Розділ 3

Центральний міський парк відпочинку був ще сонним й майже безлюдним. Хоча на сьогодні й було заплановано цілий калейдоскоп заходів, але на роботу поки що вийшли лише двірники. Літо вихідного дня не стимулювало відвідувачів. Може після дванадцятої вони й почнуть сходитися, тягнучи за собою дітей, пенсіонерів і, зайві сімейному бюджету, гроші.

Блакитний бус, що простував прямісінько через парк, докірливим поглядом проводжала бабуся, яка розкладала "солодкі півники" на дерев'яному столику. Машина зупинилася між центральним фонтаном і, не до кінця змонтованою, сценою.

Передні пасажирські двері відчинилися, і світу явилася Комарова Анастасія Дмитрівна. Ляля, що б мала вийти одразу за матір'ю, трохи затрималась. Їй не давав спокою зовнішній вигляд водія. Чоловіка молодого й красивого, звали Пострибайко Святослав Миколайович. І Лялі його представили годину тому, як того, хто допоможе доставити всю команду приватної школи мистецтв "Примха Пікассо" до місця презентації.  Ляля мов сканер дивилася на Святослава, а він лиш привітно посміхався у відповідь. Хвилина, і дівчина наважилася запитати:

– Ви собі такі очі самі зробили чи вони у вас від народження?

На голос доньки голову повернула Комарова й трохи схвильовано глянула на водія.

– Ти хіба не знала, Лялю, то така відмітка, вона у всіх принців є, – пожартував Святослав.

– Те, що з вас хоч картини малюй і сліпий побачить. А от очі! Я теж собі хочу різноколірні очі, замість своїх сірих.

– На жаль, Лялю, тобі доведеться купити лінзи. А колір моїх очей – то генетична аномалія. З такими можна тільки народитися, – серйозним тоном відповів Святослав.

– То хоч намалювати себе дайте. А то це якось несправедливо, щоб природа усі фарби на одні очі витратила.

– Лялю! – гримнула на дівчину мати.

– Нічого, Анастасіє Дмитрівно. З мене не убуде. Закінчиш роботу Лялю, підходь, домовимось про час і місце.

– Ловлю на слові. І не здумайте обманути. Я запам'ятала номер вашої машини.

– Лялю! – знов гримнула Комарова.

На пасажирських сидіннях засміялися однокласниці дівчини. Вони теж були свого роду художницями, але не такими творчими як Ляля.

Комарова силоміць витягла доньку з машини. Святослав теж вийшов і почав вивантажувати речі, що їх учні школи мистецтв взяли з собою.

Комарова вправно командувала "це туди, а це ось сюди". Вона не дарма приперлась спозаранку, найкращі місця для презентації дісталися її дівчатам. Про це сказала сама директорка і власниця "Примхи Пікассо", долучившись до гурту трохи згодом.

Учениці аж тремтіли в очікуванні, коли вдячна публіка почне аплодувати та розкидатися компліментами в адресу талановитих них. Саме так і має бути, адже за ту суму, що батьки щомісяця перераховують на рахунок школи, можна було підкупити всіх відвідувачів парку.

Настрою не було лише у Лялі. Мало того, що вже годину її ляпасами нагороджувала депресія. І все через ті "веселкові очі", що контрастують з її сірими. Так ще й розуміння "навіщо навчатися і працювати влітку" не відвідало голову дівчини. Літо між школою та педагогічним коледжем мало б бути повним "неробства й розваг". А замість цього мати змушує щодня, і навіть у суботу, відвідувати заняття у школі мистецтв. І чим вони там займаються? Якби хто знав, але й розповісти соромно. Наприклад, в перший же день їх всією групою на таксі відвезли за місто, і змусили розфарбовувати з балончиків бетонний паркан заводу, який вже давно не працював. Навіщо? Не пояснили. Зате з мером міста познайомили. Він особисто приїздив роботу приймати. Навіщо? Не пояснили.  А зараз що? Будуть весь день під сонцем працювати… за гроші… у парку… ніби якісь жебраки. Навіщо????????

Годинник відмітив п'яту вечора. Учениці "Примхи Пікассо", попри піклування Комарової (водички, мукички) виглядали втомленими. Порадившись з директоркою, вона вирішила закруглятися й розвозити дівчат по домівках. Дістала телефон аби викликати Святослава, а екран засвітився вхідним дзвінком з німецьким номером.

– Чого тобі Комаров? – кинула в слухавку.

– Настя, зараза, – забубонів добряче не тверезий чоловік–заробітчанин, – кур.. гуляща. Казала мені мати, що ти мені свиню підсунула. А я воював… воював за тебе… доводив…

Комарова прикрила слухавку рукою і позадкувала в найближчі кущі, подалі від Лялиної репутації.

– Поздоровляю з прозрінням, – нарешті відповіла, – і що конкретно тебе не влаштовує?

– Не влаштовує? Не влаштовує? Я п'ятнадцять років роги носив, а ти питаєш, що не влаштовує?

– Приїхали, село ти не асфальтоване. Протверезій, тоді поговоримо. Нісенітницю несеш, – скомандувала Комарова, стовідсотково впевненим голосом, бо хоч мамою клянись, а останні п'ятнадцять років вона була зразковою дружиною для цього невдячного селюка.

– А як тут можна протверезіти, скажи мені Настя, зараза, як? Така свиня на сиву голову… не моя Лялька, не моя… папірці на руках маю… безплідний я, а ти шал… за мій кошт увесь цей час зі своїм виводком жила…

– Ти дурним, Олег, був, дурним і зостався. То почепи собі на лоба табличку, що ти таке ущербне лайно, що й дитя жінці зробити не можеш. А я чесно стільки років щоночі ноги розставляла, щоб тобі спадкоємця народити. Моєї провини немає. А батько Лялі до тебе був. Ти мене вже вагітну заміж брав, але ж тобі було байдуже. Дівка з міста, з квартирою. Твоя мати перша на мене молитися стала, аби я тебе з лайна сільського витягла. То тепер мозок ввімкни й подумай: зі мною ти мужик жонатий, статусний, батько талановитої та красивої доньки, власник квартири в місті. А без мене — лайно, що в рідній країні нічого не варте, то по світу у найми проситься.

Й слухавку поклала.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.