Астер

А часто ж ми любили,

Але кохали лиш єдину,

Неповторную та милу,

Прекрасну чесну і щасливу;

Яка була, мов діамант.

Завжди було нас мало, хотіли більше ми.

Та часу все ж не вистачало –

Життя нас кликало, як мама.

Воно ж і не забороняло,

Але одне від одного поволі віддаляло.

І от розбіглись ми в той ранок,

А щастя так і не настало.

Я сиділа і ридала.

І стояла.

І страждала..

Я у риди душу свою виливала.

Ну а ти!

На а ти, жахливий покидьку,

Сидів, сміявсь і веселивсь!

Не чув тих мук моїх, що постійно

︎ розривали:

Накривали кров'ю й смутком

Все життя гниле моє.

Ну а ти кричав на мене,

Що забрала в тебе шаль:

Темну, вогку і бродливу -

Твою радісну печаль.

Згубилась рибка у кущах

Згубилась з нею я

То що? Тепер у нас одна душа?

Тепер у нас одне життя?

Прямуєм ми до забуття

У цих кайданках ми живемо,

І вибратись не можем..

Як я живу, то світло гасне,

Як ти живеш, то промінь я‌сне!

Одна відмінність поміж нас лише

Тобі поможуть вибратись,

А я?

А я назавжди вгрузла в ці вузли життя..

Тебе святили в смерть мою.

Тебе ненавиділа я

Коли б померла я чи ти

Чи стало легше би мені?

А чи я знищила тебе?

Твоє життя, любов, надію,

Яку плекала раз у раз.

Ти - промінь сонця і тепло зірок.

Та для мене...ти є мука.

Жахлива, грізна і пуста.

У нього я бажала смерть твою..

Та вмерла врешті-решт сама.

Одна.

Біль вщухає:

Трохи - трохи.

Я лечу й шука дороги.

Та не бачу я її -

Все покрилося туманом.

Раз дихни - не розійдеться,

Два дихни - трохи прорвешся,

Третій подих - то останній,

Котрий зможеш самостійно.

Далі лише тьма для тебе,

Але тут з'являє світло

І ви вдвох йдете у даль.

Пліч-о-пліч бредеш із ним,

Що аж тьму ту покидаєш.

Забуваєш, виринаєш,

Але що це? Покажи!

Де ти, світло із туману,

Яке вивело мене?

Я тебе шукаю, ось.

Бачиш?

Ні, не бачу,- кажеш ти.

Як це?

-Ти тепер сама, і бажаю тобі вдачі,

Щоб складалось все не марно-

Як того хоче життя.

А тобі я не потрібне,

Ти сама тепер як зірка,

Сяєш, крале, самотинню.