santabook

Пливуть зорі й місяць по небу,

І мої думки за ними...

Та скільки нескінченної краси,

Що обіймає мою душу самотню!

Я лише лежу нерухомо

І ловлю кожен момент,

Щоб зберегти його в собі навіки.

І щоб згадати у складні часи.

Про непорушну тишу,

Що занурювала мене у спокій.

Хто зна, що буде завтра!

І біжать хвилі,

Спіткнувшись об каміння,

І думки мої туди-сюди літають.

А час летить,

А з ним — і радості, й незгоди.

Минуле лиш шепоче:

Життя твоє, хай би хто що сказав!

Було всяке, і ще буде…

Скільки шляху відміряла доля,

А скільки ще —

Покаже тільки час!

А я стою та спостерігаю,

Як хвилі об каміння б'ються.

Смерть приходить нещадно.

Вона не просить.

Вона забирає.

Забирає найдорожче

в людини її життя.

У її очах можна побачити:

порожнечу, байдужість та смиренність.

Ти йдеш за нею слухняно,

як ягня за вовком у ліс.

Вона знає про тебе все:

Хто ти? І де ти?

І як тебе знайти?

Але ти не знаєш,

де вона тебе знайде.

Якось і ти подивишся їй у вічі.

Коли вона нічого не мала.

Було лише перо.

Писала про все, що відчувала,

Не чекала вона слави,

А шукала лише однодумців,

Щоб з кимось пережити свій біль!

Адже вона просто хотіла бути почутою та потрібною.

Не хотіла більше нести свій тягар однієї.

А поділитися, навіть через чорнило та папір.

Нехай навіть і засуджуватимуть і ненавидітимуть.

Адже вона просто потребувала їх колись,

А знайшла порятунок у собі та в папері.

Без будь-якої користі та брехні.

Бажала залишитися чесною перед собою та іншими!

Напишу, щоб колись прочитати

Та згадати все,

Що колись манило та труїло,

І відчути полегшення.

Напишу, щоб згадати,

Як тоді було.

Молодість — найкращий час!

Щоб пізнати себе та оточуючих.

Напишу, щоб згадати,

Що не всі помилки виправить час.

Перед деякими безсилою була я.

Але я засвоїла урок — життя!

Напишу, щоб згадати,

Як ходила по росяній траві боса,

Як ловила захід сонця,

Як гнався за мною вітер.

Напишу, щоб згадати,

Як втрачала та любила на своєму шляху,

І знову знаходила радість у дрібницях,

Як шукала спасіння у собі.

Напишу, щоб згадати,

Що щастя одне і воно різне,

А мить — лише клаптики його,

І воно варте того, щоб боротися.

Шукати порятунку, де його немає.

Бігти далеко, безоглядно,

Від лицемірства та брехні.

Бігти, туди, де чекають на тебе.

Де ніхто не засуджуватиме

та зневажатиме.

Шукати причину, щоб виправдати,

Усі перешкоди та падіння свої.

Шукати порятунок у собі.

Коли інші чекають на твоє падіння.

Боротися до кінця!

Коли інші занепали духом,

Іти, коли немає сил!

Прийняти те, що не можна змінити.

Не боятися будувати знову.

Прийняти себе та свої недоліки.

Не тікати від проблем, а вирішувати.

Жити так, як дозволяє совість!

І тоді з'явиться сміливість та сили почати нове життя.

З'явиться бажання прокидатися.

Я знову одна!

Залишилася одна наодинці.

Зі своїми страхами та болем,

Зовсім одна!

Я щоразу обіцяю собі.

Що стану сильнішим!

Але в результаті поламано на двоє.

Знову відчуваю глибокий біль

усередині,

Ніби немає порятунку для мене!

Я не хочу ні дружби, ні кохання.

Не хочу знову відчувати зраду,

Не хочу бути зручним для всіх!

Просто хочу бути однією.

Так зручно і більше не болить!

Тільки шрами лишилися.

І люди змінилися!

З роками і сама стаю іншою,

З іншими інтересами та ідеалами.

Зовсім іншою.

Наче й не було тієї мене!

Вони виривали крила,

І залишили шрами.

Залиті кровью,

А Кров текла, як ріка.

І падала додолу краплями,

А потім засихала.

З часом залишилися глибокі рубці.

Вони вже не зійдуть.

І досі болять,

Вже не так, як в перший раз.

Притуплено...

Душа досі так болить.

Не можливо нічим заглушити її біль,

Не знаю чи зможу колись забути,

Мабуть, ті муки мої вічні.

Немає, і не буде спасіння!

Твої очі наповнені болем.

Твоя душа понівечена давним-давно!

Твої кошмари страшніші будь-яких хорорів.

Ти помираєш що секунди.

Прошу не гаси себе зараз! 

Це ще не твій кінець!

Ще не настав тій хеппі енд,

Але настане лише дочекайся.

Поглянь стільки ти пройшов, 

А скільки ще пройдеш. 

Ти ще не програв нічого нікому.

Ти просто стаєш сильнішим!

Були розмови до ранку.

В їхніх очах було видно іскри кохання,

Тоді на душі було так тепло та затишно.

Не було до та після, а тільки зараз!

Вона любила співати пісні, а він награвав на гітарі.

У них тоді нічого не було.

Були тільки вони удвох та незвіданість.

Ніхто із них не знав, що буде завтра!

Просто йшли хвилинні миті,

Коли душа була така щаслива та безтурботна.

Тоді було так легко на душі, як ніколи.

Але, раптом все стало сірим та пустим!

Стало холодно та порожньо!

Поступово і вогник згас.

Забули, про ті безтурботні вечори,

Забули, про ті розмови та пісні.

У кутку пилилася вже давним-давно гітара.

З часом і вони стали чужі один одному!

Все забулося, ніби й не було нічого.

Кожен із них уже вибрав свій шлях!

Якось вона втомилася від усього на світі.

Хотіла накласти на себе руки.

Її ніхто так і не зупинив.

Зупинила вона себе із запитанням:

- Чому я прийшла до такого?

Відразу відповіла вона собі на це питання:

- Ти ж сама обрала такий кінець!

Коли могла стати переможцем, стала жертвою.

Коли могла стати йти, ти тільки лежала.

Ніхто тебе не зупинить і не підніме, крім тебе!

Вона підняла заплакані очі в небо і довго дивилася в далечінь.