Володимир Бурдейний

Слова лягають на екрані…

Колись вони були інакші.

Усе писалось на папері,

На аркуші чистого листа.

Ручка швидко дріботіла

Над тим листом, що на столі лежав.

Писали й слова зізнання,

Писали те, як палко бачились востаннє.

Він описував її дівочу вроду,

Вона писала про моменти щастя.

Хтось складав сумні вірші

В холодній камері Сибіру,

На маленькім клаптику душі —

Ховаючи мистецтво у брудні кишені.

Я там не був, я цього не знаю,

Але читав про це багато раз.

Як слова лягали на папері.

В голові спливають спогади

Уявного моменту:

Старенький столик,

Свічка тьмяно світить.

Листок паперу розгортаю я руками —

Його хруст нагадує сніги в морози,

А шелест — падіння листя золотого.

Стакан з чорнилом чорним

І перо, пошарпане роками…

А зараз що?

Слова лягають на екрані.

Скажи-но, брате, як твій день?

Чому сидиш ти весь в печалі?

Скажи-но, брате, як сім'я,

Як батько, мати?

Чому ти, братику, затих,

Чому немає більше мрій?

Де твоє серце зараз, де душа?

Де сни твої? Вже в забутті…

Можливо, десь на небесах,

Можливо, ти уже летиш з птахами?

У вирій ясний, у теплий край.

Можливо, в хмарах ти літаєш?

Оберігай нас, брате, з висока,

Оберігай, не дай нам впасти.

Щитом ти став від куль ворожих,

Взірцем для воїнів твоїх.

Ти в серці нашім і в думках,

Ти з гордістю пішов і став Героєм.....

Упала ніч на мої плечі,

У вікно постукав сон.

Гірку таблетку п’ю,

Морфей сидить зміною поруч,

Та все одно я спати не піду.

Палю цигарку, дим в’їдається у очі.

Дивлюсь на нього, а в голові —

Думки руйнують власні стіни,

Що я так важко будував.

Чому все так не однозначно?

Цей світ, напевно, не для мене…

Або не так, можливо, я його ще не збагнув.

Як одинак, живу в своїй хатинці,

Я сам із собою у думках,

Будую цілі лабіринти, щоб сховати те, що так болить.

Але навіть сам не знаю,

Що за біль і де його початок,

Де та проклята діра,

Що всмоктує життєві сили,

Що мучить так, що хочеться кричати,

Як той койот, що пустелею блукає,

Худий, нещасний, у пошуках наживи.

Так само я шукаю ту надію,

Боюсь, її не віднайти.

Іди вже спати, Морфей вже засидівся.

Це все мине, наступить завтра.

Цей біль пройде, коли настане час.

«Тримайся», «ти мусиш з цього вийти» —

слова, які я чую кожен день.

Але вийти… де?

Куди кричати? В густу тишу?

В гладь нічну — я б покричав, але що буде?

Я сам собі не в змозі помогти!

То як триматися і за що?

Борюся з демонами,

що їдять моє нутро.

Пишу ці кляті монологи —

без тями...

я пишу,

в надії, що викладу це на екрані,

і враз боліти перестане.

Хандра. Депресія. Хандра.

Як мантра стала вже для мене.

Коли наступить завтра?

Коли прийде весна — не календарна?

І я ж не сам: є кохана, друзі…

Та всередині пустота.

І я не дам тим демонам і шансу:

я, як Давид, борюся з Голіафом.

Гераклом стану, Льва Немейського уб'ю.

Та це не завтра буде.

Я вигорів із середини,

вигорів — уже немає сил.

Муштра проклята забрала моє здоров’я.

Проміняв я молодість на статутну форму.

Берці, що пропахли кров’ю.

Штани брудні, в болоті кітель.

Каска падає на очі…

Та я пройду, пронесу цю важку я ношу.

І тоді весна уже настане,

розквітне і моє життя…