Я і її непосидюча високість

Музичний супровід:

Tony Anderson & Chris Coleman – Eschaton

Henne Leland – Stay

Purple Hyacinth OST – The lullaby (Piano version)

— Постарайся сильно не нервувати, гаразд? — Емілія ніжно торкнулася руки Люренса, коли той уже виходив із кімнати. Хлопець зиркнув на неї сповненим тривоги поглядом і невпевнено кивнув. Відтак озирнувся і, нікого в коридорі не побачивши, залишив на дівочій долоньці поцілунок сухих губ. Принцесі здалося, що коханий зробив це суто аби заспокоїти власні хвилювання. В її грудях усе стислося, страшенно не хотілося кудись його відпускати, а надто – потім до Азара…

Вона знову зустрілася зором із його гарними, незвичайними очима й не змогла не обійняти – міцно-міцно. Серце Люренса стукотіло шалено гучно, й Міля почула його, навіть не намагаючись прислухатися.

— Все буде добре, він тебе не впізнає, — тихенько спробувала заспокоїти дворецького. Той видав неприховано пригнічене «угу» й обійняв дівчину у відповідь.

Відтак вона погладила пальчиками його щоку, від чого рукав камізи сповз до ліктя, й підбадьорливо всміхнулася.

— Звідки це в тебе? — раптом спитав Люренс, ніжно схопивши передпліччя дівчини й киваючи на синець, який на ньому виднівся. Хлопець насупився та стиснув губи.

— А, це я несла з пральні простирадло, перечепилася через нього і впала. Нічого такого, — Міля зніяковіло захихотіла й не забула нагадати коханому: — Тобі ще перевдягнутися й причесатися варто перед зустріччю з дворецьким, — вона показово зняла з ніжно-рожевого волосся павутиння. — Ну не дивись так серйозно, — принцеса тицьнула пальчиком по кінчику його носа, — я справді просто перечепилася й упала. Надалі постараюся бути обережнішою, обіцяю. Все, поспішай, — дівчина швидко цьомнула стурбованого хлопця в щоку й заскочила до своєї кімнати.

Зачинивши двері, не заспокоїлася, поки не почула, що дворецький теж пішов до себе. Тоді Емілія полегшено зітхнула, приклавши кулачок до грудей.

Плюхнулась на ліжко і якийсь час лежала на ньому, безпомічно розкинувши руки. Хотіла б вона якось допомогти Люренсові, але не знала як. І саме це в даній ситуації найбільше її гнітило. Але добре, що хоч сама не завдавала йому клопотів.

На губах дівчини ковзнув провинний усміх, коли вона торкнулася синця на передпліччі. Не думала, що колись із власної волі йому брехатиме… Та вважала, що це краще, аніж розповідати правду і змушувати його турбуватися зайвий раз. Тож надалі варто бути більш обачною і не давати Люренсові помічати ті синці…

Переживання – переживаннями, але роботу виконувати треба. І хоч Емілія під кінець кожного дня сильно втомлювалась від усіх занять, які лягали на її плечі, цього разу вона була тільки рада зануритися у працю з головою. Це допомагало дівчині абстрагуватися від нав’язливої тривожності, яка, в іншому випадку, майже буквально не давала б дихати.

Коли час, проведений у пральні, минув, Міля тихо повідомила покоївкам-напарницям, що йде до стаєнь. Витираючи об фартушок стерті цупкою тканиною і знежирені водою руки, принцеса йшла темнуватим коридором на задній двір палацу і прокручувала в голові події останніх днів. Моріс – хлопець, який періодично допомагав головному конюху – постійно до неї задирався: то штовхне, то штуркне ліктем, коли проходить повз, то підніжку поставить, то за косу потягне, то обізве лайливим словом – і це все без причини! Емілія хоч і намагалася, але не могла збагнути його мотивів і тільки мовчки все терпіла. Пробувала вдавати, ніби не помічає тих дій, бо не хотіла зчиняти галас і привертати до себе увагу старших слуг. Але це лиш іще більше дратувало хлопчака.

Міля опинилася навулиці й протяжно зітхнула. «Хоч би не зустріти його», – замружилась, прохально звертаючись до бога. Тоді тугіше зав’язала вузлик хустки на голові й обійняла себе руками. Сьогодні навулиці було хмарно і зябко, ще й вітер обдував усе, до чого міг дістати. Година вже перейшла за обідню, але дивлячись на сіре небо, цього можна би було й не зрозуміти.

Тварини в стайні дівчині подобалися, її тішило й навіть заспокоювало спілкування з ними – чи то були собаки, вирощені для королівських полювань, чи то був мишастої масті кінь капітана королівської гвардії, чи то орел його високості Вілендора. Між іншим, коли вперше побачила птаха, Міля аж завмерла з подиву. Вона пам’ятала його! Ще з тієї миті, як принц востаннє приїздив до Кормера, він тоді привіз його з собою. Тим часом цей білоголовий орлан блимав на Емілію своїми жовтими очима й не міг збагнути, чому ним раптом так зацікавились.

Поки стайничий не бачив, принцеса тихенько поговорила з птахом і дізналася про його сум за господарем (хоча орел сприймав Вілендора радше як друга, а не хазяїна). Від того часу, як він зник, Стилета (так звали орлана) випускали з клітки лише на кілька годин щотижня. І то за той час на волі він постійно літав у пошуках друга й одвічного напарника, але ніде його не знаходив. Тож коли Емілія розповіла, що знає де Вілендор і прибула сюди його визволити, орел дуже зрадів – радісно затріпотів крилами. Відтоді в них із дівчиною зав’язалися довірливі стосунки, вона завжди усмішкою і теплим словом віталася зі Стилетом, а він дозволяв погладити свою темну грудку, най через клітку це й було незручно.

Так було й цього разу – зайшовши до стайні, Міля привітно всміхнулася птахові, а він легко тріпнув крильми. Тоді дівчина зауважила, що коня, якому щодня ретельно розчісувала пишну гриву й заплітала її в косички, немає у стійлі. Спитавши про це в Стилета (на щастя, конюха поруч не було), дізналася, що його забрав господар.

І щойно її розмова з орлом скінчилася, як за дверима стайні, навулиці, пролунало кінське іржання і цокіт копит. А згодом того самого «зниклого» мишастого мерина завели на його місце. Зробив це молодик у латах і з мохово-зеленим плащем за спиною. Віком був, мабуть, як Вілендор. Із втомленими очима й розфурканим світло-русим волоссям, що навіть на тьмяному світлі похмурого дня переливалося цікавими рудими тонами.

— Кляті найманці, геть не хочуть накази виконувати… І в кого вони всі такі вперті й пихаті?.. — лаявся собі під носа хлопець, знімаючи з коня збрую. Різкі рухи цілковито видавали його роздратованість.

Міля повільно підійшла до нього ближче, маючи на меті привітатися, й мимоволі здивувалася їхній різниці в зрості (здалеку здався нижчим). Але така вже була її доля, раз виросла не дуже високою…

— Вітаю капітана королівської гвардії, — схилилася принцеса в поклоні. До цього вона його не бачила і зараз була вельми приголомшена тим, що на цій посаді тут перебуває такий молодий парубок. Вочевидь, надто звикла, що керівні чини зазвичай займають підстаркуваті чоловіки.

— Чи бажаєте чогось особливого в догляді за конем? — дівчина говорила якнайм’якішим тоном, аби ненароком не рознервувати хлопця ще більше.

Капітан швидко обернувся й окинув її здивованими очима, не то медового, не то зеленого кольору. Виглядав так, ніби до цієї миті зовсім не помічав дівчину в стайні.

Прокашлявся й повісив сідло на належне місце – зі зняттям збруї було завершено (як Міля зрозуміла, він завжди робив це все сам). Тоді знову повенувся до вичікуючої принцеси й відповів несподівано погідливим, навіть теплим тоном:

— Ти тут новенька, так?

Міля кивнула й легенько усміхнулася. Хлопець трохи набурмосився й потер вказівним пальцем свого широкуватого носа, здається, щось обдумуючи. А тоді згадав, що вона в нього питала:

— Ні, нічого такого не треба. Нехай все буде як зазвичай. Дякую за роботу.

Він швидко розвернувся і, брязкаючи обладунком, твердим кроком рушив на вихід. А Емілія залишилася оторопіло дивитися йому в спину, аж поки двері до стайні не зачинилися. Надзвичайно дивно було почути «дякую» від людини значно вищої за статусом (принаймні на дану мить). Принцеса не пригадувала, аби коли-небудь чула, щоби капітан кормерівської гвардії комусь зі слуг дякував – був надто гордим.

Зрештою, дівчина довго над тим не мізкувала і взялася до роботи – коня вартувало помити, розчесати, нагодувати і напоїти. І десь на моменті «розчесати», до стаєнь увійшов той самий задирливий хлопчисько.

Міля побачила його краєм ока й одразу ж присіла, сховавшись за хвіртку кінського стійла. Тварина неспокійно форкнула, безпомилково відчувши настрій дівчини. Десь у кутку раптом почувся шурхіт крил Стилета – наскільки Емілія знала, йому Моріс теж не вельми подобався.

— Невже сьогодні це дівчисько у стайнях не працює?.. — бурмотів до себе той, наполегливо визираючи Емілію.

Вона сиділа нерухомо, наче кам’яна статуя, і молилася, аби її не помітили. Але удача не надто хотіла всміхатися принцесі. Дівчину зненацька вхопили за шиворот і потягнули вгору.

— Он ти де! Невже від мене сховалася? — хлопець зареготав прямо їй в обличчя. Міля не відповіла, лише насупилася й нервово пересмикнула плечима. А тоді різким рухом віддерла його чіпку руку від себе. — Ти диви на неї, яка нарвана! — реакція задираки не змусила себе чекати.

— Хто ще тут нарваний… — буркнула Емілія, змірявши довге лице Моріса похмурим поглядом. Тоді підняла з землі гребінець і, наче нічого й не було, продовжила розчісувати кінську гриву.

— Що ти там бурмочеш? — він перехилився через хвіртку й смикнув дівчину за косу, не шкодуючи сили. Принцеса жалісливо зойкнула й на емоціях тріснула хлопця по щоці. Той миттю притулив до червоної шкіри долоню, ще й вражено витріщився на Емілію. А вона на нього. Серце шалено закалатало у грудях, коли побачила в очах забіяки гнів.

Міля вибігла з кінського стійла раніше, ніж він би зайшов до нього й не дав звідти втекти. Дверцятами хвіртки штовхнула хлопця подалі й на зм’яклих від страху ногах, поки сукня плуталася поміж ними, помчала геть.

Та Моріс невблаганно швидко схопив її за руку й тоді ж люто штовхнув на брудну, зимну підлогу. Емілія пискнула від болю, бо подерла собі долоні, й відчула спиною холодний камінь. Тоді ж почав верещати Стилет і знавісніло затріпотів крилами, наче захотів видертися зі своєї клітки тут і зараз, а коні в стійлах взялися напружено форкати й тупати копитьми.

— Як ти посміла мене вдарити, га?! — Моріс виліз на дівчину зверху, не дозволивши їй підвестися, ухопив комір сукні і смикнув на себе. Від злості в нього аж слина з рота летіла. — Я син нашого садівника, а ти хто? Якась нікому невідома селючка! — хлопець ляснув її по щоці й Міля усвідомила, що від пекучого болю в очах збираються сльози. Але як же вона не хотіла їх показувати!.. Мало не до крові закусила губу й замружилась, намагаючись тремтячими руками відіпхати від себе того оскаженілого.

— Відчепися від мене!.. — шикнула йому в лице принцеса, борюкаючись із усіх сил. Але паскуда міцно тримав і був не таким легким, як могло здатися через худорляву тілобудову.

— Відчепитися? Не сміши мене! — він різко відпустив її від несподіванки Міля вдарилася головою об кам’яну долівку. — До таких пихатих як ти якраз треба чіпатися! І показувати, як усякі гордовиті селючки мають поводитися з хлопцями! — Моріс притиснув колінами дівочі руки, аби йому не заважали, й однією долонею затулив бідолашній рота. А холодними, брудними пальцями іншої поліз до маленького вирізу на сукні. Принцеса ж звивалася, наче муха в павутинні: хвицала ногами й пробувала вигинатись як тільки могла, але нічого не допомагало. Приглушено кричала в смердючу хлопчачу долоню, та навіть укусити її не вдавалося – так сильно притиснув.

Зрозумівши, що розстібати ґудзики буде довго, Моріс почав смикати за тканину, силкуючись її порвати. А з очей Емілії потекли відчайдушні сльози, коли вона вже не мала сил пручатися й була страшенно ображена власною безпорадністю. Хоч і не хотілося перед цим гадом плакати, але дівчина вже не могла себе стримувати.

— Плач-плач, що ж тобі іще робити? — пхикнув зловтішно забіяка, продовжуючи справу. — Та що ж ти не рвешся? — бісився, бо тканина не піддавалася. Та за хвилину вона врешті репнула.

І саме тому, втішений своїм успіхом, Моріс не почув, як двері до стайні прочинилися. А Емілія, через гупіт серця, не вловила слухом швидкі й рвучкі кроки, що пролунали опісля. Тому лише здивовано витріщилась на те, як Моріса скинули з неї лютим копняком у груди. Забіякою від того добре гримнуло по підлозі й він навіть проїхався нею трохи.

— Це те саме «простирадло», через яке ти перечепилася? — голос Люренса бринів від насилу стримуваного гніву. А очі спостерігали за болісними зойканнями хлопця з майже тваринним шалом і бажанням убивати. Емілія вперше в житті бачила в нього такі емоції...

Та щойно дворецький присів біля принцеси й спрямував на неї погляд, в його лазурових очах запанувала суцільна м’якість і найніжніша у світі любов. Поки кривдник оговтувався, він допоміг пиголомшеній, а від того мовчазній Мілі підвестися й накрив плечі своїм жилетом, приховуючи подертий виріз сукні.

— Я поряд, він тебе більше не скривдить. Я поряд… — Люренс обійняв лагідно, немов боявся зайвий раз сильніше дотулитися до неї. Дівчина ж не зчулася, як вчепилася йому в сорочку й розридалася. Від усвідомлення близького тепла коханого й безпеки, яку воно дарувало. Від запаху його тіла. — Пробач, що спізнився… — із провиною, якій, здавалося б, не існувало виправдання, прошепотів хлопець і став погладжувати спину принцеси. Навіть попри плач вона чула, як калатає його серце. Але явно не від хвилювань. А від іскристої злості, яку він ледве вгамовував.

Моріс тим часом вже підвівся, прокашлявся добряче, й потирав забиті місця. Не забував при тому ще й свердлити їх обох розлюченим поглядом.

— То двоє селюків близькі… І чому я не здивований? — пробурмотів, скривившись із огидою. — Очевидно ж, що всяка ницість усюди купи тримається…

Люренс промовчав, хоч Емілія й відчула, як напружилися руки, що тепло огортали її стан.

— Сестричко, — ніжно але чітко мовив дворецький до Мілі, — піди у свою кімнату, гарненько відпочинь і оброби подряпини, а я скажу стайничому, що тобі стало зле. Все буде гаразд, не переймайся, — запевнив, коли вона схотіла перечити. Тоді випустив із обережних обіймів і ледь відчутно підштовхнув у напрямку дверей. — І не сперечайся зі мною, будь ласка, — додав хлопець, востаннє глянувши на дівчину з твердою лагідністю. Здавалося б, непоєднувані емоції, але Люренс одним реченням і поглядом змусив у тому засумніватися.

Принцеса мить не зводила з коханого розгублених очей, а відтак поправила на собі жилетку й кинула на Моріса гнівний зирк. Його лице аж перекосило від обурення і того, що задумане не стало дійсним. А в Емілії мимоволі аж настрій покращився від вигляду тої мармизи.

Вона не змушувала Люренса повторювати двічі і тихо покинула стайню. Їй справді вартувало відпочити, заспокоїтися і привести до ладу як себе, так і свої думки…

*****

Почувши, що двері за Емілією зачинилися, я очевидно розгніваним кроком підійшов до Моріса.

— А ти, — шикнув крізь зуби, вхопивши того за плече і шарпнувши ним, — шуруєш зі мною, тебе батько кликав. І відсьогодні навіть не дивися в її бік, бо наступного разу я точно не буду бити настільки слабо, — я сильніше стиснув пальці і забіяка не зміг не скривитися від болю.

— Я зрозумів, пусти, бляха!.. — обурився цей гад, але я не дозволив йому висмикнути руку. Не бачити йому такої великодушності після того, як дозволив собі скривдити мою кохану принцесу.

Він регулярно провокував мене, задираючись то безпричинними лайливими словами, то зовсім «ненавмисними» і «випадковими» стусанами (чи іншими вибриками по типу вилити на мене відро з брудною водою чи кинути межи очі землі), але я те все терпів. Не хотілося привертати до себе увагу іншої челяді і псувати цілком непогану репутацію. Я просто спихав усе на те, що хлопчисько незлюбив мене з першої миті знайомства і ще й постійно ревнував до батька-садівника. А тут виходить, що він так само весь час ставився до Емілії, коли працював у стайні.

Щойно я вбіг туди, попередньо почувши пронизливі пташині верески, це усвідомлення прошило мою голову наче куля. Спровокувало в грудях справжнісіньку лавину люті. Досі дивуюся, як вона не задушила мене. Бо варто було побачити заплакані очі Емілії, як злобу ненадовго але цілковито поглинув сум. В першу чергу захотілося її приголубити і показати, що вона в безпеці, а не бігти перегризати горлянку тій наволочі…

Що ж, із Морісом «під ручку» ми і пройшли весь шлях до саду. По дорозі зустріли конюха, який повертався з прогулянки з собаками, і я передав йому те, про що говорив Мілі. Весь час задиркуватий мерзотник набурмошено мовчав і смикався, а я зловтішно сподівався, що на плечі хлопаки залишаться синяки і ще довго йому болітимуть. Це буде таке «ніжне й ненав'язливе» нагадування про те, що лізти до Емілії небезпечно. Справді «ніжне й ненав'язливе», порівняно з тим, що я насправді міг би з ним зробити, якби дозволяли обставини…

Садівникові Моріс був потрібен суто щоби перенести на нове місце одну з кам’яних клумб (бо нас двох там було замало). І яке ж щастя, що я одразу пішов виконувати прохання чоловіка, а тому й натрапив на того гада в найвідповідальнішу мить. І от тепер, весь час поки він працював у саду, я не забував періодично «ненароком» штурхнути його чи обізвати (нічого особливого – всього-на-всього ставився до нього так, як він до мене всі ті дні). Просто аби хлопчисько не думав, що моя лють так швидко минає. Бо це справді не так. Не були б ми з Мілею у ворожому палаці на особистому таємному завданні, Моріс би дізнався про всі відтінки мого гніву. Ну бо не годиться порядним чоловікам закривати очі на кривду їхніх коханих.

Здавалося б, весь час роботи в саду я мав би морально готуватися до зустрічі з принциком (бо музичну композицію з похмурим дворецьким ми скоро узгодили), а в результаті – бісився від неможливості набити пику нахабного хлопаки, що намагався серед білого дня зґвалтувати Емілію. І «бісився» ще м’яко сказано, ну але хто питає?

Коли починало вечоріти, але навулиці було ще достатньо світла, садівник подякував нам із забіякою за допомогу і відкланявся. Та на останок доручив ще одне завдання – прибрати в альтанці, бо вітер позаносив до неї опале листя. За той час я вже навіть трохи охолонув і не мав жодного бажання ще коли-небудь бачити Морісову фізіономію, тож щиро сподівався, що коли сходжу по потрібні інструменти, його в саду вже не буде. І справді – коли повернувся до альтанки, нікого в ній не побачив. Вже захотів полегшено зітхнути й почати підмітати, але в серці зародилося неприємне почуття. А що як цей гад настільки розізлився на мене через власну слабкість, що пішов мститися? Але не мені, а Емілії, начхавши на всі мої погрози.

— Він справді може таке зробити… — пробурмотів, відчуваючи невпинне зростання тривоги. — Дідько, — лайнувся і кинув мітлу. Треба знайти її якнайшвидше й перевірити свою здогадку.

Та ледве встиг вискочити з альтанки, як відчув неперевершеної раптовості удар у груди. Удар грубими галузами від обрізки троянд. Голки на них упилися в шкіру так, наче сорочки на мені ніколи й не було. Біль маленькими вибухами виринув із кожної з дрібних ран, а з мого рота вирвався глухий окрик.

— Щоб ти не думав, що сильніший за мене, клятий селюче… — буркнув самовдовлений Моріс, зважуючи жмут сухих гіллячок у руці і насолоджуючись власним учинком.

Я спробував угамувати враз пришвидшене дихання й витріщеними очима спостерігав, як власні пальці обмацують на грудях сорочку в тих місцях, де вже проступали червоні плямки. Коли врешті усвідомив, що сталося, підняв озвірілий погляд на покидька. Лють врізалася в кожен м’яз мого тіла наче блискавка в самотнє дерево – швидко, сильно, безпомилково.

— А ти дурніший, ніж здаєшся, — вражено прошепотів я, відчуваючи, як на губах на мить з’являється посмішка божевільного. Підступив на крок ближче. Не знаю, що аж такого жасного було на моєму обличчі, але пика в Моріса враз зблідла, немов він побачив голодного тигра, що суне на нього. — В тебе була нагода втекти й не випробовувати межу моєї доброти, але натомість ти...

Зі схлипом, ніби зараз заридає, хлопчисько замахнувся обрізками троянд і знову вдарив мене. Цього разу порцію болю отримали передпліччя, бо я ними захистився. Зашипів од відчуття того, як колючки прокололи шкіру. Знову знавісніло зиркнув на малолітнього виродка, який чомусь остовпіло витріщався на мене у відповідь. І ні – я не поспішав кидатися на нього з кулаками, а стримував бурю злості всередині, бажаючи, щоби той повністю усвідомив: його не бояться, навіть якщо завдає болю.

— Ти не збираєшся тікати? — спитав я, наче попереджаючи, і підступив ще на два кроки ближче. Моріс же позадкував. Його явно бентежило те, що я терпів той біль (із адреналіном і не таке витерпиш) і ще й ішов до нього, в той час як очікуваним було би дати драла. — Тоді ану ж я покажу тобі, що даремно не…

— Не підходь, божевільний!

Навіть договорити не встиг, як ця наглота знову занесла над собою жмут колючих пагонів. Але тепер я хвацько уникнув удару й перехопив худощаву руку. Стиснув її якнайсильніше. Моріс зойкнув і судомно розімкнув пальці, миттю випустивши гілки. Захотів копнути, та я ухилився від тої нікчемної спроби. Тоді хлопець почав всіляко вириватися з хватки, перестрашено кліпаючи, але я тримав надто міцно. Мимоволі згадав, як тягався за чуби з Деном (якого батько регулярно вишколював), але тут… навіть говорити нема про що.

Я трохи понасолоджувався його щирим страхом і панікою, відчуваючи, як гнів поступово змінюється на зловтіху. Поухилявся трохи від невмілих, убогих ударів і враз жорстко смикнув забіяку на себе.

— Боїшся? — тихо спитав, оцінюючи в його очах жах від усвідомлення своєї безпорадності і слабкості. — Якось так і вона себе почувала, коли ти до неї приставав.

Я стиснув губи зі страшенно прикрим усвідомленням того, що страх на пиці Моріса не зітре з пам’яті Мілі спогад про ту огидну ситуацію. Це здійняло в серці нову хвилю люті і я майже завченим рухом скрутив руку йому за спину, а тоді що є сили штовхнув подалі від себе. Хлопець заїхав лицем у траву, а коли панічно захотів підвестися, я без зусиль притиснув його своїм коліном. І для надійності ще й наступив на одне з пліч. Вхопив зап’ястя іншої руки й знову завів її назад, задираючи все вище й вище.

Нагнувся до його вуха.

— Уявляєш, як їй було? — гортанно прошепотів, поки хлопчисько вже починав скиглити від болю, що наростав у плечовому суглобі. — Приліз до неї, такої вразливої й ніжної дівчинки, покидьок, що лише те й уміє, що ображати інших людей. Захотів узяти її силою, бо ж знав, що вона не зможе захиститися, захотів зробити їй боляче, бо ж знав, що вона слабша… Як тобі – відчути себе на її місці, мм? — я на хвилину спинив свої дії, щоби почути його відповідь.

— Погано, дуже погано, — забелькотів Моріс, важко дихаючи. З його очей вже навіть сльози виступили, від чого мою злість аж попустило, немов добилася свого і трохи встепенилась.

— І-і? — протягнув я, знову закручуючи йому руку, але в рази наполегливіше.

— Я більше так не буду, не буду, клянусь!.. А-а-а, — завила та паскуда, хвицаючи ногами, коли біль став по-справжньому нестерпним.

Я ж іще трохи помучив його й добродушно вирішив на цьому закінчити. Підвівся й роззирнувся, нікого навколо не побачивши, поки хлопець тихо схлипував і геть не поспішав уставати (може, боявся, що присічу будь-яку спробу). Я обійшов його трохи, сів навпочіпки біля голови й поклав на неї долоню.

— Слухай, я людина доволі добра, тому… повірю тобі, — повідомив свій вердикт так спокійно, ніби лють уже геть стихла. Хоча насправді ще жевріла у грудях наче грань від полум’я, якою можна обпектися так само сильно, як і вогнем. — Але якщо ти раптом ще хоч слово скажеш моїй… сестрі, — я стиснув кулак і таким чином узяв його за волосся, припіднявши голову. Треба було зазирнути в очі, аби забіяка раптом не вирішив, що говорю несерйозно. — Мені доведеться знову провести тобі таку «виховну годину» як сьогодні. Але обіцяю – наступного разу я навряд чи буду настільки ж стриманим і лагідним.

Я терпляче зачекав, поки Моріс жалюгідно шморгне й кивне, і лише тоді відпустив його. Вирівнявся й стиснув губи від ниття у грудях і передпліччях, які сповна про себе заявили, коли «дія» адреналіну минула. Спатиму я нині через це явно погано.

В будь-якому випадку треба було вшиватися звідси, бо потрапити комусь на очі – останнє, чого мені хотілося.

— І так – прибирання в альтанці на тобі, — кинув я наостанок, наче нічого й не було, і почвалав до замку, а там і до своєї кімнати.

По дорозі нікого не зустрів (більшість челяді вже розійшлася по кімнатах, або вечеряла), тож зміг ні на що не відволікатися й «насолодитися» тим, як дрібненькі цівки крові лоскочуть шкіру й утворюють нові плями на сорочці. Навіть подекуди не стримувався від тихих зойків, що так і просилися при рухах. Подекуди здавалося, що у тілі досі відчуваються трояндові шипи, немов би вони там застрягли...

Оскільки вже настав час вечері, я нашвидкуруч, не без глухої лайки, йойкання й шипіння, обтерся вологою шматиною й поміняв одяг. На ліжку навіть побачив свою жилетку (яку там, вочевидь, залишила Міля), але для блага свого ж тіла не вдягав її. А тоді попрямував до їдальні, намагаючись не кривлятися від тертя тканини об ті свіжі рани. І оце «не кривлятися» було напрочуд складно, най я і старався.

Емілія зустріла мене питальним поглядом, явно щось запідозривши, але поїли ми мовчки. За той час навіть Моріс устиг прийти і всіляко уникав зустрічі моїх із ним очей (навіть згорбився, аби здаватися менш помітним). Та я швидко припинив звертати на нього будь-яку увагу й насолодився їжею (хоч через неприємні відчуття це було складнувато). Між тим до мене підійшов дворецький і повідомив, що грати для принцика буду вже завтра вдень, бо приїде він надто пізно. Я кивнув на це і мимоволі зрадів, що фактично просплю його прибуття. Все ж життя видається в рази приємнішим, коли в ньому менше приводів для стресу.

По закінченню трапези ми з принцесою разом рушили до кімнат. Побачивши, що в коридорі порожньо, я без вагань зайшов на Міліну територію. Дівчина щиро здивувалася цьому, адже зазвичай саме я був тим, хто мав трохи попротестувати проти такої близькості, перш ніж погодитися на неї. Та потім вона швидко прийняла дійсність і підійшла майже впритул.

— З тобою все гаразд? — спитала тихенько, торкнувшись щоки прохолодною долонею.

Я не мав жодного наміру брехати, тому похитав головою і усвідомив, що хочу обійняти принцесу. Але це буде надто боляче, тож довелося з прикрістю те бажання придушити.

— Клятий Моріс трохи завдав мені клопоту, перш ніж я пояснив йому, чому не можна тебе чіпати… — зізнався, відвівши зніяковілий погляд. І з якого біса мені стало соромно?.. Не зробив же нічого поганого (і так – знущання над паскудним забікою в моєму розумінні поганим не вважається). — А взагалі, я просто хотів дізнатися, чи в тебе все добре після сьогоднішнього... Може, ти б хотіла поговорити про це? Все ж, подібне не скоро забудеш... Ну і… обійняти хотів, — додав, крадькома глипнувши на цю блондинку. Моя прямота і чесність вмить забарвили її щічки рум’янцем.

Та щойно Емілія опустила зніяковілий позір і захотіла притулитися до моїх грудей, я позадкував і заперечно хитнув головою.

На сповнений нерозуміння погляд оливкових очей я задер сорочину, демонструючи на шкірі дрібні дірки від шипів.

— Пробач, але не хочу, щоб рани боліли. І на руках те саме, — смикнув доверху один із рукавів (хоча і так знав, що вона мені повірить). І лише тоді збагнув, наскільки ті то більші, то менші ранки, далебі, помітні на моїй блідій шкірі. Наче якісь криваві сузір’я на снігу, їй-богу.

Дівоче обличчя сполотніло від неприємного подиву, не залишивши і згадки про бувалий рум’янець.

— Матінко, чому ж ти зразу не сказав? — схопилася Міля, потягнувшись тремтячими руками до мого тулуба, але так і не торкнувшись шкіри.

— Та я ж говорив, що він «завдав мені клопоту»…

— Ой, Люренсе, ти і твої красномовно замудрі фразочки іноді надто незрозумілі, — поскаржилася дівчина, кумедно насупившись.

Я ж смиренно всміхнувся на цей випад і звів плечима, мовляв – який уже є. Довго вона не дратувалася – погляд Мілі одномоментно зм’як, коли зазирнула в мої вічі.

— Зараз ми гарненько тобі все обробимо, — тихо запевнила принцеса. Тоді обійшла мене і взялася перебирати щось у приліжковій тумбі. А поки метушилася, говорила: — Я тут маю деякі мазі, трав’яні настої і маленьку баночку виноградного оцту. Взяла це в помічника королівського лікаря, коли вперше поранилась…

Розвернувшись і спостерігаючи за вінценосною, я захотів докірливо скласти руки на грудях, але нараз схаменувся, згадавши про біль. Тож тільки сховав долоні в кишенях штанів і звів брову.

— Чому з першого ж дня не сказала, що Моріс до тебе задирається? — спитав тоном надміру турботливого старшого брата.

Міля закінчила з баночками й обернулася. Уважно зазирнула в очі, наче видивляючись у них щось, а потім зітхнула. Опустила погляд додолу.

— Просто не хотіла, щоб ти хвилювався. Подумала, що не варто казати й таким чином завдавати тобі клопоту, якщо він не робить нічого серйозного. Принаймні до сьогодні не робив.

Я насупився, відчуваючи образу чи то на себе, бо не зауважив того раніше, чи то на неї, бо вчасно не розповіла мені.

— Коли в тебе з’являються синяки від його «несерйозних» штурхань – це більше, ніж привід сказати мені про це, — я торкнувся її підборіддя пальцями, піднявши зір провинних оливкових очей на себе. — Інакше я банально буду вважати, що ти мені не довіряєш…

— Ні, Люренсе! — стрепенулась блондинка, опісля затуливши рота долонями, бо ж могла крикнути те надто гучно. Продовжила в рази тихіше: — Не кажи дурниць, звісно ж я тобі довіряю… — вона взяла мою долоню й притулила її до щоки.

— Тоді не приховуй від мене того, що якийсь гад тебе ображає, — попрохав я лагідно. — Звісно, якщо ти впевнена, що можеш захистити себе самотужки, то можеш мені не говорити і спокійно сама розбиратися з забіяками, — я поблажливо всміхнувся й отримав зніяковілу усмішку у відповідь. — А у всіх інших випадках прошу – покладайся на мене, — знявши дівочу хустку, я поклав її на тумбочку й поцілував невисоке чоло.

Принцеса слухняно кивнула й урешті приступила до лікування свого дворецького.

Я зняв сорочину й сів на ліжко. Поки Емілія збігала на кухню по глек із водою, пороздивлявся викладені баночки, серед яких мало які були мені знайомими. Але сподівався, що користь від їхнього вмісту в будь-якому випадку буде.

— Тобі пектиме, тож постарайся терпіти мовчки, будь ласка, — попросила Міля, сідаючи поруч. Вже встигла розвести виноградний оцет із водою й мокнути в нього чисту марлю.

Я не був готовий до того, що буде пекти настільки, тож у першу мить ледве стримав скрик. А відтак лише шипів, зціплював зуби й ковдру стискав у пальцях щоразу, як принцеса торкалася тканиною ран. І то слава богу, що вона дмухала на них після кожного дотику.

Коли з дезінфекцією було закінчено, я зміг перевести подих, а Еміля взялася розкорковувати баночки й по черзі наносити дві різні мазі на кожну з ранок. Це вже болю не викликало, лиш легеньке пощипування, тому я зміг на нього не відволікатися і поспостерігати за зосередженим лицем коханої. Незвично було бачити її такою серйозною й зануреною в процес. Але ці емоції до дідька їй личили, тому я буквально не міг відвести захопливого погляду. Навіть коли дівчина вже закінчила процедуру й підвелася з ліжка.

— Постарайся не спати на животі, — почала давати настанови Міля, прибираючи баночки й інше приладдя, — і не вдягай на ніч сорочку, бо інакше вся мазь до неї прилипне. А ще пильнуй, аби…

Вона бурмотіла ще щось важливе, але я майже не чув. Просто милувався цими насупленими брівками й серйозно-надутими щічками. Хоч я й, очевидно, сам міг попіклуватися про свої рани, але все одно було неймовірно приємно отримати цю турботу від коханої людини. Особливо коли вона так мило при тому буркотіла.

Ніколи не пошкодую, що дозволив собі кохати її і що визнав перед собою власні ж почуття до неї.

— Що? — з нерозумінням подивилася на мене принцеса, врешті зауваживши погляд свого дворецького. І лише тоді я спіймав себе на тому, що весь той час м’яко усміхався.

Похитав головою, на секунду стуливши очі.

— Нічого. Просто кохаю тебе, — прошепотів крізь усмішку. — Дякую, що потурбувалася про мене.

Міля вмить зашарілася й відвела збіса милий присоромлений позір. А я усвідомив, що хочу її поцілувати. Ніжно-ніжно, щоби передати всю вдячність і любов, які палахкотіли в серці. Бажав тактильності, але, пам’ятаючи те, що сталося з дівчам сьогодні, намагався стримувати себе і робити все дуже обачно та лагідно.

Тож я легенько потягнув принцесу на себе, таким чином прохаючи зазирнути в очі. І водночас акуратно запрошуючи до цілунку. Емілія сперлася долонею на ковдру збоку від мене і збентежено забігала зором по обличчю. Цікаво, вона помітила, що тепер я не зводжу погляду з її вуст?

— Я не замкнула двері на засув, — шепнула гаряче й ледь чутно. Відтак вирівнялася й зробила це, опісля підійшовши до мене і ставши навпроти. Зняла з голови бандану, звільнивши моє сплутане волосся, і обхопила лице долонями. — І я тебе кохаю, Люренсе, — слова прозвучали дещо строго, наче вона не просто зізнавалася, а водночас наказувала ніколи не забувати про це.

Моє серце сповнилося ще більшою радістю, ніж до того, і почало стукотіти виразніше. Я мимохідь облизав сухі губи й ледь подався вверх і вперед, до лиця коханої. Але вона навпаки трохи відхилилася, змушуючи мене відчути розчарування і різке ниття у грудях.

Брови лише хотіли насупитись, коли Міля хі-хікнула зі змін емоцій у моїх очах (вочевидь тішилася, що змогла подражнити) і несподівано припала до вуст. Я в ту ж мить передумав на неї ображатися й віддався палко-тендітному цілунку, від якого навіть у кінчиках пальців приємно поколювало. Взяв дівчину за талію гарячими долонями й повільно посадив собі на коліна, а вона акуратно обхопила мою шию руками.

Ми хвилини три дарували обличчям одне одного то ніжні, то шпаркі поцілунки, а потім Міля відсахнулася. Цьомнула розпашіле вухо, лоскочучи теплим диханням шкіру, і потерлася своєю щічкою об мою. Тоді схилила мене собі до гудей і почала пальчиками «розчісувати» волосся.

Не знаю яким чином, та я одразу відчув, що кохана хоче щось сказати. Захотілося тісніше обійняти її, але ранам із мазями це б не сподобалося, тож я взявся просто погладжувати долонями дівочу спину.

Поки ми кілька митей нічого не говорили, я прислухався до стукоту її серця – спершу швидкого, потім розміреного – і мимоволі сповнювався почуттям дому. Затишного і безпечного. Отак сидіти і забувати про турботи, притулившись до грудей коханої людини, чи ж це не найкомфортніше відчуття на світі?

— Люренсе? — гукнули мене м’яко. Я зітхнув і на повні груди вдихнув принцесин запах – якийсь такий солодкавий, теплий і рідний.

— М?

— Ти знаєш, наскільки важливим для мене було те, що ти, захистивши від Моріса, не пішов його бити чи щось, а залишився зі мною? Обійняв і сказав ті всі слова…

— Знаю, моє коханє, — відповів я тихо, відчуваючи біль у серці від того, що її голос при тих словах тремтів. — Молодша сестра часто мені повторювала: «Якщо ти від когось захистив дівчину, завжди спершу заспокой її, обійми і поцьомай, і лише тоді йди бити пику тому, хто її образив», — процитував я Олю і всміхнувся, пригадуючи, з яким серйозним виглядом знавчині вона це говорила. — Я тоді не сприймав її достатньо серйозно, та й до сьогодні не мав прямої нагоди використати цю настанову… Але коли побачив твої очі, не згадати про неї було неможливо.

Міля втішено гмикнула і явно крізь усмішку мовила:

— Якщо я колись зустріну твою сестричку, обов’язково подякую їй за те, що виховала такого чудового старшого брата, — блондинка ніжно захихотіла, коли я вирівнявся і набурмошено на неї глянув. А відтак і сам посміявся. Ех, якби Оля могла познайомитися з Емілією, вони б точно стали хорошими подругами.

Опісля принцеса поділилася своїми переживаннями стосовно сьогоднішнього інциденту, при тому не стримуючи сліз. А я уважно її вислухав, постійно обіймаючи і цілуючи щічки.

Пізніше ми ще трішки потеревенили про всіялкі дрібниці, «перемкнувши» увагу на щось не таке гнітливе, і тоді Міля відправила мене на ніч до власної кімнати. Хоч я того й не хотів, але спати з нею на одномісному ліжку було б вкрай незручно через мої рани, тому довелося змиритися з дійсністю. Засинаючи, я марив близькістю з принцесою і тому начисто забув, що в першу чергу мав би хвилюватися через приїзд принцика.

*****

Того ранку Азар ледве розплющив очі. Відчував ниття кожної кістки в тілі й не стримав тихого чорнословства. Дорогу до Нарре хоч і провів у комфортній кареті, та все одно вона страшенно його втомила.

Заспано оглянувши приміщення, збагнув, що за час перебування в Кормері навіть звик до тамтешнього палацу. А цей… набрид уже, став буквально ненависним. Іноді йому здавалося, що все тут тисне на нього і постійно нагадує, який він невдаха, тому Азар весь час має лізти зі шкіри, переконуючи всіх навколо в протилежному. Благо, що хоч стару челядь повиганяв, а то досі би їхні зневажливі фізіономії перед його очима промаювали.

З важкістю зітхнувши, хлопець протер праве око, але його зір залишився доволі розмитим. Глухо лайнувся – своїм вибриком під час вагітності матір все-таки підіпсула йому життя. І лікарі казали правду – до двадцяти років він точно осліпне на це око. Добре, що хоч ліве не підводило.

Най пробудження і видалося не найкращим, але хлопець миттю про це забув, коли згадав те, що в першу чергу хотів зробити після приїзду.

— Піти до короля, — пробурмотів сам собі ледве прохриплим голосом. Швидко підвівся. Привів вигляд до ладу й поспіхом одягнув у міру пишне вбрання, як і належало принцові.

Вийшовши з кімнати, у коридорі натрапив на двох вартовців, що стояли біля дверей. Гарикнув на них, аби вшивалися геть і більше не стирчали біля цих покоїв, поки він у Нарре.

Азара лише дратувала надмірна охорона, а не викликала вдячність чи почуття безпеки. Йому радше здавалося, що він досі малолітній хлопчисько, за яким постійно стежать відправлені королем пси, аби, бува, не утнув чогось, що може зіпсувати репутацію родини.

Пригадуючи минуле, принц майже буквально відчув на язиці кислий присмак і пересмикнув плечима, наче захотів скинути з них неприємні спогади. Швидко вдихнув і виструнчився. Перед королем він мав мати якнайкращий вигляд: постава, тон голосу, одяг – все мало бути ідеальним. Впевненим, твердим кроком Азар рушив до королівських покоїв. По дорозі йому зустрівся дворецький.

— Доброго ранку, мій принце. Що бажаєте на сніданок? — склонився той, намагаючись тримати голос рівним.

— Я не голодний, — махнув рукою Азар, навіть не глянувши на нього.

— А тоді як щодо того, аби послухати гру на піаніно? — збентежено поспішив за ним чоловік. — Ми віднедавна маємо серед челяді піаніста. Вашій високості сподобається, як він грає…

— Та відчепись від мене!.. Не потрібні мені піаністи! — шикнув Азар, врешті розвернувшись до слуги. — Принаймні зараз. Я скажу тобі, якщо захочу послухати, — додав трохи стриманіше, намагаючись контролювати роздратування. На щастя, після цього дворецький справді припинив доймати його непроханими питаннями і зник із поля зору.

У покої короля Азар увійшов обережно й тихо, щоби не дай боже не потривожити монарха. У першій із пишних, прикрашених всілякими, не надто потрібними (на думку принца) декораціями кімнат, якою був кабінет, побачив стурбованого лікаря – старигана, який працював у палаці все життя.

— Як самопочуття його величності? — безбарвним тоном запитав Азар, зауваживши, що той збирає ліки у свою одвічну торбу.

— На жаль, покращень досі не спостерігається, — похитав головою сивочолий медик. — Останнім часом його величність майже не приходить до тями…

— Але ж раніше ти казав, що знайшов ліки, які йому допоможуть! — скипів Азар, забувши про своє бажання не створювати шуму. Навіть смикнувся в пориванні взяти чоловіка за барки.

— Ваша високосте, я справді намагаюся робити все, що можу… — знітився той під розлюченим поглядом. — Просто є хвороби, які не підвладні навіть лікарям… — додав пошепки.

— Мовчи! Не треба виправдовувати свою бездарність! — гаркнув принц, замахнувшись на медика, та потім опустив руку. — Не хочу цього чути, — зізнався тихо, не приховуючи тремтіння в голосі. — Невже немає жодного способу…

— Щиро прошу мені вибачити, ваша високосте, але як лікар, який все життя служить королівській родині, маю бути з вами чесним… — чоловік не побоявся зазирнути в сірі очі й побачив там надто погано стримуваний страх. — Король навряд чи проживе більше місяця. Вам треба готуватися до найгіршого…

Лікар поспіхом схилився в поклоні і швидко зник за дверима, аби не потрапити під гарячу руку емоційно-нестриманого принца.

Азарові не хотілося в це вірити. Відколи король занедужав, він постійно сподівався, що якимось невідомим чином він виздоровіє і все буде гаразд. Хоча і не розумів остаточно, чому настільки тримається за життя людини, яка майже ніколи не ставилася до нього як до сина, хоч і була рідним батьком. Мабуть тому, що глибоко в серці Азар сліпо вірив, що після одужання король зміниться. Змінить своє ставлення до нього, не намагатиметься постійно запихати в колючі рамки, які і так вже були вкриті його кров’ю, і просто… визнає і прийме.

Труснувши головою і розслабивши стиснуту від прикрості щелепу, принц попрямував у опочивальню його величності. І таки в ту мить із неї пролунав натужний кашель. Хлопець підбіг до великого ліжка, балдахін якого був розпущений лише частково, і став на коліна біля підніжжя.

— Ви прокинулись!.. — схопився він, не приховуючи в очах дурнуватої надії, коли уздрів, що чоловік втомлено моргає. — Я так хвилювався… Ви навіть не уявляєте, скільки всього сталося! Я майже без жертв захопив інше королівство! Ще трохи і мене там визнають королем. Це велике досягнення, правда ж? — поспіхом белькотів Азар, узявши монарха за худорляву, зморену недугою руку. Але той не зреагував на його слова. — Хіба що з тамтешньою принцесою не вийшло одружитися… Але це пусте, за мене тепер кожна хотітиме вийти заміж…

— То це ти, Азаре… — прохрипів король, з явним зусиллям намагаючись тримати очі розплющеними. Та потім все ж здався і стулив їх. — А де Вілендор? Де мій син? Ти вже навчився так само добре фехтувати і виступати на політичних засіданнях як він?

Азар мовчав, знерухомлено витріщаючись на чоловіка, і відчував, як у грудях наростає розчарування. Таке яскраве і стійке, що здавалося, ніби принц може торкнутися до нього.

Ні. Навіть якщо король дивом виздоровіє, він не зміниться у ставленні до нього… не прийме й не визнає.

Боже, яким же наївним він був весь час, просто не хотів того усвідомлювати.

— Батьку, я… — заїкнувся Азар і тоді ж збагнув, наскільки чужим на його вустах відчувається це слово. — Ви взагалі чули, про що я говорив? — голос хлопця проти його волі пройнявся глибокою образою і відчаєм.

— Я хочу знати, де Вілендор? З ним усе гаразд?.. — монарх знову закашлявся, відверто не бажаючи чути слів Азара.

Принц відпустив чоловічу долоню, відчуваючи, що його руки починають трястися, і підвівся. Скрутив кулаки, опустив голову й стиснув тремтячі губи. А тоді розвернувся і рушив на вихід зі спальні.

— З братом усе добре, можете не хвилюватися, — відповів хлопець наостанок, навіть не обернувшись, і врешті покинув королівські покої.

Коли повернувся у свої кімнати, в ній не лишилося жодної цілої вази, горщика чи статуетки – у пориві гніву й розпачу потрощив усе. Навіть кріслом з кабінету спершу гримнув об стіну, а тоді викинув його у вікно. Скинув зі стола на підлогу всі папери з чорнильницею, й перевернув його, хай би яким важким той не був.

Лише потім, важко дихаючи і споглядаючи весь учинений гармидер, Азар збагнув, що заспокоюється. Але порожнеча у грудях все одно не зменшувалась, а навпаки – розросталась, як ненаситна лісова пожежа, що лишає за собою суцільне згарище і смерть.

Краще б він не ходив до короля. Так, краще б не ходив…

Принц утомлено провів долонею по обличчю, витираючи мокрі від сліз щоки, і глухо вилаявся. Вартувало тепер сказати прислузі, аби навела тут порядок і приготувала йому сніданок. А потім можна буде піти відволіктися на нову «іграшку», яку він привіз сюди з кормерівського лісу.

*****

На диво, у палаці було мінімум ажіотажу, який міг би свідчити про приїзд Азара. Челядь поводилася майже так, як і раніше, хіба що кожен став більш смиканим і нервовим. Навіть садівник, який зазвичай вирізнявся спокоєм і флегматичністю.

Ну а Моріс був перестрашеним із іншої причини (нескладно здогадатися з якої, так?) і ще й, як на зло (для себе), весь день мав працювати в саду. Батько попросив його допомогти з тамтешніми заняттями, бо я пожалівся йому, що кепсько почуваюся, тому зможу виконувати лише простеньку роботу. Але все ж виконувати, тобто так чи інак я регулярно перетинався з тим нагловатим хлопчиськом, і раз-у-раз витягував зі свого арсеналу найїдкішу посмішку і найпогрозливіший погляд із усіх можливих. Те, як це змушувало хлопця злякано витріщати очиська, неабияк підіймало настрій і допомагало забути про майже постійне ниття дрібних ран (через яке таки вельми кепсько виспався).

З Емілією я з самого ранку домовився, щоби за можливості вона весь час провела у пральні, бо тоді не мала би трапитися Азарові на очі. І так – за цілий день дворецький так і не покликав мене зіграти на піаніно для нього. Це добряче лоскотало нерви, бо було враження, ніби я чекаю, винесуть мені сьогодні смертний вирок чи все ж помилують. Але в якусь мить вирішив на то забити і віддатися догляду за рослинами, а то від постійної тривоги потім ще всі ноти позабуваю…

— Ренсе! — дворецький зненацька з’явився в їдальні і я мало не вдавився пшеничною кашею, що була на вечерю. — Його високість хоче почути твою гру, — повідомив чоловік, підійшовши ближче.

Я відкашлявся, кивнув і підвівся з ослону, навіть не доївши. Міля, що сиділа поруч, непомітно торкнулася моєї долоні й на коротеньку мить стурбовано зазирнула в очі. Я ж лише легенько всміхнувся їй і рушив за дворецьким.

Принцик уже чекав у тутешньому, знайомому мені бальному залі. Там панувала напівтемрява, бо ж високі канделябри стояли виключно при вході і біля піаніно.

Весь шлях туди мої емоції наче хтось вимкнув – що в голові, що на душі було порожньо і тихо. Але вони повернулися як за клацанням пальців, вартувало дворецькому зачинити за нами великі двері. Ступаючи до музичного інструмента, я усвідомив, що відлуння власних кроків неприємно гуде у животі і дзвенить у вухах. Страх ширився нутрощами, наче мороз у зимовий вечір – непомітно, але всеохопно.

Азар був обернений до вікна і роздивлявся в ньому, вочевидь, вогні нічного Нарре. Руки тримав за спиною і в одній із долонь замислено вертів вишуканий кинджал. Я постарався не думати про те, як він може його використати, якщо не вподобає мою гру. А тоді увагу привернули почервонілі бинти на іншій долоні принцика. Подряпини таким зазвичай не замотують – явно серйозно десь поранився.

— Я чекаю, — знічев’я озвався Азар, не обертаючись. Схоже, я вже тривалий час стояв і не міг зрушити з місця.

Його голос прозвучав не владно чи роздратовано, як я того очікував, а втомлено і навіть байдуже. Це, далебі, значно послабило студені ланци страху, що стискали моє єство.

Дворецький зволив зауважити, що я завмер у дурнуватому ступорі і штурхнув мене в плече.

Я від того смикнувся, кивнув не знати кому, й урешті сів за інструмент. І варто було торкнутися пальцями прохолодних клавіш, як усередині запанував спокій, наче всі переживання з душі змило великою морською хвилею. Назви мелодії не знав, але вона мені подобалася своїм спершу ніжно-повільним, а потім сумно-теплим темпом – наче змушувала пригадувати забуті дитячі спогади, радісні і неповторні. Та й у дворецького, між іншим, смак у музиці був непоганий, раз вибрав її.

Клавіатура піаніно оживила ноти з партитури, і на мить мені здалося, що можу бачити, як музика буквально матеріалізується в повітрі. Перед очима в польових травах забігали я з маленькою сестричкою. Сонце пестило нас промінцями, а вітер куйовдив волосся. Оля весело хихотіла, бо я ніяк не міг її наздогнати…

Я все ж безмір любив той процес. Настільки віддався грі, що й не усвідомив, коли геть припинив зважати на рани в передпліччях (які тьохкали при напруженні рук), і пустив на губи сумовито-добру усмішку. Так само я не зауважив, як до піаніно підійшов Азар і заворожено спостерігав за витонченими рухами моїх пальців.

Коли композиція плавно підійшла до завершення, але її відлуння ще кілька митей «ходило» залом, я з дивним полегшенням зітхнув і мимоволі глянув на принцика. Той завмер і думками був десь явно не тут. Я розгублено кліпнув, боячись вивести його з задуми, але водночас до мене дійшло, що хлопчисько настільки занурився в музику, що навряд чи захоче впізнати в мені Люренса з королівського полювання (та й підстав для цього було не так вже й багато, якщо моє волосся приховане).

На секунду мені навіть привиділося, що в очах Азара почали збиратися сльози. Але він схаменувся, придушивши емоції, і швидко відвернувся.

— Зіграй ще раз, — звелів, недбало махнувши рукою. Попрямував до мініатюрного диванчика, який розмістився зліва від піаніно, і всівся там. — Гратимеш, поки я не скажу: «досить», — владно додав принцик, пильно зиркнувши на мене, та я швидко відвів погляд, спрямувавши його на клавіатуру. Дворецький тим часом, збагнувши, що не потрібен тут, уклонився вінценосному і тихо покинув приміщення.

Музика зазвучала знову, і я знову повністю їй віддався. Уявляв найкомфортніші спогади з минулого, які раз-у-раз приємно, але дряпали душу. Напевно, принцика я зрозумів правильно, бо грав безперервно, а він не вставляв жодного кривого слова.

В результаті минуло хвилин п’ятнадцять, коли я помітив, що вже мало відчуваю кінчики пальців через їхній тривалий «стукіт» по твердих клавішах. Мелодія повторювалася сьомий чи восьмий раз, тож я навіть із заплющеними очима міг її зіграти, але що цікавіше… Азар заснув під неї. Задрімав, наче немовля.

Розминаючи пальці, які от-от могла схопити судома, перед новим «заходом», я глипнув убік принцика і здивовано вилупив очі, уздрівши його заспану фізіономію. Вочевидь, музика начисто заколисала хлопця… Я навіть зловив себе на думці, що коли спить, цей гад геть не виглядає таким злобним і жорстоким, яким є насправді.

Тихо підвівшись зі стільця, я постарався нечутно підійти до тієї «сплячої красуні». Не знаю, що мною керувало, чи що я хотів зробити. Але раптом побачив, що кинджал у одній із долонь Азара ще би чуть-чуть і вислизнув, дзенькнувши на підлогу. Тож я дуже вчасно схопив його і обережно поклав збоку від принцика.

А тоді не усвідомив, як знову взяв зброю в руку. Придивився до неї – лезо було ідеально гостре і смертоносно виблискувало у тремтливому світлі свічок, а руків'я неприємно холодило шкіру. Я зважив кинджал у долоні й поглянув на Азара, ні разу не моргаючи. Цікаво, що його настільки втомило, що він так безпечно заснув у компанії невідомого слуги? Навіть не в себе в покоях, із пильними охоронцями на дверях, а там, де якісь особливо злостиві люди можуть без зусиль перевести його сон у вічний…

Я беззвучно видихнув, усвідомлюючи, скількох проблем ми з Мілею позбулися б, якби я зараз став тою «злостивою людиною».

Але… я зовсім, ну от зовсім не бачив себе у ролі вбивці. Та й відчуваю, що сама Емілія, попри свою ненависть до Азара, не задобрила би такий вчинок. Не змогла би потім дивитися на мене як раніше. Та й його високість Вілендор… ми ж без гадки, яке в нього ставлення до молодшого брата. А раптом він, дізнавшись про його кончину, пішов би на нас війною?

Насправді я багато що міг би вдіяти з таким беззахисним, сплячим Азаром, і це не обов’язково могло бути вбивство. Але, знаючи його характер, сон у принцика швидше за все дуже неспокійний і він міг би прокинутися від найменших моїх дотиків до нього (якби наприклад спробував йому погрожувати приставленим до горла кинджалом). Та й я не настільки впевнений, що зміг би «потягатися» (у даному стані принаймні) з ним фізично – все ж принц, це не просто син садівника, його всякому учили й готували з дитинства.

Іншими словами – надто багато ризиків і надто багато моральних суперечностей. Тож у результаті, я надумав не випробовувати долю і забиратися геть. Поклав кинджал на місце і покинув зал якомога тихіше. Ще й на виході звідти зустрів дворецького, якому передав про дрімоту принцика. Най розбирається з ним по-своєму, а мені не хотілося там затримуватися навіть на хвилину.

Вважаю, що це не було ні боягузством, ні раціональним рішенням. Може, я був надто добрим чи милосердним, може, я потім шкодуватиму про це, але… Просто не міг уявити, як потім торкатимуся клавіш піаніно, пензликів, якими розписую полотна, чи як обійматиму Емілію руками, які вбили людину. Здавалося, що мені на них ввижатиметься кров і я до кінця життя не зможу її розбачити.

Я йшов темними коридорами до кімнати й не міг припинити супитися. Хоч і розцінював свій учинок як «правильний», але якесь почуття, глибоко всередині, ніяк не давало мені спокою, незрозумілою тяжкістю тиснуло на груди. Воно було наче вітер на далекому горизонті, який ти ще не відчуваєш на собі, але вже бачиш, як шалено той колише віти дерев, і не сумніваєшся, що згодом він прилетить і до тебе.