Я і її непосидюча високість

Музичний супровід:

Efisio Cross – Can I keep you?

Sleep Token – Damocles

Aude – Sheen

Kalandra – Helheim (Extended)

Sofia Camara – Who do I call now? (Hellbent)

ROXOLANA & Wavewalkrs – Пташка

Нарре ми з Феделом покинули без труднощів. Вартовці на воротах лиш окинули нас похмурими поглядами і мовчки кивнули. З того, що не віталися з рудим принцом офіційно, я зрозумів, що про його особу вони тями зеленої не мають. І, швидше за все, Федел це з самого початку замислив – нікому свою персону не розголошувати. І правильно, а то Азар міг наказати не пропускати його в місто, і все на тому.

За межами столиці ми пришпорили коней і пустилися в справжнісінький галоп. Рівнинна територія навколо міста це дозволяла, тож мчали в шаленому темпі, аж поки місцевість не змінилася більш горбистою і поки наші вірні товариші геть не стомилися.

Щойно коні сповільнили хід, я взявся роззиратися довкола і зауважив, наскільки пожовкли дерева й повсихалася польова трава, порівняно з тими днями, коли ми з Мілею лише їхали до Нарре. Осінь сповна демонструвала свою присутність у лісі, в який ми з принцом якраз в’їжджали.

— Наскільки пригадую, неподалік має бути струмок. Я цією ж дорогою виїжджав до Нарре, — привернув мою увагу Федел. Він лагідно поплескав свою кобилку по шиї. — Напоїмо їх і знову прискоримося.

Я кивнув і мимоволі прислухався до збитого дихання Вихора – кінь справді забігався, хоч це явно не був його максимум. Ще з першої нашої зустрічі знаю, яким швидким він може бути. Але подорож у нас очікується довга і виснажлива, тож сили друга варто поберегти.

— Ви знаєте, як давно Азар поїхав? — спитав я, згадавши, що геть забув вивідати про це в Жана. В той час ми вже знайшли потічок і напували біля нього коней. Та й самі встигли напитися.

— Трохи більше тижня тому, — відповів принц, скоса зиркнувши на мене (мабуть, здивувався тому, як фамільярно я говорив про Злюку). — Тож варто поспішити, аби він не скоїв якого лиха з принцесою Емілією.

Я мовчки погодився, зціпивши зуби й до скрипу скрутив долоні в кулаки. Вихор стривожено форкнув, реагуючи на це, тож довелося заспокійливо його погладити.

Відчуваючи, як потроху здіймається вітер, я стягнув із шиї шарф і обмотав ним голову. Бракувало ще, аби її надуло при шаленій скачці.

Через хвилин десять невеличкої руханки, аби розслабити напружені їздою м’язи, ми з Феделом знову сиділи верхи. І хоч я не сподівався рушити галопом одразу, саме це й відбулося. Рудий принц точно не збрехав, коли говорив, що, їдучи наодинці, жене, наче знавіснілий. Навіть якщо нас було двоє, він собі не зраджував, тож доводилося не відставати, аби не бути тягарем. І, слава богу, швидкість Вихора цьому сприяла. Але й Феделова кобила чудово бігла – вочевидь, Вілендор одну з найкращих йому дав (еге, бо та, на якій принц приїхав, була ледь не до смерті загнана).

Вітер здирав із дерев листя й кидав їх в обличчя, а ще змушував червоніти носа і сльозитися очі. Іноді аж крізь шпарини в светрі пробирався, від чого я періодично тремтів. Хоч крізь поріділі гілки й пробивалося сонце, та тепла від нього було обмаль, а тому подумки я щиро дякував Жанові за позичений одяг.

Особливо тоді, коли ми нарешті спинилися на ночівлю і стало більш відчутно, що природа навколо буквально дихала осінньою сирістю.

Федел узявся збирати хмиз для багаття, а я прив'язував коней до найближчих дерев і годував їх вівсом. Минало все це в тиші, бо поки ні я, ні вінценосний не горіли бажанням теревенити. Мабуть, Федел був говірким лише з певними людьми, як-от із Вілендором.

Наостанок я дістав із речмішка яблуко і пригостив ним Вихора, заодно подякувавши другові за сьогоднішній чудовий біг і маневри між деревами. У відповідь той пихато форкнув, ніби мовляв: «ясна річ, за таке навіть нема чого дякувати».

І собі пирхнувши на випад жеребця, я взявся розстеляти покривала, на яких ми з принцом мали би спати. Робив це неподалік від коней, бо їхнє тепло вночі нам точно не завадить. Цупка тканина неприємно терлася об свіжі мозолі на долонях. Кепські з ними будуть справи до приїзду в Мелаар. Втім, рукави Жанового светра доволі довгі, тож обходитимуся ними – вже краще, ніж нічого.

— Вілендор розповів мені про вас із Емілією, — у своїй завше спокійній манері заявив Федел, коли ми вже грілися біля ватри, жували в'ялену свинину з твердим сиром і дивилися на зорі, які блимали поміж верхівками дерев.

Вітер на ту мить уже стих і лиш чутлива осика тріпотіла залишками листя від ледь уловимих подувів. Десь віддалік ухала сова, а біля ніг потріскував вогонь. Повітря пахло м’яким деревним димом і опалим листям.

Від почутого я мало не вдавився м’ясом – закашлявся і мусів відпити води з фляги.

Федел же захихотів і зміряв мене поблажливим поглядом:

— Не турбуйся, я не…

— Пробачте, що особисто вам не сказав, це так ницо з мого боку!.. — забелькотів я, намагаючись дібрати виправдання, аби не почуватися перед хлопцем настільки некомфортно. — Я не знаю, як так вийшло, повірте! Я знав про всі обставини і стримував свої почуття до останнього, але…

— Заспокойся, — лагідно вгамував мене Федел, на мить стуливши повіки. Відтак відкусив шматочок сиру, повільно прожував його під моїм напруженим зором, і лише тоді продовжив: — Не варто просити пробачення за те, що вибрало твоє серце, — ці слова прозвучали так м’яко, що я мимоволі відчув, як невидимі лещата припиняють стискати кожен м'яз у тілі. — Ти з найпершої зустрічі здався мені дуже розсудливим, тож не думаю, що вибір «кохати Емілію» ти зробив спересердя, — рудий звів плечима так, ніби це було очевидним усім і кожному та зробив ковток води. На мить я завмер від усвідомлення, наскільки цей хлопець проникливий. І остаточно не знав – добре це чи погано.

— Все одно пробачте, — швидко мотнув головою я. Відчуття провини перед Феделом не хотіло так просто поступатися місцем чомусь приємнішому. — Я до останнього думав, що цього не мало статися – в неї ж уже є чудовий наречений, — я пригнічено всміхнувся й кинув на принца несміливий позирк. Той лише рукою махнув.

— Можливо, я й справді чудовий, але для цього мені не обов'язково бути її нареченим, — Федел посміхнувся несподівано чванливо.

Я задивився на нього великими очима, намагаючись збагнути, що в нього на думці. Щоразу як подумаю, що вже знаю його характер, рудий показує якусь нову свою сторону.

— Емілія – хороша дівчина, і я радий знати, що вона знайшла справжнє кохання. Бо це означає, що їй не доведеться бути у шлюбі з нелюбом як я... Тож не бійся, Люренсе, — принц широко всміхнувся, — я обов'язково щось придумаю, аби розірвати заручини без шкоди для репутації моєї сім'ї і для репутації Емілії. Побуду ще якийсь час холостяком, зате ви будете щасливі, — Федел знову стенув плечима, мовляв – йому до такої ролі не звикати.

Я боязко всміхнувся, вкотре дивуючись підтримці когось із блакитнокровних, і тихо, але щиро подякував. Ніяково було говорить щось іще, тож опісля між нами запала тиша і не розвіювалась аж до кінця вечері.

— А, — спам’ятався Федел, коли ми вже лягали спати, — і розповіси мені завтра вашу історію повністю. Цікаво, як і коли все між вами закрутилося, — не знаю, він просив чи наказував, але я був не проти, тож погодився. Хоч і сам не відав, коли саме ті почуття проросли в моєму серці. Та й за Емілію знати не міг, але в неї це сталося явно раніше…

Вогонь тихенько тріщав, поїдаючи підкинутий на ніч хмиз і вогкуваті поліна, осінній холод воложив шкіру й покривала, а поруч лежав Вихор, ділячись своїм теплом, яке не зникло, навіть коли згасла ватра.

Ранок для нас обох видався вогким, оброшеним, зимним і туманним. Скручуючи покривало і кріплячи його для кінського сідла, я пригадав ночі в Карпатах у наметі й у балоновому спальнику. Тоді ще міг обурюватися мінімальним незручностям, але то лише тому, що не знав, як воно – спати без хорошого спального мішка і прокидатися в росі. Я коротко захникав, розуміючи, що це не той світ, у якому ти на природі можеш покимарити з комфортом, особливо восени. Тож, мабуть, до прибуття в Мелаар я ні разу нормально не висплюся, бо, як і цьогоніч, регулярного прокидатимуся від враження, що лежу на берегу озера, навіть попри близьке тепло Вихора.

Федел знову «ввімкнув» режим поспіху, тож снідали ми квапливо, так само, як і годували коней. Попри те принц розповів, що спілкувався з сином капітана Мардена, на що я відповів, що добре знаю цього хлопця. Рудий усміхнувся і загалом пояснив свій план, тож мені стало зрозуміло, що то за армія, до якої він поспішає. Опісля ми осідлали коней і знову пустилися в галоп настільки, наскільки це було можливо в не дуже густому лісі. Я так само закутав голову у шарф, застібнув на плащі всі ґудзики, рукавами светра огорнув долоні і слухав, як від напруги шумить кров у вухах.

Коли сонце вже випарувало ранковий туман і піднялося на найвищу точку неба, наш дует зупинився біля вузенького струмочка. Я, на ногах, які тремтіли й нили від натуги, повів Вихора, аби той напився. Та й сам сів на траву і хильнув із бурдюка. Постійне навантаження шаленою скачкою тяжко мені давалося – здається, навіть гірше, ніж самому Вихору. Ще й у голові чомусь паморочилося, коли підвівся з дерну. Тоді ж глипнув на Федела, бо зауважив, що він міряє мене поглядом.

— Зблід ти, Люренсе, — констатував він.

— Втомився просто, — виправдався я, щойно принц захотів додати ще щось. — Не звик так швидко і довго їхати на…

— Але вона того варта, так? — кутиком губ усміхнувся рудий, сідлаючи білу кобилу.

Я спершу розгубився, бо не зрозумів, до чого то запитання, а потім рішуче кивнув.

— Безсумнівно, — підтвердив я, і собі залазячи в сідло на новій хвилі ентузіазму. Емілія гідна ще більшого. Комфорт і сон це найменше, чим я можу пожертвувати заради неї.

Лишень ми захотіли рушати, як угорі закружляло гайвороння. Пронизливо каркаючи й літаючи високо над головою, ворони наганяли на мене якийсь стародавній забобонний страх.

Федел же зиркнув на них, насупився, і махнув рукою, закликаючи мене не зважати на буйне птаство. Відтак ми знову погнали своїх вірних напарників у путь.

Наступні кілька годин безперервної скачки знову далися взнаки. Відчував ниття не те, що в м'язах – у самих кістках. Але я зціплював зуби, стискав віжки і гнав слідом за Феделом, відкидаючи скарги тіла на периферію. Подумаю про це потім, коли Емілія буде в безпеці.

Обернувшись на бігу, Федел зауважив мій зморений вигляд, спохмурнів, і сповільнився. Тоді гукнув кілька порад того, як краще тримати спину, чи які м’язи варто напружувати, коли в такому темпі скачеш на коні, аби це менше виснажувало. Такий аматор у верховій їзді як я без вагань прислухався до запропонованих лайфхаків і їхати справді стало трохи комфортніше і легше. Кивнувши сам собі опісля, Федел знову рвонув уперед.

Через якийсь час, який для мене злився в одну тягучу субстанцію, я зауважив, що небо ледь починало рожевіти, а лісові птахи – поволі затихати. Сутінки крали в нас сонце, по-осінньому швидко осідаючи на світ темною ковдрою. Мине дві години і в лісі буде темно, хоч в око стрель.

— Зараз пошукаємо місце для ночівлі, — гукнув мені принц, трохи сповільнюючи хід. Наші коні в ту мить якраз порівнялися.

Хлопець чомусь не припиняв заламувати брови, спинивши кобилу й озираючись по боках. Я ж лиш зморено труснув головою, щоб прогнати дзвін у вухах. Погладив свого воронного по шиї й тихо подякував за біг, а сам узявся повільно витягувати ногу зі стремена, аби її судома не схопила. Зиркнув на принца, який уже спішився і повільно ходив навколо, вдивляючись щось в опалому листі, й не міг зрозуміти: мене тривожила його поведінка, чи щось інше…

— Дідько, — глухо лайнувся Федел, присівши і піднявши з землі якусь паличку.

Я тоді якраз зіскочив із сідла. Підійшов до напарника й угледів у його пальцях стрілу.

— Неподалік може бути табір бандитів, — пояснив набурмошений принц. А я відчув, як серце впало в ноги. — Думав, не натрапимо на них, але ці гади кочують, тож нічого дивного… — цокнув язиком Федел, поки я оніміло витріщався на нього. Здається, вінценосний нормально так злився, але намагався видавати те по мінімуму. Хоч за одним його поглядом усе було зрозуміло. Я відчув холод нутром, дивуючись, чому рудий не має вигляд такого ж перепудженого, як я, а ще примудряється злитися. Хоча, може, то в нього така реакція на стрес?..

— Ну нічого, — швидко зітхнув Федел, кинувши стрілу додолу. — Сідлаймо коней і рушаймо звідси, — хлопець вправно заліз верхи, поки я тремтячими руками брався за луку сідла й намагався побороти дурнуватий напад страху. Ну бо нащо боятися, поки ще нічого кепського не сталося?

Кобила Федела форкнула, Вихор їй відповів тим самим і в ту ж мить принц шикнув:

— Стій, Люренсе.

Я якраз став у стремено й захотів підносити ногу. В кущах за метрів сто від нас пролунав шурхіт, достатньо гучний, аби добре його почути, бо в лісі до тої миті вже було напрочуд тихо.

Я запитально глянув на хлопця, який не припиняв супитися. І тут він блискавично махнув рукою з окриком: «Лягай!»

Мене хтось немов припечатав до землі. А Федел гепнув слідом, після чого над кіньми щось просвистіло. Судомно повернувши голову в бік тупого звуку, я побачив запнуті в старому дубі дві стріли. Серце, яке мить тому лиш почало заспокоюватися, знову забуло, що його місце в грудях, а не в п’ятках.

— Ф-ф-феделе, — до смерті перестрашено забелькотів я, обернувшись до принца (манери? Ні, не чули). Той тихо лаявся, для чогось вовтузячись зі своїм плащем і, так само як і я, не поспішаючи підводитись.

Наступні мої слова до хлопця заглушив гул вигуків і войовничого ля-лякання. А ще дзвін зброї і шарудіння навколишніх кущів. Я не зауважив, коли з перестраху звівся на ноги, підступив до коней спереду й узяв їх за віжки. Тварини перелякано затупотіли копитами, стривожені шумом. Як би не було лячно, нізащо не можна дати їм дременути геть.

Я замочив сухезне горло і зиркнув на напруженого Федела. Той незмигно дивився у сторону небажаних звуків і стискав у руці маленький кинджал. «Це все, чим він може битися?!» – промайнуло ошелешене в моїй голові.

Враз під ногами бандюганів зашуміло листя й уже за мить вони колом нас обступили. Потішно реготали й тикали пальцями. Зібралося їх чоловік шість, а то й більше.

Господи милостивий, оце ж ми вскочили!.. Я чув, як власне серце гримає у скронях і перестрашено зиркав по боках, до болю в стертих руках стискаючи віжки. Мечі розбійників загрозливо блистіли у вечірньому сонці й поволі наближалися до нас. А Федел незворушно стояв із таким же, наче з каменю витесаним обличчям. Лиш жилка на шиї хлопця невпинно пульсувала.

— Які у вас ладні коні, шановні, — проспівав один із чоловіків, вимахуючи мечем у бік тварин. — Але… дивлячись на те, як ти, рудий, насупився, ви не віддасте їх нам добровільно, так? — хижа посмішка розтягнула губи бородатого бандита. Я ж не зводив вибалушених очей із двох стрільців із натягнутими луками. Зробиш щось не те і за мить у собі стрілу надибаєш…

— Та чому ж, — вмент зітхнув Федел і я зауважив, як його плечі, які приховував плащ, розслабилися. Мужлани тим часом підступили ще на кілька кроків ближче. Накінцівки стріл загрозливо дивилися прямо на мене і принца. — Ми ж можемо домовитися… — Федел, здається (просто мені не вірилося), усміхнувся і вальяжно розвів руками. Чоловіки напружено за ним спостерігали, як і заціпенілий я.

— Як іще домовитися? — гарикнув балакучий бандюган.

— Отак.

Я кліпнув і принцовий стилет тоді ж запнувся в горлі бороданя. Інші це зауважили лише коли він схопився за шию й упав на землю. Але тоді ж Федел майже невагомим рухом скинув свій плащ. Ще два кинджали блиснули в його довгих пальцях і полетіли у два різні боки – до лучників. Натягнуті тятиви не встигли випустити стріли, лиш «здулися», як повітряні кульки.

Мужлани знавісніло закричали й кинулися до нас. Ще один кинджал шмигнув у шию бандюгана, який був найближчим до мене. Відтак пролунав дзенькіт зброї і глухі зойки в переміш із лютими вигуками.

Коні знову забрикалися і я спробував заспокоїти їх своїм тремтливим голосом і погладжуваннями. Тоді більше визирнув за білу кобилу й уздрів неймовірне.

Федел, наче його до того все життя готували, короткими мечами розкидував розбійників на всі боки. Першого копнув, другого рубонув по плечу, удар третього заблокував і вгатив ступнею йому по коліну. А ті двоє нещасних, які чекали своєї черги, щоб напасти, збентежено перезирнулися між собою, глипнули на мене і… дали драла.

Принц невтомно відбивався від настирливих мужланів, поки ті продовжували гарчати, наче люті пси. Хлопець пригинався й ухилявся від замашистих ударів мечами так, немов робив це з раннього дитинства і вмів прораховувати всі їхні рухи.

Мені перехопило подих. Клянуся – немов кадри із якогось крутого бойовика дивився. Як би не було соромно зізнатися, але тоді ж збагнув, що наша з Азаром бійка, порівняно з цим, здавалася борсанням двох кошенят.

— Зліва! — гукнув я, і Федел, не дивлячись, кинув у той бік ще один стилет. Пролунав зойк, булькання і я побачив, як упав один із тих, хто нібито дременули геть.

Відтак до вух долинуло ще кілька глухих звуків і я на довгу хвилину прикипів поглядом до захеканого, розпатланого принца. Та потім увагу привернула трійця «щасливців», яка кинулася на нього, і тепер розпростерлася на мокрому листі бездиханними тушами.

Навколо запанувала дзвінка тиша. Чутно було лиш збите дихання Федела і його тихе, не дуже аристократичне чорнословство. Хлопець кинув на землю свої мечі й витер піт із низького чола. Тоді взявся перев'язувати волосся в акуратніший хвостик. Поміж тим понюхав себе і скривився, пробурмотівши щось про запах.

Я ж розімкнув трясливі пальці і швидко попустив шарф на шиї, бо той, здавалося, став душити. До здорового глузду нарешті почало доходити, що тільки-но відбулося. Я мимоволі кинув оком на тіла навколо й окрім раптового запаморочення відчув, як до горла підступає нудота. На ледь стійких ногах відійшов подалі від досі стривожених коней, сперся долонею на стару сосну і вигнувся у приступі блювоти. І то нічого не віддав назад, бо шлунок порожнів іще з моменту швидкого обіднього перекусу.

— Треба забиратися звідси, — долинуло до мене крізь гул у вухах Феделове бурмотіння. Складалося враження, що зомлію зараз від усієї дорожньої втоми, нападу жаху і цього блювання.

Та тут щось зашаруділо. Сполохано заіржав Вихор і принц розпачливо крикнув:

— Люренсе! Збоку!..

Час наче застиг, став в'язким і тягучим. Я мляво обернувся і, перш ніж розігнутися, побачив, як хтось біжить. Прямо на мене, ще й із виставленим наперед мечем.

Встиг лише різкий вдих зробити, з жахом розуміючи, що не ухилюся. Бандюган, який вискочив із хащів, обрав надто вдалу мить для нападу.

Життя вже було готове пролітати перед очима, але поруч, наче вихор, промчало щось велике і чорне.

Гупотіння копит привело мене до тями і відновило звичний хід часу. Мою голову наче хтось з-під води витяг – світ ураз заграв всіляким звуками.

Натужний стогін розбійника, по якому щойно пробігся Вихор, обірвав кинджал від Федела. Хлопця бігме вчили їх лише в горлянки, і то з будь-якого кута, кидати, чи як?

Я мить витріщався на свіжого мерця, а відтак знову зігнувся, намагаючись виблювати ніщо. Як уже відвернувся від трупа, аби не провокувати себе, і відсапувався, прибіг Вихор. Жеребець заіржав, ступаючи біля мене то в один бік, то в другий, немов перевіряв, чи все гаразд.

— Він тебе любить. Он, як щиро турбується. Чудовий, розумний кінь, — із захопленням повідомив Федел, несподівано широко всміхаючись. Здається, я й так це знав, просто тепер пересвідчився.

Ледве стоячи на ногах, я обійняв Вихора за шию і прислухався до його форкання. Тихо, щиро подякував, а друг потерся об мою спину, немов чухаючи чи-то погладжуючи її. В якусь дивовижну мить склалося враження, що я направду людину обіймаю.

Федел за той час устиг повитирати леза своїх мечів і взявся збирати розкидані метальні кинджали.

— А тепер гайда їхати звідси, поки інші не поприбігали, — скомандував принц, завершивши заняття. Перш ніж він одягнув дорожній плащ, я побачив у нього на поясі чимало пасків для стилетів і двоє піхов для мечів. Здивувався тому, що не угледів того раніше. Хлопець вдало їх приховував, у чому довгий плащ чудово допомагав.

Ми мовчки осідлали коней і алюром рушили подалі від злощасного місця. Через хвилин двадцять скачки, коли вже надто сильно стемніло, Федел врешті вирішив спинитися.

Я повільно, наче той лінивець, зліз із сідла й узявся знімати з Вихора збрую, а там і до найближчого дерева прив'язав. Хоч і сумнівався, що цей жеребець кудись втече посеред ночі, але Феделова кобила, швидше за все, обурювалася б несправедливості, якби лише її залишили в неволі. Тож нехай друг потерпить, заради дами.

— В неї є ім'я? — спитав я, зав'язавши шнурівку у вузол, і погладив молочно-білу гриву конячки.

— Вілендор казав, що «Хмаринка», — звів плечима принц, ростеляючи покривала. — Може, не така дужа, як твій, але, здається, витриваліша.

Я поспостерігав за тим, як тварини жують овес, і кивнув сам собі. Справді зауважив, що кобила під кінець дня не має настільки стомленого вигляду, як може мати Вихор. Ці двоє, мабуть, як спринтер і марафонець – хтось сильний на коротких дистанціях, а хтось на довгих.

— Сьогодні спимо без багаття, бо мені не хотілося б бути зарізаним тими бандитами уві сні, — пояснив Федел відсутність світла й тепла.

Я мовчки погодився, розділяючи його побоювання і сів на вкривало збоку від хлопця. Розмістилися ми як зазвичай – поблизу коней.

Хвойний ліс подекуди ніжно гудів від подувів вітру у кронах дерев. Нічні птахи видавали поодинокі верески, а коники-стрибунці співали лише де-не-де, здебільшого ховаючись від осіннього холоду.

Світ уже повністю поглинула темрява ночі, але повний місяць, який став із нею до бою, дуже навіть незле освічував довкіл. Принаймні достатньо, аби побачити вираз обличчя співрозмовника.

— Ви завжди вміли так вправно битися? — обернувся я до вінценосного, обійнявши коліна руками, бо так було тепліше. Срібне світло місяця зробило обличчя хлопця ще блідішим, ніж воно було насправді.

Федел пожував в’ялену рибину й лише тоді спокійно, так, ніби то було всім навколо відомо, відповів:

— Майже з дитинства, мама вишколила так і мене, і сестру. Небагатьом це відомо, але у Фарзі принцес тренують на рівні з принцами, — рудий замовк, знову взявшись за їжу. Я ж на неї дивився без емоцій, бо після нинішнього дійства апетит не мав наміру з’являтися.

— Тому ви без почту приїхали. Ви такі вмілі, що не боїтеся їздити наодинці, — усвідомив я вголос, мимохідь не стримавши захоплення в тоні.

Федел скоса зиркнув на мене й легенько всміхнувся. А відтак смикнувся, широко розкривши очі, немов згадав щось надважливе, і поспіхом дожував сир.

— Люренсе, — різко схилився до мене принц, пильно вдивляючись в очі. Я мимоволі аж назад трохи відігнувся. — Коли в тебе ще раз випаде нагода бачити Вілендора, будь ласка, не кажи йому, на що я здатен. Хочу зберегти це в таємниці, бо… — вагання в голосі хлопця спровокували несподіваний рум'янець на його щоках. Хоч і не можу бути певен, бо яскравий місяць сонячному світлу не рівня, але то мав був він!

— Бо мені подобається знати, що Віл вважає себе сильнішим і вправнішим. Він такий милий, коли турбується про мою безпеку, — Федел потупив очі і впустив на губи ніжний усміх, а я не на жарт збентежено бігав очима по його обличчю. — Хоча насправді… — вмент замислився рудий. — Я не знаю всього його потенціалу і вмінь. Може, він сильніший за мене, але в якихось інших «вибриках», — тепло всміхнувся принц, звівши плечима. — О, наприклад у стрільбі з лука. Вілендор дуже вмілий лучник, — закивав сам собі Федел, пишаючись другом.

А я зловив себе на тому, що теж усміхаюся. Ото вже потішний цей хлопець. Зазвичай такий безпристрасний і мовчазний, а як мова за іверуського кронпринца заходить, зразу немов іншою людиною стає.

Федел захопився і ще щось торохтів про Вілендора, але я не стримав тихого сміху і це змусило принца схаменутися. Він кумедно напружився і став допитуватися, що смішного, але я лиш добродушно відмахнувся.

— То ти обіцяєш, що не скажеш йому? — Федел знову вимогливо зазирнув прямо в очі, з усією серйозністю суплячи густі брови.

— Обіцяю вам, принце Феделе, — церемоніально поклав я руку на серце. Навіть очі стулив для драматизму, хоч потіху в голосі повністю й не сховав. — Обіцяю, що лише я знатиму, наскільки крутими ви можете бути, — щиро доповнив я. Тоді відкрив одне око, перевіряючи реакцію принца.

Хлопець зміряв мене зверхнім поглядом (очевидно награним). Тонкі губи, з удаваною презирливістю скривлені, смикнулися і принц умить зайшовся добрим, теплим, наче шкільне літо, сміхом. Схоже, комплімент припав йому до душі.

Спостерігаючи за рудим, відчув, як пережитий сьогодні страх припиняє отруювати моє нутро і розум поволі заспокоюється. Навіть апетит повернувся, тож я повечеряв за компанію з Феделом і ми швиденько вляглися спати.

— Ти точно не скажеш Вілові чи комусь іще? — наостанок кортіло уточнити принца. Уже лежав під вкривалом, спиною до мене (коні лягли по обидва боки від нас), а я лишень вмощувався, кутаючись у шарф.

— Точно не скажу. Особливо Емілії. Боюся, вона передумає відмовляти вам у заручинах, якщо побачить, які ви круті у бою… — пробурмотів я, з головою накриваючись покривалом. — Не смійтеся, я вам серйозно кажу, — буркнув, чуючи тихе хихотіння за спиною. Але, звісно, ми обоє добре розуміли, що це я так жартую.

Опісля запала тиша. Ліс ледь тремтів від нічного вітру, а в самій горі, по небу хтось розсипав міріади сяйливих перлин. І тепер вони, таємничі й миготливі, валялися там, наче білі іскри на дні океану.

Я намагався зігрітися й кілька хвилин топив погляд у зірках, тоді побачив падучий метеор із довгим блискучим хвостом і загадав бажання: «хай там що, врятувати Емілію». А там і заснув спокійно.

Брешу – жодного спокійного засинання не було, бо щойно встигав задрімати, як одразу будився від холоду. Такими короткими уривками і проспав до світанку, якого чекав, як другого пришестя господнього.

Наступні дні минули без жестяків типу сутички з бандитами. Траплялися нам буреломи і яри, через що доводилося спішуватися і вести коней за повіддя; легкий дощ, який, втім, однаково нормально нас змочив; поодинокі вовки, які не зважувалися нападати; і буйні дикі кабани, що час од часу пробігали повз. Але все це було дитячими забавками порівняно з озброєними розбійниками, тож навіть за вагомі перешкоди мною не сприймалося.

Та все ж те, що періодично сто процентів мене непокоїло, було…

— Кар!..

— Кар! Кар-кар!..

Пора наближалася до обіду й ми якраз спинилися напоїти коней – благо, в цій місцевості протікало чимало струмків. Наповнивши свою флягу, я звів голову й побачив зграю із ворон, граків і круків, яка невпинно колувала в прохолодному осінньому повітрі. Я глухо вилаявся й зауважив, що Федел також примружено дивиться вверх.

Що ближчим ставав кордон Іверуса з Мелааром, то більше птахів навколо нас кружляло. Як по вечорах спинялися на ночівлю, птаство обсідало гілки найближчих дерев і, періодично каркаючи, зиркало на нас. Деякі сміливці навіть підсідали на покривало, всідалися на голові чи спині Вихора (що вельми дратувало коня), чи навіть мені на плечі!.. Спершу я перестрашено їх зганяв, але коли збагнув, що ніхто не планує щипати за вуха чи видзьобувати мені очі, трохи заспокоївся. І як би тому не дивувався, але от рудого принца ворони не чіпали, немов для них його не існувало.

— Темним ділом тут віє, Люренсе, — спохмурнів Федел і я стиснув губи, зиркнувши на нього. — Зазвичай всіляке гайвороння не кружляє біля людей просто так, — він зміряв мене уважним поглядом і осідлав Хмаринку. — Твій рід, часом, не мав нічого спільного з темними чаклунствами? Чи, може, колись заподіяв воронам якесь лихо?

— Не пригадую нічого такого, — пробурмотів я, сідлаючи й м’яко пришпорюючи Вихора. — Гадки не маю, чому вони знічев'я до мене причепилися.

— Я не дуже забобонний, але… — напарник чомусь витримав драматичну паузу. Ще раз глянув на птахів. — Лиш би вони не віщували чогось кепського. Особливо для тебе, раз вже саме до тебе й чіпляються.

Ми з принцом обмінялися довгими мовчазними поглядами й він побіг уперед, немов залишаючи мене наодинці для обдумання його слів. Та я не мав бажання грузнути в багні під назвою «внутрішня тривога», тому вкотре лайнувся і поспішив навздогін. Скачка неабияк допомагала відвертатися від надмірних переживань, бо під час неї ти найбільше звертав увагу на фізичні почування, а не хаос у своїй голові.

Отже, ми знову рушили в дорогу, на якийсь час залишаючи набридливе каркання позаду…

А в один із наступних вечорів я навіть згадав, що Федел просив (чи наказував?) розповісти про розвиток наших із Емілією почуттів. Тож, опісля як трикляте гайвороння трохи позмовкало і лиш блимало на нас очицями з навколишніх дерев, я все принцові розказав. Хоч подекуди почувався бентежно й засоромлено, але рудий вставляв такі безцеремонні коментарі, які неодноразово збивали мене з пантелику й начисто проганяли ніяковість. Не знаю, чи робив він те навмисно, чи просто мав такий характер, але що частіше я з цим хлопцем розмовляв, то більше розумів, чому на балі до свого дня народження Емілії було весело в його надто прямолінійній (як для аристократа) компанії…

А тоді, нарешті, настав день, коли ми виїхали на невисокий лисуватий пагорб і спинили коней. Федел примружено оглянув краєвид і кивнув у напрямку містечка, яке ледь виднілося в туманній паволоці. Десь угорі протяжно цівкав самотній орел, а на деревах поблизу нас незмінно повсідалося птаство й іноді перекаркувалося.

— Там уже Мелаар. Звідси до Кормера бігти ще два чи три дні. Ми вже близько, Люренсе, — принц зустрівся зі мною рішучими очима і знову глянув на горизонт.

Я теж задивився в даль і попри втому відчув бажання гнати ще швидше, ніж раніше. Від усвідомлення, наскільки близько я до Емілії, серце защеміло й це відчуття луною потекло аж до кінчиків пальців.

*****

— Дідько, — лайнувся Ден, від нервів трясучи ногою. У їдальні зібралося чимало найманців, тож через загальний шум численних розмов його могли почути лише друзі-напарники.

— От якби Азар якось повідомив про свій приїзд, клянуся – я би щось та й підготував…

Нерт із Піллетом, які сиділи на ослоні по два боки від хлопця, спохмурніли і спробували поїсти. Та яким би смачним не був на вигляд обід, апетит до них не приходив.

— Тим більше, якщо привіз із собою Емілію, — взявся за чуба Ден. — І як там взагалі Люренс, якщо її викрили? Хоч би живий був, дурбецало… А-а-а!.. Клянуся – ще трохи про це подумаю, і в мене голова трісне, — хлопець люто скуйовдив волосся.

— Ну так, думання не те, щоб є твоєю сильною стороною, — бовкнув Піллет, показово чухаючи потилицю.

— Не вставляй зараз свої дурнуваті жарти!.. — зашипів на друга Ден. — Наша принцеса в цього виродка, а ти тут дурня клеїш.

— Заспокойся, брате, — Нерт обережно поклав долоню на Денове плече. — Ми всі нервуємо, але твій гнів нікому краще не зробить – на гарячу голову мало путнього придумаєш.

Ден насупився, але промовчав. Нерт знав, що він таким чином стримується, аби не гарикнути чогось спересердя, а тому, заглядаючи в його обличчя пронизливо-блакитними очима, спокійно продовжив:

— Зрозумій: я не відмовляю тебе від порятунку Емілії. Просто не хочу, аби через власну нестриманість ти нарвався на кинджал під ребром.

— Еге, друже, — поплескав Дена по спині Піллет, криво посміхнувшись. — Бо як щось вчудиш і воно не вдасться, а Азар буде не в гуморі, то закінчиш як Роланд.

— А що з ним? — звів брову Ден. Спершу хотів обуритися тому, що зі своїми планами, бачте, ще має під настрій узурпатора підлаштовуватися, але дізнатися стан його регента кортіло більше..

— А, ти ж не був там, якраз на чатах у північній вежі стирчав, — згадав Піллет і схилився до друга.

А тоді прошепотів так, ніби про те ніхто більше не мав знати, хоча насправді ту подію, наче кістку пес, «обсмоктав» уже кожен у дворі:

— На наступний день після приїзду він його стратив. На очах у придворних, уявляєш? Роланд клявся Азарові у вірності, але він сказав… Нерте, що він там сказав?

— «Ти зрадив раз, значить зрадиш і вдруге. Надовго моєї довіри до таких не вистачає», — процитував той. — А потім – шух, і все, — Нерт недвозначно провів великим пальцем по шиї.

— Друже, як ти це робиш? Навіть інтонацію ту саму передав!.. — тихенько присвиснув Піллет, а брюнет лиш стенув плечима. — Словом, цей гад захотів усім заявити, що тепер він – єдиний господар цього замку.

— Та ви жартуєте, — прошепотів сам собі Ден. — Хоча ні, якщо мова про Азара, то це навряд жарти… — хлопець потирав пальцями чоло й ошелешено витріщався на холодний обід на столі. Напарники мовчки закивали.

— Дякую, хлопці, що встепеняєте мене, — після короткої тиші між ними, втомлено стулив очі Ден. — Раз я можу щось у нервах утнути, прошу: контролюйте мене й надалі. Бо біля принцика справді треба бути дуже обережним, аби зберегти голову.

Хоч друзі пообіцяли Денові так і робити, але самі ж разом із ним прокололися на першій «лоскітливій» ситуації.

Коли хлопці тьмяним коридором проходили попри пральню, Нертові почувся приглушений писк. Ден, трохи роздратований тим, що зараз має ставати на варту в найглухішому куті замку, поставився до його зауваги скептично. Але тоді зойк, гучніший, прямо з-за дверей до пральні, пролунав удруге й напарники насторожено перезирнулися.

Кожен із друзів поклав долоню на руків'я зброї, і Піллет, як найдужіший із них, різко розчахнув двері до приміщення.

При стіні, поміж великими цебрами з водою й замоченою білизною, четверо найманців затиснули двох покоївок і жадали взяти їх силою. Задирали спідниці, лаялися, поміж тим примовляючи огидно-пестливі слова, які нібито мали заспокоїти бідолашних, затуляли дівчатам рота і не давали й шансу на втечу.

Поява Дена з друзями на мить спантеличила чоловіків. Хтось із них, здається, тоді ж почав говорити щось про те, аби вони троє по-доброму вшивалися звідти і не заважали їм.

В ту ж мить Ден відчув, як будь-яке його терпіння випаровується й усередині лишається лише киплячий гнів. Лишень подивіться! Кляті найманці привласнили собі їхній палац і ще й сваволять на кожному кроці!

Нерт із Піллетом завмерли, вагаючись, як учинити, але Ден наче й не чув нічого. У невиразному світлі похмурого дня, що линуло через низьке вікно, він перехопив нажаханий погляд однієї з покоївок і впізнав її.

— Ерелі!.. — рикнув хлопець і кинувся до чоловіків із такою люттю, наче вони були його запеклими ворогами з моменту свого народження.

А там і друзі збагнули, що то сестри Ерелі й Лесса, які навіть після приходу Азара залишилися служити в палаці. Й уже не було нікого, хто міг би їх трьох отямити чи спинити.

Для Дена все минуло, мов швидкий сон. Верески дівчат, груба лайка найманців, дзвін зброї, гул у вухах, тяжке дихання, бризки крові й глухі звуки, з якими лезо впинається у плоть. Після цього хвилинного шалу він на диво швидко прийшов до тями й, ледве переводячи подих, розгублено перезирнувся з напарниками. Піллет і Нерт мали такий вигляд, наче з поля бою повернулися. «Так само здуріли», – лайнувся Ден подумки, починаючи усвідомлювати, якими проблемами їм відгукнеться це короткочасне безумство.

— Ви ще тут? — здивувався брюнет, розгублено озираючись на сестер і ховаючи червонястого меча до піхов. — Дівчата, вам краще піти, поки не прийшов іще хтось. Та й нам теж, — буркнув сам собі Нерт.

Ден обернувся до Ерелі, зняв найманську маску з лиця і руку зі скривавленою зброєю по-дурному сховав за спину. Жах у її синіх очах крижаною водою затушив його гнів.

— Пробач, що налякав, й-я…

— Ерелі, ходімо, — тремтливо смикнула дівчину старша сестра, поспіхом виводячи з кімнати.

— Дякую, — лиш і встигла шепнути Ерелі, перш ніж зникнути за дверима. Квапливі кроки дівчат поглинув коридор.

— І де нам їх подіти? — цілком оговтаний після сутички Піллет уже оглядав бездиханних найманців під ногами, прикидаючи, де саме зможе їх сховати.

Трусонувши головою, щоб прогнати непотрібні думки, Ден повернувся до друга й також над цим замислився. Але в ту ж мить у незачинених дверях до пральні з'явився непроханий гість.

— Що за різанина тут відбулася? — пролунав холодний голос, що ледь здригнувся від роздратування. Почулися два тихі клацання й від цього звуку в Дена завмерло серце, а всі помисли як вітром здуло. Він добре був йому знайомий.

Периферією хлопець уже все бачив, тому, коли обертався до Азара з дуетом арбалетчиків, не припиняв подумки клясти свою нестриманість на чім світ стоїть.

Розум отямився надто пізно, аби Ден устиг вдягнути маску найманця. Думка про це прийшла до нього вже коли їхні з принциком очі безпомилково зустрілися. Із усіх варіантів подій зараз відбувся найгірший. Ні нападати на цього покидька, бо він із ескортом, ні тікати, бо пристрелять на місці. Бути в такому підвішеному стані було для Дена нестерпно, наче дьоготь їсти.

Азар тим часом протер праве око й, на мить примружившись, пхикнув.

— Подивіться, хто тут у нас, — присвиснув він. — Переможець мелаарського королівського полювання. Я тебе запам'ятав, уявляєш? — Злюка посміхнувся своїм найїдкішим усміхом.

— Я не сумнівався в цьому, — криво всміхнувся Ден, стукаючи пальцями по ефесу зброї так, ніби це допомагало йому підбирати слова. Азар же поводився розслаблено, немов не бачив у Денові жодної загрози, і це ще більше змушувало його стримувати пориви люті.

У короткій тиші Азарову й Денову увагу привернув скрип шкіряної рукавиці об залізо. Вони обоє зиркнули на Нерта, який міцно обхопив руків'я меча. Губи хлопця стислися в жорстку лінію, брови супилися, а в блакитних очах бушував гнів – здавалося, готовий був заіскритися. Вираз обличчя Піллета теж мало чим відрізнявся від Нертового. І Ден на мить подумав, що, мабуть, він сам має подібний вигляд.

— То ти не один, а з друзями вештаєшся в моєму замку і якогось ножа в спину мені готуєш, — кивнув на хлопців Азар. Ден спрямував на нього чіпкий погляд і миттю хитнув головою.

— Вони мені не друзі, — буркнув серйозно.

— Ой, ти що, смієшся з мене? В тебе не вийде захисти їх таким чином. Думаєш, не бачу, що ці двоє готові мене з тельбухами зжерти, якщо не той рух зроблю, — Азар скептично махнув рукою і скривився. Тоді легенько торкнувся пальцями арбалетів по два боки від себе. — Але дивіться уважно, хлопчики, на ці два болти, які спрямовані прямо на вас. Смикнетеся в мій бік – і вони застрягнуть у ваших головах, — Азар витримав паузу і Ден раптом відчув, як піт гарячою цівкою стікає зі кроні й лоскоче його шию. — Втім, поки що я не збираюся вас убивати. Незабаром весілля з Емілією, тож маю чудовий настрій. А тому ви всього-на-всього посидите в тюрмі під замком, поки не мине церемонія і я не вирішу, що з вами робити, — принцик обдарував їх майже справжньою приязною усмішкою і, збайдужівши за одну секунду, крижаним тоном наказав: — Кидайте зброю, зараз.

Ден повільно обернувся до друзів і кивнув, опісля знову глянув на Азара й розімкнув пальці, аби випущений ними меч гучно дзенькнув об кам'яну підлогу. Опісля пролунали ще два такі звуки і Злюка кивнув до одного з найманців. Той опустив арбалет і підійшов до трійці хлопців, по черзі зв'язуючи кожному руки. Другий же тримав їх під прицілом.

— Ну не супся ти так, татуся свого побачиш, хіба ж це погано? — єлейним тоном «проспівав» принцик.

Невідомо, на що він розраховував, але це нагадування жодним чином Дена не потішило.

«То, виходить, нас не прикінчили на місці буквально через його хороший настрій?» – чудувався Ден, спускаючись сходами в невеличке підземелля. Тюрма тут була віддавна, але останні десятиліття ніхто її не використовував. Втім, Азар, як новий господар замку, одразу взявся виправити це неподобство.

Злюка весь шлях мовчав, поки облагороджував і найманців, і Дена з друзями, своєю присутністю. Так само мовчки він спостерігав за тим, як один із підопічних розв’язує Піллета, а інший пильнує його з наведеним арбалетом. Те саме повторилося з Нертом, а тоді і з Деном.

Найманці штовхнули його в камеру з усією самовідданістю – так, що той аж упав на підлогу, добряче вдарившись об долівку. І якраз коли захотів підводитися, потішний Азарів голос змусив його заціпеніти:

— О, пригадуєш, на полюванні в тебе ще був приятель, блідий такий? Ви тоді разом перемогли.

В Дена чомусь похололо в животі. Він зболено звівся на забитий від падіння лікоть і прикипів до принциа поглядом. Відповідати наміру не мав, тож той продовжив:

— Уявляєш, він так відчайдушно намагався відібрати в мене наречену!.. Але… не зміг. Капітан моєї королівської гвардії порішив його, ото біда, — з удаваною тяжкістю зітхнув Азар. — Здається, Емілію це теж засмутило, мабуть, вона мала до нього почуття, — замислився Злюка. — А це означає, що, наказавши убити його, я все зробив правильно. Негоже, аби між мною і прекрасною Емілією Мелаарською ще хтось стояв, а надто – якийсь безрідний простолюдин.

Ден відчув, як майже буквально кам’яні плити під ним стають піском. Тим самим сипучим піском, у якому іноді на півдні тонуть люди. Він повільно огортав його долоні, передпліччя, стопи, і затягував на дно, якого не існує. Саме голос Азара був тим, що змушувало цей пісок сипатися.

В якусь мить Ден уже не чув ні його зловтішних слів, ні власного дихання. Лише гудіння у вухах і шалений набат серця за ребрами.

Щойно двері до тюрми зачинилися і Злюка зник, як Ден відчув, що знову може дихати, ефемерні піски більше не затягували його в безодню.

Хвилину він шумно відсапувався, а тоді вхопився за центр грудей, зігнувся, і тихо запхинькав, тулячись мокрою щокою до студеної підлоги.

Нерт із Піллетом панікливо втішали його, але їхні спроби були до жалюгідного, до смішного марними. Немов вони хотіли сказати «не сумуй, у тебе виросте нове» людині, якій вирвали серце. Але Ден від підтримки хлопців не відмахувався, тож урешті-решт знайшов себе у їхніх руках, які обіймали його, наче батьки безпорадне дитя.

*****

Емілія сміялася і втікала від симпатичного хлопця. Він мав ніжно-рожеве трохи хвилясте волосся і гарну усмішку. А який у нього був сміх! Особливо коли він спіймав її за руку й загорнув в обійми. Емілії в ту мить стало так тепло і спокійно, що вона більше й не хотіла втікати. Провела б у тих руках цілу вічність.

Міля обернулася до коханого й зазирнула у світло-бірюзові очі. І не зауважила, коли по її щоках зачали стікати сльози. Хлопець же дивився з сумною усмішкою і ніжно притуляв до її щоки холодну долоню…

Надворі з'являлися лише натяки на світанок, коли Емілія повільно прокинулася. Здивувалася, бо снився не той кошмар, який переслідував її останніми днями, і відтак відчула несамовитий щем у грудях. По скронях на подушку одразу потекли сльози, адже збагнула, як же сильно їй хотілося назавжди залишитися в тому сні, а не повертатися в безрадісну реальність.

— Не хочу вірити, що тебе немає, Люренсе, не хочу… — скімлила Міля, витираючи сльози краєм ковдри. — Поки не побачу його тіло, не повірю… — бурмотіла сама собі, а тоді замовкала, прислухаючись до пекучого болю в серці. Здавалося, що з часом він мав би стихати, але з нею це чомусь не працювало.

Дівчина полежала так трохи, вслухаючись лише у власне дихання, і спробувала, як завше, заспокоїти себе надією на те, що, попри всі слова Азара, капітан королівської гвардії все ж не вбив Люренса. Не знала, як чи чому, але щиро хотіла в те вірити, хоча б аби не збожеволіти…

І коли Емілія задрімала знову, не бачила вже жодного сну. А розбудив її голос Азара.

— Агов, моя прекрасна наречена, прокидайся вже, — негучно, але вимогливо мовив він.

Дівчина спросоння прокліпалась і різко смикнулася, щойно зрозуміла, хто сидить на краю її ліжка. Серце божевільно закалатало. Хоч вона за останні дні мала би звикнути щодня бачити його лице, та однаково мимоволі починала тремтіти.

— Не лякайся так, це лише я, — заспокійливо мовив хлопець, але його холодний тембр довіри не викликав. Як і завжди. Після всього, що Азар скоїв, він жоднісіньким чином не міг її викликати.

Він потягнув до Емілії руку й на мить торкнувся її скуйовдженого волосся. Принцеса лише чудом не відсахнулася від цього жесту.

— Незабаром пошиють твою весільну сукню, от-от зможеш її приміряти, — повідомив хлопець, м’яко посміхаючись. — Ти рада? — Азар цікавсько схилив голову.

Але Емілія лиш стиснула губи й дивилася на нього, не моргаючи.

— Мовчиш? Шкода, мені більше подобалося, коли ти кидалася на мене з криками і бажанням повидирати мені волосся, — хихотнув принц і підвівся. Міля супила брови й невідривно слідкувала за кожним його рухом. Чисто як перестрашена олениця за вовком, який вдає із себе вівцю і думає, що ніхто не бачить його справжнього.

— Може, тобі якусь книгу принести почитати? Усі, які тут є, ти, мабуть, уже читала, — Азар, замислено склавши руки за спиною, кивнув на книжковий стелаж, який стояв під стіною майже навпроти ліжка.

Емілія довгу хвилину не зводила з хлопця очей і чула лише оглушливий гупіт власного серця. А відтак хрипко мовила:

— Я буду рада, лише якщо мені на таці твою голову, а не книгу, принесуть.

В покоях стало так тихо, що можна було почути віддалені вигуки челяді, які долинали з-під самого підніжжя замку.

— Охо-хо, оце настрій!.. — зареготав принц і в кліп ока, який Міля не зауважила, знову опинився біля неї. Узяв за потилицю й до болю зімнув волосся. Великі зелені очі витріщалися на нього з жахом і люттю водночас. — Такою бунтівною ти мені більше подобаєшся, мила.

Він різко й грубо поцілував її, притискаючи до себе. Емілія спробувала вирватися, гримала по грудях руками, але принц був сильнішим. Лише як прикусила губу, Азар відсахнувся й із роздратованою фізіономією відступив на кілька кроків.

Захекана, Міля дивилася, як у нього по підборіддю стікає кров. Хлопець обережно витер її пальцем і з викликом глянув на принцесу.

— А так більше не роби, бо я розізлюся.

Мабуть, він очікував від Емілії якоїсь відповіді, але вона лиш продовжила мовчки свердлити його гнівним поглядом. Була готова бажати смерті цій наволочі день і ніч, але наскільки все ж утомилася від цього. І від свого безсилля також. Тому їй легше було німувати і саме цим дратувати Азара.

— Гаразд, — зітхнув він, ліниво поправивши лацкани камзола. — Я маю справи в замку, тож піду. А ти поводься чемно, моя мила наречена, — Азар схилився й захотів узяти руку дівчини, аби поцілувати, але вона рвучко її відсмикнула. Він зміряв принцесу несхвальним поглядом і вирівнявся. — Не уникай моєї ласки так грубо. Щойно в тебе закінчиться кров, я подарую її тобі сповна.

Наостанок подарувавши Мілі легку посмішку, принц вийшов із покоїв. Лише тоді вона припинила до ниття в яснах зціплювати зуби і з тремом випустила повітря. Упала лицем на подушку, надривно закричала в неї й уже звичним за ті дні чином той крик перейшов у плач. Подекуди здавалося, що власні схлипи можуть задушити її, якщо буде ридати надто довго, але вона все одно не припиняла.

Безпорадність, приреченість і туга розривали дівчину на шматки, наче три скажені собаки. Щоразу, як вони накидалися на неї й витягували всі сили, вона думала, що не витримає, що вони доведуть її до самогубства… Але потім той відчай минав, змінюючись всеохопною порожнечею, і Емілія вже нічого не відчувала – ставала лялькою, якій на все було байдуже. А ще через якийсь час емоції поверталися і принцеса продовжувала жити з думкою про те, що не зламається через клятого Азара. Хоча б заради Дена й тих, хто залишився і вірить у неї. І хоча б заради Люренса…

Коли приступ ридань, які супроводжували Емілію щодня, минув, вона сіла на ліжку і спробувала якнайшвидше оговтатися. Незабаром мали прийти покоївки і принести сніданок.

«Не можна, щоб Азар дізнався, що моя менструація вже скінчилася… Він через це і так відтягнув весілля, незабаром точно щось запідозрить…» – Міля стривожено глянула на внутрішній бік однієї з долонь, який учора знову порізала, аби забруднити простирадло кров'ю.

Витягнувши з-під матраса столовий ніж, вона вже знала, що сьогодні зробить те саме, а тоді попросить приведених Азаром покоївок принести їй сукню з довгими рукавами. Якби ж то до неї підпускали знайому їй челядь, все було б значно простіше.

Раніше Емілія і про Дена й Нерта з Піллетом згадувала. Раз їхнє тріо записалося в найманці, вона могла б із ними сконтактувати, але де там, коли і кроку з кімнати не дозволяли ступити… Охоронці в коридорі дивилися на неї з неприхованою байдужістю і грубо наганяли назад у покої, щойно дівчина хотіла вийти. А фрейліни поводилися з нею не краще, ніж із гарненькою лялькою. Що ж, іноді саме нею Емілія й почувалася…

Зітхнувши і відклавши на бік виделку, Міля вирішила, що залишки сьогоднішнього сніданку також виставить на підвіконня, аби пташки мали чим поживитися. Однаково не мала апетиту і їла все без жодного задоволення, хоч якою смачною могла бути страва.

Прислухавшись до тиші за дверима і переконавшись, що ніхто до її покоїв не йде, принцеса взяла тарілку й підступила з нею до вікна. Поклала її на підвіконня, підсунула ближче стілець і сіла на нього, підперши підборіддя зап’ястям. Знизу, з підніжжя замку, долинали звуки передсвяткової метушні, але Міля туди не дивилася, бо знала, що їй зробиться зле – боялася такої великої висоти.

Задивилася в далечінь, чекаючи на пернатих компаньйонів. Столиця навіть здалеку мала більш парадний вигляд, аніж два дні тому. Виднілися кольорові прапорці поміж будинками, нові торгові ятки і чимало людей у барвистих вбраннях, які з великої відстані здавалися принцесі розсипаними по підлозі різнобарвними бусами. Навіть похмура погода не применшувала святковості Кормера.

Враз неподалік пролунало каркання, шкрябання дрібних лапок по синюватій черепиці, яка вкривала сусідню вежу, і на підвіконня скочила перша ворона. Тріпнула блискучими крильми, вітаючись, і блимнула на Емілію чорними очима-намистинами. А відтак узялася клювати принцесин сніданок.

Поклавши голову на складені передпліччя, Міля мляво спостерігала за тим, як на підвіконня прилітають іще ворони, а також галки, сойки і граки. Хоч птахи і здіймали метушню, галас і подекуди дзьобали одне одного, бо не могли поділити їжу, їхня компанія однаково викликала в дівчини лише усмішку. Певним чином заспокоювала її. Дивлячись на пернатих, Емілія мимоволі ставала однією з них – вільною, зі змогою пурхнути куди завгодно й коли завгодно – і на ті короткі миті всі її жаскі тривоги безслідно зникали.

Щоранку птаство прилітало, наїдалося і тоді принцеса подумки просила в нього допомоги. Не могла говорити з птахами так чітко, як із ведмедицею чи Вихором, але однаково непогано передавала яскраві емоції чи почуття. І це завжди було прохання про поміч. Прохання, аби вони знайшли когось, хто допоможе їй вибратися з замку. Спершу дівчина мала на думці Дена, але коли допомога від нього так і не надходила, вона збагнула, що з хлопцем могло щось трапитися, раз ворони не в змозі його відшукати і повертаються до неї з однією лише розгубою.

Тоді Емілія вирішила не думати ні про кого конкретного в моменти таких «розмов». Але мимоволі, все одно в уяві зринав образ Люренса. Вона раз по раз відкидала його, бо ж лише сльози на очах викликав, а птахи від того з нерозумінням перезиралися й летіли геть.

Сьогодні все сталося так само. В результаті, пернаті порозліталися хто куди, а Міля скрушно видихнула.

— Ну нічого, просто годувати їх – уже радість для мене, — пробурмотіла сама собі принцеса й прикусила тремтячу губу. Німі сльози взялися щипати очі й мочити шкіру. Вона задивилася на жовтогарячий ліс удалині, хоч і знала, що ця спроба відвернутися від суму приречена на поразку так само, як і всі попередні.

Осінь забарвила природу прекрасним фарбами, немов була найталановитішою художницею, та Емілія відчувала, що в її душі все сіре. І сумнівалася, чи заграє вона колись ще якимись кольорами. Замкнена у власних покоях, без можливості побачити хоч когось знайомого, за винятком осточортілого нареченого, дівчина періодично думала, що перебуває в іншому світі.

Там – за вікном – місто і палац метушилися в підготовці до королівського весілля. Люди заклопотано снували вулицями Кормера й коридорами замку в передчутті чудового грандіозного дійства. А Міля сиділа сама в кімнатах і лиш безмовно споглядала пейзаж, відчуваючи, як усередині все потроху кришиться. Іноді плакала в подушку, іноді прямо у вікно кричала, а іноді мовчки лежала на ліжку – зблідла і беземоційна, наче порцелянова лялька. В ті миті лиш почервонілі очі могли «сказати», що принцеса ще жива.

— Що мені робити, Люренсе?.. Що мені робити, якщо тебе немає? — прошепотіла Емілія, відчуваючи, наскільки гострим болем у серці відлунює звук імені коханого, звернений до порожнечі.

Дівчина важко зітхнула, підвівшись із крісла, й довгим рукавом вовняної сукні витерла мокрі щоки.

Бажання плакати враз безслідно зникло й вона вже знала, що – немов розум на той час стер спогади про всю її печаль і безвихідь – наступну годину-дві проведе без натяку на будь-які почуття. Знаючи, що «за розкладом» у неї зараз мало бути чаювання з Азаром, Емілія наскільки могла була рада своїй тимчасовій черствості.