Марко Ріхтер

Всі бачать те, що легко неправдиве,

Всі кажуть лиш, наскільки я крутий.

Хоча костюм змиває з мене злива.

І від води не знаю я куди іти.

Стою в басейні — як загублений вигнанець,

Ховаю страх свій на задвірках дежавю,

Я відчуваю, наче варто передать послання,

Але бажаю бути чесним: я боюсь.

Важливо мух не роздувать тобі, Машусь,

Депресія для мене вже як друг і даність,

При ній я вмію спати, трактувати суть,

Тим паче я й щасливий — наче хмарний...

Всі бачать те, що легко неправдиве,

Всі кажуть лиш, наскільки я крутий,

Хоча костюм змиває з мене злива,

І від води не знаю я куди іти.

В піжамі та під ковдрою згораю довго,

Люблю прибій, абсурд і шум морський,

Я Лобстер, що в стосунках стогне,

І хоче вже нарешті відпливти в свій дім.

Сам факт балади залишать емоції, синці,

У дзеркалі вся щирість йде назовні,

Із попелу взлітати — се секрет птахів,

Вони гарячі й по життю не хворі.

Всі бачать те, що зовсім неможливе,

А я — той дурень — безнадійно вірю,

Най вірш сей на піску холодна хвиля змиє,

"Крутий" втече подалі від розумних звірів.

Буває тяжко втриматись мені,

і хочеться покинути виставу.

Двері на засов, приміщення в огні,

Терпіти легше біль в рожевих окулярах.

Не зали́шилось нічого більше,

Як пройтися п'ятами по лезах.

Краще зустрічати смерть у тиші,

Най знаходять інші протиріччя в моїх тезах.

В нижньому кутку екрана, той що зліва,

Бачу як нечесні багатіють.

Гроші випадають з них, і худне тіло,

Плачуть сироти в притулках, там сиріють стіни.

Дітки з морфієм в палатах білих,

Просять зі сльозами відпочинку,

У дівчат із інстаграму твердий стимул

Прикупити модні штані у клітинку.

Бачимо праворуч синьо-жовтий,

Краплями стікає з нього кров.

Герої за свободу полягли, і кожний

В пам'яті у нас, як звуки пострілів і молито́в.

У верхньому кутку екрана - Джони й Джейни Доу,

А скільки ще таких ховається в річках?

Серцевий напад у людини, й натовп дивиться на шоу,

Батьки, що втратили дитину, думали: депресія в словах.

Синдром раптового вмирання немовлят,

Щури живуть у "злагоді" сто років.

З під обвалу на руках живих несе солдат,

Згвалтовані жінки мовчать, тримають все у со́бі.

Зламаних життів мільйони,

І печаль - як карієс на серці,

В знак прощання з фронту принесли́ лиш медальйони,

В усмішці моїй немає більше сенсу.

Плакати немає чим, бо стало сухо,

Буду без надії сподіватись,

Світ - калейдоскоп ходінь по муках,

Боляче пече і хочеться сміятись.

Кажуть досі недалекі, що життя прекрасне,

В окулярах дивляться кіно.

Мій сум горить і точно не погасне.

Хочете любіть, чи не любіть, мені вже все одно.

Усе життя - кіно погане,

Не купуйте ви квитки.

Мій розлад біполярний

Каже: бійся щастя і чекай біди.

Кімната темна й щільні вікна,

Все ось тут у мене є.

Так затишно, так тепло й тісно,

За вікном чудовисько живе.

Неділі - однотипні дні сурка,

На виході з кімнати - довгий коридор.

Прозоре скло - товста стіна.

За нею - світ таких як я потвор.

Боюсь флюїдів у ліфтах,

Боюсь людського сміху.

Страх на публіці заплутатись в словах,

І страх в очах чужих шукати втіху.

Страх метро, залежність від оцінок,

Соромно за тіло, соромно за дух.

Сказати дівчині "привіт"? Вже легше стрибнути у прірву.

Довго гасну й поки не потух.

І зовнішність не робить з мене принца,

Всі проблеми в голові.

Тому сиджу у камері своїй я ницо

Й думаю про перемогу в цій війні.