Полагина Чадернік Ла Нечувʼякк

Хай кожен схід сонця тепер для тебе,

Щоб перший промінчик - і вже по щоці.

Нехай кожна ніч заглядає небом,

Й комети хвости - у твоїй руці.

Нехай не лякають всі зміни погоди,

І ні, це не блискавка - казки вогні.

Й дощі не лякають, що будуть згодом -

Це - просто вода, і вони не страшні.

Нехай на порожньому підвіконні

Для легкості й спокою місце тепер.

Нехай це вікно - як межа з назовні,

Із світом людей і далеких Венер…

Наступний день, чи, точніше, наступна ніч,

і вітер гуляє по пустоті узбічь.

Когось нагадало? Як ти - на межі протиріч,

блукаєш тут заревом, маревом, тихим гомоном...

А ніч все минає, за нею ідуть часи,

розвіються за світанком усі голоси,

не буде ні зір, ні комет, ні тої краси,-

а ти залишайся у клітці ледь чутним стогоном...

З нової сторінки... Води назад не втече,

і сонце вже скоро проміннями запече,

і демони знову руку кладуть на плече -

тебе зазивають і манять іти за ними.

Та ти не боїшся, ти ж знаєш правду, мабуть...

Ти знаєш, чому вони всі так до тебе йдуть?

Вони - не навколо... Вони всі в тобі живуть...

Ти - їхня... Чого ж ти не хочеш зробить їх своїми?

Ти знаєш... А я, мабуть, хвора на тебе…

Та всім це відомо, й тобі зокрема.

Бо ти мені - Сонце, бо ти мені - небо,

Ти - світло надії, коли пітьма…

А там, на просторах матерії світу,

де холод і ніч ніби щось одне,

там знають, коли перестануть горіти

зірки всі... І нас це не омине.

Й коли вже почнеться отой світанок,

де Сонце не схоче іти на схід -

то буде останній на світі ранок

планети людей-гірських порід.

А я буду знати... Лиш я буду знати,

що простір безсилий над Сонцем моїм...

Кінець - це нової епохи початок.

Збудуємо Всесвіт за планом своїм?

Наступний день, і міста романтизм

Вже не чіпляє, як колись давно.

Його змінив картонний реалізм,

Що через призму бачить міста дно.

І шум машин, і гомони людей

Змішалися зі смогом пустоти.

Ми - жертви нерозгаданих ідей,

Що хочуть йти, та не знайдуть мети…

І, заблукавши в світлі ліхтарів

Не бачимо маяк-дороговказ.

А кожен, хто шукав - перегорів…

Закриті очі… Й фраза «Все гаразд»…

«Як життя?» Час іде невпинно,

Стрілки, дні, місяці - все по колу.

Світ - із спогадів фільм швидкоплинний,

Що втамовує біль і голод.

Йдуть дощі на опале листя.

Десь там мрії снують під ногами

В перехожих відчужених міста,

Коли друзі стають ворогами.

І брудними мазками сірого

Осінь йде на свою територію.

Мрії ж стали огидними звірами,

Що думки ніч-у-ніч повторюють.

Пройде час - і зима злеліє їх,

Вкриє ковдрою сніжно-білою,

Голоси їх заглушить пухнастий сніг.

«Як життя?» - почулось за спиною…

Сонця промені ніжно цілують

Перехожих і все навкруги,

Перший подих весни нам малює

Нові мрії й нові береги.

Але я - у своїй темній вежі

І дивлюся на все зверху вниз.

Світ не знає, що я за ним стежу,

Я ж-палкий споглядач його сліз.

Скільки душ тут, прочитаних мною!

Скільки горя куштую на смак…

Сто разів вуха чули: «До бою!»,

Сто разів була свідком атак…

Скільки тут полягло, під цим муром,

Що хотіли піднятись сюди,

Скільки їх піддавали тортурам,

Скільки їх тут зазнало біди…

Та ніхто не піднявся… Й не зможе.

Моя доля - лишатися тут.

Та не йметься простим перехожим-

Вони знов прокладають маршрут…

Знизу вгору - не видно їм правди,

А додумати - кожен мастак.

Там складають про мене балади,

Всі біжать, щоб звільнити. Однак

Я не є принцесою з казки

«Ясні очі, прекрасне імʼя…»

Я в цій вежі - дракон. Це не маска!

Моя казка! І вежа моя!