – лаялася Комарова, приміряючи рожеві туфлі, які теж прийшли з Німеччини.

Ляля матері не чула. І вже роздягалася, щоб приміряти сукню. Але щойно вона її одягла, вся радість скінчилася. Сукня виявилася не того розміру, і висіла мішком. Шокована дівчина завмерла перед дзеркалом.

Комарова озвучила цілу серію непристойних слів в адресу безмозкого чоловіка–заробітчанина, який не зміг купити потрібну сукню.

Ляля ревіла на підлозі, за що отримала наганяй від матері.

– Підводься! Зараз щось придумаємо!

Придумували до другої ночі. Але врешті пришпилили сукню до дівчини.

З самого ранку наступного дня Ляля не виходила з актової зали, репетирувала. Сукня в чохлі висіла разом з іншими сукнями учасниць шкільного конкурсу краси. Однокласниці з заздрощами поглядали на Лялю.

–  Ото везе їй, – думали вони, – така сукня, такі картини, таке волосся, ще й батько на німців працює. Ну, хіба можна стільки щастя одній людині?

Ляля шкірою відчувала ті розмови, але намагалася не звертати уваги. "Зараз не час. От виграю конкурс і тоді скажу їм все, що про них думаю, лицемірки трикляті."

Зала почала наповнюватися людьми. Ляля побачила маму. Комарова демонстративно всілася одразу позаду суддів, і по–барабану їй вчителі й директорка. Прийшла хрещена  Олена з величезним букетом квітів.

"О, навіть Шапокляк з’явилася. Чого притулилася в кінці зали біля дверей? Якась нервова, невесела. А коли ця стара взагалі у гуморі?"

Учасниці почали перевдягатися для першого виступу, Ляля й собі. Раптом її взяли за руку й кудись потягли. Тихим голосом бабуся заторохтіла, вимагаючи розказати про номер для конкурсу талантів. Дівчину аж покоробило.

"Стара, їй богу, телепортувалася за якусь мить."

–  Я покажу свої картини, – відповіла Ляля, – а ще я зробила фотки намальованого мною манікюру, віддам їх суддям. І, взагалі, Степанівна сказала, що я фаворит.

Бабусю відповідь не задовольнила. Щось її турбувало, вона щось знала. Але то не для дитячих вух.

–  Цього мало, – констатувала баба Катя. –  Серед суддів вчителі з інших шкіл, вони тебе не знають. Ти не доведеш їм що то твої картини.

– Чого я маю щось доводити? Там наша директорка, вона їм скаже.

–  Ех, дитино, яка ти ще наївна,– тяжко зітхнула бабуся. – Будеш малювати в живу.

–  Ти що? Я ж не готувалася, нічого з собою не брала. Чого ти взагалі причепилася?

–  Я все зроблю. Чекай на мене.

І баба Катя зникла як і з’явилася. Настрій Лялі кудись поплив.

"От уже ця Шапокляк. От не може, щоб не напаскудити."

Свято розпочалося. Спершу першокласниці політали по сцені барвистими метеликами. Потім, навезяні як папуги, ведучі довго щось викрикували зі сцени, представляли журі, оголошували спонсорів. Тоді «голос школи» заспівав про цінність жінки. І нарешті на сцену покликали учасниць конкурсу. Вони вийшли в ділових костюмах й дефілюючи по сцені, по черзі виходили вперед, щоб їх представили.

Лялю зустріли радісними оплесками. Від плескання Комарової у суддів позакладало вуха. Тітка Олена розмахувала квітами, ризикуючи перетворити їх на обтріпаний віник.

Іншим дівчаткам аплодували їхні батьки та друзі. Але коли вперед вийшла Веселовська з паралельного класу, зі стелі посипалося конфеті,  а з залу полетіли повітряні кульки. Ляля була в шоці.

«Це що свято Веселовської? Та вона взагалі в останній момент подала заявку. Ще й на репетиції не ходила! Що це діється?»

Настрій у Лялі продовжував пливти зі швидкістю моторного човна.

На сцені знову хтось танцював. Дівчата переодягалися до спортивного конкурсу. Від Веселовської трималися подалі. Ляля відтягла в сторону знайому з паралельного.

–  Що це було? – запитала вона Вероніку.

  Сама Ляля взагалі не цікавилася життям людей за межами свого класу, та й своїми однокласниками не дуже, тому геть не розуміла, чому такі почесті Веселовській.

–  Просто не звертай увагу, – відповіла Вероніка. – Яке б місце вона не зайняла, знай, то не насправді.

На очах у Лялі з’явилися сльози.

–  Ти хочеш сказати, що вона займе перше місце? З якого переляку? Вона що дочка президента?

–  Ні, судинного хірурга, але важливо не це. Її мати померла кілька місяців тому. Кажуть, через це у Веселовської поїхав дах. Їй бува, чогось як захочеться, віку собі може вкоротити, якщо не дадуть. Батько скажені гроші викладає, коли в неї припадки. От і цей конкурс. Ти ж знаєш, пришла в останній момент, хай потішиться. Справжня переможниця буде та, що одразу за Веселовською.

Настрій Лялі остаточно зник, полетівши в іншу галактику на новенькій ракеті. І жодна сукня, притрушена пилом німецьких доріг,  тепер не допоможе.

Свято продовжувалося. Провели кілька конкурсів, відспівали, відтанцювали. Учасниці, одягнувши бальні сукні, почали перешіптуватися, зиркаючи то на Лялю, то на Веселовську. Остання у червоній міні, з білою перукою, задирала ноги під фонограму Брітні Спірс.

– Такий жах, – шепотіли дівчата, – без сліз і не подивишся.

За нею Вероніка прямісінько на сцені складала оригамі. Наступна Ляля.

–  Дитинко, вище ніс, – почулося позаду.

З’явилася бабуся, все така ж не весела, не схожа на фею. Тицьнула онуці в руки запечатану пачку з кольоровою крейдою.

"Вона по неї в магазин бігала?  А навіщо?" 

Дівчина дивилася розгублено. Поруч стояли однокласники, готові винести на сцену її картини. За хвилину, на подив усіх, два дебелих вчителі фізкультури витягли на сцену шкільну дошку, якимось дивом прилаштовану на ніжки.

– Іди, і малюй, просто малюй весну. І хай вони всі подавляться, – прошепотіла бабуся.

Ведучі оголосили наступну конкурсантку. Ляля вийшла. В залі запала тиша, а потім одразу почали перешіптуватися. Золота сукня зачарувала всіх. Довге волосся дівчини було викладене в вигляді корони.

  – Лялька–царівна, не інакше, – прокотилося серед глядачів.

Суддям піднесли картини, потім понесли їх в зал. На стіл лягли фото манікюру, що його Ляля малювала однокласницям.

«А щоб тебе.  То мої картини! Я тут справжня конкурсантка. Я вам доведу».

Взяла крейду й почала малювати на дошці квіти. Закінчила, і пішла зі сцени. На цьому для Лялі свято скінчилося.

Не помічаючи нікого, вона зняла сукню, загорнула її в чохол, повісила на вішак. Натягла джинси, персиковий светрик та кросівки. Інші дівчата хвилювалися. Стояли, тримаючись за руки. Вони не переймалися через перше місце. Є й інші нагороди. Ось Вероніка отримала приз глядацьких симпатій. Авжеж, вона, мабуть, з чотири десятки журавликів склала й пороздавала в залі. Їй дали диплом, коробку цукерок. На сцену вийшов її хлопець одинадцятикласник й подарував букет троянд.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.