Я і її непосидюча високість

Музичний супровід:

Nightcall & Nocturne – Where souls linger

Kalandra – Mørke skoger (extended)

RØRE – Voss

Nathan Wagner – Innocence

Jubah Earl – Before the dawn

Злата Огневич – Що б там не сталося

Голова періодично тьохкала болем, тож ми з Вихором їхали доволі неспішно, набираючи темп поступово. Очі пекли від вітру, сліз і від усього іншого, але я боявся моргати надто часто, щоби раптом не заснути. Адже повіки за останні хвилини їзди страшенно обважніли й так і просилися стулитися. Але хоч ознак лихоманки в себе не помічав, мабуть, бо стали надто незначними.

Скачучи по освітленій блідим уранішнім сонцем дорозі, я почав ловити себе на думці, що вже колись їхав цим шляхом. Або йшов. Але тоді надворі панувала ніч і все навколо було зеленішим.

Поки Вихор перейшов на швидкий крок, аби відпочити від бігу, я взявся збентежено роззиратися.

І тоді угледів, що справа вдалині, поміж малолистими деревами, щось червоніє.

— Закинута церква… — прошепотів, здаля угледівши знайомі вікна, які визирали з-за почервонілого плюща. Вона зовсім не змінилася. Стояла там і немов запрошувала до себе, щоби такі сентименталісти як я знову пережили в її стінах щось щемке і тепле, щось, за чим сумують.

Неописанна емоція зародилася в моїх грудях і стала клубком у горлі. Згадалися найліпші миті, які ми з Мілею провели в тій будівлі. Попри свою пошарпаність, занедбаність, і обставини, за яких ми були вимушені там переховуватися, вона запам’яталася одним із найприємніших місць.

Дерева неспішно промаювали повз нас із Вихором, поки дорога вела вперед, щохвилини віддаляючи покинутий храм. Він залишався позаду, як минуле, в яке ти ніколи не повернешся, яким би прекрасним воно не було. Всередині щось кричало спинитися і завітати туди, освіжити спогади, але я з усіх залишків сил супротивлявся. Просто дивився на облуплені стіни та вікна, побиті вітражні шибки яких, разом із багряним плющем, зяяли, наче відкриті рани… і не міг відірвати від них захопленого ностальгією погляду.

А тоді повільно кліпнув і світ навколо поплив, закрутився, змінився. Засяяв яскравим обіднім сонцем, заграв барвами зеленого лісу, запах п’янким ароматом дикої троянди і… кураги.

— Не спіймаєш, не спіймаєш, Люренсе! — бігала навколо храму Міля, іноді шпотикаючись об свою жовтяву сукенку.

Я моргнув ще раз і вже мчав за непосидючим дівчиськом, намагаючись його наздогнати. Раз у раз вибігав за кут будівлі, майже хапаючи принцесу за руку, та вона щоразу встигала ухилитися й лиш хихотіла потішно. Я не усвідомив, як сам почав сміятися. Розвіяні теплим вітерцем пелюстки цвіту дикої троянди, чи то пак шипшини, літали навколо. А в небесній блакиті курликали журавлі.

Я вмить замовк і спинився. Звів голову вверх і уздрів у небі великий журавлиний ключ. Птахи відлітали в теплі краї й видавали тужливе курлюкання, яке незрозумілим тьохканням проштрикувало мені серце.

— Еміліє, а хіба надворі не весна? Чому вони летять у вирій зараз? — розгублено спитав я в принцеси, яка несподівано опинилася поряд. Неспокійний вітер метав її довгим розпущеним волоссям на всякі боки.

— Весна? Ні, зараз осінь, — дівчина безпристарно глянула на мене.

— Але ж шипшина не цвіте восе… — я затнувся, побачивши за спиною Мілі лиш сухе колюче галузяччя. Жодних квітів на ньому не було. Перелякано озираючись, угледів, що дерева навколо враз змінили кольори на жовтогарячі, а плющ на церкві почервонів.

— Тобі вже час, Люренсе, — прошепотіла Міля, зазирнувши в очі. Проникливим поглядом немов намагалася торкнутися самих надр моєї душі.

Я ще раз почув журавлів і глянув на похмуре небо.

— Ти не маєш зараз тут бути, тебе чекають в іншому місці…

Ніжний голос коханої поглинуло знавісніле гудіння вітру і я, знову озирнувшись, уже нікого поруч не побачив. Природа зблякла, потемніла і зникла. Запах кураги щез, натомість чітко відчувся металічний присмак у роті.

А тоді світ вибухнув сліпучим сяйвом, різким болем, що хруснув у нозі, і до вух прорвалося стривожене кінське іржання.

Я збагнув, що широко розплющив очі й не можу дихати. Бандана налізла на лице, а шарф замотався навколо шиї й голови так, немов хотів задушити мене. Бік живота нив, наче я вчора надто захопився гімнастикою і потягнув його, а ліва щиколотка пульсувала й пекла від болю так, ніби в неї хтось гарячого ножа запнув.

Панікуючи наче навіжений, я розмотав злощасну тканину і скинув бандану. Лише тоді збагнув, що звисаю з Вихора догори дриґом і хапаю повітря, як викинута на берег риба. Головою я торкався мокрої придорожньої трави, а однією з ніг застряг у стремені. Мабуть, добряче вдарився об землю, бо макітра тріщала при найменшому поруху.

Кінь же стояв нерухомо й блимав на мене втомленими блакитними очима. Не сумніваюся, що друг пробував розбудити мене, коли помітив, що звалююсь із сідла, але виснаження й недосип надто сильно вчепилися в мою хворобливу свідомість, аби йому це вдалося.

Глухо лаючись на чім світ стоїть, я зробив спробу звестися на лікті. Вдалося не з першого разу, бо руки дрижали, наче в старого діда. І коли потягнувся до ноги, аби витягти й оглянути травму, від литки й до сідниці її пройняла судома. Я натужно застогнав, упинаючись пальцями в задерев’яніле стегно і відчуваючи, як на чолі виступає піт. На кілька хвилин ця зараза навіть змусила забути про ріжучий біль у щиколотці.

Але однаково відчув його сповна, коли спазм поволі минув, я сів затерплою дупою на холодну траву і ногу таки вдалося витягнути. Не зміг плавно спустити її, тому загарчав наче вовк, коли стопа стукнулась об землю.

Щоб не обезтяміти від болю, посидів спокійно кілька хвилин, стримуючи сльози й прислухаючись до власного швидкого дихання і курликання журавлів у небі.

Збагнувши, що птахи пролітають десь поблизу, подивився догори, але поміж гілок нікого не побачив, навіть удалині. Розгуба накрила мене з головою. Прокручуючи перед очима сцену біля закинутої церкви, не міг зрозуміти – це було сном, чи спогадом із минулого, бо у свідомості все перемішалося. Час розтягнувся і викривився. Відрізнити вчорашній день від сьогоднішнього стало майже неможливо. Скільки ми з Вихором насправді бігли? Цілу ніч? День і ніч? Два дні?..

Відчуваючи, що гострий біль у щиколотці змінився пульсивним тупим, я виснував, що вона вже тіршки заспокоїлася. До скреготу стиснувши щелепи, обережно зняв чобіт і ще раз вилаявся. Ой, кепсько. Фортуна явно відвернулася від мене, раз так сильно розтягнув сухожилля із м’язами. Хоча, може навпаки – пощастило, що це не вивих? Чи що я взагалі собі нічого не зламав?

Відсуваючи саркастичні помисли подалі, дотягнувся до бандани. Пригадав, як треба перев’язувати подібну бідосю, бо вже колись мав із тим справу; прикинув, як зробити це невеличкою банданою замість бинта, і взявся до справи. Іншого виходу і так не мав.

Коли обмотував ногу, холодні задубілі пальці тремтіли й ледве слухалися. А шкіра на щиколотці розчервонілася й пашіла жаром, наче під нею тліла грань. Біль майже викликав блювоту, вузлом скручуючи порожній шлунок; у голові паморочилося. Але я зціпив зуби й перев’язував суглоб так туго, як було потрібно. Опісля витер зі щік сльози, які ринули від болю, і запхав ногу в чобіт. Із банданою і набряком вона ледве влізла, та й без крику не минулося, але босоніж іти чи їхати було б дурістю.

Відтак я тріпнув шарф від дорожнього пилу й трохи поспіхом замотав його навколо шиї. І, нарешті, ухопившись мозолястими пальцями за холодне стремено, благо, що Вихор стояв поруч, спробував підвестися. Вийшло небіда, бо переніс усю вагу на здорову ногу, і вирівнявся якраз тоді, коли від натуги її вже хотіла схопити судома.

— А тепер якось треба сісти верхи, — пробурмотів собі, майже фізично відчуваючи, як від однієї думки про це підупадаю на силі.

Вхопився за луку сідла, поставив праву ногу в стремено і вкрай відчайдушно спробував піднятися за допомогою рук. Але яке там! Вони були надто слабкими, або ж я був надто втомленим.

Тоді взявся по-нормальному: відштовхнувся травмованою ногою від землі, але не зміг перекинути її через круп. Біль штрикнув у щиколотку, немов стилет, і в очах на мить потемніло й запекло від сліз. Ще й залазити з правої ноги мені було незвично, бо ж завжди робив те з лівої – це також зіграло свою роль.

Ще кілька разів силкуючись осідлати Вихора здебільшого за допомогою рук, я лиш захекався і ще більше знегоднів. Усе тіло проймав нещадний трем, а дихання збилося. Я витяг ногу зі стремена, поки за неї не вчепився спазм, сперся передпліччями на сідло і прочув жахливе ниття у грудях.

— Дідько, — шепнув собі під носа голосом, який погрожував зірватися, поки у вухах безнастанно гуділа кров. Очі защипало і я тихо заплакав, як людина, яку поглинає розпач і втома від постійної боротьби.

Сльози крапали на запорошену дорогу, схлипи здригали плечі, і я знав, що нікому ніколи не зізнаюся про дану мить, нізащо не розкажу про цю слабкість. Знатиме лише Вихор, який потягнувся до мене й почухав головою спину, наче пробував підбадьорити. Навіть ухопився зубами за комір плаща і потягнув ближче до себе. Я шморгнув носом, обережно відштовхнув коня і пролебедів: «все-все, припиняю».

Придушивши нові пориви плачу, я видав швидке «фух». Затрусився, передчуваючи, який біль доведеться зараз витерпіти, і знову вклав стопу в стремено. Міцно схопився за луку. Замружився, переніс вагу на здорову ногу і все одно трішки відштовхнувся травмованою від землі. Щиколотку хтось наче різонув, із очей знову виступили сльози, але я все ж перекинув її через кінський круп і обережно всунув у друге стремено.

Врешті вмостився у сідлі, навіть не помічаючи, як пече натерта при їзді шкіра і калатає серце. Ніби вже звична для мене дія, але зараз відчувалася як перемога в запеклій битві. Я захекався від зусиль і зненацька був захоплений тихим сміхом, а тоді й нападом кашлю. Віддихавшись, облизав змочені слиною смажні губи й жадібно випив із бурдюка залишки води. З розчаруванням зазирнувши одним оком у нього і пересвідчившись, що справді нічого не лишилося, причепив міх назад за пояс. І коли лише встиг усе випити?

Витерши рукавом сльози і шмарклі, спробував зробити глибокий вдих. Задер голову догори і задивився в яскраво-блакитне небо, яке чорною павутиною помережали гілки голих дерев. Відчув хвилинне запаморочення.

— Залишилося ще трішечки, не ламайся перед самим фінішем, — хрипко прошепотів я собі, на мить стуливши очі. — Так, не будь жалюгідним. Якщо ти тут зараз сконаєш від жалю до себе, ніхто навіть не дізнається про це.

Трохи лайки на адресу своєї чутливої натури допомогло зібратися докупи. Я стрепенувся, хитнув головою, ніби силкувався витрусити з черепа гнітливі думки, і схилився до Вихора.

— Уперед, друже, останній ривок, — лагідно мовив, погладивши тварину по шиї.

Відчуття провини перед жеребцем зросло встократ, бо ж раніше, в мить, коли збагнув, що проїжджаємо повз покинутий храм, виникла думка спішитись і залишок дороги вести коня за вуздечку. Але травмована нога все зіпсувала і тепер без його допомоги я не знаю, чи й під вечір дошкутильгав би до кормерівського палацу.

Вихор якось знервовано форкнув і поволі рушив уперед. І слава богу, що не побіг, бо довелося б напружувати ноги і я би лиш скиглив від болю. Лячно уявляти, який завтра на щиколотці буде синець.

— Почекай мене ще трішки, Еміліє, — прошепотів, міцніше стискаючи віжки.

Усвідомлення того, що ми вже минули закинуту церкву викликало в мене мандраж. Оце таке приємно-хвилююче передчуття краєвиду знайомого міста і зустрічі з любими серцю людьми. Зловивши себе на тому почуванні, я чомусь одразу згадав Дена й поринув у роздуми про те, як друг поживає, чи пробував він якось допомогти Емілії, чи не напрошувався до Злюки на бійку, бо ж цілком міг би, з його дещо запальною вдачею…

Я хитнув головою, від чого у скронях занило, і запхав ті думки в темні закутки свідомості. Ні́чого передчасно тривожитися – приїду і побачу все на власні очі.

Вихор стомлено форкав і пихтів, але ні на хвилину не спиняв свого швидкого кроку. Коли ліс порідів і врешті залишився позаду, я востаннє озирнувся до нього й подумки залишив там як свої слабкості, так і спогади про прекрасні миті. Аби ні те, ні інше не відвертало мене від мети.

А тоді спрямував зір уперед і побачив перші будиночки Кормера. На околицях вони були доволі скромними, не такими, якими я звик їх пам’ятати. Але от як виїхав на центральну і водночас найдовшу в місті вулицю, почав сповна впізнавати будівлі: он відчинені двері до трактиру «Пісня й кухоль», а як пройти трохи далі, за рогом стоятиме крамниця ефірних олій із вельми складною назвою, а від неї буде недалеко до непримітної забігайлівки, через яку пролягає хід до лігва триклятої знахарки.

Я спинив Вихора посеред метушливої вулиці й задивився в той бік. При згадці про Софіну рука мимоволі потягнулася до схованого під светром амулета. Іноді, а надто останнім часом, мене кортіло здерти його з себе і кинути десь у болото, в потік, у кущі – та куди завгодно, ніби таким чином міг помститися відьмі за її незрозумілі ігри.

Але якась незбагненна сила зупиняла мене від того імпульсивного вчинку. При кожній спробі цього нутро огортав первородний страх, і чомусь щоразу уявлялося, як у ту саму мить поруч з’являється Софіна і проклинає мене абощо…

Мимохідь здригнувшись, я направив Вихора далі дорогою. Кінь сумно цокав копитами, а я роззявкувато задивлявся на довколишню архітектуру. Відколи був у столиці востаннє, вона не змінилася, але сьогодні була по-особливому барвистою. Кольорові прапорці, повивішувані вздовж і впоперек білих будинків, весело майоріли на світлі літепного передобіднього сонця. Містяни у барвистих вбраннях радісно походжали по брукованих вулицях, торгаші на ярмарку зі строкатими ятками припрошували спорожнити гаман саме у них, а діти верещали й бігали серед всієї цієї метушні, здіймаючи ще більший галас.

Я не пригадував, чи бачив колись Кормер таким гамірним і зараз розгублено озирався на всіх цих людей. Що їх бентежило, що веселило?

І посеред того розгардіяшу я зненацька почув голос Дена, який просив злізти з коня. Серце загримало у грудях, наче божевільне. Але, обернувшись, я побачив лише незнайомого підлітка, якого кортіло проїхатися верхи на Вихорові. В результаті, поквапом нікнув хлопчині й легенько пришпорив жеребця, аби той активніше йшов уперед.

До вух долітали уривки розмов, сміх, крики і, перш ніж те все змішалося в моїй голові у сонми нерозбірливий звуків, я зрозумів одне – королівське весілля. У свідомості щось клацнуло і в груди вдерся різкий вдих. Міля виходить заміж за того виродка, а я тут ґав ловлю!

— Швидше, Вихоре, до Емілії!.. — звелів коневі, направляючи його в сторону замку, білі вежі якого здіймалися вдалині.

Вулиці зробилися якимись вузькими, низьке осіннє сонце подекуди сліпило очі, ще й натовпи перехожих плуталися жеребцеві під копитами. Але поволі, з минанням вічності, ми все ж наблизилися до головних воріт. Тих самих, які вели на територію палацу.

Я спинив воронного й завмер, споглядаючи море народу, що тупцювався біля них і безупинно галдів.

Мимоволі пригадав, як через тунель-аркаду вибігав у місто, а біля брами завжди стояли вартові і мовчки хитали головами, щойно бачили мою захекану персону. Бо підозрювали, що біжу на пошуки непосидючої, безвідповідальної принцеси, яка вже встигла знайти собі пригод і нікому про те не сказала, навіть охоронцям.

Зараз я теж біг, шукаючи її. Якщо ці потуги ще можна було назвати бігом. Спогади про бувалі безтурботні дні ранили мене незримими лезами, утворюючи рани, які так само незримо кровили.

Протяжно зітхнувши, я протер очі, бо ті не припиняли пекти, і направив Вихора подалі від збіговиська люду. Очевидно, що тут зібралися всі охочі позадивлятися на весільну церемонію. Здаля я побачив, що на додачу до них біля воріт іще чимало найманців скупчилося, і то особливо набурмошених (що було зрозуміло навіть попри маски). Чоловіки, мабуть, мали завдання – не пускати на територію палацу всіляких роззяв, аби ті часом не поставили святкове дійство під загрозу.

Я гмикнув сам собі, збагнувши, що аби зірвати весілля стільки людей і не треба. Достатньо одного вкрай відчайдушного, закоханого в наречену-принцесу дворецького.

Раз у раз то спиняючи, то підганяючи Вихора, я поїхав робити коло довкруг замку. Вирішив пошукати до нього інший хід, чорновий, заховавшись у гаю поблизу, який потім переходив у сад із озером. Пам’ятав, що огорожа не тягнеться довкола всієї території, тож провести туди коня мало бути нескладно – головне на патрулі найманців не натрапити, якщо такі ще там бродять.

Від збіговиська перед брамою палацу відійшов достатньо далеко, метрів на сто сімдесят, тому нічого дивного, що ніхто проблемний нас із Вихором не зауважив. Та й взагалі, поблизу того місця, де ми зайшли в лісок, майже жодних людей не було. Всі були надто зосередженими на парадному вході. Можливо тому, що після завершення церемонії новоспечене подружжя буде виходити до простолюду й виголошувати якусь промову.

Певний час ми трохи петляли поміж напівголими деревами й чагарниками. Під кінськими копитами шаруділо листя й іноді потріскували дрібні гілочки. Вологість від озера, яка просочувалася в кожен тутешній закуток, неприємно холодила шкіру. Синиці, що біснувались у шапатих кущах навколо, полохливо пурхали й перецвірінькувалися.

Кормерівська челядь іноді ходила в гай по всілякі трави й пахощі, тож я не здивувався, коли побачив протоптану стежину. Вела вона прямісінько до замку. Точніше до задньої його частини, де розташовувалися стайні – саме вони наразі й були мені потрібні.

Що ближчим ставав до білих стін палацу, то більше до моєї млявої свідомості доходило, що весільна церемонія триває не всередині, а надворі. Прямо-таки перед озером, яке оточували плакучі верби й тополі. Звідти лунала мелодійна музика запрошених бардів і грімкий голос герольда.

Спершу я повважав їх маренням, черговим сном, але як із-за дерев побачив, що навіть двері стаєнь прикрашені квітами та прапорцями, збагнув, що по-справжньому втрапив на «свято».

«Швидше, треба поспішати і врятувати Емілію з того пекла», – промайнула думка, що пекучими пальцями стиснула мені серце.

Я зупинив воронного і, витягуючи шию наче сурикат, кілька хвилин видивлявся якихось найманців на шляху. Угледів здаля лише двох чоловіків із алебардами, які безцільно бродили на початку стежини до гаю. Я трусонув головою й протер очі, аби краще їх розгледіти, бо, здається, мені дещо ввижалося. Відтак направив Вихора ближче до території замку і ще раз примружено подивився на найманців. Скидалося на те, що вони тут якесь покарання відбувають. Або ж на варту їх сюди поставили просто для «годиться», бо біля стаєнь не було що охороняти, чи не було від кого.

А тоді й я сам не усвідомив, як під шелест листя, що його легенько катуляв по землі вітер, без жодного страху вийшов до чоловіків. Чи то мене геть-чисто попаяло від утоми, чи що… Хоча чому тут дивуватися – весь час, поки обходив замок тим лісочком, емоції всередині мене наче хтось вимкнув. Гадки не маю, чим керувався. В рідкісні миті самоусвідомлення створювалося враження, що дію просто «на автопілоті» і ледве сприймаю світ навколо. А подекуди навпаки страждав від надмірної емоційності – то збіситися, то заплакати міг у кліп ока.

Один із найманців, які чомусь не мали масок, перезирнувся з напарником, зважив алебарду в руках і рушив мені назустріч.

— Хто такий і що тут робиш? — насторожено спитав худорлявий чоловік із довгим потомленим обличчям.

Я в’яло спинив Вихора і примружився. Розгледів на ньому синьо-пурпуровий однострій зі срібною нашивкою у формі коня на грудях і збагнув, чому рушив до цих чоловіків без остороги.

— Я Люренс, дворецький її високості, принцеси Емілії, — несподівано для себе всміхнувся.

Гвардієць спантеличено зиркнув на свого товариша, але той лиш мовчки витріщався на мене, немов упізнав якогось дуже давнього знайомого. Відтак поволі і собі наблизився. Погляд у його великих сірих очах виражав цілковите приголомшення.

— Повірити не можу, це справді ти, Люренсе. Ми думали, що ти мертвий, — нервово захихотів він, стукнувши себе кулаком по шолому. — Що з тобою сталося? Де ти був? І звідки маєш коня такої дорогої породи?..

Я не був знайомий із цими людьми особисто, але знав, що вони належали до королівської гвардії Кормера, якою керував капітан Марден; тим часом гвардійці знали про дворецького принцеси, а деякі з них могли й не раз бачити мене, просто ми ніколи не обмінювалися придворними люб’язностями.

Стріти когось хоч трішки близького було для мене надзвичайним полегшенням. Немов тягар, що весь час лежав на плечах, умить трохи змалів.

Чоловіки стривожено озиралися навколо й розпитували мене про те, як опинився тут, звідки сюди йшов, що трапилося і все в такому роді. Та насправді я мав до них більше запитань. Дивувався, що вони не сидять у тюрмі, а ходять собі на волі, поки Злюка перебуває в нашому чудовому замку.

Виявилося, принцик і лідер найманців залякуваннями змусили гвардійців обирати: або страта, або служба новому правителю. Були ті, хто обрав перше – вірні своєму королю та принцесі до останнього, але тих, хто боявся смерті було більше. Хоч одна частина мене й засуджувала їхнє рішення, але інша розуміла чоловіків, і не могла ставити це їм на карб.

Їхні роти ворушилися, але я погано розрізняв слова. Гвардійці щось говорили, питали, клялися, виправдовувалися, і в якусь мить здалося, що це не люди переді мною, а сумління, яке отримало людські обличчя. За каламутні хвилини розмови з вояками я зрозумів, що їхній бойовий дух не зник остаточно, ще й підживлювався почуттям провини. З утомою і млявістю мені кепсько вдавалося бути переконливим, але їм, мабуть, і не треба було почути якісь грандіозні слова, аби загорітися завзяттям визволяти свій замок від узурпатора. Навіть якщо, порівняно з найманцями, вони були в меншості.

Наріжним каменем цього запалу стало повідомлення про військо Федела, яке от-от має прибути до Кормера. Гвардійців у замку було небагато, та звістка про прихід союзників, передана своїми ж побратимами, мала би вселити в них неабияку сміливість.

— Якщо Ден десь у палаці, знайдіть його й перекажіть це, — настановив я, незграбно зиркаючи довкола Вихора, щоби зрозуміти, як злізти з нього і не впасти. Чоловіки спостерігали за мною зі стиснутими губами й похмурими поглядами. — Зараз ви знаєте цей замок і патрулі найманців краще за мене, тож я точно не маю говорити вам, як діяти, — у відповідь гвардійці серйозно кивнули. Я врешті перекинув здорову ногу через кінський круп і зіскочив нею на землю. Хвору щиколотку ж штрикнуло болем, щойно на мить вага перейшла на неї, та я лиш очі витріщив, не зронивши й звуку. В замакітреній голові все завертілося і на мить рука потягнулася до скронь. — Поки всіх тих гадів відвертає свято, збурити інших гвардійців має бути нескладно. Принц Федел вам за це подякує…

— А що ти, Люренсе? — урвав мене один із них, змірявши збідованого дворецького багатозначним поглядом. — Ми позичимо однострій, щоб ти не привертав уваги. Але тобі варто зачаїтися в палаці і добре відпочити.

— Ні, — вирвалося в мене, хоча простягнутий плащ із уніформи й узяв до рук, — я маю побачити її – принцесу, — я пошкутильгав навколо Вихора і передав його повіддя одному з гвардійців. Тим часом поліз до речової торби й дістав із неї меча. — Прошу, подбайте про коня як слід. Це мій друг, і він дуже втомився. Її високість буде щиро рада його бачити, але точно не в такому стані.

Вихор форкнув, із підозрою зиркнув на незнайомого чоловіка й тихенько заіржав до мене, коли той уже хотів вести його до стаєнь.

— Все добре, друже, — поплескав я його по шиї. Тоді погляд зачепився за ледь видимі криваві мозолі під сідлом і горло мені наче лещата стиснули. Тому голос зазвучав тремтливо й тихо. — Гарненько відпочинь, а я незабаром повернуся. Якби не ти, ця подорож була б неможливою, дякую тобі, — я притулився чолом до голови воронного й насилу стримав сльози. Це я винен, що в нього такі рани, що він до настільки шаленої втоми загнаний, це все я…

Проводжаючи відхід Вихора сповненим провини поглядом, відчував, що всередині все крається від усвідомлення, що інакше я й не міг учинити. Бажання рятувати Емілію подекуди було сильнішим за здоровий глузд і тому співчуття до жеребця притуплювалося.

Я шморгнув носом, почуваючи до себе суцільну ненависть, і зняв дорожній плащ. Натомість одягнув позичений із однострою. Тремтячими руками поправив шарф, бо навіть попри сонце вітер дув холодний, і розвернувся в той бік, із якого лунав святковий шум. Десь там, попереду, крізь його легку паволоку, мені причувався тихий подзвін – наче чийсь голос, що кликав на доленосну зустріч.

— Люренсе, це кепська ідея, — дотик долоні гвардійця до мого плеча був м’яким, але водночас рішучим. — Що тобі там робити? Почекай, поки все закінчиться і…

— Я просто подивлюся здаля, — буркнув, кріплячи ремінцем меч на поясі. У грудях зароджувалося почуття, яке змушувало мене хотіти зірватися з місця й помчати на те збіговисько вельмож. Якби не травма ноги, точно би так учинив.

Я набурмосився, злий на своє немічне тіло, і покульгав на церемонію зі швидкістю слимака. Та зненацька ногу схопила судома і я впав додолу. На хвилину світ довкола завертівся, змушуючи мене ледь не зомліти. А сира земля відразу дмухнула холодом за шиворот, через що теплу від лихоманки шкіру вкрили сироти. Трясця, знову температура піднялася…

Шиплячи і стогнучи від болю, я силкувався підвестися.

— Люренсе, та тебе заледве ноги тримають, — обурився гвардієць і допоміг мені, притримуючи за плече. Щойно стояв на своїх двох, я знову рушив уперед. — Нумо я піду з тобою, — чоловік узявся крокувати поруч, досі притримуючи, але я спинився і зміряв його роздратованим поглядом.

— Ні, в палаці ви очевидно потрібніші. Не треба за мене пектися, краще підготуйте замок до приходу принца Федела, — я струснув його руку. Воїн зазирнув мені в очі й завмер, немов побачив у них щось жахливе. Можливо, то був відчай упереміш із рішучістю. — Емілія кличе лише мене. Я потрібен їй, зараз. Федел прийде і все має скінчитися сьогодні. У Мілі більше немає часу, максимум до вечора, інакше Азар вчинить із нею страшні речі. Я маю побачити, в якому вона стані, щоби знати як діяти, — я витріщився на вояку, немов міг одним поглядом змусити його відчепитися. Можливо, збоку ті всі слова здавалися тирадою божевільного, але я говорив суто те, що міг видати стомлений мозок, аби пояснити гвардійцеві ситуацію.

Він відступив на крок і забігав по мені збентеженим зором. Точно мав на думці ще щось, але в результаті лише протяжно зітхнув.

— Тільки не роби дурниць, Люренсе, на церемонії повно найманців, — попередив чоловік. — Просто подивись і вертайся потім сюди. Ми знайдемо тобі підхоже місце в казармах і разом придумаємо, як уберегти її високість від прийдешньої колотнечі.

Я кивнув у відповідь і продовжив рух. Із голови миттю вилетіли всі обіцянки, чужі настанови і загалом думки про всіх інших людей – залишився лише вузький білий просвіт, що вів мене до Емілії, наче маяк.

Шлях пролягав повз одну з широких, але порівняно невисоких веж. Здається, у ній розташовувася королівський архів. На мить спинившись, я звів очі до верху цієї споруди з синім конічним дахом. Вона височіла наді мною незрушними білими стінами і крихкими спогадами про бувалі дні, що в ній минали.

У вухах знову залунав подзвін чи гукання Емілії і я поволочив ноги далі. Раз через раз кривився від болю, стаючи на перев’язану щиколотку. Від таких потуг вона точно розпухне настільки, що з чобота потім не витягну.

Через травму я йшов із такою швидкістю, що навіть черепасі смішно стало б. Але якби хтось міг зазирнути мені в груди, то позаздрив би затятості й жару, які в них вирували. Були, далебі, наче паливо для двигуна – мого серця – який от-от норовив перегрітися. Але його власник уперто це ігнорував і продовжував шлях.

Волосся, що значно відросло з того часу, як я востаннє був у Кормері, парило шию, через подуви вітру лізло до рота і в очі. Доводилося глухо лаятися й час від часу загортати його за вуха. Пальці на ногах задубіли і звологли від роси, що просочилась у взуття. Раз я навіть ледь не впав, послизнувшись на мокрій траві, але бог милував – обійшовся лише запамороченням і ниттям у потягнутому боці.

Дорогою попри високі стіни замку мені трапилася ще одна приземкаста споруда, що трохи виступала якраз-таки вбік саду. Здається, то була пральня.

А потім, нарешті, вежі та стіни палацу лишилися за спиною. Оку відкрився краєвид синьої гладі озера. З неї стричали поодинокі скупчення рогозу й очерету, а на самій поверхні плавала ковдра жовтого листя, опалого з навколишніх верб і тополь.

Вгамувавши в серці щем від споглядання знайомої місцини, я глянув у сторону церемонії.

Збіговисько аристократів виявилося чималим – за ним навіть самих винуватців дійства розгледіти не міг, скільки б не намагався витягнути шию чи примружити стомлені очі.

Лорди і леді у пишних шатах переступали з ноги на ногу, стоптуючи траву внизу до болота, і раз у раз шепотілися між собою. Найманців також не бракувало – набурмошені, вони снували туди-сюди по одному чи по двоє й іноді також про щось перемовлялися. Хтось із присутніх позіхав, хтось насторожено зиркав у всі боки, хтось був похмурішим за грозове небо, а хтось не спускав усмішки з вуст і, треба чи не треба, плескав у долоні.

Наближаючись до гостей свята, я постарався максимально не видавати власної кульгавості, що було вельми непросто. Також один раз крадькома озирнувся на найманців, аби побачити, чи не привертаю уваги. Здається, коли спроквола, нарешті дошкандибав до людей, щиколотка вже заніміла від болю, а здорову ногу погрожувала схопити судома. Нерівне дихання хрипіло в легенях, коли розштовхував кількох перших вельмож.

Зауваживши мене, чоловіки з жінками взялися гидливо крутити носами і зневажливо щось фиркати. А тоді й розсувати їх не довелося – зріючи настільки брудного та смердючого хлопця, самі почали завзято розступатися.

Я поволі просувався вперед і тут до вух, окрім палких загальних перешіптувань, зойків і музики, долинув низький голос:

— Агов, гвардійцю, ти що тут забув? Маєш же біля стаєнь вартувати, шуруй звідси. Церемонія от-от скінчиться.

Я не відразу, трохи заторможено озирнувся й побачив позаду одного з Азарових посіпак. Вигляд він мав начебто не ворожий, але брови насупив. Із-за хмар раптом вилізло сонце і при погляді на чоловіка мені довелося примружитися.

— Що я тут… — почав я, відтягнувши шарф, аби той не заважав відсапуватися. Подальші слова потонули у в’язкому тумані хворобливої свідомості – таки не прозвучали. «Маю побачити Емілію, ось чому я тут, – єдине гримало в голові. – Маю побачити її».

Найманець окинув мене дещо спантеличеним зором. А я, немов умить забувши про його існування, обернувся туди, де вже порозступалося панство. У кінці короткого коридору з людей, на вимощеній білими плитами доріжці, стояли двоє. Здається, я впізнав їх. Навіть коротко всміхнувся кутиком сухих губ. Але коли кліпнув раз-другий, то уздрів жахливу картину. Нутро вмент скрижаніло, а руки нестримно затремтіли. Вуста беззвучно зашепотіли одне-єдине ім’я.

Перед вівтарем Азар темною, чорною статуєю завмер біля прекрасної, безживної Емілії. Він обійняв дівчину за талію і відсторонено споглядав, як під встромленим у її груди зеленим кинджалом розповзається багряна пляма. Розквітає, наче червона хризантема, спотворюючи вишукану білосніжну сукню.

Чомусь ніхто з присутніх не здіймав через це галасу, немов так і мало статися, немов світ остаточно збожеволів. Це усвідомлення викликало в грудях знавіснілий танець люті й відчаю.

— Ні!!! — видерлося з мого горла розпачливе.

Я навіть подумати не встиг, як стрімголов кинувся до коханої дівчини, на ходу витягуючи меча. Обурені й здивовані обличчя людей навколо лиш розмитою плямою прошмигнули повз. Не знаю, чи найманець позаду взагалі пробував, але схопити мене він не встиг. За спиною пролунали панікливі викрики і гучна лайка.

Я навіть болю в нозі не відчув, настільки шал вдарив у серце й голову. Мав опинитися біля Мілі, а в результаті налетів на Азара. Злюка очевидно того не сподівався, тож не встояв на ногах і ми обоє звалилися на землю. Але реакція в нього все ж спрацювала, бо хлопець дуже вчасно перехопив мою руку з мечем, який от-от мав торкнутися його горлянки. Зате другою я вхопився за чорне волосся, а коліном тиснув наволочі на груди, поки та перестрашено кліпала й силувалася збагнути, що діється.

— Ти вбив її! — закричав я Азарові в обличчя, уривчасто дихаючи. Мимоволі ледве стримав приступ кашлю. Принцик спершу витріщався на мене розгублено, аж тут несподівано захихотів.

— Що ж ти ніяк не здохнеш?.. — пробурмотів він, вовтузячись. Пролунали звуки того, як мечі покидають піхви. То найманці нарешті протиснулися крізь натовп зляканих людей і схопилися на поміч своєму клієнту. Поставити їх позаду гостей, а не попереду – ближче до себе – було грубою Азаровою помилкою.

— Якщо ви мене зачепите, я його заріжу! — гарикнув я і натис ногою хлопцю на ребра, від чого той видав глухий зойк. На додачу припинив пручатися і тримати мою руку. Більше порухів зі сторони посіпак я не чув. Мабуть, без наказів Злюки вони й не поспішали самі щось дуже чинити. — А тепер підводься. І без вибриків, гаде, — прошипів я і взявся повільно вставати, не забираючи клинка від його шиї. Коли стояв на ногах, а Злюка на колінах, я шарпнув ним, розвертаючи. І сам повернувся до людей, стоячи у ворога за спиною. Недвозначно притулив лезо до його горла, аби раптом не подумав робити якихось різких рухів. Бо якщо він викрутиться, миттю накаже найманцям мене пошаткувати…

Що?..

Коли я звів очі до більше, ніж десятка наїжачених зброєю найманців і вельмож, що в жаху тікали з галявини, то побачив її, і час немов спинився. Стояла дещо змарніла, але казково гарна, позаду освічена сонцем, наче янгол. У розкішній білій сукні, з великим букетом багряних хризантем у руках, із прикрасами у пшеничному волоссі, і зі всеохопним приголомшенням в оливкових очах... За весь час виснажливої подорожі я жодного разу не мав нагоди зріти настільки прекрасне марення, воно застало мене лише тут.

Та враз магія розвіялася від звучання хрипкого голосу Азара.

— Тримайте її, дурні! Не пускайте до цього божевільного! — вереснув він посіпакам, учепившись мені за руки. Ті миттю схопили під пахви налякану Емілію й відтягнули подалі. Букет квітів упав на землю, коли дівчина почала пручатися.

— Люренсе! — гукнула вона мене. Її маленькі губи трусилися, наче перед плачем. — Я думала!.. Я весь час думала, що тебе!.. — принцеса схлипнула. — Люренсе!..

Я витріщився на кохану дужче стиснув волосся Азара, від чого той айкнув. Сльози котилися круглим дівочим обличчям, хворобливу худість якого навіть косметика не змогла приховати. І вигляд це мало… надто живий і справжній.

«Виходить, то було видіння?.. Чергове жорстоке видіння…» – я мало навіженим сміхом не зайшовся від цих думок. Недбало, з поспіхом витер піт із чола об рукав. А тоді збагнув, що в моїх очах теж збираються сльози – вона жива, яке щастя!.. Серце затріпотіло мені в грудях, наче сполохана синиця.

— Мілю, кохана, не виривайся, не треба підходити, — похитав головою, викликаючи в дівчини розгубу. — Я сюди з Вихором приїхав, — щиро усміхнувся й мимоволі переступив із ноги на ногу, бо адреналін почав відступати і тепер щиколотка страшенно боліла. — Щойно врятую тебе від цієї гниди, — я шарпнув Азаром, коли він якось неспокійно заворушився, — поїдемо разом далеко звідси – туди, де нас ніхто не знайде.

— Люренсе… — заскиглила принцеса, та більше нічого не мовила. Вигляд мала такий збентежений, наче не вірила, що мені вдасться здійснити задумане. Або ж узагалі не розуміла, як їй реагувати – тішитися чи плакати.

Я ще раз м’яко всміхнувся Емілії й відтак звернувся до напрочуд мовчазного Азара:

— Слухай уважно, принцику, — процідив прямо йому біля вуха. — Сьогодні твоє панування нарешті скінчиться. Накажи своїм полигачам негайно скласти зброю, інакше вони всі, включно з тобою, загинуть від рук Федела.

— Заціпся, навіжений!.. — зашипів Азар, стискаючи мою руку. — Ніхто не збирається складати зброю, точно не перед тим рудим пройдисвітом!.. Ми його не боїмося! — Азар гнівно сплюнув обабіч себе, але я лиш сильніше притис клинок до його горла. Б’юсь об заклад – там уже виднілася подряпина.

— Ну раз ти такий зарозумілий, буду прямо до найманців говорити, — пробурмотів я швидше до себе, ніж до нього, й узявся напинати своє хворобливе горло, виголошуючи: — Слухайте! Скоро сюди прибуде принц Федел із військом. Більшим, ніж ви всі в купі, тож чи є сенс оборонятися й даремно проливати кров? Ліпше мирно здайтеся і ніхто не постраждає. Його високість Федел – милосердна людина. Якщо ж ви не прислухаєтеся до мене, то загинете, — я окинув замаскованих чоловіків пильним поглядом. Хтось із них злякано чи розгублено перезирався, а хтось усе ще дивився з похмурою недовірою, поволі підступаючи ближче. — Втекти також не зможете. Клянуся – Федел шукатиме вас по всьому місту, якщо не здастеся. Добре подумайте, бо це не той замок, якому можна влаштувати облогу – тут ні рову, ні мурів немає – нічого такого, що могло би стримати вороже військо. Ви самі це добре знаєте, бо теж сюди вдиралися.

— Не вірте йому! Федел не може прибути сюди так швидко! Не бачите, що він хворий?! Цей божевільний марить! — заверещав Злюка відчайдушно. Довелося стукнути його коліном під бік, аби заспокоївся. Після чого я потупцював по плитах кілька разів, намагаючись стати так, аби нога майже не боліла.

На галявині хвилину панувала тиша. Емілія немов заніміла й тільки перестрашено блимала очима, не зводячи їх із мене. Найбільш цікавські з вельмож і прислуги залишилися і спостерігали за «виставою», завбачливо постававши ззаду від найманців. А вони тим часом напружено озиралися. Хтось уже не так сильно стискав руків’я меча, у когось постава втратила рішучість…

— Ах, ви вагаєтеся? Боягузливі пси! — Азар мало слиною не захлинувся від обурення. — Не слухайте його! Якщо залишитеся, я заплачу вам удвічі, навіть утричі більше! — він вимахував рукою так, немов хотів дотягнутися до чоловіків.

І в ту ж мить зі сторони замку пролунав гуркіт. Люди взялися озиратися. Емілія неспокійно завовтузилася в грубих мужицьких руках. Я не зміг здогадатися, що то було, але найімовірніше – стосувалося королівської гвардії.

— Ви чули? Це гвардійці вже знають, що Федел прибуде! Тепер вам їх не залякати! — розсміявся я, вирячившись на чоловіків.

— Не може бути, як вони посміли… — пробурмотів Азар. Та я не звернув на те увагу. Окинув поглядом шаленця найманців, перепуджених аристократів, і завмер.

Посмішка щезла з моїх вуст, немов була полум’ям свічки, яку загасив порив вітру. Серед усіх присутніх, які лише могли прийти на це дійство, стояла людина, яку я точно не сподівався побачити…

*****

Ден стояв насуплений, наче сич, спершись на холодну стіну ледь не впритул до ґратів. Окидав приміщення похмурим поглядом, намагався не зважати на підбадьорливі теревені Нерта з Піллетом і подекуди насторожувався, коли за одним із двох вузьких віконець під стелею чулися чиїсь голоси. На перемовляння найманців за решітчастими дверима – входом у тюрму – він уже не звертав уваги. Зосереджувався лише на внутрішній борні. Ніяк не міг собі пробачити, що попався Азарові й тепер нидів у цьому тьмяному, вогкому, студеному та смердючому місці.

«Як там Емілька? Хоч би той покидьок її не ображав… – регулярно відвідувала його думка. – Чи не надто сильно вона страждала, дізнавшись про смерть Люренса?» Ден був певен, що дівчина про неї знає, вони ж усюди мали бути разом…

Раптом згадав слова Арнеса Мелаарського, одного тривожного дня, коли юна Емілія хворіла. «Боюся, що вона може мати слабке серце, як і її мати, – скрушно хитав головою король. – Дене, ти найближчий друг Емілії. Прошу, якщо зі мною щось трапиться, завжди пильнуй її здоров’я. Надто вже гарячу вдачу має моя донька». Тринадцятирічний хлопчина в той час не цілком усвідомлював усю вагу покладеної на нього відповідальності, але пообіцяв дотриматися даної монарху обіцянки.

«Мій королю, Люренса не стало, тож як ви накажете пильнувати її серце і здоров’я? Вони обоє були дуже близькі… Як мені вберегти її від цього горя?» Ден тяжко зітхнув, а потім знову повернувся до самозвинувачень, ще більше зрощуючи у грудях сум’яття й почуття безвиході.

— Сину, не картай себе, — намагався відвернути його від похмурих помислів батько, Марден Таіре. Він сидів на встеленій соломою підлозі камери навпроти. Вигляд мав не найкращий – помітно схуд і зблід, перебування в буцегарні точно не йшло йому на користь.

Чоловік ділив простір із батьком Піллета, генералом, але той узагалі ледь не весь час хворобливо спав через гарячку, що вчепилася за воїна через необроблену рану на нозі. Піллет раз по раз намагався догукатися до тата, але той отямлювався максимум на хвилин п’ять і бурмотів лише щось нерозбірливе.

— Чи думаєш, що принц Федел не дотримає обіцянки? — захотів уточнити батько, глипнувши на сина уважним поглядом блакитних очей, і взявся поправляти кусок мокрої тканини на чолі в товариша по службі. Але Ден не відповів.

Він не сумнівався в принцові, просто його ледь не нудило від думки, що Злюка може вдіяти з Емілією після весільної церемонії. Те, що потім приїде Федел і таки врятує всіх, це добре. Але до того їхня принцеса вже буде сплюндрована тією наволоччю.

— Що б ти робив на моєму місці, Люренсе?.. — пошепки запитав Ден. Щоразу при згадці друга не стримував тяжкого, болісного зітхання. Усвідомлення, що він більше ніколи його не побачить роздирало серце хлопця на рвані клапті.

Ден звів голову догори й заплющив очі. На мить у горлі став клубок, а самозвинувачення знову майже заволоділи стомленою свідомістю, та його увагу привернув шум із боку входу. Їхні камери розташовувалися не так близько до загратованих дверей, тож розчути, про що говорили стривожені найманці, не вдалося.

Але Ден притулився до залізних прутів і побачив, як один із них поквапився сходами нагору. Нерт із Піллетом також повставали й обмінювалися настороженими поглядами.

— Схоже, у замку діється щось ворохобне, — виснував батько, і хлопець мимоволі кивнув на знак згоди. Його серце взялося розгублено стукотіти.

Ден різко повернув голову вбік одного з крихітних віконець, коли почув, що повз нього протупотіла не одна пара ніг. «Невже принц Федел уже прибув? – здивувався парубок, але потім схаменувся: — Ні, дурниці, хіба він міг приїхати так швидко?»

Від думок його відвернув дзвін зброї та глухий чоловічий зойк. Він учепився за ґрати і спробував угледіти, що діється.

А тоді прозвучали квапливе дівоче перешіптування, дзвін ключів і скрипіння дверей.

— Ерелі!! — радісно вигукнув Ден, зріючи, як чорнява покоївка біжить до їхньої камери. Її щоки пашіли рум’янцем чи то від хвилювань, чи то від поспіху. Хлопець не стримав широкої усмішки, коли їхні очі зустрілися. Навіть спіймав себе на бажанні міцно обійняти дівчину, щойно опиниться на волі.

Така ж темнокоса, тільки вища Лесса тим часом сторожко зиркала на два боки й не випускала з рук невелику чавунну пательню. Ерелі ж похапцем, намагаючись угамувати трем рук, відмикала дверку. На додачу, позаду сестер раптом опинився один із королівських гвардійців, захеканий і з трьома мечами за пазухою.

— «Позичив» у найманців, — коротко кинув він на запитальний Денів погляд.

— Як вам це вдалося, дівчата? — випитував Піллет, попри те штовхаючись із Нертом, аби могти першим вискочити з камери.

— Трішки жіночої чарівності й важченького в руці – і от, уже на одного найманця менше, — вдоволено гмикнула Лесса, повертівши сковорідкою в руці.

Хлопці в ту мить уже вийшли; хтось показово притягувався, а хтось мовчки приймав від молодого гвардійця зброю. Ден на радощах таки обійняв Ерелі, й то так сильно, що вона аж пискнула. Дівчина почервоніла ще дужче й опісля розгублено відступила на кілька кроків.

Відтак хлопець кинув швидкий погляд на батька і зауважив, що він із-під лоба за всім спостерігає.

— Що відбувається? Чому в замку здійнявся шум? — сердито запитав чоловік, звівшись на ноги й ухопившись за ґрати. Його підлеглий миттю розвернувся до командира й не забарився з відповіддю:

— Ми отримали новину про те, що сьогодні з військом прибуде його високість Федел, сер! — виструнчився гвардієць, мимоволі поправивши на собі мундир. — Тож більше немає сенсу коритися узурпаторові.

— Від кого надійшла ця новина? — Ден знічев’я схопив молодика за плече. — У Кормері про це мав знати лише я, — парубок бігав збентеженими карими очима по круглому обличчю воїна. Щось було не так, звідки міг узятися хтось…

— Від Люренса, дворецького принцеси, — спантеличено відказав гвардієць.

Запала тиша. Ден застиг і витріщився на нього, потім перевів погляд на батька, а тоді на друзів. Руки хлопця затремтіли, а губи розтягнула трохи божевільна посмішка.

— То насправді він живий, — пхикнув парубок, на силу вгамовуючи приступ істерики. Вмент сповнився рішучості й мимоволі крикнув: — Де він зараз?!

— На весільній церемонії, — знітився від тону Дена гвардієць. Той твердо кивнув воїнові у відповідь.

«Звісно, де ж іще йому бути, як не біля Емілії, – усміхнувся подумки хлопець. – Вона точно була щиро рада його бачити». Він поквапом оглянув себе з голови до ніг. Зрозумів, що не забув зірвати з одягу всі найманські нашивки й маску, аби гвардія не сприймала за ворога, і міцніше стиснув у руці зброю. Нерт із Піллетом зробили щось схоже, хіба що другий тихо бідкався на те, що меч йому дістався якийсь закороткий.

— Не починай, великим випадково й самому собі можна голову стяти, — штурхнув його у плече Нерт. Той лиш буркнув у відповідь щось нерозбірливе. — Між іншим, Ден до Ерелі обійматися поліз, ти ба?.. — товариші зашепотілися між собою і якийсь із них, найімовірніше Піллет, голосно реготнув.

Ден же робив пробні замахи мечем і ледве стримався, аби не стукнути його руків’ям одного й другого. Аби відвернутися від роздратування, заходився командувати:

— Хлопці, відведіть дівчат у безпечне місце і пошукайте ключ від батькової камери, думаю, він має бути у найманця поблизу. А ще закличте Віргела, щоби він допоміг генералові з раною. Потім приєднуйтеся до гвардійців.

Напарники проти таких завдань не заперечили. Покоївки тоді ж почали підіймалися сходами і перемовлятися про те, де їм шукати королівського лікаря. Молодий гвардієць уже взагалі зник із поля зору, помчавши на поміч побратимам.

— Передавай «воскреслому» дворецькому від нас вітання, — засвітив зубами Нерт.

— І добряче по спині його погримай, — хихотнув Піллет, плеснувши Дена по плечу.

Не встиг парубок відповісти, як друзі швидко розвернулися й побігли за дівчатами.

— Бережіть себе! — схвильовано гукнув він їм навздогін. А відтак закріпив меч на поясі й обернувся до лідера гвардійців. — Не турбуйтеся, батьку, незабаром вони прийдуть і ви також будете вільні.

— А ти, сину? — насупив густі брови чоловік, пронизуючи первістка поглядом. — Сам куди зібрався?

— На церемонію, звісно ж. Побачити ліпшого друга, — без вагань відказав Ден і помчав на вихід із підземелля.

Хлопець біг спорожнілим коридором і дякував вищим силам за те, що пробув у тюрязі лише кілька днів, бо інакше в ньому не лишилося б жодної снаги до боротьби. Періодично парубок бачив то в одному куті, то в іншому тіла найманців, та не бажав уточнювати, вбиті вони чи непритомні.

Уже за кілька хвилин він із приємністю згадував про той коридор, бо всі наступні були настільки загачені сполоханими аристократами, що між ними ледве можна було протиснутися. Хтось постійно кричав, хтось лаявся, хтось йойкав, хтось просто шкутильгав, немов йому вже всі ноги відтоптали, хтось тулився до стіни й тяжко дихав…

Спершу Ден вертівся між тими всіма пишними лордами й леді, та спроби нікого при тому не вдарити швидко його втомили. Тож раптом згадав, що неподалік може бути якась побутова підсобка, через яку має бути можливо обійти той натовп. Витягуючи голову, хлопець видивився найближчі підхожі двері й проштовхався до них.

Після світлих і високих стін коридору низька тьмяна комірчина спершу захотіла морально тиснути на Дена, але він не піддався. Сперся на ширшаву дерев’яну поверхню позаду й відсапувався. Ця кімнатка однаково була кращим варіантом, аніж усе те скупчення паничів.

Поки серед реманенту для прибирання парубок шукав очима прохід до наступних кімнат, на периферію втрапило щось не властиве тутешньому приміщенню. Ден придивився до предмета, освіченого тонкими смугами світла з маленького віконечка. То була не домальована картина, на якій зображувалася королівська оранжерея в теплих променях вечірнього сонця. «Люренс намалював лише половину, якраз незадовго до вторгнення Азара, – пригадав хлопець. – Я хотів забрати її в безпечне місце, але оскільки всюди швендяли найманці, ліпшого за це не знайшов. Треба буде потім нагадати Люрові, щоб закінчив її».

Ден підступив до того невеликого полотна, що стояло на одній із низьких круглобоких бочок, і взяв його до рук. Угледівши на картині бризки засохлої крові, парубок стиснув губи – уже й не пам’ятав, звідки вони там. Від споглядання забрудненого полотна хлопцеві чомусь зробилося зле. «Сподіваюся, Люренс зможе перекрити ті плями фарбами», – продумав Ден і поклав роботу друга туди, де стояла. Виходячи з кімнати, наостанок він озирнувся до картини. У грудях йому защеміло від того, наскільки вона, єдина освітлена тонкими сонячними променями, здавалася прекрасною та самотньою водночас.

*****

«Це не насправді, я марю!.. – подумки кричав собі. – Не дивися в той бік, вона зумисне тебе відвертає!» Я спробував угамувати вшаленіле серце, але натомість відчув, як збивається дихання. Шарф раптом став душити, та не було вільної руки, щоби його зняти. Слабкість зненацька навалилася на мене тягарем, від якого вмент затремтіли ноги. Навколо здійнялася ще більша метушня, ніж раніше, а я стояв і міг лише зіпати.

Відьма, чаклунка, ворожка, Кучерявка, або ж просто – знахарка Софіна. Вона стояла, плескаючи в долоні, й задоволено всміхалася, наче опинилася в епіцентрі подій, що повністю відповідали її загадковому плану. В одвічній строкатій хустці і в темних спідницях, абсолютно спокійна й не презентабельна жінка надто вибивалась із загальної картини стривожених вельмож, які покидали галявину. Вони пробігали повз неї так, немов відьма була звичайнісіньким деревом. Немов зріти її міг лише я.

— Куди ви погнали, йолопи?! — горланив Азар до найманців, що взялися бігти в сторону замку. Я перелякано озирнувся й побачив, що залишилися лише ті двоє, які тримали Емілію.

— Гвардійці збісилися ж, їх треба приструнити! — на ходу роздратовано озвався один із чоловіків. — Від одного-єдиного вискочки вас іще є кому захищати! — він махнув рукою кудись догори.

Злюка звів голову до великого округлого балкона, що виходив із бальної зали. Я переступив із ноги на ногу та глянув туди ж. Низьке осіннє сонце засліпило очі, тож майже нічого не побачив, але там точно мав хтось стояти, і то не один.

Тоді ж Азар однією рукою щосили смикнув за мій плащ, а іншою зацідив прямо по хворій стопі. Я скрикнув від болю, мимоволі послабив хватку на його волоссі та… проґавив мить, коли гад викрутився. В очах потемніло, тож я не встиг навіть мечем його шарпнути – просто насліпо замахнувся.

— Люренсе!! — з відчаєм вереснула Міля, намагаючись то копнути, то штурхнути найманців по два боки від себе. Але в пишній сукні те вдавалося вкрай кепсько, дівчина лише плуталася в ній.

Надто пізно я усвідомив, що майже весь час, поки був заручником, Азар поводився порівняно спокійно. Такі підступні паскуди не бувають слухняними просто так… Він вичікував, аналізував мою поведінку і намагався знайти вдалу мить для втечі. Звісно, маючи справу з таким розсіяним і вшаленілим дворецьким, як я, хлопцеві було нескладно це провернути.

— Ах ти, скотино, — видихнув я, намагаючись прогнати спровоковані болем плями в очах.

Захеканий принцик буквально у кліп ока відліз подалі і звівся на ноги. Став біля найманців із виставленими наперед мечами. Здається, тепер тримати Мілю їм було складніше, бо ж робили чоловіки це однією рукою.

— Стріляйте в нього, бовдури! — несамовито заволав він до когось угорі, закриваючи подряпину на шиї долонею. — Я вас не для того найняв, аби ґав ловили!

— Тікай, Люренсе! — заголосила принцеса на все горло. І пискнула, щойно перший арбалетний болт запнувся біля моєї ноги.

Серце впало у п’яти і я кинув меча на землю. Розвернувся й бездумно побіг до озера. Ноги ледве слухалися, у вухах стугоніла кров, руки тремтіли. Адреналін від жаху вдарив у голову й оволодів тілом, але це не дуже допомагало.

— Дурню, ти надто слабий, аби втекти! — реготав мені навздогін Азар.

— Люренсе, благаю! Та відпустіть уже мене, гади!.. — лементувала Емілія.

Але я того наче й не чув. «Вони вб'ють!.. Вони зараз застрелять мене!..» – кричав єдиний здоровий глузд, який у мене лишився. Серце калатало так навіжено, наче мало от-от спинитися.

Один болт влучив у литку. Я скрикнув і впав на мокру траву, перекотившись на спину. Схопився за рану і заскиглив, як дитина. Від того, що древко пройшло наскрізь хотілося блювати.

Та я змусив себе підвестися й видушувати всі сили зі зболілих ніг, аби добігти до водойми. Зможу в неї пірнути й у мене не влучать…

Залишалося ще метрів сім. Я хотів думати, що біжу, але насправді тільки жалюгідно шкутильгав. У очах збиралися сльози.

— Еміліє! Куди побігла?! Ану стій! — пролунав позаду розлючений голос Азара. — Та добийте вже його! Годі бавитися!

Я розгублено напів обернувся й уздрів заплакану дівчину в білосніжній сукні, що мчала до мене. Тоді ще один болт просвистів повз вухо. «Пощастило», – подумав я і у вмить наче згуслій реальності побачив інші. Навіть кліпнути не встиг, як другий болт поцілив у правий бік, третій у лівий, попід найнижче з ребер, а четвертий у одне з надпліч. Наступні болти прошмигнули над головою та біля грудей. Від болю заіскрилося в очах, світ навколо заходив ходором і після кількох жалюгідних спроб устояти на ногах я знову звалився на спину. Від падіння древко болта в нозі зламалося, через що я лише дивом не зомлів.

Розпачливий вереск Емілії луною покотився по саду й задзвенів мені у вухах.

— Стійте! Не стріляйте вже, бо її зачепите! — командував Азар, десь віддалік розмахуючи руками.

Я кричав і ледь не задихався, мацаючи болти в тілі, один із яких точно пройшов наскрізь, і відчував, як по щоках котяться сльози. Шарф геть-чисто заважав дихати, тож довелося поспіхом, незграбно його здерти й кинути подалі. Якась частина мене не могла осягнути того, що взагалі відбувається і як я до цього взагалі докотився, а інша розбивалася на друзки і жалібно квилила від жаху перед імовірною смертю. «Ні-ні-ні!.. Що тепер робити? Що мені зараз робити?..» – метався я між думками.

Ураз збоку почулося шарудіння і чиїсь тремтливі руки лагідно підтримали мою голову.

З рота взялося поволі витікати щось в’язке і тепле. Я закліпав, попри гул у вухах розчув дівочі ридання, і зрозумів, що то Емілія поруч. Зненацька захотів відсунутися від неї, бо ж забрудню її прекрасну сукню своєю кров'ю, та вдалося лише безпомічно вхопитися за білу тканину. І витріщити на кохану повні первісного страху очі.

Сонце позаду неї сяяло так, наче вона була моїм єдиним рятунком.

— Нарешті! Тепер уже точно між мною й Емілією не зосталося жодної перепони! — наче з-під води долинали переможні вигуки Азара. Він тішився так, ніби вистава, яку давно хотів побачити, врешті почалася.

Емілія взяла мою тремтливу долоню в свою та стиснула її. Груди дівчини здіймалися так швидко, немов вона щомиті могла задихнутися.

— Люренсе!.. Будь ласочка, хто завгодно, тільки не ти… Ти не можеш… — надривисто зашепотіла принцеса.

— Ш-що зі мною буде?.. Все болить… Т-ти допоможеш мені?.. — белькотів я до коханої. Міля захитала головою, прикушуючи губу.

— Не говори, Люренсе, не витрачай сили. Ми викличемо Віргела й він тебе вилікує… — Емілія поспіхом витерла сльози, та коли ще раз оглянула мене, вони потекли знову. Гарна зачіска розпатлалась, сукня червоніла кіновар’ю, а очі дивилися в мої й немов благали: «не залишай мене саму, ти ж обіцяв».

Повітря навколо сповнював запах крові, а від солоності і в’язкості в роті починало нудити. Тонкі болти відчувалися загнаними в тіло розпеченими кілками. Я відчув, як кінчики пальців німіють і безпорадно шморгнув носом.

— П-пробач, Мілю, — заплакав, здригаючись і від схлипів, і від болю. — Я надто п-поквапився, імпульс-сивний дурень… Не треба б-було… поспішати… — хрипів, на силу вимовляючи слова. Це диво, якщо кохана могла їх розібрати. Вона обережно загорнула волосся з лиця мені за вухо й знову стиснула холодну долоню. Ще раз похитала головою та гірко всміхнулася.

— Ти не дурень, Люренсе. Ти хотів мене врятувати, от і квапився так, що мало не збожеволів… Тому не помирай зараз, гаразд? Бо ж нащо тоді все це було?.. — захникала Міля, тулячи мене до теплих грудей, у яких гримотіло серце.

Попри нестерпно-пронизливе ниття через болт у надпліччі я вчепився в її сукню й захотів розчинитися в тому теплі, щоби більше нічого не відчувати. Жодного болю, жодного холоду. Вхопився так міцно, немов намагався врятуватися від чогось жахливого й сильного, що затягувало мене у прірву.

Дівчина лепетала щось про шкодування, і про те, що якби на відстані могла використовувати свою силу розмов із тваринами, то точно допомогла б мені. Але зараз ці картання нічого не могли змінити.

Я хотів мовити коханій щось заспокійливе, та зненацька увагу привернула постать Софіни. Жінка стояла під вербою неподалік і з удаваним жалем надула губи. Вона кивнула убік входу до замку і я мляво спрямував туди розмитий погляд. Закліпав кілька разів і побачив, що до нас повільно, немов боявся зробити кожен наступний крок, наближався ліпший друг.

— Ден, — шепнув я липкими закривавленими вустами. — Це ж Ден там?.. — спитав у Мілі й закашлявся. З очей від болю ринули сльози. Я відчув, як крижаний холод розповзається тілом, а дихання робиться дедалі швидшим. Мабуть, це погано, це дуже погано…

Емілія шморгнула, витерла обличчя рукавом і обернулася. Щоби побачити ошелешеного друга і з новою силою розридатися.

— Не плач, Мілю… — лебедів я, стуливши посоловілі очі. — Скоро прийде… Федел… і все… буде добре. Тебе більше… ніхто… не образить.

— Тихо, не витрачай сили на слова, ти маєш жити, благаю… — крізь приступи схлипів Емілія поцілувала мене в маківку. Її сльози крапотіли на моє обличчя, наче дрібний дощ.

Я ще стільки всього хотів їй сказати: «я тебе кохаю», «сьогодні ти по-особливому прекрасна», «я так сильно хотів тебе побачити й обійняти, що мало не збожеволів від марень, у яких ти мені являлася», «кохана, чи не надто сильно ти сумувала, думаючи, що мене вбили?», «я хвилювався за тебе щодня», «відсьогодні я зроблю все, щоби більше ніколи з тобою не розлучатися так надовго», «уявляєш, я знайшов чудового нового друга, точніше навіть трьох!» Але не мав звідки взяти наснагу до говоріння, як би того не бажало моє серце. Навіть очі розплющити було несила.

Раптом неймовірно захотілося спати. Отак заснути й прокинутися від цього жаского сумного сну. Всі спогади перемішалися між собою і безвідрадно швидко промаювали перед очима далекими картинками, немов я переглядав їх на старій фотоплівці. До свідомості ще долинали чиїсь голоси, скімлення Емілії, крики, вигуки Азара. Але ні це, ні всюдисущий біль не заважали тій глевкий дрімоті мене огортати. Та й надто втомився, щоби мати змогу їй протистояти, страшенно втомився. Тіло в одну мить надзвичайно обважніло й повіки більше зовсім не хотіли піддаватися. А потім усе навколо стихло і я, нарешті, заснув.

Ден стояв трохи віддалік. Дивився на заплакану Емілію, на Люренса, з якого стирчали болти, і хотів прокинутися. Хотів кліпнути й отямитися від цього жахіття. Але ґвалт людей навколо, плач принцеси і болючий камінь у горлі відчувалися надто реальним.

Труснувши головою, хлопець зловив себе на бажанні підбігти до друзів, але знічев’я його увагу привернув Азар, що стояв трохи віддалік від них. Він спостерігав за скоєним, не зрушаючи з місця, немов не бажав зіпсувати якийсь чудовий для себе момент, ніби не міг дочекатися, щоби пересвідчитися у смерті Люренса. Судячи з його задоволено-божевільної посмішки, бачити чиїсь страждання було для Злюки майже насолодою.

Тим часом дует найманців обабіч про щось напружено просив принцика, та той лише відмахувався. Врешті, не витримавши, чоловіки взялися спішно відводили тепер уже роздратованого Азара подалі. Він натомість дуже очевидно запирався і вказував рукою на Емілію. Що саме взлобило принцика – Дена зовсім не цікавило. Бо єдиним його прагненням стало «вбити! Покарати зло!»

Знявши меч із пояса і стиснувши його в тремтячих від шалу пальцях, хлопець спершу спроквола, а тоді з усієї сили погнав до ворога.

Він геть не пам’ятав, як наздогнав і порішив Азарових посіпак. Здається, навіть старатися дуже не довелося. Лють і розпач засіли пекучим болем у грудях і керували його рухами в тому кровожерливому танці так різко й точно, немов були найуправнішими в світі ляльководами.

Злюка ж кричав і квапився тікати, але знавіснілий Ден у кліп ока догнав його, схопив за низ камзола й потягнув до себе. Хоч падлюка і був в’юнким, та проти грубої сили не встояв – від раптового Денового копняка упав на землю. І, квапно обернувшись на спину, перестрашено витріщив очі.

— Ні! Ти не посмієш, ти не вб'єш мене!.. — вигукував Азар, ледь не задихаючись і на ліктях відповзаючи подалі.

— А й справді, — гмикнув Ден, запнувши меч у землю поруч із ногою принца. — Маєш рацію. Після всього, що накоїв – просто зарізати тебе було б не більше, ніж щедрим подарунком.

Азар перестрашено захотів підвестися, але Ден копнув його в груди, а потім зразу в обличчя. Тоді, не чекаючи, коли ворог оговтається від болю, присів зверху. Сперся колінами на його плечі й заходився гамселити кулаками по всій пиці – то лівим, то правим. Не зважав на пручання, зойки й булькання хлопця, чи на те, як кров бризкала на лице, одяг і траву навколо; ба більше – геть не відчував, як від тих ударів болять власні долоні. В якусь мить Денові навіть стало байдуже, якщо він раптом жахне надто сильно, гримне по скроні й уб'є принцика.

Буквально за кілька хвилин Азар уже зовсім не був годен супротивлятися, лиш тихо хрипів і закочував налиті багрянцем очі. А Ден досі несамовито його лупив. Та тут чиїсь дужі руки вхопили його під плечі й підняли.

— Дене, вгамуйся трохи! — намагався догукатися до друга задиханий Піллет. — Принцу Феделу він може бути потрібен живим!

Вони з Нертом відтягували хлопця подалі, хоч це й було непросто, бо він виривався, наче оскаженілий звір.

— Виродку!! Щойно ти відклигаєш, я зроблю це знову! Я на тобі цілого місця не залишу, втямив?! — репетував Ден, зриваючи голос ледь не на пронизливий писк і хвицаючи ногами. — Пустіть мене! Він Люренса!.. — парубок захлинувся словами і з очей йому потекли сльози.

Друзі зупинилися й тихо чекали, поки він трохи віддихається. Направду, вони всі відхекувалися.

— Тоді піди краще до нього, Дене, — заспокійливо мовив Нерт, поволі, з осторогою відпускаючи хлопця. — З Азаром ми вже самі дамо раду. Іди.

Хвилину Ден продовжував мовчки сапати ротом і бездумно моргати. А відтак шморгнув носом, вивільнився з послабленої хватки друзів і помчав назад до озера. Раз навіть упав, бо ноги знецька зробилися наче вовною набиті, та швидко встав і продовжив біг під оглушливий набат серця.

З кожним наступним кроком краще придивляючись до Люренса, Ден зауважував виразні сліди втоми і змарнілості, які врізалися в кожну рису його обличчя.

— Дене!.. — скрикнула нажахана Емілія, зауваживши наближення друга. — Приведи Віргела, будь ласка!.. Він врятує Люренса! Я не хотіла його тут самого лишати, я…

Вона замовкла, дивлячись, як захеканий хлопець падає поруч на коліна й тягнеться до дворецького дрижливими руками, немов сам не знає, з чого почати. Зрештою, Ден насилу зробив глибокий вдих і підставив палець під ніздрі блідого, наче сніг, Люренса. У вухах йому дзвеніло, а живіт скрутило від жаху.

— Дене, що ти робиш? Він просто зомлів, бо йому дуже боляче… — дівчина притиснула Люренса до грудей, немов хотіла, щоби Ден не торкався до нього. Парубок глянув принцесі в почервонілі та спухлі від сліз очі і його підборіддя затремтіло.

— Ні, Емілько, він помер… — прошепотів гірко друг.

Принцеса секунду витріщилася на Дена, здавалося, готова всім єством зненавидіти його за те, що зруйнував її надію. Та врешті тільки захитала головою, схлипнула й укотре заридала.

— Це все я, Дене!.. Це все через мене! Якби ж я не дала себе спіймати!.. Це все через мої дурні почуття й емоції!.. — голосила Емілія, не тямлячись від горя. Хлопець може й не хотів торкатися її збитими, закривавленими руками, але все ж міцно обійняв і подругу, і бездиханного друга.

— Це не так, Емілько… Прошу, не звинувачуй себе… — надламаним голосом шепотів він, цілуючи принцесу у скроню. Душу роздирав неописанний біль за двох найближчих йому людей, який він ніяк не міг полегшити.

Мимохідь Ден згадував колись дану Арнесу Мелаарському обіцянку і скрушно думав: «Мій королю, ох, як же я маю вберегти її серце від такого? Скажіть мені, королю, скажіть же…»

— Боляче Дене, так болить у грудях… — скиглила в нього на плечі подруга. Ден схаменувся, похапцем витер сльози й узяв обличчя Емілії в долоні.

— Дихай глибше, будь ласка, — просив хлопець, але її погляд не припиняв тьмяніти, а повіки – опускатися. — Маєш трохи заспокоїтися, Емілько, прошу, тобі не можна непритомніти!.. — наляканий Ден спробував узяти дівчину за плечі й трохи потрусити, але бадьорішою вона не ставала. Емілія вхопилася за тканину сукні біля серця й важко дихала, немов хтось стискав їй горло.

— Ні, ні-ні-ні, — бурмотів Ден, розриваючись від жаху й незнання того, як допомогти.

— Не заважай їй, юначе, — пролунав зверху незнайомий мелодійний голос і чомусь у хлопця на шкірі виступили сироти. Він звів вибалушені очі й уздрів спокійну жінку у строкатій хустці. Вона припідняла свої темні спідниці й присіла поруч із Емілією.

— Ви допоможете їй?.. — заїкнувся Ден, мимоволі відпустивши плечі принцеси. Кучерява пані лиш лагідно всміхнулася й поклала долоню дівчині на голову. Емілія за хвилину припинила часто дихати й упала невідомій у руки.

— Нарешті, — буркнула сама собі жінка.

— Ні! Що ви з нею зробили?! — Ден із агресивністю пораненого звіра схопив її за комір домотканої сорочки.

— Дитино, я ж казала не заважати, — м’який голос погрозливо знизився, від чого в хлопця волосся на потилиці стало дибки. Та сказати він нічого не встиг – незнайомка ледь уловимим рухом приклала долоню йому до обличчя, промовила якісь незрозумілі слова і світ навколо поглинули раптові темрява й тиша…

— Сину, прокинься… Ти мене чуєш? — долинали чиїсь слова крізь густу паволоку безтямності. Ден застогнав, змучено прокліпався й побачив над собою батька. Чоловік притримував його за плечі та стурбовано оглядав. — Що сталося? Де принцеса? І казали ж, що її дворецький прибув, але куди він подівся?

— Й-я… — хлопець зробив різкий вдих, вечірнє сонце враз засліпило йому очі, але сльози в них виступили не через нього. Згадка про все, що відбулося, розітнула серце Дена, наче гільйотина. — Я не знаю, тату!.. Л-люренс помер, а Емілія… не знаю, її почало боліти серце і… я не знаю!.. Раптом з’явилася якась жінка і!..

— Чш-ш, синку, тихенько, — капітан Марден притулив хлопця до себе й погладжував по спині, поки той чіплявся за нього з усією відчайдушністю й не міг угамувати плач. — Ми їх знайдемо, живими чи мертвими, але знайдемо і гідно вшануємо…

Навколо лунав несамовитий ґвалт, лайка перестрашених найманців і переможні вигуки королівських гвардійців. Галявиною тупотіли кінські копита, а повітря раз у раз пронизував дзвін зброї. Коли вже стомився від ридань і міг тільки уривчасто дихати, хлопець побачив неподалік рудого молодика верхи на білій кобилі. Той із виглядом змученого, але затятого шаленця вимахував мечем і командував щось своїм воякам.

Стомлено всміхнувшись кутиком губ, Ден стулив очі й подумав лиш іронічне: «Вітаю в Кормері, ваша високосте. Дуже шкода, що ви трохи запізнилися…»