загублена Вів

Не знаю навіть як почати,

Бо у думках такий пиздець.

Тремтять коліна, мокрі очі,

Не вистачить і сотні слів.

Скажи, навіщо ти так робиш?

Чому не підеш, а стоїш?

Говориш, дивишся, мовчиш...

Чому ти поруч десь сидиш?

Я бачу очі твої... Щирі?

Та ні, брехні у них повно.

"Не хочу",-кажеш ти мені,

І робиш рівно навпаки.

А я, дурна, усе жадаю,

Чекаю, думаю, пишу...

Дивлюсь постійно за тобою,

А ти кудись у далечінь.

Та ще учора я гадала,

Що, боже, любиш ти мене!

Що просто страшно, ще не певен...

А зараз знову я кричу.

Бо він, падлюка, усе знає!

Інакше як це пояснить?

Коли він бачить, що я поруч-

Одразу очі тут як тут.

Колись, було, себе обрала.

Не вартий він мене, от що!

А він помітив, я це знала,

І раптом "гарною" я стала.

Сказав мені це просто, як же.

Немов би кожен день таке.

А я, дурна, забуть не можу,

Дешевую приманку цю.

Дурна я, справді, так не можна:

Знецінювати всю себе.

Але й забути теж не можу,

Немов приворожив мене.

А може, це моя вина?

Можливо це все я така?

Багато думаю, страждаю,

А цим його і розважаю?

Мораль тут дуже й геть проста,

Бо я, можливо, і дурна,

Але сказати точно можу:

Жахливим тут завжди був він.

І тим не меньш, я не забула,

Ті доторки його, той сміх.

А значить, все ж, у нього вийшло,

Якщо це все його є ціль.

Хитається дівчина, хитається мала.

Іржаві ті гойдалки штовхає хлопак.

Штовхнув і тримає вгорі, височенько.

Сміється і каже:

-Не хочу я грати!

А дівонька сумно тихенько зітхає.

-Ну добре, -мовляє. -Буває, буває...

Холопак постояв, подумав, тримає.

Дівчинонька вже потихеньку ридає.

Хлопчина, здавалось, її не почув,

Постукав, зітхнув.

Зітхнув.

Зітхнув.

Гойдалка раптом скрипіти почала-

То дівчинка різко до хлопчика впала.

Тепер вони поряд, тримаються разом.

-Ти гарна та мила, ніжна й грайлива.

Маленька зраділа.

Хотіла торкатись, а він дозволяв.

Хотів обійняти, вона засміялась.

Щасливі, здавалось, були обоє,

Та раптом скрипіти почало знову.

Дівчинка тихо полетіла вгору,

Через хвилинку знову униз.

Скрипіло, скрипіло, але не ламалось.

А хлопчик гойдав, мабуть, не переймався.

Знизу вони обіймалися міцно.

Вгорі дівчинонька плакала, звісно.

Гойдав він її, нічого не чув.

Тому і мовчала, водночас кричала:

Хапалась руками, трималась, та марно.

Хлопчині, здавалось, було всеодно.

Гойдається гойдалка, іржава, стара,

А хлопчика очі глядять в нікуда.

Дівчинонька плаче, хапається, любить,

Та хлопчик її, на жаль, не підпустить.

Тримайся.

Тримайся подалі від мене,

Не дивися у мої очі,

Не тримай мою руку,

Забудь, будь ласка.

Я надто сильно хочу бути поруч,

Десь близько, настільки, щоб ти міг відчути моє дихання.

Я гублюся у твоїх очах,

Не розумію де той "стоп",

Я просто йду вперед,

Де стоїш ти.

Ти як тиша, в якій я хочу слухати гучну музику.

Як сонце, під променями якого я згораю.

Як книга, мову якою вона написана я не можу розібрати.

Але я готова одягнути навушники,

Закритися одягом чи парасолькою,

Вивчити ту мову до бездоганності,

Тільки б тебе зрозуміти.

Та чи є сенс то робити, якщо для тебе я як чергова монета у кишені?

Якщо я як постійно зламаний кінчик олівця,

Якщо тобі не подобаються мої улюблені вишневі парфуми.

І ти не збережеш ту монету,

Не підточиш знову олівець,

Не полюбиш вишню.

Тоді навіщо?

Я тішу себе думкою, що все не так.

Що я сама собі надумала,

Що ти мене цінуєш.

Але правда ріже мені горло своїм гострим лезом:

Це не так.

І я мовчатиму.

Не стану мучити себе тими пустими думками,

Думати про те, як все було б добре, якби ми були разом.

Я оберу себе, оберу того, для кого все це буде тільки задоволенням.

А він обере мене.

Терпи, живи, дихай, молися, сподівайся.

Кохай, кохай, кохай.

Бійся, ховайся, задихайся, ненавидь.

Кохай, кохай, кохай.

Забувай, тікай, уникай.

Кохай, кохай, кохай.

Кричи, ридай.

Кохай, кохай, кохай.

Чекай.

Кохай. Кохай. Кохай.

"Жінка має бути мила,

Недоступна та красива.

Чуйна, лагідна, кмітлива,

Неймовірна господиня.

Бо не найдеш чоловіка,

Все сидітимеш одна.

От захочеш діток мати-

А не зможеш, от і нате!

Будь для нього загадкова,

Бо не схоче тебе брать.

Станеш ти одразу шльондра,

Ту, яку у постіль брать."

Ну скажіть мені нарешті,

Хіба хочу я так жити?

Хіба хочу прибирати,

Днями постіль ту всю прати.

Чоловіку догоджати,

Не дай боже щось сказати!

Може хочу мандрувати,

Хочу добре заробляти.

А для цього працювати,

І у решті спочивати.

Ви всі кажете: "Корися!"

Та краще вже сама залишусь!

Ніж то слухати, страждати,

Тихо у кулак ридати.

Кохайте мене за незламність,

За мою власну досконалість.

За те, що зможу і сама,

За те, що вже пережила.

Ця недоступність не до чого,

Увесь ваш цей ваш постійній флірт.

Коли "нічого" буде поруч,

Коли вона-пуста й тупа.

Нещира, підла, справжня сука,

Але для нього "ідеал".

І він дурний, не зміг побачить,

Ту явну маску, що тріщіть.

І я ненавиджу казати,

Що все ось це-її вина.

Тому не хочу повторити,

Не хочу так сама робити.

Сама, сама-я зможу, правда!

Проте якщо він буде поруч,

Якщо підтримає у всьому,

І скаже: "Люба, йди вперед",

Я побіжу, оскільки знаю,

Що він завжди мене впіймає.

Мене приваблює тепло,

Мені пасує темнота.

Я радо думаю про нього,

Хоча і знаю, що дарма.

Жахлива постать переді мною,

Так сильно схожа на одну:

На ту, що дивиться й ридає,

Яка ненавидить другу.

А друга бачить і сміється,

Не заганяється в пусту.

"Ой любя, любонько, розслабся.

Дарма ти плачеш, а чому?"

"Як я ненавиджу тебе,

Збирайся та лиши мене!

Ганьба і сором за таке,

Прошу, благаю, я не знаю!"

"Я зрозуміла, це жахливо.

Але вина тут не моя:

Твоя невпевненість вбиває,

Твої думки такі дурні,

Кохати можна будь коли."

"Замовкни, зникни, ти дістала!

Така безглузда, геть сліпа!

Ти мала б знати: так не буває.

Навіщо? Ну, скажи мені!"

"Все добре, люба, заспокойся.

Кохай, як хочеш,

Хочеш-ні.

Тони, люби, хіба не хочеш?

Не забороняй усе собі.

Тобі цікаво, так вперед!

Давай, дивися у ті очі,

Які так манять до себе.

Ті карі очі, ти ж їх любиш?

Вони, мабуть, також тебе.

Тебе й мене. Хіба не знаєш?

Бо ти-це я, а я-це ти."