Валькірія

Під палітуркою, у пастці сторінок –

Герої, котрих так і не побачить світ.

Їх оточив палаючий вінок,

Надісланий ракетами з боліт.

Цинічна й ница суть країни-гною,

Тих, хто живе заради знищення, війни…

Хто проти слова йде до бою,

І палить книг цілі склади.

Це злочин проти мови, та не вперше…

Хіба їх можна якось полічить?

Забороняли, нищили й раніше,

Розстріляне відродження мовчить.

Вогонь стирає в попіл тиражі.

Між сторінок, що лиже полумʼя вороже –

Горять світи, чиїсь історії душі,

Та стерти слово той вогонь не зможе.

Осяде попелом те слово на вустах,

І оживе, й відродиться у книгах знову.

В нових виданнях, в інших сторінках,

Вогонь не здатен знищить нашу душу – мову.

Перегорну сторінку знов і знову,

Прогляну текст, читаючи між слів.

Останнє речення, і ось – останнє слово,

І серце відправляється в архів.

Роман дописано, історія скінчилась…

І головний герой немає більше фраз.

Та й героїня певно вже втомилась,

Шукати стежки, і боротись цілий час.

Вона з вогнем у серці, зіткана з любові,

А він – холодний, наче клятий механізм.

Тож і стосунки виявились тимчасові,

Не милий ромком – справжній мазохізм.

А ось і крапка, бо продовження немає.

Останній аркуш – то подяки, епілог…

Буває й так, що й почуття згасають,

Як обривається останніі діалог.

Ти знаєш як мене розʼїдає втома?

Коли прокидаєшся з болем в душі?

Коли в чотирьох стінáх не «вдома»? 

Коли замість світла в тобі дощі? 

Ти знаєш як сильно мене ламає? 

Тисне обовʼязок, рішення, світ…

Коли з лабіринту шляху немає,

І всі розмови – холодний звіт. 

«Так, я поїла. Ні, мам, я в порядку…»

Всередині ж пустка, думки як птахи.

Завити б на кухні, зірвати горлянку…

Але у сусідів сплять дітлахи. 

Танцюю над прiрвою з власних ілюзій.

Під звуки мелодій колишніх епох.

Тримаюсь за втілення власних фантазій

Сама із собою веду монолог: 

«Танцюй, моя мила. Танцюй і не думай. 

Хай світ зачекає, ти в себе – одна.

Коли стане важко – зривай свої мури, 

Не бійся пірнути до самого дна.

Бо там навіть знайдеш промінчики світла.

Не бійся залишитись на самоті. 

Бо як би душа твоя не боліла, 

Для тебе самої якір – це ти»

Світ збожеволів... так не має бути!

Ненависті і горя забагато стало,

В різних країнах гинуть мирні люди,

Але й цього, здається ще замало.

Мов епідемія війна поширює кордони,

Спільні симптоми – вибух, біль та відчай.

Терору не прописані закони,

В ньому панує лише гнів та протиріччя.

Під гаслом "миру" в бік людей летять ракети,

Міста здригаються від болісних ударів.

Невже така реальність нашої планети?

Реальним стали монстри із кошмарів?

Бо тільки хворий може починати війни,

Чий мозок вже уражено пихою.

Випадок цей клінічний, безнадійний,

Де замість жити, обирають зброю.

Блукають серед синіх хвиль

Загублені човни.

І скільки пройдуть морських миль,

Піддавшись течії?

Вітрила вітер напува,

Штовхає їх вперед,

Туди де темна глибина,

В'язка неначе мед.

Скільки таких їх, кораблів,

Пішло на синє дно?

Розбитих, зранених бортів,

Що втратили кермо?

Скільки таких, що ще пливуть,

До берегів чужих?

Шукають згублений маршрут,

В портах до них байдужих.

Хтось змінить прапор на кормі,

Знайде новий свій шлях.

Інші блукаючи в пітьмі,

Чекають на маяк.

Чи припливуть вони колись

До рідних берегів?

Чи може з хвилями злились,

І якір їх підвів?

Колись скінчиться сильний шторм,

Розвіється весь мряк.

Хай кожен човен й корабель

Віднайде свій маяк.

Біжить орда підтиснувши хвости,

Зоставивши в трофей своїх солдатів.

Біжить, зриває за собою всі мости.

Під гнівні пости полихаючої "вати".

Куди тікати? Хай хіба що на той світ.

Де вже і так зібралось вас чимало,

Аби послухати пісні минулих літ,

Як героїчно там діди ще воювали.

Що, вже не тішить фраза "Можем повторить"?

І гній що ллють з телеекранів пропаганди?

І замість "Київ за три дні", тепер біжіть

Бо ВСУ вас дожене по самі гланди.

Сьогодні кожен з нас щиро радіє,

Надія й віра переповнюють серця.

Жовто-блакитний стяг вже над Херсоном мріє,

І так ми будемо йти далі, до кінця.

Настане день, і повернемо наше все.

Бо в серці кожного – навіки Україна.

Вона для нас завжди понад усе

І вона стане вільна та єдина!

Невагомо кружляючи в танці

Опускається перший сніг.

Все потроху біліє, як в казці,

Так раніше здавалось мені.

Він летить, такий ніжний і вільний

З вітром грає у ігри зими.

Я дивлюся на нього й повільно,

Поринаю в забуті сни.

Сердце знову стискає від суму.

Як же так, що знову зима?

Чари казки розвіюють думи,

Перекреслила все війна.

Пам'ятаю як в білому танці,

Точно так кружляв інший сніг.

Як від страху стискала пальці,

На підлозі стелила нічліг.

А як зараз тим хлопцям в окопах,

Там де з попелом змішують кров?

Тим, хто йде по заплутаних тропах

Серед поля, руїн, дібров?

Не радіє тепер моє серце,

Коли тихо падає сніг.

Все потроху біліє, як в казці,

Так раніше здавалось мені...

Як лелеки до рідного краю,

Так і ми повернемось додому.

Перемога думки окриляє,

Розвіює тугу і втому.

Щиро віримо цей день настане,

Зовсім скоро, зосталося трохи.

Де би ми не були, кожен знає,

Де думок прямують дороги.

Побувавши в далекому краї,

Серце рветься до рідного міста.

І немає кращого раю,

Де лунає матері пісня.

Перемога – лише одне слово...

Віримо в неї, чекаєм.

Щоб могли повернутись додому,

Як лелеки до рідного краю.