Michael Rozanov

Михайло Розанов

ЯКЩО ЗАХОЧЕШ

Здається часом так, що небеса бетонні,

Важкі, неначе мідь, й закриті звідусіль…

Проте прорватись зможеш, безумовно,

Якщо захочеш, ти досягнеш ціль!

Коли повіриш, друже, здіймеш крила!

Говориш: «Їх нема!» — Вони зростуть!

Якщо тепер слабкий, є і для тебе Сила,

І ти побачиш, що Небеса прийдуть!

І ти розквітнеш врешті, мов троянда,

Зів'ялі листя смутку з часом відпадуть;

А свіжі пагони весни, мов на веранді,

Крізь темряву до Світла шлях знайдуть.

Якщо захочеш, ти досвідчиш диво;

Тебе не скорить жодний ураган!

Коли повіриш, все стає можливим,

І не закриє шлях ні хвиля, ні вулкан!

І Небеса відкриєш, і зустрінеш Сонце,

А хмари розійдуться, й темряви сліди –

Крихкий бетон тоді в слабкій долоньці,

Якщо Любов у серці — сила назавжди!

27.03.2023

Михайло Розанов

ОКРІМ СІРОГО БЕТОНУ

І коли довкола все здається сірим,

Наче камінь, непохитним і важким;

Не дозвольмо відібрати в себе віру,

Адже з нею кожний крок буде легким!

Лиш вона дарує знов тобі надію,

Юних силу крил одержиш, тож лети!

Більше щастя в тих, хто нею володіє,

Любить й вірить?! — зможе до мети дійти!

Тільки завжди залишайся в ній постійним;

Егоїзм і страх — найбільші вороги...

Біль пройде; з Любов'ю шлях буде надійним!

Еверест підкориш — станеш на вершку гори!

Не віддай, не відпусти і не зречися —

Збережи усе, що знаєш, є твоїм!

Важко? Звісно! Тож Любити далі вчися!

Лиш на скелі завжди міцним буде дім.

Не здолає його грім й життєва злива,

Не пошкодять стін його рвучкі вітри.

Лише з вірою людина є щаслива,

І досягне все — тому сльозу зітри!

Окрім сірого бетону, є міцнішим серце.

Коли Любить, всі кайдани розірве!

Не зупинить його прагнень й жало смерті;

Все здолає серце – перешкодний мур проб'є!

Михайло Розанов

ДНК НЕБЕС

Хто ти і звідки ти приходиш?

Що любиш й чим щодня живеш?

Чого шукаєш, що собі знаходиш? –

До чого у житті ти врешті йдеш?

Так старанно себе ти представляєш,

Сумлінно прикриваючи «грішки» —

В «салон краси» щодня хоч зазираєш,

Однак, не знаєш, хто насправді ти...

І з часом все ж крізь «косметичний шар»

Так нагло пробиваються чергові «зморшки»,

Так швидко проминає врода, як гарячий пар,

Бажаєш серцем втримати її хоч трошки...

Зникає все, що уявляєш вкрай важливим,

І не врятує жодний «еліксир краси»;

Отож, не все в житті «за кошти» є можливим,

Не повернеш в обід ранкової роси...

Однак залишиться лиш те, що було в серці,

Воно і створює яскравий персонаж.

Хоча ти душу не побачиш у люстерці,

Проте, вона зостанеться – все інше — то міраж...

Ти — це не тіло, що марніє, зрештою, у часі;

Ти — серце, що дорожче за усі перлини.

Життя — немов урок в шкільному класі,

А результат його — від вибору людини...

Усе минеться, врешті, як в кіно,

І ти побачиш знову сяйво Неба!

Однак, що ближче: Небо чи багно?

Що у душі залишилось у тебе?

Що переповнює твоє єство?

Що так притягує тебе до себе?

Де відчуваєш ти своє житло?

Що важливішим є для тебе?

Хто ти? Вже час летить...

Не поспішай хоч ти в своїм польоті!...

Куди прямуєш? Залишся, зупинись на мить!

Дай відповідь собі — не відкладай на потім!

19.05.2023