tawelsiz

в нас не кохання

і не любов

ми торкалися шкіри в мурашках

цілувались шаблонно

бачив сам Бог

я трималась за тіло зубами

вливала в порожнє і сльози і кров

і свою надію так ніжно плекала

хоча

я просто собі

отак відчайдушно брехала

тому забирай пташко цей океан

мусиш навчитись того що тобі не підвладно

мусиш пливти навіть якщо

небо і далі буде спокушати

якщо вже й кохати — то до болю у серці

говорити у тишу. кричати в думки

я ж прошу у Всесвіту знаки

|так безнадійно|

чекати на тебе

готова віки

відчуваю тебе

у порожньому місті

навпомацки шукаю

твоєї руки

прошу

збережи ти від вітру

попіл в який осипались ми

шкіра просочена ладаном

вкривається смолами

⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ попелом

у пошуках знаків торкаються пальці

твоєї лінії долі

страхом керується голос

сповільнений темп приховує сумнів

давай говорити відверто

можливо ми словом

перепишем майбутнє

нехай птахи не повертаються з півдня

нехай весна цього року буде суворішою за лютий

нехай місто заплутає вулиці

якщо наші молитви

не будуть почуті

у вечірньому сонці срібне волосся здається рудим

і я знову маленька серед високих хвойних дерев

тримаючи мамину руку, ще не стомлену працею

розпитую, не можу збагнути: скільки іще чекати

аби дорости до рівня її очей

— ще пів метра, сонечко

це як один твій крок

один крок відділяв ліс від пеньків

поле — від свіжовикопаних могил

гру — від життя, правила якого мені ніхто не пояснив

у пів метра вмістилась ненависть

виростала повільно разом із тілом

кожним сантиметром роздирала ділянки

вільні від шрамів — трофеїв дитинства

і поки сонце фарбує мамине волосся

ховає час, як можна довше тримаючись над горизонтом —

я знову дитина

я знову нічого не знаю

взяті в борг у мови слова

значення яких щойно дізнався

невміло лізуть під язик

лягають ліворуч пігулки серцевих

і слів тих виявляється мало

жодне з них не несе твого стану

жодне не в стані переказати

твою біографію

дивуєшся як все життя всього вистачало

як 33 літери вміло складались по парам

як однією мовою передавав щастя

як одним словом зізнавався в коханні

випльовуєш пігулку в бліду долонь

іншою віддаєш мові слова

серце стихає

ти прощаєшся мовчанням

ти ростеш, аби їй було зручно ділити тебе надвоє

ти ховаєш її у собі від серпневого сонця

стелиш ліворуч,

вкриваєш словами

вона говорить безупинно до самого світанку

і навіть у снах відлуння голосу

проходить крізь тебе, повільно

осідаючи в холодній матерії

ти прокидаєшся з новим іменем

наново вивчаєш дорогу до кухні

вона йде синхронно з тобою

повторює рухи

точно знаючи послідовність наступних

вдивляєшся в дзеркало

не знаходиш очей, які бачили вчора

намагаєшся пригадати, чи взагалі

вони були

а вона стоїть поряд і гладить твою руку

шепоче

ледве торкаючись подихом вуха

«я поряд»

я напишу "вибач" всіма мовами світу

мовами яких ти не знаєш

⠀ яких ти не чув

⠀ ⠀ про існування яких і не знав

я хочу аби

жодної букви жодного знака

ти не здолав

нехай кожне слово стирає з памʼяті

усе що торкалося нас

нехай з кожною новою мовою

будується нова

⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ бетонна стіна

і нарешті коли ти дійдеш до кінця

я забуду всі звуки

з яких складалось

⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ твоє імʼя

між смертю

і

наступним життям


я блукала по залах небесних


прислухалась до монологів

кожного з смертних

зайшла до кімнати подібних собі


там павук вихваляв павутину


рахував помираючих мух


мовляв — ці блага липли самі


за що він щоразу

дякував богу

побачив мене — і замовк


мовчала і я


так і стояли:


павук


і остання подяка

навпроти

пролітає тунелем секунда-стріла

я стою на колінах навпроти стіни

слідкую за нею і з нею говорю:

ну зупинись ти у цеглі

розчинись в димі вугілля

розбийся об колію в момент прибуття

хочеш — можеш застрягти в мені

у серці

легенях

у родимці на лівому плечі

що обирає механічна душа?

з чим сьогодні розпрощаюся я?

тільки зупинись

на хвилину раніше

ніж потяг

зупинить вокзал

місто вчиться жити без тебе

і кожна спроба — до сміху невдала

вчора автобус проїхав зупинку

сьогодні всохлись дерева у парку

був би я містом — я б знелюднів

жбурляв би цеглу

з одиноких балконів

точно у ціль — у перехожих!

мене нервують

усі

по двоє по двоє…

вибач

я всього лиш людина

був би я богом — дерева б цвіли

попри осінь

червона нитка вростала у шкіру

місцями волокна тримались на вірі

зливаючись з кольором шрамів

вона шепотіла

аби раптом не зруйнувати

стіни кімнатного храму

коли знала що буде кричати —

відкривала всі вікна

перед сном рахувала гріхи

один, два, три …

заснувши раніше останнього —

снилось їй пекло

на ранок шукала пояснень

і коли їх не траплялось —

розрізала одне із волокон

сочилася кровʼю ще одна рана

аби дійти до точки Б

кілька разів поверни праворуч

якщо бути математично точним —

чотири

простір зсунеться,

світовий масштаб стиснеться,

зітруться всі виходи і входи

не кричи —

бачиш, від звуку стираються кути,

деформується пряма,

ти — частина кола

спіраль перед тобою —

твоє життя

пройди свій шлях навпаки

до центру відродження

простір розширюється,

світовий масштаб збільшується,

ти — точка А.

цикл починається знову.

ти ненавидиш себе за прищі

на чолі

⠀⠀на спині

⠀⠀⠀⠀на стегні

ховаєш себе у сто одежин

без макіяжу не вийдеш в підʼїзд

а я відмовляюсь від неба

немає потреби чекати на ніч

космос ось тут - ліворуч від мене

сузірʼя свої

ти чомусь називаєш «прищі»

вона жодного разу

не допила кави

до кінця

вона кожного разу

залишала

останні

два ковтка

так спокійніше

так тихіше в думках

так принаймі

є що писати

в свій планер життя

субота

07.02.2026

«допий вже ті кляті два ковтка»

кава розлита холодним паркетом

океан у моїх ніг

керамічні уламки

прийняли форму

його островів

тривожні думки впізнали стихію

додали хвиль

розбудили шторм

і десь на висоті польоту синиці

залишили рідний бузковий узор

нехай летять

нехай течуть

шукають місця поза мною

я ж знаю завтра знов прийдуть.

і я. чекатиму повтору.

так дивно

ти ж досі живеш

у зайвих ключах, у чоловічих кросівках при вході, у відкритій шухляді, яка, блін, бісила кожного разу, коли я спросоння

йшла робити каву

собі і тобі.

так дивно.

ти ж не помер.

я ж досі

роблю каву спросоння.

тобі і собі.

другу випиваю холодну.

напевно

коли мене ще не було

але про мене вже знали

мама ходила біля криниць

бо чим же іще пояснити невдачі

окрім відер порожніх перед зіниць

тягнеться лезо

ехом світанку

ріже відстань

діа

ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤго

ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤна

ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤㅤㅤ ㅤㅤльно

і поки місто

сліпе від туману

креслить наступну межу

межа розриває

навпіл будинки

ділить весільні портрети

ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ на

чоловіка

ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤ ㅤ ㅤㅤ ㅤㅤㅤㅤㅤ і жінку

зриває зі стін

лики святих

молитися пізно

тут.

був.

мій.

дім.