Світлана Башинська

Я так люблю послухати дощі,

Тривоги поскладавши в антресолі,

Коли думки, закутані в плащі,

Не потребують зовсім парасолі.

Роки ідуть. І я за ними йду

Крізь розпачі і кришталеві далі.

Уперто вірю, що таки знайду

Для серця волошкові пекторалі.

Нерідко доля ранить без жалю.

Душа стає холодна і сталева.

Але не треба див, щоб королю

Серед калюж зустрілась королева.

Які коштовності, такі й часи.

Людські бажання- безпробудні хащі.

Хоча в імлі фальшивої краси,

Коли кохані ми, тоді найкращі.

Життя- немов високий перелаз.

Не всі в нім двірники. Не всі і боси.

Хтось дихати не може без прикрас,

А хтось до щастя прибігає босий.

Гартує почуття земна гастроль.

Проте душа жива і не сталева.

Питаєте, чому? Бо є король.

І я з ним сто відсотків королева.

Під небесами бавляться дощі.

Дарує насолоду кожна злива.

Відкину парасолі і плащі.

Люблю. Тому зігріта і щаслива.

© Світлана Башинська

‎Знаєш, обійми- не завжди ознака тепла.

‎Знаєш, а ліки- не завжди рятунок від болю.

‎Знаєш, а слово буває, неначе стріла.

‎І під дощем дуже солодко без парасолі.

‎

‎Знаєш, у відчаї сховане світло надій.

‎Знаєш, за радістю часто багато печалі.

‎Знаєш, скарби найдорожчі в любові простій.

‎І не для всіх кораблів вистачає причалів.

‎

‎Знаєш, за гроші не можна купити усе.

‎Знаєш, а вірності завжди погрожують зради.

‎Знаєш, дорога життя- не комфортне шосе.

‎І дуже складно свій напрям до щастя обрати.

‎

‎Знаєш, а щирості часто бракує броні.

‎Знаєш, кохання лиш пристрастю не замінити.

‎Знаєш, не страшно, коли твої руки в багні.

‎Страшно багнюкою душу свою забруднити.

‎

‎© Світлана Башинська то

Любистком і м'ятою стелиться доля.

На обрії хмарні бої.

О скільки на ранах лишилося солі?

А скільки ще буде її?

Дрібні подорожники- вірні заплати

Край стежечки із помилок.

Навчи мене, мамо, мудрішою стати.

В душі почепити замок.

Гойдається вітру грайлива колиска,

Немов степова ковила.

Здавалося, щастя омріяне близько.

Та віра в оману ввела.

Лоскочеться цвіт барвінковий на грудях.

До себе чимало питань.

Навчи мене, мамо, не танути в людях,

Аби не зазнати страждань.

Заманює чай ароматом меліси.

У зошиті плетива рим.

І поки спокуси біжать за куліси,

Так хочеться скинути грим.

До болю стабільно крізь грози і квіти

Збігає життя, як вода.

Навчи мене, мамо, без страху любити.

Адже без любові біда.

Полова і зілля на клаптиках долі,

Де іноді зимно садам.

Та я ризикну. І до вічної солі

Ще дрібочку цукру додам.

© Світлана Башинська

‎Заколисаю тебе сивиною вітрів.

‎Стомлене місто запалить вогні вечорові.

‎Світ у обіймах. Ти так, пам'ятаєш, хотів.

‎Мрії у небі, неначе зірки кольорові.

‎

‎Все, як і завжди: хвилини, години, роки.

‎І за життям поспішають земні перехожі.

‎Айстри покірно втрачають свої пелюстки.

‎Ніжність і осінь... Які ж вони різні і схожі.

‎

‎Листя беріз візерунком лягає до ніг.

‎Може, у ньому ховається звістка від тебе.

‎Кроки ковтають відлуння тернистих доріг.

‎Охороняє надії запалене небо.

‎

‎Холод розлук. Десь позаду розбиті мости.

‎Чом же миттєвості щастя стрімкі і короткі?

‎Нині не модно писати поштові листи.

‎Осінь і віра... Вони і гіркі, і солодкі.

‎

‎Стомлене місто запалює жовті вогні.

‎Рани у серці ще здатна любов лікувати.

‎Кожен до щастя по-різному йде. А мені

‎Хочеться просто волосся твоє цілувати.

‎

‎Заколисаю вітрами і сяйвом надій.

‎Так повелося: усі ми в житті перехожі.

‎Доля моя посміхається долі твоїй.

‎Ніжність і осінь, як ми, дуже різні і схожі.

‎

‎© Світлана Башинська