Я і її непосидюча високість

Музичний супровід:

Nothing But Thieves – Particles (piano version)

Jonah Kagen – The roads

Woodes – Lifetime (meadow session)

Сонце поволі продиралося крізь похмурі осінні хмари, повзучи на вершину неба. Вітер ліниво ворушив вершечки пожовтілих дерев, не прикриті капелюхами чуприни селян у навколишніх полях і Жановий темно-смарагдовий плащ.

Молодик мовчки дивився у спини найманців, які поступово віддалялися від королівського палацу. Підводи з припасами торохтіли по бруківці, а коні бадьоро цокали копитами.

Заступник їхнього командира, який їхав у кінці колони, востаннє обернувся і глянув прямо на Жана. Стукнув кулаком по грудях і кивнув із украй серйозним обличчям.

Капітан гвардії зробив так само, а відтак розвернувся й рушив до воріт замку. До нього тоді ж підбігли кілька підопічних – королівські гвардійці у темно-зелених сюрко з сірою облямівкою і срібним гербом-нашивкою.

— Перш ніж вони повернуться, у нас є не більше тижня, — заговорив Жан, швидко крокуючи коридором. Рядові не зводили з нього уважних очей. — Пов'яжіть і киньте в підземну тюрму всіх найманців, які ще залишилися в замку, і по двоє стійте на кожному вході й виході. А челядь, яку найняв принц Азар, понаганяйте по хатах.

— Так, капітане!

Гвардійці порозбігалися коридорами й кімнатами, наче розсипний по підлозі горох. А Жан рушив до покоїв молодшого принца, адже саме там мав зберігатися ключ від камери Вілендора.

Дорогою капітан витягнув із поясної сумки копію листа, який, власне, й допоміг позбутися більшої частини найманців. У ньому голова сусіднього міста, другого за величиною після Нарре, просив про поміч у боротьбі з повстанцями, які не згодні зі свавіллям Азара і вимагають почати пошуки зниклого Вілендора. Оскільки у договорі молодшого принца з найманцями був пункт, який зобов'язував їх виконувати роль війська в такі миті, відмовитися вони не могли. Прохання було написано за всіма традиціями, навіть підпис голови містило. Особливість була лише в тому, що геть усе в ньому було брехнею. Жан ідеально скопіював як почерк аристократа, так і його підпис. Навіть якби сам Азар побачив цей лист, навряд би щось запідозрив…

Жан глухо лайнувся і, спинившись біля стіни, над найближчим факелом спалив листа. Він був людиною честі й обманювати, ба більше – використовувати це своє підле вміння до копіювання, йому було – як на страту йти. Але й кров зайвий раз проливати не бажав, тож із двох зол довелося вибрати менше. Якщо це було єдине, завдяки чому він міг повпливати на найманців без бою, дурно було б не скористатися цим умінням. Крім того, про нього більше ніхто не відав.

«Сподіваюся, коли найманці дізнаються, що лист і прохання були підробкою, їм не закортить порішити тамтешнього голову… – спохмурнів Жан, стиснувши губи. – Нехай сприймають це як відпустку, і нікому від того зле не буде».

Поспостерігавши за тим, як осипається попіл від пергаменту, капітан кивнув сам собі й рушив далі.

Біля дверей у принцові кімнати вже стояло не двійко найманців (яких про всяк випадок залишив Азар), а пара набурмошених гвардійців, які, тим не менш, стримано всміхнулися, уздрівши свого командира. І без зайвих слів пропустили його всередину.

— Швидко впоралися, молодці, — похвалив підопічних Жан, уже зачиняючи за собою двері в покої.

«Хутко думай: де Азар міг сховати ключа? – капітан у поспіху зиркав по закутках спальні. – І так на збір найманців у дорогу кілька днів витратив, а тепер ще й на таку дрібницю час гаяти…»

Піднімаючи подушки, відсуваючи шухляди, відкриваючи тумбочки, зазираючи під ліжко і за ліжко, ближчим до мети Жан не став. І в кабінеті молодшого принца успіх його не наздогнав. У шухлядах освітленого тьмяним осіннім сонцем масивного стола теж нічого не було. Як і в інших тумбочках під стелажем із книгами.

«Трясця, та де ж цей малий його сховав… – супився Жан, ставши на коліна й заглядаючи під шафу. – Їй-богу, якщо знайду той ключ, буду тішитися йому, як дитина новій ляльці».

— Капітане! — рядовий гвардієць спинився на порозі в кабінет і на мить спантеличився Жановим плазуванням по підлозі. — Прибув принц Федел Фарза, — миттю доповів після вимогливого погляду каро-зелених очей.

— Хоч якась гарна новина, — кивнув Жан, підводячись. Наостанок він ще раз окинув кімнати Азара похмурим позіром і лише тоді звернувся до підопічного: — Веди мене до нього.

*****

— Наскільки довго ви знайомі з принцом Феделом? — спитав я, спираючись спиною на студену стіну й перебираючи у пальцях свій уже одвічний амулет у формі літери «Л».

Минуло кілька днів відтоді, як Жан (все ж називатиму його так, а не «Жаданом», бо це якось правильніше і стосовно самого хлопця, і стосовно цього світу) приходив до нас. За той час я встиг як понадумувати собі всякого жаского стосовно Азара й Емілії, так і втішитися надіями (подекуди реально смішними) на хороше. І коли думки про це зволяли покинути мій розум, ми з кронпринцом, як зазвичай, знаходили про що потеревенити. Він далебі був начитаною людиною, як і говорила Міля.

— Та десь неповних два роки, — замислено викопилив губу Вілендор. Я вдивився в його вираз обличчя, аби спробувати здогадатися, про що хлопець думає. — Ми потоваришували, коли він із сестрою вперше приїжджали сюди на осіннє королівське полювання. Пригадую, я тоді більшість днів проґавив, бо занедужав – було так холодно! — принц навіть затрусився, направду яскраво згадуючи той час. — Але потім у замку тривав бал, там ми вперше побачилися. Пам'ятаю, як попервах плутав їх із сестрою – вони такі схожі, ще й одного зросту, — зніяковіло захихотів кронпринц, і навіть не зблизька я зауважив, як у його очах блистить радість і тепло від тих спогадів.

— Його високість Федел хороша людина, так? — безпристрасно спитав я, немов і не звертаючись до Вілендора, і втупив погляд у стіну навпроти.

— Мабуть, — кивнув кронпринц. — Хоча є багато моментів, які мені про нього невідомі, — гмикнув хлопець так, наче його забавляла ця Феделова таємничість. — Але загалом…

— Вони з принцесою Емілією заручені, ви знаєте? — різко видав я, ніби хотів сам собі жорстоко нагадати про цей факт.

Боже, я зараз у тюрязі, а Міля в лапах Азара, і мене турбує, з ким вона заручена? Що вже лише не лізе мені в голову в цій темній буцегарні…

У приміщенні запанувала тиша. Навіть гризуни, які періодично тут пробігали, не видавали жодного звуку.

— Вибачте, що перебив, — зітхнув я, зім’явши в пальцях брудного чуба. — І що сказав це так зопалу… Просто…

Я мимохідь знову обернувся до Вілендора і змовк, узрівши на його обличчі приголомшення разом зі страхом. В наступну мить молодик гірко засміявся і тяжко видихнув.

— Я знав, що так буде, — махнув він рукою, уникаючи мого уважного погляду, — рано чи пізно. Мені шкода Ру… шкода Федела. Бо він узагалі ні з ким не хотів одружуватися, але батьки завжди наполягали... — хлопець протяжно зітхнув, ніби змиряючись із чимось болючим. Немов це його примушували до шлюбу з некоханою людиною. — Втім, якщо Емілія його…

— Мені теж шкода, повірте, — знову урвав його я, і схопився за ґрати, немов таким чином міг бути ближчим до кронпринца. — І принца Федела, і Емілію, бо вона не… — затнувся, якусь мить вагаючись, чи казати, але потім збагнув, що Вілендор, мабуть, і так уже це зрозумів. — Я кохаю її, а вона – мене. Хоч і сам знаю, що його високість – гарна людина, і що Емілії він симпатизує як друг, але не хочу їхнього шлюбу…

Раптом Вілендор захихотів і всі мої подальші слова застрягли десь у горлі. Йому що, потішно?

— Хух, яке щастя, — широко всміхнувся хлопець, аж його змарніле лице засяяло. — Раз такі справи, їхні заручини варто скасувати, — звів плечима так, наче в тому не було нічого складного. — Що б не казали батьки Федела, але думка, що принцеса Емілія одружена з ним, хоча кохає іншого, буде йому нестерпною.

Я витріщився на принца, дивуючись його реакції.

— Тобто… ви можете допомогти… — заїкнувся, не вірячи в саму можливість такого розвитку подій.

— Не певен, що матиму великий вплив, але зроблю все можливе, — кивнув Вілендор, приклавши худорляву руку до грудей.

Мені відлягло від серця. Та щойно захотів розсипатися в подяках, як за дверима, що слугували входом у тюрму, знічев'я почувся шум. Спершу чиїсь квапливі кроки, потім вигуки, гупкання, брязкіт мечів і зойкання. Ми з принцом вибалушили очі, дивлячись у той бік.

Звуки не припинялися і я напружився, в якусь мить почавши чути лише гул крові у скронях. Спогади про злощасну ніч у кормерівському замку навалили на мене, наче камені з гори. Тіло пройняв трем, а шкіру вкрив холодний піт. І я не встиг збагнути, коли відповз у найдальший кут камери, обіймаючи коліна й ховаючись навіть від найтьмянішого світла. «Вони не повинні мене побачити! Вони прийдуть і вб’ють мене так, як короля!.. Вони!..» – набатом гримало в голові.

— Люренсе, агов. Люренсе, — гукав мене хтось, розмахуючи руками. — Люренсе, глянь на мене. Глянь на мене, прошу. Ніхто сюди не йде, чуєш? Ніхто не йде, — я, майже задихаючись від вшаленілого через напад паніки серцебиття, вдивився у обличчя хлопця й спробував сфокусувати зір. — Чуєш, Люренсе? Вже тихо, ніхто сюди не йде, — м’який і теплий голос поволі огортав мою перестрашену свідомість. — Тут нікого немає, лише ми. Лише Вілендор і Люренс. Більше тут нікого немає. А зараз зроби глибокий вдих і видих, ну ж бо. Вдих-видих, Люренсе.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я судомно покліпав і врешті впізнав чорнявого кронпринца. Опановуючи себе, заспокоїв дихання і шум у вухах почав стихати. А тоді я зауважив, що в тюрмі ми справді самі й навколо панує та ж тиша, що й раніше.

З боку кронпринца пролунало полегшене зітхання, коли він зрозумів, що моя панічна атака минула.

— Події минулого сильно на тебе вплинули, раз так у жах кидає від подібного, — Вілендор кивнув убік дверей.

— Є трохи… дякую вам, — зронив я хрипко, а принц лиш скрушно усміхнувся. — Не знаєте, що це за шум міг бути? — я наважився підлізти впритул до ґрат, аби краще бачити співрозмовника, і сів на як завжди зимну підлогу.

— Думаю…

Вілендор не встиг навіть припущення висловити, як по той бік знову почулися чиїсь кроки, одинокі хіба що. Тоді приглушені перемовляння, а опісля – клацання і рипіння дверей.

Я кидав зляканий позір то на вихід, то на принца, бо лише він міг бачити, хто до нас завітав. Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж губи Вілендора смикнулися в усмішці і я зміг зітхнути з полегшенням.

— Привіт, Жане, — кронпринц усміхнувся ширше.

Пролунав легкий брязкіт обладунків і капітан гвардії спинився навпроти камери друга. Той весь час сидів по-турецьки, тож зараз підвівся і вхопився за ґрати.

— Нарешті я тут не просто, щоб відзвітувати вам, мій принце. Вибачте, що затримався, — з провиною в голосі мовив Жан і дістав щось із поясної торбинки. А відтак замок у колодці на камері Вілендора клацнув і пролунав скрип завіс.

Я спостерігав за цим, не в змозі повірити вухам, і раз по раз вигинався, намагаючись щось угледіти за широкою спиною капітана гвардії.

А тоді кліпнув, і в наступний момент Вілендор уже радісно гримав Жана по спині, щиро дякуючи, поки той невпевнено просив його не витрачати сили даремно. В той же час королівські гвардійці – вочевидь, Жанові підопічні – один за одним заводили в тюрму найманців.

Здається, коли я моргнув ще раз, намагаючись усе збагнути, Жан відмикав уже мою камеру. Заскрипіла дверка й мені простягнули руку в трішки зношеній шкіряній рукавиці.

— Привіт, Люренсе, — капітан зробив якийсь особливий акцент на імені (немов воно його зацікавило з самого початку) і це привело мене до тями. А то раніше все сприймалося сном. — Настав час рятувати принцесу, за яку ти так відчайдушно бився з принцом Азаром, — хлопець усміхнувся кутиком губ так, немов не сумнівався – у мене все вдасться.

Я вмент сповнився сміливістю й схопився за долоню. Жан потягнув мене на себе, наче пір’їнку. Сильний, паскудник! Хоча що дивуватися зараз – ще при першій «зустрічі» це збагнув.

Коли вийшов за межі тюремної камери, тіло огорнуло таке відчуття, мовби я якийсь інший світ залишив позаду – похмурий, холодний і жаский світ. Нарешті не був його частиною. Нарешті покинув у ньому те, що мене лякало, пригнічувало чи хотіло зламати. Так, нехай воно все назавжди залишиться в тій огидній темній камері.

— Вітаю на свободі, Люренсе, — широко всміхнувся мені Вілендор. Його піднесеним настроєм легко було заразитися.

— Вітаю вас навзаєм, ваша високосте, — я поважно схилив голову і також не стримав іронічного усміху.

На виході з буцегарні стояли королівські гвардійці, кожен з яких стримано кивнув Вілендорові, коли ми проходили повз. Схоже, той шум, який ми з ним чули раніше, був саме від їхньої сутички з найманцями.

— Мій принце, у бальному залі на вас чекає його високість Федел, якраз сьогодні прибув, — доповів Жан, поки ми підіймалися сходами, що вели на вихід із підземелля. Я майже з кожним кроком відчував, як повітря стає свіжішим, теплішим і… вільнішим.

Вілендор зрадів новині, але промимрив щось про те, що дуже брудний. Жан того ніби й не чув, тож продовжив доповідь, коротко розповідаючи про те, як йому вдалося нас звільнити і якою інформацією він устиг поділитися з Феделом.

В той час я замислювався над тим, що би з нами було без цього Жана-Жадана, що робити далі, як поводитися при Феделові і чи встигаю я взагалі врятувати Емілію…

На шляху до залу Вілендор спинився біля першого-ліпшого вікна й дозволив променям передвечірнього сонця торкнутися свого обличчя. Розуміючи щире бажання кронпринца, я мимоволі вчинив так само. Неймовірно приємно було відчути на шкірі сонячне тепло.

А далі – коридор один, другий і ще кілька дверей, останні з яких, наймасивніші, впустили нас до бального залу – того самого, в якому я мав «щастя» грати Азарові на піаніно.

У великих вікнах можна було побачити похмурі будівлі Нарре й клаптики блакитно-рожевого неба, а пурпурова підлога поглинала наші кроки своїми масивними матовими плитами.

Одразу скажу, що не сподівався узріти Федела Фарзу в темному й непоказному похідному одязі, бо всі кілька разів, коли бачив принца, він був у аристократичних шатах. На обличчі не змінився, навіть довжина рудого хвилястого волосся лишилася тою ж, лиш похмуро-блакитні очі здавалися втомленими напруженою подорожжю до Нарре.

Принц саме розглядав один із листатих вазонів у масивному горшку, коли ми увійшли. Почувши кроки, він миттю забув про рослину й усю увагу присвятив прибулим.

Спершу Федел здивовано глянув на мене (мабуть, як на найбільш примітного з усіх трьох) й ледь насупився в нерозумінні.

А тоді «стрибнув» очима на Вілендора й завмер. Хвилину чи дві не зводив із кронпринца приголомшеного його занехаяним виглядом погляду. Відтак стиснув губи, немов стримуючи гнівні слова, які так і норовили прозвучати.

Сам Вілендор тим часом довго не думав і не стояв, як укопаний. Зробив крок уперед, на мить відвів зір і пробурмотів:

— Негоже в такому кепському вигляді стрічати поважного гостя, але я збіса радий тебе бачити, Рудику, — хлопець розкрив руки і… Федел без вагань кинувся до них. Хлопці міцно обійнялися, ледь не до тріскоту ребер. — Пробач, що від мене смердить, — пхикнув чорнявий, а рудий лиш захихотів, погладжуючи його спину.

Спостерігаючи цю картину, я відчув, як на серці теплішає. Та й узагалі – порівняно з сирістю тюрми, в залі було тепло. Але навіть так, розімкнувши обійми з Вілендором, Федел повважав потрібним накинути на худорлявого хлопця свій дорожній плащ. А той у відповідь тільки змучено всміхнувся.

Я провів цю взаємодію принців цікавськими очима й відчув, як кутик губ смикнувся у короткій розгубленій посмішці.

Якраз у ту мить заговорив Жан:

— Якби не принц Федел, не знаю, чи відшукав би я той ключ. Довелося б тоді заробити кілька синців, звільняючи вас грубою силою, абощо, — зізнався хлопець, схилившись до рудого у швидкому поклоні.

— Я знайшов його у одній із Азарових книг. Один-єдиний старий ключ, складно було б не здогадатися, що він відмикає, — Федел м'яко всміхнувся, звівши плечима. Вілендор лиш мовчки кинув на нього вдячний позір.

— Чекай, Рудику, а де твій почет? — вмент роззирнувся старший брат Азара. Пошукав очима якихось лицарів, але, нікого не побачивши, знову спантеличено спитав: — Ти що, без жодної охорони прибув?

Жан витріщився на Федела так, ніби теж лише щойно це усвідомив. А сам рудий ураз набув вигляду людини, яка згадала щось дуже важливе. Покліпав швидко і постукав довгими пальцями по власному зап'ястю, мабуть, від хвилювання.

— Так, без охорони, хоч мої лицарі й наполягали на супроводі. Розумієш, Віле… — провинно почав принц, знітившись під вимогливим зором друга. Але швидко схаменувся, прокашлявся і вже твердіше продовжив: — Я дуже поспішав, і не хотів, аби навіть одна людина мене затримувала… Ай, гаразд, не так. Я справді дуже поспішав. І в такі моменти я жену, наче скажений, от і не хотів, аби через мій поспіх замучилися ще якісь люди. Не турбуйся, я їхав маловідомими стежками, тож на жодних бандитів не натрапив, — Федел стулив очі і самовдоволено склав руки на грудях.

Вілендор стиснув потріскані губи і зміряв друга несхвальним поглядом каламутно-сірих очей.

— Назад я тебе без почту не відпущу, — видав кронпринц тоном, який не підлягає обговоренню.

Та Федел безсовісно захи-хикав від такої серйозності і раптом коротко зиркнув на мене.

— Змушений перечити твоїй волі, Віле, — принц жартівливо вклонився. — Назад я вирушатиму так само, бо потрібно буде гнати галопом – на мене біля Кормера армія чекає. Крім того, буду не геть сам, а з дворецьким принцеси Емілії, — Федел підморгнув мені, від чого я на мить пример. Надто незвично було у завше спокійного принца зріти таку поведінку. Виходить, із давнім другом він по-іншому розкривається. — Жан розповів мені, що Азар забрав її високість, — вмить посерйознів хлопець і я відчув, як у грудях похололо від раптового нападу тривоги, яку до того намагався приспати. — Тож я тим більше повинен їхати до Кормера разом із Люренсом. Самотужки йому буде тяжко, — він спрямував на мене рішучий позір і я так само рішуче кивнув. Думка про те, що буду не сам, додала неабиякої впевненості.

Вілендор спохмурнів, протяжно зітхнув, але передумав заперечувати.

— Тоді гайда збиратися, — натомість плеснув у долоні кронпринц. — Рудику, ти йдеш зі мною до королівського астролога, варто дізнатися, яка хоч приблизно найближчі дні передбачається погода. Жане, ти накажи спорядити коней і припаси в дорогу для Люренса і Федела, — це ж треба – Вілендор командував так невимушено, наче й не сидів кілька тижнів у тюрязі! Зріючи це, Жан м’яко усміхався. — А ти, Люренсе…

— Я маю власного коня, — заявив я, хитнувши головою, мовляв – не треба його для мене готувати. — На ньому ми з принцесою Емілією сюди прибули. Залишили в «Дубовій бочці», тож зараз же піду туди і якнайшвидше приведу його, — висловив я свої наміри і кронпринц твердо кивнув.

Опісля мені дозволили відкланятися. На виході з залу я ледь не стукнувся у зблідлого королівського лікаря. Здається, він біг до принців, аби повідомити якусь неприємну новину. Про що вона була – вже не почув, бо поквапився до Вихора.

Щойно Вілендор заговорив про коней, я одразу згадав про нашого з Мілею друга. І тепер мчав до нього так, як хіба міг на ослаблених ув’язненням ногах. Раз у раз врізався в перехожих містян, перепрошував і біг далі. Був у «Дубовій бочці» лише раз, але доволі непогано запам’ятав цей двір, тож упізнати його серед усіх інших було нескладно.

Через парканадцять хвилин опинившись, врешті, біля потрібних прочинених воріт, я сперся долонями на коліна й натужно відхекувався. Ще й поріз на стегні нив, бо його потурбували рухом. Бігти довелося достатньо довго, тому, навіть із перервами на шляху, зараз від натуги мало нудота до горла не підступала.

Коли старенький конюх уже вів мене до потрібного стійла, я зловив себе на хвилюючому очікуванні зустрічі. Здалося, що сам її факт сильно наблизить порятунок Емілії.

— Погляньте на вашого воронного і висловіть зауваги, якщо такі будуть, — провів рукою бородатий дідусь, щойно ми спинилися трохи віддалік.

Я ступив ще кілька кроків і завмер. Вихор спокійно жував овес і пофоркував; його грива, дбайливо розчесана, м’яко блистіла у жовтому світлі ліхтаря. Дивлячись на коня, я відчув щось таке дивне і щемке, що складно описати словами. Немов на мить перенісся в той час, коли ми з Мілею лише прямували до Нарре, ночуючи в лісах і розмовляючи дорогою про все на світі…

— Привіт, друже, — тихо зронив я, врешті, підійшовши до стійла.

Кінь звів голову й здивовано, привітно форкнув. Навіть моргнув кілька разів блакитними очима, наче не міг повірити, кого перед собою бачить.

— Я прийшов забрати тебе. Емілії дуже потрібна наша допомога, — я погладив Вихора по міцній шиї й несподівано для себе обійняв його. Запах сіна й кінської гриви залоскотав носа. Воронний потерся головою об мою спину й тихенько заіржав. А після ще й ногою тупнув – схоже, був готовий відкласти ніжності на потім і рушати хоч зараз. Саме такий настрій мені і був потрібен.

Відсахнувшись, я звернув увагу на відполіровану збрую, що висіла поруч і моргнув раз-другий, не вірячи власним очам. Купували ми з Мілею її явно не в такому чудовому стані.

— Ви стільки заплатили, що гріх було не вичистити все до блиску, — склав мозолисті руки на грудях старий конюх.

Я щиро подякував чоловікові, на що той лиш широко завсміхався. Відтак спорядив збрую на Вихора й вивів його зі стійла. Лишень вийшли за межі «Дубової бочки», кінь весело зацокав копитами по бруківці. Я збагнув, що вести його всю дорогу буде довго (та й сам ледве ноги волочу), а тут ще й сутеніти починає, тож зупинився і поцікавився у воронного, чи не проти він буде пробігтися вулицями Нарре.

Той кілька разів завзято постукав копитами й форкнув, даючи таким чином однозначну відповідь. Тому я осідлав Вихора, схопився за повіддя й поплескав коня по шиї. А тоді пригнувся і пришпорив його, направляючи в потрібну сторону.

Диліжансів на дорогах їздило небагато, тому хоч деякі пішоходи й вигукували нам навздогін якусь нецензурщину, бігти було весело. Прохолодний вітер дув в обличчя, кров шуміла у вухах, серце шалено стукотіло що в мене, що у Вихора, рани періодично тьохкали, руки міцно трималися за шкіряні віжки і я відчув, як із глибини грудей виривається сміх. Дитячий такий, бешкетний. Я не стримав його і тепер в очах перехожих мав вигляд ще більшого хулігана, ніж раніше.

Палацу дісталися за лічені хвилини. Королівські гвардійці, які стояли біля входу на його територію, ледве встигли відчинити перед нами браму. Я крикнув їм: «Дякую, хлопці!» і, промчавши по брукованій доріжці в саду, спинив коня лише біля стаєнь.

Заскочив із сідла, від чого ослаблі ноги мало не підкосилися, і подякував другові за енергійну пробіжку.

— Ого, — присвиснув Федел, щойно я завів Вихора всередину.

Як виявилося, двоє принців перебували там і про щось теревенили. Крім того, Вілендор уже встиг помитися, зачесатися, вдягнути типовий принцівський аристократичний одяг (хоч втома і змарнілість на його обличчі нікуди не зникли) і зараз тримав на руці великого чорно-білого орлана.

На мить я усвідомив, що спершу ледве упізнав кронпринца, а тоді всю мою увагу привернув птах. Такого красеня справді хіба принци чи королі можуть у себе серед улюбленців мати. Раніше бачив його лише у клітці й тепер було зрозуміло, чому він постійно в ній сидів.

— У тебе вельми породистий і дужий кінь, Люренсе, — Федел тим часом повільно ходив навколо Вихора й уважно оглядав його. — Даси проїхатися верхи?

— Лише якщо він захоче, — усміхнувся я кутиком губ і багатозначно перезирнувся з жеребцем.

Федел гмикнув і промовчав – певне, зрозумів це як натяк на те, що кінь норовливий. Не те, щоб воно так не було, але… я трохи інше мав на увазі.

Вілендор же, наче нас у стайнях і не було, про щось тихо говорив зі своїм птахом. Мов зі старим другом, якого хотів заспокоїти і запевнити, що більше не залишить його на самоті.

— Можна орла погладити? — несподівано вирвалося в мене. В ту мить уже передав віжки Феделові, який ще щось замислено бурмотів про Вихора й був не проти завести його у стійло.

Вілендор глянув на мене здивовано, ніби щойно зауважив, і всміхнувся.

— Це Стилет. Можеш його грудку погладити, але повільно, — мовив він, вільною рукою запрошуючи мене підійти ближче.

Я заворожено дивився на хижого птаха й акуратно підніс до нього долоню. Той глипнув у саму душу жовтими очима й зненацька вереснув, від чого мені мало серце не стало. Аж схопився за нього з перестраху.

— Господи!.. — прошепотів я, чуючи, як у грудях калатає.

Кронпринц засміявся.

— Він із тобою привітався, — пояснив молодик. І кивком запропонував ще раз спробувати торкнутися свого пернатого друга.

Я, з іще більшим страхом ніж раніше, обережно підніс руку й погладив м’яку чорно-білу грудку. Більше вересків не було. Орлан лиш посмикував крильми й зиркав на господаря, поки я, наче заворожений дорогою іграшкою хлопчисько, спостерігав за ним.

Опісля Вілендор прослідкував за мімікою Федела, який кивав сам собі, все ще споглядаючи Вихора, і підійшов до кінського стійла.

— Люренсе, на озері передбачаються бурі, отже краще весь шлях долати суходолом, як Федел і планував із самого початку, — повідомив він. — І з таким чудовим конем дістатися до Мелаара має бути нескладно. Швидко бігти він точно уміє, — Вілендор захоплено поплескав Вихора по шиї і той якось гордовито фиркнув.

На мить мені стало цікаво, як би його емоції передала Міля. Зрештою, кінь точно мав що сказати про цих двох принців, а надто після того, як вони його порозхвалювали. І тоді ж у грудях занило від незнання того, як там моя бешкетлива принцеса…

— Що ж, коні і припаси для них готові, — виснував Вілендор, ніжно погладжуючи Стилета по голові. — Залишилося хіба вершників підготувати.

— Ну я-то готовий, — звів плечима Федел. — А от ти, Люренсе, іди збиратися. І обов'язково помийся, аби не підхопити якусь хворобу по дорозі. Та й взагалі… — принц демонстративно затулив носа й зміряв мене недвозначним поглядом.

Я лише те й зміг, що насупитися і нюхнути себе. Не настільки вже й смердів, йой!.. Думаю, від Вілендора запах був гіршим, але ж цей рудий навіть не погидував обійнятися з ним!.. Хоча що говорити – де для нього я, а де Вілендор?

— Тоді я поспішу, — схилився у швидкому поклоні й рушив на вихід зі стаєнь. Наостанок до моїх вух долинули слова кронпринца про те, як сумно, що Федел щойно приїхав і вже завтра їде. Згадавши про Жана, який був чистою реінкарнацією найкращого друга, я повністю зрозумів почуття Вілендора. Були б обставини інакшими, залишився б тут і більше би дізнався про Жана. Про дитинство, про перші закоханості, і про ті його сторони, які в рідному світі мені ніколи не доводилося зріти…

*****

— Ну, все не так вже й погано, хлопче, — підсумував лікар, примружено оглядаючи мої порізи на передпліччі і стегні, що їх на «згадку» залишив Злюка. Дірочки від трояндових шипів, між іншим, гарно гоїлися, але сліди від них, мабуть, зостануться.

Ми сиділи на ліжку в кімнаті. Я якраз уже встиг помитися, і всі рани, подряпини й синці тепер були помітними, наче кров на снігу. На додачу ще й у дерев’яній минниці парив ноги, бо після студенючого «ліжка» в тюрмі хотілося пересвідчитися, що не почну кашляти чи чхати (не кажучи вже про щось серйозніше).

— Хіба що, — відвернув мене від думок старий, — шрами залишаться, — він засопів, старанно пальпуючи порізи, поки я міг лише морщитись від болю. — Варто було їх зашити, коли свіжі були, але що вже вдієш, — звів плечима лікар і взявся мастити ті якоюсь трохи пекучою зеленавою маззю. Ранки від шипів чоловік також позамащував, а опісля передпліччя і стегно забинтував, доволі туго затягнувши. Порадив не навантажувати їх зайвий раз і, вислухавши наостанок щиру подяку, вийшов із моєї скромної кімнатки.

Я глухо лайнувся, оглянувши себе. Справді не думав, що треба було на ті порізи шви накладати, вони не здалися настільки глибокими. Та я, зрештою, не лікар, аби знати напевно. Ха, зате тепер матиму бойові шрами.

Допаривши ноги, я вдягнув теплі шкарпетки, які мені раніше приніс Жан. Натрапив на нього, коли грів воду на кухні, і хлопець запитав, чи маю я якийсь теплий одяг, бо ж осінь стає дедалі холоднішою, а нам із Феделом ще й спати під зорями доведеться.

І от, не встиг я після того прийти в кімнату, як на ліжку лежав доволі легкий шерстяний плащ, светр, що нагадував гольф, штани з трохи цупкої грубої тканини, і вовняні шкарпетки. Ще й лікар чекав біля дверей, хоча не те, щоб я планував мати в нього огляд.

— Цей Жан, — усміхнувся я сам собі, приміряючи одяг. Вбрання було трішки повеликим, бо статури в нас із хлопцем різнилися, але для подорожі цілком годилося.

Перевдягнувшись назад у легку сорочку зі штанами, я взявся збирати речі. Почав зі свого добра, а тоді згадав про кімнату Емілії. Зайшовши туди, завмер на порозі і бігав збентеженим поглядом по ніким не торкнутих речах. Серце мені стислося від величезної порожнечі, яка панувала в тій маленькій кімнатці. А хоча, мабуть, порожнеча була лише в моїх грудях.

Схопивши речі, які повважав, що Міля буде рада бачити (зокрема її хустку), я швидко вийшов геть.

Загалом особистих набутків було небагато, більшість потрібного і так візьму вже перед самим від’їздом, але… Найголовніше знайшов лише тепер. Шкода, що не тоді, коли біг рятувати Мілю з Азарових лап.

Я сперся попереком на підвіконня й у світлі самотнього канделябра розглядав міцно стиснений у руці короткий меч. Деновий подарунок. Трохи запізно згадав, що сховав його під ліжком. Якби після розмови з Морісом я не помчав стрімголов рятувати Мілю, а зайшов до кімнати й узяв меча з собою… все могло бути геть інакше. А так, я не лицар, і ще не виробив звичку згадувати про зброю в першій кепський ситуації. Та й емоції тоді завадили, настільки накрили мене, що єдиним бажанням було побачити Емілію й дізнатися, чи не поранена, бува, вона…

Я сумно захихотів і поклав меча поряд із напівпорожнім речовим мішком. Саме в той момент у двері постукали.

— Ходи вечеряти, — пролунав по той бік теплий Жанів голос.

Я вийшов у тьмяний коридор і усміхнений капітан зустрів мене з шарфом у руках.

— Тримай, його теж візьми. А то ще, поки бігтимете з Феделом на конях, голову тобі надує. Вітри останніми днями досить холодні.

Розгублений я незчувся, як хлопець обмотав тим шерстяним чудом мою шию.

— Боже, та не треба. Це вже якось занадто, — почав віднікуватися я, знімаючи аксесуар. Бігме, якось ніяково зробилося – вбирає мене, наче дитя матір.

— Я не бог, я Жан. А шарф назад не прийму. Ти мені за нього ще подякуєш потім, — капітан чванливо склав руки на грудях.

Я поблажливо всміхнувся й мить дивився на нього поглядом а-ля: «ти серйозно?», а потім видав смиренне «Гаразд-гаразд» і залишив шарф у кімнаті, разом із іншими теплим одягом.

Коли ми вже крокували до їдальні, Жан мав вельми задоволений вигляд. А я позиркував на нього й не міг надивуватися. Жадан також був турботливим, але не мав звички тепло вдягати когось із ніг до голови…

Щойно подумав про це, зловив себе на усвідомленні, що мені подобається не лише схожості цих двох хлопців знаходити, а й відмінності теж.

— Слухай, Люренсе, — мовив знічев'я Жан, перервавши мої думки, — я говорив із принцом Феделом про твоє ім'я, і він нарешті вивів мене на квітку, назву якої воно мені нагадує! — хлопець глянув на мене з веселими іскрами в каро-зелених очах.

— Та? І що ж це… за квітка?.. — боязко спитав, відчуваючи дежа вю й боячись знову потонути у спогадах про Жадана. Він тоді сказав, що воно схоже на…

— Ранункулюс! — Жан переможно засвітив зубами.

Еге, на ранункулюс. Хоча я завжди казав другові, що не може того бути! Що мій псевдонім нічим не схожий на це слово, на назву цієї квітки! Як же це дратувало!.. А він лише реготав і потішався з мого обуреного пихтіння.

Добре, що хоч моє справжнє ім'я не асоціював собі з чимось, геть на нього не схожим. Втім, даний псевдонім став мені настільки звичним, що відчувався як рідний, не соромно було й посперечатися через нього з другом-потішником.

Та цього разу я придушив вигук «Серйозно? Який ще “ранункулюс”?!» у самому зародку і видавив посмішку. Не буду ще й із цим Жаданом про це перечитися, вистачить із мене.

— Маєш такий вираз обличчя, ніби ти лимона з'їв. Що, не згоден зі мною? — бадьоро крокуючи поруч, Жан продовжував шкіритися й не зводив із мене очей.

— Та ні, згоден, згоден… — пробурмотів я, уникаючи його погляду, й мимоволі запхав руки в кишені.

В наступну мить Жан розсміявся, аж голову закидаючи, немов випустив сміх, який весь час придушував, і сперся ліктем мені на плече.

— Не вмієш ти брехати, квітковий дворецький, — хихотів капітан, а я забув як дихати, коли до носа на мить проник запах червоної смородини й дозрілої пшениці. Його запах. Серце стислося від щемкого усвідомлення – цей хлопець навіть пахне як Жадан.

Та потім цей аромат різко перебився запахом заліза від наплічників, шкіряних рукавиць і свіжого поту. Саме тоді ми вже дійшли до харчівні й усе це витіснили пахощі свіжої їжі.

У приміщенні виявилося тепло й затишно. По кутах і біля деяких крісел (а чому це ослони замінили ними?) стояли високі канделябри, у казанках на печах ще щось булькотіло, за невеликими вікнами панувала осіння ніч, а за столом… сиділи Федел із Вілендором.

Га? Як ці царські особи не погордували тут опинитися? Ні, ну я підозрював, що вони не настільки пихаті, як можна подумати, але на таке не сподівався…

Зустрівшись відверто здивованими очима з Феделом, я кивнув, і отримав безпристарний кивок у відповідь. Немов нічого незвичайного й не відбулося.

— Як же я зголоднів! — заявив Жан, сідаючи поруч із Вілендором. Мені дісталося місце навпроти нього. На столі парували тарілки з печеною кукурудзою і морквою, курячою грудкою у вершковому соусі і пшеничною кашею. Я відчув, як у животі запекло від голоду й узявся за ніж. Зазвичай їв тут, не дивлячись за манерами, але в компанії принців варто би бути культурнішим.

— Незвично вечеряти у їдальні для слуг, — зізнався Вілендор, цікаво роззираючись по боках, наче був тут лише вдруге за життя. Я тоді ж відклав ніж, вирішивши, що краще почати трапезу тоді, коли до неї приступлять блакитнокровні.

Жан спохмурнів і провинно почав:

— Вибачте, це все тому, що я позвільняв більшість челяді. Нікому було розпалити камін у королівській їдальні, тож там було б надто холодно…

— Не переймайся, — байдужо перебив його Федел, і мудровано махнув зап’ястям, у яке вже взяв виделку. — В цієї їдальні є свій – особливий шарм.

Жан збентежено всміхнувся, мабуть, не певен, як має реагувати. Вілендор же хи-хикнув із принцової невимушеності і взявся за їжу. Я зробив те саме, бо ще мить, і шлунок у вузол би скрутився – від сніданку і крихти в роті не мав.

Якийсь час усі мовчали й чутно було лише потріскування дров у печі, поскрипування дерев'яних стільців, дзенькіт виделок із ножами і верески самотніх птахів за вікнами.

— Так прикро, що не можу вирушити до Мелаара з вами, — зітхнув Вілендор, беручись за чашку з пахучим імбирним чаєм.

Я теж уже відсунув свою тарілку й відпив чаю, який легенько пощипував язик. Тішило, що це саме імбирний – після днів у холодній буцегарні про імунітет варто було подбати. А то злягти з застудою на шляху до Кормера було б украй кепсько.

— Віле, як би не було сумно, та твого батька скоро не стане… — тихо почав Федел. — Хтось же має стати на чолі Іверуса, коли прийде ця мить. Жан сам не впорається, не його вчили бути королем, — принц потягнувся через стіл (благо, той був неширокий) і поклав свою долоню поверх Вілендорової. — От владнаєш усі справи, наведете з Жаном порядок із найманцями, і спокійно приїдеш до Мелаара. А з Азаром ми поговоримо, і до твого прибуття він уже буде найслухнянішим молодшим братом.

У пункт зі Злюкою я особисто мав наміри втрутитися, але загалом – плани у Федела були ого-го. Вілендор на них коротко всміхнувся і продовжив пити чай. Рудий принц зиркнув на Жана й твердо кивнув. Мабуть, це означало, що він повністю на нього покладається. Той стукнув себе кулаком по грудях.

Я ж мимохідь згадав «виховну годину», яку проводив для Моріса, і затямив: для принцика потрібна така ж, хіба в кілька разів жорсткіша.

— А, — спам’ятався Федел. — І не думай ще раз умовляти мене взяти з собою якихось лицарів. Тобі з Жаном вони будуть значно потрібніші, коли найманці повернуться, — він із виглядом знавця помахав пальцем. — Тоді ми з Люренсом зможемо спокійно вирушити до Кормера і я не переживатиму за тебе зайвий раз, — принц поважно попив чаю, на мить заплющивши очі, мовляв: «більше цю тему не підійматимемо».

— Ха-ха, поки зі мною є Жан, байдуже, скільки маю воїнів – можеш не хвилюватися, — запишався другом дитинства Вілендор, і всі троє хлопців засміялися.

Я ж зиркнув на них крадькома, вдихнув аромат чаю, сперся на спинку крісла, прикрив очі і спробував запам’ятати цю комфортну мить назавжди.

*****

Як ліг перед сном у ліжко, я повністю прочув усю втому від останнього тижня. Вона звалилася на мене м’яким, але всеохопним тягарем. Далися в знаки ночі на кам'яній подобі діжка в тюрмі. Тому спав я, мов убитий. І без допомоги Жана у потрібний час точно б не прокинувся.

Капітан без стуку увірвався в кімнату та здер із мене ковдру. Та-а, методи побудки в нього армійські (не дивно, це ж капітан королівської гвардії). Я мимоволі аж ностальгію зловив, бо в селі у бабусі, куди ми з Жаданом разом їздили на літо, кращий друг так само зранку міг забігти в хату й отак безпардонно будити мене. Ех, дитинство…

В будь-якому разі, на світ лише займалося, але я з Феделом уже були нагодовані й зібрані, і (трохи невиспані, та хто питає?) разом із кіньми стояли перед виходом із території замку. Жан, одягнений у смарагдово-срібний мундир, і Вілендор, у нічній сорочці з ошатним шерстяним плащем на плечах, ясна річ, вийшли нас провести.

Федел із кронпринцом, мабуть мали ще щось обговорити, тож відійшли в бік саду, а ми з Жаном залишились удвох. Лише здалеку спостерігали за принцами, які бродили брукованою доріжкою. Вихор і кобила Федела тим часом паслися обабіч від нас.

— Коли б цей рудий сюди не приїхав, вони не можуть наговоритися, — звів плечима Жан, мабуть, зауваживши, що я не зводжу з хлопців очей. — Іноді аж заздрісно стає, — по-дитячому надув губи капітан, — бо я з Вілендором якось не можу так багато балакати, завжди більше слухаю – про що б то не було, він дуже цікаво розказує.

— Ну ви ж із принцом Феделом різні, це нормально, — примирливо зітхнув я, пригадуючи, як у наших із Жаданом розмовах він також більше слухав. — Зате ти знаєш Ві… принца Вілендора з дитинства, а його високість Федел – ні, тут уже він може тобі заздрити, — підморгнув йому я.

— Знаю-знаю, — махнув рукою капітан. Ми знову перевели зір на тих двох молодиків у саду.

В якусь мить зірвався вітер, поздирав зі старого клена жовте листя й, у несміливих променях ранкового сонця, проніс його прямо над головами принців. Хлопці здивовано за тим задивилися й розсміялися. Той самий вітер розвіяв їхній сміх по всьому саду.

— Просто… — видихнув Жан, тужливо усміхнувшись. — З самого дитинства Вілендор нікого з друзів не мав, хіба мене. І відколи в нього з’явився ще й Федел, я припинив почуватися особливим, чи що… Ай, дурню якусь мелю, — цокнув язиком капітан, зім’явши русявого чуба, який під світанковим світлом переливався міддю.

— Розумію тебе, — сумно всміхнувся я, глянувши хлопцеві в очі. — Насправді ти радієш за нього, я певен. Просто ще не звик, що є ще хтось, хто знає, наскільки він чудова людина, — я звів плечима й продовжив спостерігати за принцами. Не міг би говорити про це так спокійно і впевнено, якби сам не мав того ж досвіду з Жаданом. Не лише я один із ним дружив – з часом навколо нього зібралося чимало людей, і попервах я почувався так само, як зараз Жан.

На хвилину запала тиша. І тоді він погодився:

— Мабуть, так воно і є, — хлопець розворушив неслухняну чуприну. — Цікавий ти, Люренсе. Ми мало знайомі, але ти так добре мене розумієш, — гмикнув він, а я мимоволі ще раз стенув плечима, не бажаючи те якось пояснювати. — Дякую, що допоміг мені зрозуміти власні почуття, — Жан несподівано плеснув мене по спині. Добре, що я побачив це периферією і був плюс-мінус готовий, інакше би конкретно похитнувся.

— Це тобі дякую, що звільнив, і що теплий одяг позичив, — смикнув я на собі светр.

— Ой, не починай! Я просто не знав, як іще можу перепросити за те, що вирубив тебе й притягнув у тюрму, з якої ж сам і звільнив, аха-ха-ха!..

Ми з Жаном розреготалися. Аж коні попіднімали голови й цікаво зиркнули на нас. Крадькома глянувши на капітана й спостерігаючи за його сміхом, здається, я вперше зауважив, як завдяки йому заповнюється залишена Жаданом порожнеча.

— Не треба перепрошувати, хіба не казав? — відсміявшись, зітхнув я. — Але… чи можна попросити тебе про дещо?

Я схвильовано глянув на Жана й почув, як серце вмить прискорилося. Думав про це прохання ще відтоді, як збагнув, що цей хлопець є реінкарнованим Жаданом, і при тому щоразу почував незрозумілий трем і хвилювання.

— Звісно, — широко всміхнувся Жан.

— Тоді… — я відчув, як у горлі все сохне й закашлявся. Ще й пальці сплів у замок й почав мнути їх від нервів, уникаючи зацікавленого погляду капітана. Мій голос зазвучав несміливо, наче в боязкого першачка на шкільній лінійці: — Можна з тобою обійнятися?..

— Обійнятися? — перепитав здивований капітан. — Думав, грошей якихось попросиш, ще один светр, чи ще якусь корисність, а ти, — розчаровано махнув рукою він.

Та не встиг я обуритися на таку відповідь, як мене загребли в міцні, теплі обійми. На секунду завмер, не в змозі збагнути, що це справді сталося, а відтак що є сили обійняв хлопця у відповідь. Так незвично було від того, що цей Жадан такий статний і сильний – справжній воїн.

Мимоволі я відчув болючий комок у горлі й замружився, випускаючи з-під повік раптові сльози. Ще й цей ніжний запах порічок і пшениці добивав мене… Але коли емоційна стійкість готова була здати позиції, я просто подякував богові (якщо такий ще існував тут) за цю чудову можливість обійняти найкращого друга, і сум моментально відступив.

— Ти що, плачеш там? — Жанів голос біля вуха витяг мене зі щемких помислів.

Відсахнувшись, хлопець взяв мене за плечі й насуплено оглянув явно трохи почервонілу фізіономію.

— Ну що за плаксивий дворецький, їй-богу, — похитав головою Жан. — Що у твоїй голові коїться, раз тебе у плач так часто кидає? — він вимогливо звів брову і спостерігав, як я витираю обличчя рукавом.

— Ой, та нічого, — буркнув я, починаючи хихотіти з його серйозності й насупленості. — Просто це все ти, Жа…

Мої слова заглушив подув вітру і шелест листя на деревах. Тоді ж до нас підійшли Вілендор із Феделом, перепрошуючи за затримку. Тож ми з рудим принцом взялися вдягати речові мішки на спини й сідлати коней, аби більше не гаяти час. Жан збентежено випитував у мене те, що не зміг почути, але я лиш усміхнувся і ще раз подякував за все, що він устиг зробити.

Відтак Вілендор побажав нам щасливої дороги, тепло всміхнувся Феделові, і ми вже на конях вийшли за територію палацу. Кронпринц із капітаном залишилися стояти за брамою і проводжали нас поглядами.

Я ні разу не хотів обертатися, бо знав, що це буде надто боляче – усвідомлення, що ми з Жаном невідомо, чи взагалі знову побачимося ножем впиналося мені в серце. Але…

Я згадав одне побажання, яке думав, та не встиг висловити цьому хлопцеві. Заради нього й розвернув Вихора і зупинився. Ми тоді ще недалеко відійшли, тож Жан мав би мене почути.

Федел же з нерозумінням глянув на мене, але нічого не сказав.

— Жа! — крикнув я, приклавши до рота долоню. Побачив, як хлопець стрепенувся від несподіванки. Чомусь із того стало смішно, тому мій голос пройнявся радістю: — Сподіваюся, цього разу ти знайдеш кохання, яке хотів пізнати!

Навіть із відстані я побачив, як злетіли вверх його брови. Не дуже розчув, але опісля він, нібито, сказав щось про те, який же я все ж таки дивний хлопець.

А тоді усміхнувся і, завзято махаючи рукою, вигукнув у відповідь:

— Уже два роки, як знайшов! Вона прекрасна! Але дякую за побажання, аха-ха-ха! — Жан світився від щастя, а я стискав у пальцях віжки й міг поклястися, що, попри осінь надворі, у грудях розцвітає весна. — Приїжджай сюди ще раз, Люренсе, і я вас познайомлю!

Жан знову засміявся і я не встиг збагнути, як підхопив його сміх. Це ж треба, бажати того, що в нього вже є!

— Гаразд! Приїду! — гукнув я наостанок і, ще мить подивившись, як найкращий друг широко всміхається, розвернув коня.

Вихор бадьоро форкнув, переймаючи мій настрій, і я поплескав його по шиї.

— А ви з Жаном швидко подружилися, — Федел м’яко всміхнувся мені, а його біла кобила заіржала, наче задобрюючи це.

— А то, — кивнув я, світячи зубами. — А тепер нумо рятувати принцесу Емілію!

Я завзято пришпорив коня і він спершу алюром побіг поміж диліжансами, а тоді ледь у галоп не пустився, дзвінко цокаючи копитами. І поки вітер із міським гулом шуміли у вухах, я зловив себе на тому, що, на фоні всіх тривожних подій у Нарре, давно не мав настільки піднесеного настрою. І сто років не почував радісного очікування зустрічі з людиною, із якою щойно попрощався.