Електронні книги / #вигорання (11)

Чому я без віри знову молюся?

Чому якщо попросиш залишитися — я залишуся?

Ти вірив, що можна спіймати зорю

І, що цією зорею є я.

Проте пробач, мій любий

Я уже згоріла,

просто ще трохи тлію.

Я хочу хотіти в Париж

Мабуть,

Та це не точно.

Я хочу гортати зачитаний зошит

З віршами банального ритму

Що виписав підліток

В розпачі

Мабуть

Щоденник із плямами

Сліз чи поту? А може і гірше.

Ніжніше. Я хочу хотіти тих самих банальностей.

Надважливих. Неможливих. Невідворотних.

Не розпач огиди від світу

Ні

Не темряви власного его

Ого

Чого захотів.

Блукаєш в густому тумані–

Він вʼється, ніби ліани.

Твій голос тоне в мовчанні–

Отруйні ці дурмани.

Здається, що молода,

Та ні світла, ні зорі

Закована душа

В залізній броні.

Квітуче серце твоє зівʼяло,

Не процвітає буле насіння.

Забуття вже зовсім близько–

Чекаєш жаданого склепіння.

Невизначеність, смуток

Біда у кроці й на кроці.

Тліє останній забуток

Твоєї колишньої моці.

Я — похибка.

Привласнені цифри. Звичний тілу наркоз — списання.

«Не тобі болить. Іншим — гірше».

Погляд тих, кого роками тримають

в умовах санітарної зони:

— Тобі ще пощастило. Мовчи.

І я мовчу.

Поки кишку-плівку тягнуть,

На іржавий вал намотують.

Поки котушка терпить,

Та кадри втрачають різкість.

Дні звалюються на купу -

Іржа перетравлює брухт.

Голосних слів, мов повне небо сяючих зір.

У чистому ефірі проростає новий твір.

Подих натхнення- видих мистецтва.

Світлова мить блаженства.

Барвисте мерехтіння сіро тліє

Метаморфоза фрагментів минулого

у зорепадне теперішнє і тихе майбутнє.

Нереальність спогадів на краю серця.

Беззупинний рух світил:

Місяць краде сонце -

Сонце краде місяць.

Але ноги в землі- я тікаю.

Буду вдавати: життя- справжнє

Лечу у хмарах, на крилах надії

Являється зоряне скупчення мрії-

Оманливий відблиск в очах.

Аркуш білий, рядки загубились.

Голосні слова мовчать у безмежному просторі.

Навколишня туманна порожнеча.

Мої ноги в землі, але я тікаю.