Я і її непосидюча високість

Музичний супровід:

Carter Ryan – Left of you

Sondia – That's a lie

Звісно ж, іншого вибору, крім як погорювати певний час і примусити себе повернутися до нормального життя, в мене не було. Тож іще через тиждень після навали всіх тих спогадів я вже міг зустрічатися з рідними й говорив, не надягаючи маску. Вони ще кілька разів навідувалися в гості, і хоч спершу виникало бажання сховати всі намальовані за період туги картини, я вирішив не робити цього. А на запитання, чому малював саме тих людей, відповідав, що останніми днями чомусь постійно бачив про них сни, от і хотів зобразити. Таке пояснення підійшло, бо на жодному з полотен не зображав себе – з якихось причин не хотів того робити. Мабуть, тому що вважав себе чужим у тому світі, навіть якщо пожив там кілька місяців.

Опісля як сім’я прощалася й покидала квартиру, я завжди протяжно видихав і ще довго притулявся до вхідних дверей, намагаючись угамувати відразу до самого себе. Через те, що не розповідав найріднішим правду, постійно здавалося, що зраджую спогади про життя дворецького, зраджую тих людей, цураюся їх усіх… І це почуття мені було до скреготу зубів осоружним.

А в один із наступних днів, коли саме прийшов із ранкових тренувань у залі, згадав про несподіваний момент. І здивувався, як узагалі міг за нього забути. Це сталося, коли взявся домальовувати картину, на якій моя кохана Емілія сонячного ранку солодко спала на ліжку. У «кадр» саме потрапляв невеликий робочий стіл, а в його шухляді свого часу… я знайшов її щоденник. Той самий, у якому робила нотатки Емілія з «мого» світу, поки чомусь не втратила спогади.

Ця згадка проштрикнула свідомість, наче циганська голка. Я завмер із піднесеним до полотна пензлем і затамував подих. Серце шалено застукотіло в грудях, у вухах зашуміла кров.

Я повільно відклав інструмент набік і розгублено забігав очима по картині, немов вона могла дати мені якесь пояснення чи хоча б підказку. Таки наступного дня, коли безсоромно прочитав щоденник тієї Емілії, я мав дуже схожий стан, дуже схожі роздуми. Та зараз уже міг дати собі відповідь на певні запитання.

«Раз вона там певний час пам’ятала себе, чи може бути таке, що тут також лежала в якійсь комі чи то сні, як я?»

Ця думка змусила мене підскочити зі стільця в неспогаданому пориві бігти кудись і щось робити. А куди і що – був без найменшої гадки. Тож у результаті я просто почав міряти кроками квартиру.

«Припустімо, так і було, – міркував далі, набурмосившись і склавши руки на грудях. – Але потім щось змінилося, і вона втратила пам’ять про ту Емілію, лишилася лише принцеса Мелаара. Що могло змінитися?..» Я спинився посеред кухні й бездумно витріщився перед собою. Відповідь, яка зринула в голові, була мов удар ножем під ребро.

— Вона не вийшла з коми, — прошепотів майже нечутно. — Вона померла тут, тому і з того світу її свідомість зникла…

Я стояв непорушно, не спроможний навіть кліпнути. Щойно згадав про Мілін щоденник, як усередині поселилася надія на те, що, з якоюсь мізерною імовірністю, я зможу її тут знайти. Навіть якби вона нічого не пам’ятала про своє життя принцеси, це б ні на що не вплинуло, а на мої почуття й поготів. Але… якщо кохана й перебувала певний час у якійсь лікарні, то це було кілька місяців тому. Тоді… з причин, про які я, найімовірніше, ніколи не довідаюся, її не стало. Оскільки така інформація конфіденційна, я, як чужа людина, навіть обійшовши всі лікарні й морги України, не зможу дізнатися, як саме і коли це сталося…

Звісно, це нічого б не змінило, але якби хоча б знав, що стало причиною смерті і на якому цвинтарі її поховано, це могло би принести мені відчуття… завершеності? Так, мабуть, так. Може, навіть смирення швидше настало б. Але в мене не було навіть здогадок про те, в якому місті вона може спочивати, тож про що взагалі можна було говорити?..

— Не плач, дурню, ти й так уже попрощався з нею… — пробелькотів собі, та голос не слухався і страшенно тремтів. Я присів, бо ноги хотіли підкошуватися, й ухопився за волосся, що лізло в очі. — Але ж, можливо, був шанс її зустріти… Може, якби я згадав про ті записи в щоденнику раніше… Може… Ні, припини, Лю, припини, — схаменувся, поспіхом витерши щоки і шморгнувши, — досить, це нічого б не дало. І зараз це нічого не дасть, лише душу роз’ятрить. Я вже нічого не вдію.

Але для зраненого серця ці слова звучали геть не переконливо. Воно гримало в ребра й бажало зробити бодай щось, аби полегшити біль, який, наче розлючений дворовий пес, вгризся у нього зубами.

Я поволі підвівся й укотре шморгнув. «Дідько, минуло вже більше двох тижнів, хіба ж заспокоюватися почав…»

Повернувшись до «кімнати мольбертів», продовжив малювати, періодично мовчки схлипувати й недбало витирати обличчя рукавами. Сказати собі не плакати було значно простіше, ніж направду зробити це.

Але ближче до вечора мені довелося зібратися докупи, бо задзвеніло нагадування. Я згадав, що днями записався на стрижку й фарбування і якось… стало легше від цього. Збагнув, що хочу поносити в серці спогади про життя Люренса-дворецького ще кілька місяців, тож вибір кольору фарби залишався тим самим, що й до ДТП. Та й любив я його, наче рідний сприймав, що душею кривити. Зазвичай полюбляв і з лінзами експериментувати, особливо коли виходив у люди, але цього разу ліпше було обійтися без них, очі й так пекли від сліз.

— Ну, майже все, — зітхнув, глянувши на себе в дзеркало у прихожій. На ногах «сиділи» широкі чорні джинси з декоративним ланцюжком збоку, а на плечах біла футболка і вільна чорна джинсовка. Вподобав останнім часом одяг, який здавався повеликим, бо за ним не було видно, наскільки схуд. А щодо кольорів… Дуже яскравим бути не хотілося, бо на душі «йшли дощі», та й яскравою має бути чуприна. Але поки я ще мав рідний колір волосся, не настільки акцентний, хотілося додати до образу ще якусь деталь.

В задумі я помацав поголене підборіддя. А тоді, торкнувшись долонею шиї, раптом згадав про залишений у спальні на підставці амулет. Не роззуваючись із кросівок, акуратно пішов у потрібну частину квартири.

— Візьму вас сьогодні з собою, — мовив я до підвіски, немов звертався до друзів з іншого світу, й обережно вдягнув її. Вигляд доповнила ідеально. І якесь таке тепло мене огорнуло, наче від обіймів. Усміхнувшись стомленому хлопцеві у відображенні, я вдягнув невеличку торбину через плече та вийшов із квартири.

Барбершоп розташовувався у десяти хвилинах ходьби від мого будинку. Експерименти з волоссям уже не перший рік я втілював лише там. А останніми місяцями (чи навіть роками) настільки полюбив ніжно-рожевий колір, що, приходивши, казав майстрам лише «мені як завжди» і більше нічого не пояснював. Втім, цього разу домовився ще й про стрижку. Як не дивно, дослухався Оліної поради й вирішив сильно вкоротити волосся. Принаймні на скронях воно було мало не «під нуль» зістрижене і вверх ішло плавним градієнтом. А вже на маківці залишилося доволі довгим, чубчик перукар також зберіг, лиш укоротив його трішки.

Після двох годин у вправних руках, я пороздивлявся модного себе у дзеркалі, кинув оком на пасма відрізаного волосся на підлозі й зрозумів, що потрібен буде час, аби звикнути до нового образу. Та разом із тим відчув певне полегшення. Досі бачив рожевий колір, як і в Люренса-дворецького, що викликало ностальгію, але стрижка була геть інакшою, що не давало постійно впадати в журбу щоразу, як бачитиму власне відображення.

Щиро подякувавши і розплатившись, я вийшов навулицю й накинув на плечі зняту раніше джинсовку. Сонце вже починало тонути в лінії горизонту, ховалося за будівлями, й давало дорогу сутінкам. Надворі, попри літню пору, робилося прохолодніше.

Завдяки тому, що в якусь мить шлунок гучно забурчав, я згадав, що перед походом до барбера нічого не з’їв і вирішив не йти зразу додому, а заскочити до кафешки. Навіть знав, до якої. Була одна, неподалік центру міста, хоч і розмістилася у тихому провулку, подалі від метушні. «Неспішна мить». Сподобалася мені не лише смачною їжею і, особливо, кавою, але й дизайном інтер’єру. Здавалося, що, ввійшовши туди, опиняєшся в затишному будиночку за містом, зі стінами ніжно-фісташкового кольору, з фатиновими фіранками на вікнах, із білими кріслами з квітковою оббивкою, що стоять на витончених ніжках, і з так само білими столиками з позолоченою окантовкою, на кожному з яких розміщуються маленькі букетики із сухоцвітів.

Вхідні двері закладу тихо скрипнули, сповіщаючи офіціантів про мій прихід. Мимоволі, від незвички мацаючи волосся на голові, я збагнув, що із сьогоднішнім образом і новою стрижкою ніяким боком не вписуюся в це вишукане кафе. Немов якийсь хуліган, що опинився в покоях принцеси. Від цього усвідомлення стало трохи ніяково, втім, напрочуд швидко вирішив на те забити і сів за столик біля вікна. Звісно, вдень тут було краще, але й із вечірнім освітленням інтер'єр мав свою атмосферу – бра із плафонами у формі нарцисів висіли на стіні біля кожного столика, а в центрі – такі самі люстри.

Із відвідувачів я найбільше зауважив парочку закоханих. Вони про щось перешіптувалися, трималися за руки, дивилися в очі, пили чай із елегантних чашок й іноді хи-хикали. Я розмістився трохи в кутку, з якого їх двох було добре видно, тож, коли зробив замовлення, витягнув із торбини мініатюрний скетчбук і тоненький чорний лайнер. Хоч у не надто яскравому світлі бра малювалося не дуже, однаково хотів зобразити тих людей. Мені сподобалась і атмосфера між ними, і їхній вигляд – вбрання мали такі, немов із самого початку планували прийти в дану кафешку на побачення.

Здається, офіціантка ненароком зиркнула на мій малюнок, коли принесла страву, але нічого не сказала. Можливо, надто супився, поки був зайнятий процесом – моє обличчя тоді зазвичай не надто привітний вираз має. Останні штрихи швидкої замальовки додавав уже коли парочка покинула заклад. В кінці я витягнув руку зі скетчбуком перед собою й оглянув результат. На малюнку за столиком сиділи й усміхалися довговолоса дівчина у легкій сукні в дрібну квіточку, і трішки патлатий хлопець у костюмі з темною жилеткою.

— Я думала, ви змальовували тих людей, — прозвучало здивоване поблизу, — та на малюнку, здається, не вони. Але все одно вийшло гарно.

Я звів очі на молоду русяву офіціантку, що спинилася поруч, і збентежено всміхнувся. Дівчина поставила на столик капучіно, яке попросив принести останнім, і швиденько додала:

— Вибачте, що так без дозволу влізла.

— Ні, все гаразд, — відмахнувся я й поклав блокнот поруч. — Ваша правда, я намалював декого іншого, просто сама ситуація між цією парою послугувала натхненням, — іще раз глянув на скетч і на вустах мимоволі з’явилася тужлива усмішка.

— Хтось близький вам? Друзі? — невинно поцікавилася дівчина, схилившись до замальовки.

— Я і моя дівчина, — відповів на видиху.

— А, он як, — видала офіціантка. Здається, прозвучало це трішки розчаровано. — А чому сюди без неї прийшли? Для парочок у нас діють знижки, — привітно заусміхалася вона й навіть сіла на стілець навпроти. Звісно, спершу поцікавилася, чи можна, і я не заперечував.

— Боюся, опинитися тут разом із нею – неможливо, цього ніколи не станеться, — хитнув головою, відчуваючи, як занило у грудях. Відтак обережно вирвав малюнок зі скетчбука і, перш ніж дівчина захотіла спитати ще щось, простягнув його їй: — Візьміть, якщо не проти. Бачити його мені буде надто боляче, а викинути шкода, тож… — я знизав плечима і відвів очі, немов відчував провину за ті всі слова. Бо в глибині душі вважав той учинок неправильним.

Офіціантка розгубилася й панікливо віднікувалася, але я глянув на неї настільки благальним поглядом, наскільки міг, і вона таки взяла малюнок до рук.

— Дякую… — мовила тихо. — Насправді… я підписана на вас в Instagram’і. Завжди дуже подобалися ваші картини, тож ця буде як автограф, можна?

— Звісно. Як захочете, так і буде, — я витиснув із себе усмішку й нарешті взявся до їжі.

— Співчуваю щодо вашої дівчини, — обережно мовила офіціантка. Та я лиш коротко й натягнуто посміхнувся, захитавши головою. До кафе тоді завітали ще якісь відвідувачі й дівчина, навіть якщо й хотіла продовжити розмову, поспішила до них, видати меню. Більше вона до мене не підходила, але відчував, що погляди кидала.

Потім були мовчазні прогулянки вечірнім Львовом, під час яких я намагався не потонути у думках. Мимохідь здибався навіть із кількома знайомими, перекинувся короткими фразами і пішов далі. Люди промаювали повз, немов швидкі відблиски світла. А коли на повну ввімкнулася фантазія і я почав уявляти, як би минали будні з Емілією в цьому світі, то зрозумів, що пора йти додому. Іноді гуляння по місту допомагали, але іноді, як сьогодні, лише ще більше засмучували.

Переступивши поріг квартири, я неквапно роззувся, повісив сумку на гачок, почвалав до дивана – єдиного м’якого з меблів, що стояло найближче – і плюхнувся на нього. Ніби не робив за сьогодні нічого такого, але втома відчувалася в кожному куточку тіла. Я навіть верхнє світло не ввімкнув, тож уже сподівався на канапі й заснути, але мозку щось не спалося. Як і мозок будь-якого іншого тривожника, він почав прокручувати в голові всякі сценарії. Або просто ситуації, в яких мені довелося опинитися за час життя дворецького.

В якусь мить думки завели до спогадів про перші дні в тому світі і я витріщив очі в порожнечу, дещо збагнувши.

— Про всяке думав, коли шукав способи повернення до рідного світу, але… смерть була останнім, на що зміг би наважитися, — прошепотів сам собі.

«Але, виходить, саме вона і стала цим способом. Цікаво, якби я знав про це із самого початку… так, мабуть, одразу наклав би на себе руки». Від цієї думки захотілося іронічно розсміятися.

— От вибрався би звідти і… — я замовк, затамувавши подих. Щось усередині сполохано затремтіло. «Не поселив би в серці всі ті спогади, не зустрів би всіх тих людей», – закінчив подумки, бо казати те вголос здавалося надто дивним, надто неправильним. Страшно було припустити, що в якомусь розвитку подій це могло стати реальністю.

Опісля роздуми полинули ще глибше у спогади, хаотично чергуючи їх між собою, і я таки заснув.

Але виспатися не вдалося з доволі несподіваних причин, які викликали надзвичайно сильне дежавю.

— Ну нарешті! — вигукнула не раз згадувана мною знахарка, розсівшись у простому дерев’яному кріслі навпроти. — Я могла й зістарітися, поки чекала на тебе, — жінка окинула мене докірливим поглядом блідо-блакитних очей, і показово поправила на голові строкату хустку. — Чого ти так довго? Мав же отямитися й одразу все згадати. З тебе хтось знімав амулет, чи що?

Я перестрашено роззирався навколо й беззвучно зіпав. Як виявилося, сидів у такому самому кріслі. І перебували ми у космосі, чи що… Принаймні так здавалося, бо все навколо було темно-синім і поцяткованим біло-жовтявими крапочками, немов зірками. Ноги внизу хоч і відчували підлогу, але я не надто поспішав їм вірити, бо довколишній простір не схоже, щоби мав початок, кінець, чи верх із дном.

— Ну? — смикнула підборіддям Софіна.

Я прокашлявся, приводячи горло до ладу й спробував заспокоїтися. «Мабуть, це просто якийсь дивний сон...»

— Й-я, я не знаю, я просто…

— Байдуже, забудь, — махнула рукою Кучерявка, втративши інтерес до моїх виправдань, і вальяжно закинула ногу на ногу. — То як тобі після повернення? Задоволений? — вона сперлася ліктем на бильце стільця й підперла пальцями щоку.

Я кілька секунд мовчки витріщався на цю жінку, ніби був несповна розуму, але потім… Умить пам’ять почала видавати спогади про все, до чого призвели її дії, її ігри з моїми видіннями, її поява на весільній церемонії (не вірив, що то були просто галюцинації) і… у грудях завирував гнів. Пальці до побіління стиснули поручні крісла, а в очах майже затанцювали іскри.

— Клята відьмо, це через тебе я повернувся, — прошипів я. Софіна ж запитально скинула брову. — Це через тебе я загинув. Якби не твої кляті видіння, які змушували мене поспішати, якби!.. Якби ти не з'явилася на церемонії і не відвернула мою увагу, мене б не вбили! Чому ти зробила це зі мною?! — здається, по космосу навколо покотилося відлуння мого крику. Я дивом у нервах не скочив зі стільця, а лише натягнувся до відьми.

— Взагалі-то, ти справді був надто втомленим, аби відрізнити реальне від уявного, — спокійно знизала плечима жінка, поки я відсапувався. Серце скажено калатало між ребрами. — Втім, мушу визнати, що в деякі миті свою руку я таки доклала, але лише тому, що інакше вчинити не могла. Мусила пришвидшити події.

— Що це має означати?.. Ти буквально підштовхнула мене до смерті… — прогарчав я, насилу стримуючись, аби не волати знову. — Якого біса ти не могла просто не втручатися?

— Не перебільшуй, все і так до цього йшло. Я лише трішки направила тебе в потрібну сторону. Повинна була, бо інакше ти б не повернувся додому, — знахарка вмент посерйознішала, риси її лиця стали різкішими. — Я не могла не втрутитися, бо тобі, мій милий, більше не можна було там затримуватися. Час спливав, — тут її обличчя знову зм’якло, на тонких темних губах з’явилася усмішка. — Невже забув, наскільки ти хотів додому? — жінка грайливо захитала стопою, немов ця розмова забавляла її.

— Не забув… — пробурмотів я, насупившись. І відвів погляд. — Але тоді я… вже не хотів повертатися…

— Справді? Прикро, — награно сумно зітхнула відьма і загадково посміхнулася. — Бо байдуже, що ти там хотів, але повернутися мусив. Інакше тебе спіткало б те саме, що і її Мелаарську високість – утрата пам’яті.

— Може, воно було б на краще, — буркнув я, склавши руки на грудях і втиснувшись у високу спинку стільця.

— Це ти зараз так кажеш, — закотила очі Софіна. — Твій час назавжди залишитися в моєму світі ще не настав, і не знати, чи взагалі мав нас…

— Чому саме я? — кинув різко, не бажаючи слухати далі. — Ти причетна до того, що я потрапив у цей твій світ? — спрямував на Кучерявку серйозний погляд із-під лоба.

— М-м, — вона скинула зір доверху, немов обдумуючи щось. А тоді: — Більшою мірою це таємниця, — показово приклала пальця до вуст. Мене ж миттю накрила хвиля німого обурення. — Але дещо все-таки скажу: останні три роки ти якось надто забігався. Постійно кудись поспішав, не встигав, квапився… — розчаровано зітхнула відьма і я зловив себе на згадці того, що так справді було. До моменту життя дворецького. — Взяти хоч ту ніч, коли тебе збила машина, ти знову кудись біг, хоча міг обійтися без цього… — Софіна з осудом зацокала язиком, а я відчув, як червоніють щоки – немов у висвареної дитини. — У постійному поспіху ти немов утікав від себе. Постійно думав про майбутнє чи тонув у минулому; ти взагалі мало що помічав навколо, ти не жив. Краси маленьких моментів життя для тебе не існувало. А я, за збігом певних обставин, захотіла допомогти дурненькій душі трошки встепенитися, тому ти й опинився там, де опинився. Інакше провів би життя в одвічному поспіху, а в кінці збагнув би, що й не жив нормально. І вмирати було б дуже шкода. А я не люблю, коли люди помирають із жалем. Тож скажи, чи допомогла я тобі трохи? — Софіна підняла брови, приязно всміхаючись. А я кліпав і не знав, що сказати. Мабуть, це мало бути…

— Так, — зійшло з вуст тихе. Я опустив очі й зненацька відчув, як до горла підступає противний клубок. Можливо, мав бути вдячним цій відьмі, але щось вдячності не відчував. Натомість почував гірку образу. — Але ж чому такою ціною, — тон мого голосу став надламуватися, підборіддя затремтіло. — Чому я мав «устепенитися» так, аби потім страждати, аби потім мені це розривало душу, га? Не можна було інакше? Це було моєю долею – здобути в тому світі спогади, а потім до кінця життя за ними тужити?.. Скажи мені?

Я глянув на Софіну повними сліз очима, але не побачив на її обличчі нічого, крім байдужого спокою.

— Так треба було, милий.

Її ніжний і заспокійливий голос пролунав зусібіч; розтягнув, стиснув реальність навколо і тихою абомовнею стих у моїй свідомості.

А тоді я повільно прокинувся у знайомих апартаментах. Стомлено підвівся, витер вологу зі щік і сів. Від поганого сну тіло нило, а голову штрикав біль. Подумки лаючись і обірваними фрагментами згадуючи розмову зі знахаркою, я зняв із шиї амулет. «Це дуже незвичайна висюлька, не дарма та відьма мені її дала, – міркував, роздивляючись підвіску. – Але біс я надягну її колись іще хоч раз. Більше не хочу бачити ту жінку, особливо у снах.»

Я вкотре подумав, що ліпше би мама ніколи не приносила цей амулет і моє серце було би спокійним. Тоді повісив його назад на підставку-гілочку і пішов у душ – змити із себе весь осад почуттів настільки, наскільки це було можливо.

*********

Після тієї злощасної «зустрічі» минув тиждень чи більше – не те щоб дуже дивився за датами. Зранку запілінькав будильник і я заспано потягнувся до нього. Вимкнув і спробував прокліпатися. На серці чулася важкість і тривога – мабуть, знову щось про Мілю снилося.

Я сів на ліжку й на кілька довгих хвилин задивився у вікно. Погода обіцяла бути сонячною і, здається, попри загальну втому, настрій також мав не настільки схилятися в сторону кепського.

Вчора у гості приходила Оля. Повихваляла мою нову стрижку (мусила поробити трохи фоток, аби потім батькам і знайомим показати, а я не заперечував), довго розповідала про те, як минають шкільні канікули, що дивного витворяють її друзі, яким дурнем виявився хлопець, який їй подобався і все в тому роді. Я за той час постійно малював і коли-не-коли вставляв уточнюючі запитання, коротко висловлював свою думку щодо ситуації, чи просто «кидав» здивовані вигуки. Також сестричка вмикала на телефоні пісні виконавців, які недавно для себе відкрила і хвалилася новими стравами, які навчилася готувати (особливо якщо то було щось, чого я не вмів).

Такі посиденьки з Олею добре перемикали мою увагу із суму на звичне життя. Її позитив і жвавість подекуди додавали енергії, а сміх нагадував, що все не так уже й погано.

Перед вечором сестричка зібралася додому й узяла із собою одну з картин із Емілією. Я не мав нічого проти.

Провів рідну на маршрутку й міцно обійняв наостанок. Не забув також подякувати, що прийшла. Втому і сум у голосі було важко приховати, Оля через те на мить стривожено зазирнула в очі, але брат швидко відповів їй м’якою усмішкою. Тож вона ще раз обійняла мене, ледь не задушивши, і заскочила до транспорту.

А сьогодні я відчував, що після тих учорашніх розмов соціальна батарейка добряче розряджена, тож із дому вийду максимум по продукти чи поїсти, якщо лінь буде готувати щось. У такі дні радів, що спілкування із замовниками картин відбувається більшою мірою через переписку. Еге, я нарешті повернувся до ведення робочої сторінки в Instagram’і, опублікував кілька дописів із фотографіями й відео нових полотен і вже мав кілька замовлень.

— Саме час потренувати свою англійську, — пробурмотів замислено, за сніданком гортаючи стрічку застосунку і побачивши, що прийшло повідомлення від закордонного клієнта. — Ха-а, знову буду пектися тим, аби добре картину запакувати, — зітхнув, відкинувшись на спинку крісла й задерши голову до стелі. — Цікаво, наскільки добре тутешня Емілія знала англійську? — зринуло раптом запитання. — Писати-то вона вміла, але цікаво, як говорила…

Я сперся на стіл ліктем і ложкою почав колупатися у вівсянці з фруктами. «Взагалі, що ти любила їсти, а що терпіти не могла, Мілю? Які мала захоплення? Про що мріяла? Чого боялася? Яка пора року була твоєю улюбленою? Яка музика тобі подобалася? Як зазвичай минав твій день? Які турботи тебе переслідували? Чи багато мала друзів? Хто був твоїм першим коханням? Яким було твоє дитинство?» Я подумки цікавився про це у Мілі й кожне запитання було наче новий поріз на серці. Надто боляче усвідомлювалося, стільки всього я про неї не знав і більше не дізнаюся. Ні про Емілію Мелаарську, ні про Емілію Бутенко…

Зрештою, апетит зник і сніданок я не доїв. Перед тим, як узятися за перегляд наявних замовлень, захотів завітати в «Неспішну мить» по каву. Хоч іти туди було не так уже й близько, але зате хоч голову провітрю. Ранкові прогулянки – це завжди гарна ідея, особливо якщо в зал вирішив сьогодні не йти.

Навіть не перевдягаючись із домашнього одягу у вигляді футболки і шортів, бо не мав на те настрою, я лише схопив незмінну чорну торбину через плече. Затримав погляд на коробочках із лінзами, подумав мить-другу й вирішив, що немає сенсу якісь надягати, якщо збираюся взяти сонцезахисні окуляри.

І, звісно, я не сподівався, що звичайнісіньке «піду поп’ю кави» додасть у мій список замовлень іще одне. Виявилося – власниця кафе стежила за мною в Instagram’і і вже довгий час думала замовити якусь картину. А тут іще й одна з офіціанток розповіла, що я до них заходив, тож жінка вирішила, що «час настав!»

— Дуже рада поспілкуватися з вами наживо, не люблю ці всі переписки, — дещо зніяковіло всміхнулася керівниця – чорнява пані років тридцяти п’яти, з досить короткою стрижкою.

Я просто кивнув, відпивши кави, й подумки зауважив, що вперше за довгий час говорю про замовлення наживо. Це доволі незвичне відчуття.

— Що ж, маєте конкретні побажання? — стисло запитав, підготувавши витягнутий із сумки нотатник і лайнер, що цього разу слугував ручкою.

— Повністю покладаюся на ваш смак та ідеї, — із захопленням плеснула в долоні жінка. Мабуть, вона далебі сприймала мене як якусь знаменитість. — Головне, аби картина була великою, десь як формат А2, і вписувалася в інтер’єр кафе.

Я мимоволі роззирнувся, уважніше оглядаючи дизайн закладу, щоби знати, в якій приблизно гамі варто виконати замовлення. В голові, на власний подив, одразу з’явилася ідея.

— Як щодо сонячної зеленої галявини з маленьким струмком і великою вербою? — випалив я. — Ну, як варіант, — трохи схвильовано додав поспіхом.

— Думаю, якщо малюєте ви, то що б то не було, має вийти чудово, — впевнено заявила жінка, вкотре заусміхавшись. Я дещо зніяковів, бо давно ніхто так малювальні вміння не розхвалював, і пообіцяв, що найближчим часом скину їй фото ескізу. Після того ми обмінялися контактами й пані, побажавши вдалого дня, відкланялася – керівницькі справи не чекали.

Кілька начерків я зробив іще таки в «Неспішній миті», тож, прийшовши додому, вже точно знав композицію майбутнього малюнка. Оскільки зазвичай клієнти не мали чітких термінів для виконання замовлень, я брався за те, до чого в ту чи іншу мить серце тягнулося найбільше. І зараз це був саме пейзаж із вербою та струмком.

Весь той і наступний день, плюс половину ночі, я малював. Прокручував перед очима спогад про те, як ми з Емілією бігали на поляні з м’якою травицею і дзвінким потічком; як лежали під старою вербою і безтурботно теревенили, як кохана весело сміялася і як навколо неї пурхали пташки. Ох, ці миті направду зігріватимуть мені душу доти, доки їх пам’ятатиму.

Прокинувся я аж під обід, від голоду. Поспіхом уставши та, за звичкою, закинувши до рота крекер, який знайшов на кухні, підійшов до майже готового полотна. Оглянув його і вдоволено закивав сам собі. На картині чистий струмочок іскрився під променями сонця, віти верби колихалися від легкого вітру, а по галявині біг рожевоволосий хлопець, доганяючи прудку блондинку, яка на мить до нього обернулася і засміялася. Це вперше, після того ескізу закоханих із «Неспішної миті», я зобразив себе на полотні. І жодного разу не пошкодував – намалювати нас із Мілею було чудовою ідеєю, малюнок завдяки цьому немов ожив.

Додавши до нього кілька останніх, найімовірніше, нікому не помітних, штрихів і, в кутку, свій псевдонім, я тужливо усміхнувся. Вийшло навіть гарніше і краще, ніж уявляв. Якби не так, то від погляду на картину серце мені б не боліло. Без сумніву, я залишив його десь там, із Емілією, в тому чарівному моменті. І був радий, що не тривожитиму бідолашне зайвий раз, бо малюнок висітиме в кафешці, а не вдома. Мабуть, і в сам заклад варто буде рідше навідуватися, для спокою душі…

Картина замовниці сподобалася настільки, що та вихваляла мене на все кафе і запрошувала кожного відвідувача роздивитися новий атрибут інтер'єру. Сором’язливий художник у той час лише стояв, збентежено всміхався, трохи кланявся і без перестанку пік раків. Для моєї доволі скромної інтровертської особи той день став іще тим випробуванням.

І хоч я вважав, що надалі в «Неспішну мить» краще буде не ходити, але протягом наступного тижня, поміж роботою над іншими замовленнями, раз по раз ловив себе на тому, що переступаю її поріг. Говорив собі, що завітаю просто попити кави, поїсти, чи поспостерігати за людьми, але насправді то все були відмовки. Бо я сідав за столик при стіні, найближчий до виходу, за той, із якого огляд на картину з пейзажем був найкращим. Мав би хотіти уникати її, бо ж щоразу, як бачив, серце тьохкало, але натомість збагнув, що, попри існування інших кафе, заходжу в це, бо знову хочу на неї поглянути, знову потішити себе ефемерною можливістю опинитися в тому моменті. Як не дивно, саме завдяки цим почуванням усвідомив, що те полотно стало моїм улюбленим із усіх намальованих.

Після того, як воно стало прикрашати одну зі стін у «Неспішній миті», я зауважив, що в Instagram’і зросла кількість відстежувачів, а дехто навіть відмічав мене у Stories, коли фоткався у кафешці і картина потрапляла в кадр. «Ото затяті люди. Може, вони вважають, що, відмітивши мене, матимуть знижку, якщо звернуться по малюнок?» – думав я з легкою іронічною усмішкою, переглядаючи повідомлення у застосунку.

Це був день, коли вирішив узяти паузу в малюванні і вже встиг сходити на тренування в зал, бо спина і шия хотіли казати «до побачення». З полегшенням зауважив, що силові навантаження даються мені в рази простіше, ніж місяць тому, а значить – можна спокійно «піднімати планку»; ще трохи й забуду, що в якійсь там комі-сні лежав.

До того я постійно малював, іноді імпровізував щось на синтезаторі і майже не виходив із дому, тож сьогоднішня прогулянка містом обіцяла бути натхненною.

Надворі стояло раннє пообіддя, коли я спакував одну з картин для закордонного замовника й поклав у прихожій, завтра саме мав відправляти її разом із кількома іншими. Вдягнувся у простий світло-сірий спортивний костюм, бо за вікном здійнявся холодний вітер, і навіть на свої улюблені бірюзові лінзи мав настрій. Хоч за прогнозом погоди обіцяли грозу, я спокійно вийшов із під’їзду. Дощі мене не засмучували й не лякали, навпаки – останнім часом навіть подобалися. Бо якщо раптом щось дуже розчулить, під потоками води з неба ніхто не побачить, що ти плачеш.

Над головою саме починали купкуватися набурмошені хмари, коли на горизонті замаячила вивіска улюбленого кафе. Я знову не усвідомив, як після п’ятнадцяти хвилин безсенсової ходьби по Львову, ноги привели мене до нього.

Перед тим, як переступити поріг, я надягнув на голову капюшон. Не дуже мав бажання спілкуватися з незнайомцями чи отримувати спонтанні замовлення, а в «Неспішну мить», як уже зрозумів, мої підписники часто навідувалися, і впізнавали саме за кольором волосся. Тож каптур від худі був чудовим помічником, коли не хотілося привертати зайвої уваги своєю чуприною.

Опинившись усередині, я вмостився за добре знайомим столиком при вході (благо, той був вільним). Замовив звичайне лате без цукру й узявся віддалік дивитися на свій пейзаж. Рідко розглядав картину зблизька, чомусь здавалося, що її магія розвіється, коли зроблю це.

Поки пив каву, до вух коли-не-коли долітали чужі розмови, скрип дверей, стукіт підборів чи милиць (комусь не пощастило зламати ногу?), дзенькіт склянок, завчені офіціантами фрази, сміх дитини, турботливі слова батька до доньки… Хвилини тягнулися довго, я то виринав зі спогадів, то занурювався у них із головою. Життя навколо тим часом тривало у своєму темпі. Мабуть, вартувало частіше приходити сюди, вдягнувши капюшона, мов якийсь аутсайдер. Тоді ніхто не підходить із запитаннями й не перериває миті моєї меланхолії.

Коли невелика чашка врешті спорожніла, а надворі влив дощ у супроводі грому, я вирішив іти. Плюс, цьому посприяло ще й те, що почув, як одна з персоналу розказує про намальовану мною картину, вочевидь, новому тут відвідувачеві. За голосом я впізнав ту саму, якій віддав свій ескіз зі скетчбука, а це означало, що дівчині нічого не заважало вказати на мене зі словами «Он там сидить автор цієї картини. Бачите? Він малює на замовлення і полюбляє до нас заходити». Тож я не здивувався, коли такі її слова до вух і долинули; бо ж подібне ставалося не вперше – іноді інтровертному мені нещастило втрапити на її зміну. Але я на ту мить уже встав із-за столу, звісно, в супроводі чийогось уважного погляду. І, для заклопотаного вигляду зиркнувши на час на телефоні, без озирань поспішив на спорожнілу через негоду вулицю.

З неба лило, наче з відра, але дощ був теплим, тож жодним чином не бентежив мене. Сховавши руки в кишені худі, я трохи квапливими кроками віддалявся від «Неспішної миті». Повз по бруківці заторохкотів якийсь шаленець на самокаті, пробігла дитина з парасолькою, а відтак слух уловив різкий скрип дверей вищезгаданого кафе. Після того десь ззаду, крізь шум зливи, до вух долинув і ритмічний звук стукання. Немов хтось тупкав і… ні, немов хтось завзято кульгав із милицями.

Я впізнав той стук, бо ж сам якийсь час із ними ходив. І зараз він викликав усередині неспогадану тривогу. Сам не розуміючи, чому, я почав іти повільніше.

— …нсе! — черкнув по вухах обірваний вигук. Я спинився, витріщившись перед собою. Цей голос… ні, мені… мені чується. — …ренсе! — повторилося розпачливе, вже ближче. Дивний стукіт не припинявся, продираючись крізь шурхіт дощу. Я, певне, збожеволів. Так, я просто… Це ж неможливо, щоб вона… — Люренсе!..

В якусь мить я вже не чув нічого, крім знавіснілого гримання власного серця. Віднедавна цей голос залишав у душі незагойні рани, але раніше я міг слухати його майже постійно і не втомлюватися. Здавалося, могло минути ще кілька місяців, і мозок забув би, як він звучить, але серце не забуло б ніколи, впізнало б із тисячі. Як зараз.

— Люренсе!.. Не йди!.. Стій, Люренсе! Не залишай!.. — хрипкі та знемоглі, слова дрижали, немов дівчина мала от-от заплакати. Я ж заціпенів і панічно боявся обернутися. Навіть якби захотів утекти від цієї слухової галюцинації – і те не зміг би. На горло ж тиснув болючий камінь і дати йому раду було просто неможливо. Ледве міг дихати, а говорити і поготів.

Дощ ледь-ледь стихав, дрібно тарабанячи по моїх і так уже мокрих капюшону та плечах. Краплі з чуба почали цяпати вниз чи стікати на обличчя. Підборіддя неконтрольовано затремтіло, а шкіру вкрили сироти, коли той самий дивний стукіт – стукіт від милиць – нарешті зупинився за спиною і змінився шумним сапанням. Тонкі пальці чіпко вхопилися за моє худі та смикнули його назад кілька разів. Я навіть не відчував, наскільки сильно на той час уже змок одяг чи кросівки, всього-на-всього намагався отямитися від цього марення. Бо чим раніше це зроблю, тим менше потім болітиме…

— Як ти міг… Казав, що все буде добре, а сам помер!.. — у мою спину загрюкали мініатюрні кулачки. — Як ти міг таке казати, га?.. Яке взагалі «добре» могло бути без тебе?.. Моє серце цього не витримало б… — дівчина розридалася, притулившись ззаду і щосили обійнявши мене за живіт. Збоку від неї щось упало на тротуар.

Витирати сльози під дощем і так не було сенсу, тож я просто зробив протяжний видих і повільно, ніби боячись їх зруйнувати, поклав свої тремтливі долоні на дівочі. Тоді обережно підняв одну з них і, трохи схилившись, мокрими вустами поцілував так само мокрі худенькі пальці. Плач за спиною на секунду стих, а тоді зазвучав із новою силою. Моє серце в той час гупало, наче бойовий барабан, тож б’юсь об заклад, якби захотіла, дівчина могла би почути його навіть попри наявність усіх інших звуків.

Я залишив на холодних пальчиках іще кілька поцілунків і, відпустивши їх лише на миттєвість, акуратно повернувся. Мав переконатися: сталося диво, чи я остаточно з’їхав з глузду.

Легка блакитна сукня до колін змокла й від того потемніла, пшеничного кольору волосся звологло й поприлипало до розпашілого кругленького лиця, а повні сліз великі оливково-зелені очі часто кліпали від бешкетливих дощових крапель, але безмір зачудовано дивилися в мої. Я розглядав її так само й не міг надивитися, не міг повірити.

Губи здригнулися в боязкій усмішці і ледь не скривилися від нового приступу сліз, що так і норовили застелити очі. Це була вона – Емілія – моя принцеса. Хворобливо-худенька і зморена, але водночас дуже жива і прекрасна.

Я розтулив вуста для слів, але вони так і не спромоглися прозвучати. Боялися порушити магію цього моменту. І раптом кохана похитнулася, але вчасно сильніше вхопилася за мої руки. Вочевидь, не могла довго стояти без милиць, які, власне, лежали поруч. Злива на ту мить лише трохи вслабла, тож іще хвилини дві – й ми мали почати тремтіти від холоду. Аби цього не сталося, я швидко підхопив дівчину на руки й зайшов під вузький дах найближчого з будинків.

Її високість намагалася заспокоїти дихання і не зводила з мене погляду, обійнявши за шию худорлявими руками. Я сперся спиною до стіни й притис Мілю до себе. Тепер чув гримоти не лише свого серця, а й її. Якусь мить ми просто мовчки дивилися одне одному в заплакані очі й бігали ними по лицях, немов намагалися запам'ятати найдрібніші їхні риси. Немов нас от-от знову мали розлучити на цілу вічність чи більше.

Повз хтось пробіг, а хтось пройшов із парасолею, здивовано зиркнувши на двох закоханих дивака й дивачку. Але насправді, особисто мені, не зважати на все навколо було дуже просто. Бо ж як інакше, коли на руках тримаєш свою мрію, своє, здавалося б, нездійсненне бажання, свою любов.

— Ти не покладеш мене на землю? — непевно насмілилася перервати тишу між нами Емілія, червоніючи від мого уважного погляду.

— Тут дощ по даху тарабанить, я тебе не чую, — невинно відказав, ніжно потершись щокою об її щоку, наче кіт. — Я кохаю тебе, Еміліє, навіть якщо це сон. Я кохаю тебе, моя принцесо. Пробач, що покинув… Пробач мені все, прошу, пробач, — шепотів я, наче мантру, цілуючи скроню та намагаючись надихатися до болю знайомим запахом. Міля більше притулилася до мене і тихо захникала.

Від близькості її тепла в грудях зароджувалося щемке ниття і, наче струм, пробігало аж до кінчиків пальців. Я не хотів знати, як так сталося, що вона жива і все пам'ятає, що було тому причиною, чи це все реальне взагалі… Я просто нізащо в житті більше не хотів відпускати цю дівчину.

Але ми обоє змокли достатньо, щоб таки почати мерзнути, тож тихенько домовилися повернутися назад до «Неспішної миті». Дощ уже майже припинився, з навколишніх дахів на бруківку цяпали поодинокі грубі краплі, а крізь хмари пробивалися промені передвечірнього сонця.

Я поніс кохану до самих дверей кафе, поставив на землю неподалік від них (вона запевнила, що зможе постояти), і швиденько повернувся по її милиці. Лише тоді відчув, що руки справді втомилися, навіть якщо дівчина була легкою. Або ж вони тремтіли від усіх цих емоцій загалом.

Відтак я зняв із голови мокрого каптура й розфуркав волосся, аби з нього не текло. Міля ж весь час незмигно за мною спостерігала.

— Ти такий… живий, — заворожено мовила вона й потягнулася до мого обличчя долонькою. — І гарний. Дуже гарний… — я вмент почервонів і захотів назад одягнути капюшона, щоби приховати це. Але кохана мимоволі відвернула увагу наступним запитанням. — Розкажеш, звідки в тебе цей шрам? — обережно торкнулася до загоєного сліду від шва на скроні.

Я зустрівся з непідробною турботою в її погляді, м’яко усміхнувся і кивнув.

— Якщо того забажає її високість, — відповів, схилившись і поцілувавши тильний бік дівочої долоні.

Опісля притримав двері, аби Міля змогла зайти в кафе й послідував за нею. Відвідувачі не без підстав здивовано озиралися на новоприбулих. Втім, усю нашу увагу на себе взяв дебелий білявий чоловік із густою бородою, що чимось нагадав мені Арнеса Мелаарського.

— Доню, я думав, ти до машини по телефон ходила, щось тебе затримало? — підбіг до нас він. — І хто це? Якийсь твій знайомий? Ви що, від нудьги під зливою вирішили вистоятися? Геть змокли ж…

Батько коханої мав доволі непривітний вигляд, особливо коли супив дещо кошлаті брови, проте мене це нітрохи не злякало. Емілія трохи розгублено бігала очима то по мені, то по ньому, немов намагалася придумати, як усе пояснити. Мені ж гадати не довелося. Начепив на вуста щиру усмішку і вперед!

— Добрий день, я – Любомир Золотаренко. Художник, музикант і, за сумісництвом, хлопець вашої прекрасної доньки. Під дощем ми, власне, мали вельми важливу розмову. А зараз я дуже радий із вами познайомитися, — безупинно всміхався я, завзято тиснучи долоню збентеженого чоловіка.

Він із виразним запитанням у погляді глянув на Емілію. Та стрельнула очима в мене раз-другий, невинно закліпала і, під іще більше зацікавлені погляди інших відвідувачів кафе, ми обоє залилися сміхом.