Олена Синьоока

Ти в клітці пташко

Хоч твоє серце й б'ється

Та над тобою

В клітці золотій

Життя сміється

І співи твої

Зневажа воно

Бо ти як

Золоте руно.

Для нього ти коштовним

Лиш колись було!

І як же хочеться додому

Припасти до землі чолом

Казати: "Мамо, як же хочу

Забути тую ненависну

Далечінь"

Плекати щастя, мир

Добробут

У місці, де ти є не один.

Де серцем відчуваєш волю,

Де раптом зашумає мить

І слово рани всі загоє,

В душі щось ніжно заболить.

Туди я рвуся серцем палко -

У місці тім воно кровить.

Здригаюся,

Коли почую пісню птаха,

Що щебетав в ріднім краї,

А зараз в'є гніздечко,

Тут, - на чужині.

В льоду заковані стоять

Дерева,

Персиковий сад.

Вітри хитають крижане буяння

Лиш порух кришталю

Німе на те зітхання.

Я знаю волю в шепоті землі.

Мені здається лиш у тому є думки,

І я згораю в потязі думок

Й до безумства є лиш

Мій останній крок .

А поки я чекаю світло дня -

Дивлюся як тримтить моє життя...

Світло є,

Тепла нема -

Відлетіла осені пора;

Сніг - туманна пелена

І сніжинки як крижинки

Позбирались у хмаринки

Й неначе гори білі

Не дають пройти і милі.

Коли шумлять гаї ,

Я жити хочу.

Вони шумлять ,

А я шепочу-

Слова подяки ,

Радості,

Любові .

Вони як квіти -

Розквітають в роті .

Вони снують з

Піснями вітру

І виром пелюсток

Обходять світ,

Знаходять вири

Того цвіту ,

Передають свій

Вогняний привіт

Не тримай мою душу у сховку ,

Не тримай у ньому мої почуттів,

Бо вона у тій темряві тихо тріпоче ,

Захлинається в ароматі снів.

Снів, тих далеких , глибоких,

У яких до тебе йду я -

Крізь завали ,

Пропливаю пороги ,

Щоб біля тебе зігрілась душа моя .

Як річки русло ,

Життя плине

У рівності даль,

Змиває у плинність

Жалі та печаль.

І хай линуть роки

За роками і роки

Линами пливуть

У блакиті думок, -

Здається, минають

Дніпрові пороги,

Стирають сліди

Від старих помилок.

Каміння загострене

Стане пісками ,

Розсипиться в пил

Робота людська

І помилка зникне

Як брила арктична , стара.