Пані Тинка

Думки.

Чи треба їх забути,

Чи треба просто викинути нах,

Щоб невідь де не заблукати,

Щоб поряд дух чортів не пах?

Думки - це вічна туга в болі.

Думки - це щирий глухий спів,

Та сама тяга козаків до волі

І неможливість вимовлення слів.

Чи то химерні образи печалі

Образи сиплють, як на рану сіль

І хочеться втекти вже звідси далі,

Не в силах стримати той жах і біль

Думки - то вічність на зеленім полі,

Яскраві потяги кохання і туги

Поїдем ми на зустріч долі

Поки не зіткнуться самі світи.

Думки.

Можливо, треба їх полишить,

Щоб розповсюдились на всі кутки

І без контролю вилізали знищить

Тих, хто раніше роздавали їм плітки.

Чи танцювали навколо поета,

Як ті чорти навколо Сатани,

Щоб теє невимовне кредо

Навіки залишилось на землі.

Справляти вічні ритуали

В угоду творчості... Поезія чи ні,

Та все ж навіки дивували

Унеможливнені твої світи.

Твої дракони і любов без тями

Твоя жахливая людськая біль,

Що вже роками, або ні, віками

Вливалася чорнилами в папір.

Твоя незвична філософська туга,

Якої досі геть ніхто не розумів,

Але я тут, вже завтра скоро буде

І не залишиться для тебе в мене слів.

Я буду радісно дивитись і мовчати,

Бо я - твій вірш, твоя нічна мара,

Залишусь клаптиком паперу на столі

Тому що я був створений в нічній пітьмі.

Можливо, ти мене полишиш,

А може, буду твій дебют,

Але надія завжди в мені хлище

Що я для тебе "вах" і "крут",

Що ти себе полюбиш через мене

Бо завше ти така сумна й чорна

Хоч справді - це тебе кохати треба

Щоб вільною і світлою була душа.

Старість пахне як тисяча дощів,

Сотні гордих літ та безсонних днів,

Тисячі любовних сварок та побачень мільйон,

Як звичай назовні колоситься льон.

Рука хапає руку, що змарніла,

У світлі ламп зблимає посмішка стара,

Нарешті двоє тут займуться ділом,

Бо, зазвичай, не ділиться любов на два.

Їхнє життя було простим і скрутним,

Вояка та інтелігентний пан.

Вона не може постріли рушниць забути,

А він про те, як він її кохав.

Змарнілі руки памʼятають силу,

Яку дають рушниця та перо,

Вони боролися за праве діло,

Та в старості не тягнуть це ярмо.

Їх славні діти відбудують краще,

Все те, що не було їм до снаги.

І він казав - «іди борись, юначе.

Та, як ти зможеш, уникай біди».

Вони робили все, що зможуть,

Вони нарешті заслужили на покій,

Нарешті зрозуміли слово Боже,

Що, полюбив, полюбиш ти і світ.

Наскільки світ не виснажив би тіло

Душа сама змарніти обере,

Нарешті два отут займуться ділом.

Сплетіння душ цілунок заверне.

________

Тинка