ℝ𝕠𝔾𝕖𝕞 𝕆𝕞𝕚𝕤𝕖𝕝

В серці моєму — рідна земля,  

Там, де калина цвіте, там де я.  

Сонце встає над полями широкими,  

Мрії летять, як птахи над водами.

Слухаю вітер, що пісню несе,  

Голос народу, що в серці веде.  

Разом ми йдемо, з вірою в руках,  

Слава Україні хай буде в віках!

Сонце засвітить, розвіє тумани,  

Віра в майбутнє — надія з нами.  

Разом до перемоги, бо в єдності сила,  

Що в серці несемо?  То — Україна!

З горами високими, з ріками живими,  

Ми станемо разом, незламні і сильні.  

Вкраїнський народ, а значить - ми вільні.

З Україною в серці, з Богом у душі. Нас не перемогти!..

Моє серце сі радіє,

Бо вернувся в рідний край,

Там до нині степ широкий

І шумить весняний гай.

Вітер з полонин співає,

Грає в листі яворів,

Десь трембіта відгукає

Голос рідних кольорів.

Сонце грає між гілками,

Гріє золоте стерня,

А в долині понад ставом

Чути співи солов'я.

Вже смерека шепше ніжно,

В річці світить місяць-дзвін,

Тут і дихається вільно,

Тут початок всіх стежин.

Ніч тче шовкові переливи,

Гойдає сни в краю зірок.

Там місяць грає ніжнії мотиви,

Торкнувшись сріблом пелюсток.

Вітри легкі несуть видіння,

Де світло тішиться без меж.

Там мрії, сповнені стремління,

Пливуть у небо, як мереж.

Колиска снів гойдає тишу,

Де сонце марить між гілок.

І кожен подих ночі пише

Свій дивний, загадковий крок.

Впаде зоря на стомлені дахи,

Засвітить шлях крізь темряву тривоги.

Він буде там, де тіні і страхи,

Щоб провести тебе крізь всі дороги.

Він стане вітром, що торкнеться щік,

Щоб висушити сльози потайні.

В його обіймах стихне кожен крик,

І розцвітуть всі мрії весняні.

І буде той, хто зможе віднайти

В тобі самій оті забуті крила,

Щоб ти змогла над прірвою пройти

І зрозуміла: ти завжди летіла.

Даремно кажуть – все минеться,

Що біль стирає плин років.

Та в шрамах б’ється тихо серце,

Як відголос забутих слів.

Летять хвилини, дні і ночі,

Здається, зміниться усе,

Та біль, що у душі шепоче,

Своє нещадне понесе.

Ти посміхаєшся для світу,

Та серце стомлено мовчить.

Минуле – тінню ледь помітно

Щось шепче, й знову щось щемить.

Час не лікує – він ховає

В куточках серця кожен слід.

І навіть там, де біль стихає,

Він не зникає, а лиш спить.

Любіть себе – не для вітрин,

Не для дзеркал і схвалень світу,

А просто так – за кожен день,

За щиру посмішку відкриту.

Любіть себе в дощі й вітри,

У дні невдач і помилкові,

Бо навіть тіні на стіні

Малюють світло загадкове.

Не бійтеся своїх думок,

Своїх бажань і своїх мрій,

Життя – це не один урок,

А цілий всесвіт, повний дій.

Любіть себе – і цей вогонь

Освітить шлях крізь темні зливи,

Бо хто в собі знайде любов,

Той буде справді вільним.

Дружба — це світло, що гріє вночі, 

Це тихий шепіт, що серце влече. 

Це руки, що підтримують в біді, 

І усмішка друга, що радує завжди.

Коли важко йти, ти поруч зі мною, 

Разом ми сильні, мов хвилі в безкрай. 

У сміху і сльозах, у радощах, в горі, 

Дружба — це зв'язок, що не знає пори.

Ми мрії плетемо, мов зірки у небі, 

Відкриваємо світ, де немає потреби. 

Разом у подорож, у мить мрійливу, 

Дружба — це скарб, що цінуємо нині.

Коли відстань нас розлучає, 

Серце завжди знову зустрічає. 

Бо справжня дружба — вічна, як сонце, 

Вона не зникає, не лишає в сторонці.

А може, то щастя було –

Весна у ранкових туманах,

Коли ще душа не пекла

Від втрат і від болю обману?

А може, то щастя було –

У погляді ніжному, світлім,

Де сонце в очах розцвіло,

Як промінь у крапельці літній?

А може, то щастя було –

Несміливий дотик долоні,

Де серце відчути змогло

Той трепет, що дихає сонях?

А може, то щастя було –

Вечірній дзвінкий поцілунок,

Де вітер шептав між гілок

Осінній останній дарунок?

А може, й не щастя... Хто зна?..

Та пам’ять у серці не гасне,

І знову спитає весна:

"А може, то й справді було щастя?"