Розділ 7

– Лялю, швидше, – підганяла Комарова доньку. – Святослав скоро прийде, а ми речі досі не перенесли.

– Хіба в мене в дупі пропелер? – огризалась дівчина. – Ти б попередила хоча б  за тиждень, а не за п'ять хвилин.

– Я тобі учора сказала, – відбивалась Комарова, – чи в тебе пам'ять коротка?

– Я ж учора на заняттях була. З твоєї ласки працюю в суботу. Ото тільки й назва, що школа мистецтв, аби сусідам було що казати. А по факту – ми знову паркани фарбували в дитячому садочку, з балончиків, блискітками.

– Досить прирікатися! – гримнула Комарова. –  В тебе дві хвилини, що комод звільнити! Негайно зайві речі в коробки переклала.

– Немає в мене зайвих речей! То все мені потрібне! То моє життя, – бунтувала Ляля.

– От я зараз тебе по твоїй балакучій пиці, – вхопилася жінка за перше, що під руку потрапило – німецького ведмедя-подушку.

– А ось і я, – оголосив про свій прихід Пострибайко Святослав Миколайович, новоявлений приватний підприємець та директор. – Ой, ні, дівчата, так справи не робляться. Настю, поклади зброю!

– Вона мене побити хоче, – поскаржилася Ляля своєму "партнеру по бізнесу".

– Настю, – знову звернувся чоловік до свого главбуха, – не можна цінні кадри подушкою гепати.

– Ще й як можна, – відбивалась Комарова. – Ці твої цінні кадри, працювати не хочуть. Бо це ти їй мільйони наобіцяв. А вона собі вважає, що то все за дві закарлючки на папері отримає. А речі переносити їй сусіди прийдуть.

– Дівчата, підіть попийте чаю. Я все сам зроблю.

– Зараз оце. Я сама, – і Ляля зачинила двері у свою кімнату. – Ще не вистачало, щоб Святослав мої труси складав,– пробубніла собі під ніс.

Не за п'ять хвилин, а таки за пів години Ляля звільнила комод, переклавши "зайві речі" у паперові коробки. Заклеїла їх клейкою стрічкою, підписала маркером і віддала Святославу аби в гараж переніс.  Комарова одразу заповнила комод своїми речами. Адже тепер вона житиме в кімнаті доньки. Раніше там кучкувалися м'які іграшки з Німеччини, які з кожним роком за розмірами наздоганяли Лялю. Тепер іграшки переїдуть в гараж.

−  Лялю бери сміттєві пакети, віник, совок та йди в мою кімнату, – командувала Комарова. −            Святославе, он той куток вже прибраний, можемо туди цю шафу змістити, – додала Настя, взявшись за один кінець двоповерхового дерев'яного монстра.

−  Ні, дівчата, так справи не робляться, – помотав головою чоловік, і, взявши Комарову за плечі, змістив її на ліжко. – Під руки не лізти, – наказав.

Ляля увійшла до кімнати, коли Святослав сам пхав ту шафу, хотіла кинутися на допомогу, але мати її впіймала на півдорозі.

– Дивись, – прошепотіла донці на вухо.

−  Якби баба Ганна батька добре годувала, він би теж  таким великим виріс, а вона тільки суп-помийки варити вміє, – прошепотіла Ляля у відповідь.

−  Я не про те, – махнула рукою жінка.

 Донці не зрозуміти, як то жити з Комаровим у якого тільки язик гори двигає, а руки не з того місця поросли.

Настя згадала, як вони диван купили. Його ще не привезли, а Олег вже всім сусідам похвастався. А як дійшло діло до квартири заносити, якесь цунамі усіх Олегових товаришів змило. І тягла його Настя на рівні з чоловіком, відганяючи маленьку доньку, що лізла під руки, матусі допомогти. І річ тут зовсім не у зрості Олега, хоча завдяки йому, Настя й підбори вдягти не могла, аби чоловіка не посоромити. Річ у його одвічному "ти ж моя половинка".

− А чорта з два, – подумала Комарова. – Я людина цілісна, не якась там половинка. Я жінка. Я небо можу прихилити. А от здвинути шафу не можу, і не повинна.

Скінчивши здвигати меблі в один куток, новоявлені бізнесмени зробили перерву на чай з бутербродами, від яких Ляля відмовилась, підозрюючи, що та ковбаса бабусею по акції куплена.

−  Ну, що дівчата, я ношу ви розпаковуєте, – розпорядився Святослав.

−  А що там маленьких коробок немає? – поривалася Комарова йому допомагати.

−  Немає, – відрізав чоловік й пішов розвантажувати блакитний бус.

Ляля з нетерплячки рази три встигла до туалету збігати, поки Святослав на тачці припер одразу три картонні ящики, що заледве пройшли в двері. Дівчина одразу накинулася відкривати верхній і не помилилася, там було диво з див – рожеві плюшеві єдинороги.

– Ууууу!!! – пищала дівчина. – Круть. І це все наше, – обійняла вона іграшку.

– Не наше, а на продаж. Не псуй товар, – гаркнула Комарова, забравши у доньки іграшку.

Та Ляля одразу вхопила іншу, і наступну, доки в руках не залишилося місця.

– І куди це все? – запитала у Святослава.

−  По три іграшки на магазин, в окремі ящики і на кухню. Решту ящиків підписати і у вітальню. За сьогодні маємо встигнути, бо вже завтра спозаранку тре перевезти на магазин.

Сонце сперечалося з Комаровою, хто раніше з ліжка підведеться. Коли жінка перемогла, то зірка образилась й сховалася за хмари. А тоді щей плакати почала, гепаючи важкими краплинами по вікнах.

−  А хоч лусни, – кинула Настя у вікно, – а я до роботи. Лялю підйом! Святослав, кава готова.

Ляля, що й уві сні перекладала рожевих єдинорогів, заледве очі продерла.

−  А краще б я в коледж пішла, – прохрипіла спросоння.

Але ж ні. На два дні звільнена від занять за сімейними обставинами. Дівчина раділа коли уявляла, як вона повернеться й розповість одногрупникам, що то за обставини такі.

−  Лялю, – трясла її мати, – ноги в руки, бутерброд в зуби і поїхали.

−  Йду, вже йду, – відповідала дівчина, вдаючи з себе зомбі, що качалося у напрямку туалету.

У двері постукали, точніше погупали.

– Хіба в нас дзвінок не працює? – здивувалась Комарова.

– Зараз подивимося, – відповів Святослав і пішов відчиняти.

Маневр "двометровий ведмідь у дверях" не вразив вранішню гостю, що сягала Святославу до грудей.

−  От блядун! – заверещала жіночка років шестидесяти. – То ти таки існуєш. Настя курва, взагалі совість втратила. На сімейне ложе притягла, у квартиру Олежечка.

−  Я сама! – крижаним голосом відповіла Комарова. – Не втручайся.

Настя вийшла в під'їзд, виштовхавши перед тим туди гостю.

Розгублений Святослав, міркував, що огрядну стару важкувато буде винести з будинку, це вам не шафу пересунути. Про всяк випадок залишився чатувати біля ледь прочинених дверей.

−  Я вам пробачу ваш старечий склероз, Онисю Афанасіївно, – ледь стримувалась Комарова, – як ви забули, то я нагадаю. Це квартира моїх батьків. А ваш Олег тут заледве шпалери переклеїв, та й то верещав, геть як ви зараз, що то космічне марнотратство.

−  А досить базікати, – поперла на Комарову стара, – всім відомо, що ти за словом до кишені не лізеш. А цього разу не вийде. Ти курвую була, нею і залишишся…

−  Вам рота з милом вимити? Ви по собі судите. Думаєте я геть сором втратила, щоб на мужика вилазити в присутності власної дитини.

−  Якої дитини? Твоя байстрючка така ж як ти. Може очі закрити, а може й дивитися. Бідолашний мій Олежик, так важко працює на чужині, а ти мужиків водиш, а я ж йому казала, щоб відхрестився від тебе проклятущої…

−  Погано казали Онисю Афанасіївно, хай би відхрестився, а не висів мішком у мене на шиї. А Вам таки треба до лікаря, бо ви геть забули як самі по кабінетах бігали, пороги оббивали, принижувалися аби Олега хоч кудись на роботу взяли. А він до першої зарплати й запив, до першого корпоративу і в бійку.

−  А ти на мого хрещеника не наговорюй, курва. То через тебе він пив, бо ти перед мужиками хвостом крутила.

−  Це ж коли було? Як я у дві зміни працювала? Чи коли з хворою дитиною на руках на роботу виходила, бо ваш Олег таким п'яним був, що Лялю на сходи впустив…

−  А хай би тоді й подохла, та мій Олежик вільним був би…

Ляля в туалеті велику нужду справляла, коли крики баби Бугай почула.

−  От дідько, чорти її знову принесли, – спалахнула дівчина як сірник.

Ляля добре пам'ятала, чим закінчилися останні відвідини баби Ганни. І як її сестра, Бугай Онися Афанасіївна, на все село кричала, що Ляля байстрючка. Що то за "байстрючка" семирічна Ляля ще не знала, але баба Бугай так цим словом плювалася, що воно дитині як зашпори в серце зайшло.

Ляля вискочила з туалету й наштовхнулася на червоного, як рак Святослава. Чоловік кулаки стискав, з ноги на ногу переминаючись.

"Ой, ще бабу поб'є. Вона ментів викличе. А нам же магазин відкривати. От баба проклятуща, з самим чортом водиться. Треба було саме сьогодні прийти"

−  А хай би тоді й подохла, та мій Олежик вільним був би…, –  плюнула баба Бугай Насті в обличчя.

Комарова не втрималася й на бабу замахнулась. А та дарма, що товста як бочка, хутко руку жінки перехопила, а іншою давай за волосся по сходах тягти.

−  А ходи курва, хай би тебе всі люди побачили!

Ляля довго не думала. Вхопила балончик з фарбою й відштовхнувши з дороги Святослава, за секунду біля матері опинилася. Раз і бабі Бугай блискітками прямо в обличчя. Якби могла, то й нагодувала б ними. Але шоу швидко скінчилося, адже балончик після стін дитячого садка був майже пустий.

Святослав таки вискочив з квартири, і відтягнув Лялю від баби, бо дівчина вже почала кричати, що очі тій за матір повидирає.

З сусідньої квартири вийшов заспаний сусід, побачив добре знайому бабу Бугай, й геть не здивувався. Не раз Володі доводилось її втихомирювати. Тітка була скандальною й крикливою, може тому її заміж ніхто й не взяв. Казали вона від когось таки понесла дитятко, але хлопчик помер за кілька днів після народження. Мабуть, тоді Онися з розумом і попрощалася. Стала молитися на свого єдиного похресника Комарова Олега, і всім розповідала який він гарний, талановитий, і гідний принцеси. А чим Настя не принцеса, Володя не розумів. Він звісно нікому не зізнається, що подумував, якби Олег її покинув, то він би з радістю підібрав. Ще й така нагода з'явилася, як Комаров на заробітки поїхав. Але Настя, ще та крижана королева. Хоч Володя надію не втрачав, щоразу як прибігала щось у його ломбард здавати, то найвищу ціну давав, думав оцінить. А вона цього ведмедя Святослава водити почала. Жаль було Володі таку принцесу втрачати, він, бо сам сина ростить, а Настя гарною матір'ю була, жаль…

−  Ой, тьотю обережніше ж треба, – підбіг він до баби Бугай, – та сучасна фарба коли хоче, тоді й стріляє. А ходімо до мене, я вас вмию.

−  Не піду! Я цю курву Настю спершу людям всім покажу, хай все село знає.

−  Та ми ж не в селі, тьотю,– вже тяг Володя Онисю в свою квартиру. – Ходімо, в мене кава така чудова… з коньяком… я вам подвійну порцію наллю.

−  Та вже пусти мене, – пищала Ляля в руках Святослава, бабу Бугаю поглядом проводжаючи.

−  Не пручайся, підемо додому, – шепотів чоловік, боячись, що й решта сусідів повстає.

−  Пусти мене до матері! – вертілась дівчина як черв'як на крючку.

−  Я в порядку, – відповіла Комарова й зайшла до квартири.

Святослав відпустив Лялю, вона побігла за матір'ю. Чоловік ще раз озирнувся, чи ніхто не вийшов на вранішній ґвалт і теж зайшов.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.