шум ю

Хіба чотири стіни - це дім?

Хіба це не бути поруч із ним?

Отримати спокій, не відчути тривогу,

Відкрити душу свою, хоч і вбогу?

Не боятись, що зламають чи кинуть,

Чи що почуття раптово загинуть.

Вірити повністю, все довіряти,

Бути готовою душу віддати

За ту щиру усмішку, за ті карі вічка,

За чесні слова, чистіші за річку.

Не знаю як це пояснити словами,

Він тільки лікує всі мої шрами,

Не маю від нього жодної ранки,

І навіть як вийде за мої дурні рамки -

Я просто скажу, а він зрозуміє,

І знову, як вперше, серце зомліє.

Як тоді, коли зустрілись ми на весні,

Я співала тобі із плейлиста пісні,

Пам'ятаю твій погляд, твої теплі руки,

Вже тоді розуміла, що не хочу розлуки.

Хлопець, на жаль, ти у мене не перший,

Та всіх попередніх тих перевершив,

Ти перший, хто вживу мої бачив сльози,

Хто дав зрозуміти, що немає загрози,

З ким можна про все-все говорити,

А потім просто мовчки сидіти,

Перший, чиї обійми справді потрібні,

Чиї дотики мені із початку як рідні,

Перший, з ким хочу я залишитись,

Кому справді хочу ночами наснитись,

До кого маю справжні почуття,

З ким розумію сенси буття.

І після усього, будинок - ще дім?

Дім - це коли зі мною є він.

Здається, з тобою я справді щаслива.

Хоча, чи знаю я, що воно є?

У когось щастя схоже на зливу,

А хтось від щастя сонцем стає.

Та зараз мене це все не хвилює.

Ні сонце, ні та ваша злива...

Я поруч з тобою, а отже,

Все інше уже не важливо.

Кажуть, важливі метелики у животі.

Але чому не мурашки?

Хіба ви бачите у тривоги відчутті

Щось краще за обіймашки?

Легкий дотик від тієї людини -

А вони вже по всьому периметру шкіри,

Неначе струму хтось дав з середини

І світ різко став не таким безнадійним.

Здається, я справді з тобою щаслива.

У кожного щастя своє.

Для кожного це неймовірно важливо

І хочу, щоб знав ти, що ти - моє.

Не як голкою

Стрілою

Не одною

Пронизують мене

Наші спогади

Наче турне

Зі спокою

Який я знову

Забула

В безодню

Падаю

Що за правила

У життя

Коли вже

Те забуття

Небуття

А?

Не буде ніякого

Каяття

Всі чисті

Ці почуття

Не пройшли

Шляхи тернисті

Відійшли

Ми познайомились весною

Наших почуттів вир грав.

А зараз.. просто незнайомці,

Бо осінь зараз і туман.

З тобою зáвжди я сіяла,

Без тебе ж ледь-ледь лінь борю.

Та навіть, схоже, вже згораю.

Але все ще сиджу, творю.

Тепер знайшла куди подіти

Нестримні почуття мої.

Інакше, в'яла б я, мов квіти,

Які забув хтось на вікні.

І мені знову душно, і мені знову тошно

І я не знаю як це припинити.

Ну, не друзям жалітися точно

І не в подушку ночами ревіти.

Вистачило тільки згадки про тебе.

Всього лиш щасливий спогад.

Мені багато для печалі не треба.

Знаєте, я так давно не бувала вдома.

Звісно, в мене є над головою дах,

В мене є кімната, двері, ліжко.

Але все одно тут щось не так.

Чогось не вистачає трішки.

Твоїх (поглядів) теплих.

Твоїх (обіймів) міцних.

Твоїх (поцілунків) ніжних.

Цих спогадів з тобою затишних.

Ти знову приходиш до мене,

Так любо обіймаєш, цілуєш.

Знову життя моє яскраве.

Та скільки цього разу пробудеш?

Поки не відкрию очі?

Чи поки не дзвенить будильник?

Чи може як посеред ночі

Згадаю, що ти вже не мій прихильник?

Я хотіла знову вкутатись

В обіймів ніжних покривало.

Цьому ніколи більше не збутись,

Як би мені тебе не вистачало.

Я люблю сутінки при заході сонця.

Дарувати вірші своїй коханці.

Погладити на вулиці кицьку

І згадати її обличчя вранці.

Яке, до речі, я ніколи не бачила

І навряд чи побачу колись.

Але уві сні, перед тим як це пробачити,

Вона сказала мені: "Молись!"

Хіба ж я грішна вмію молитись?

Сповідатись і просити прощення у Бога?

Та хотіла від неї навчитись,

Бо ж не мала нічого святого.

Не знаю, чи все таки щось з'явилось.

Хіба, якщо це було праведно

В той вечір перед нею склонитись

І вивчати її уроки віддано.

Стояти перед нею на колінах,

Старанно вивчати, як сповідатись

І отримувати кару за кожен гріх.

А їх уже чимало назбиралось.

Хоча, чи взагалі маю право

Назвати карою цю насолоду?

Вона вела себе ласкаво

Та ще й манила врода.

Вона - мій Бог.

Молитись їй — блаженство це і кара!

Лишились з нею ми удвох.

Лишилась я лукава.

Я лежу на своєму ліжку.

В похмурій кімнаті гуртожитку.

І ти більше не полежиш зі мною,

Не буде ніякого розвитку.

Прокидаючись кожного ранку,

Маю хоч одну думку про тебе.

А це навіть не любов була,

Лиш далекі якісь силуети.

Це справді була не любов,

До неї ще дуже далеко.

Це була навіть не дружба,

Ми не знали багато секретів.

І я не розумію, чому ж

В один момент все так різко змінилось.

Чи може вже не комфортно,

Чи може нова вже з'явилась?

Але.. ти просто втік.

Не пояснивши, що було між нами.

І знову я закриюсь від усіх,

Під тими сімома замками.

(Надихалась треком Kenya Grace - Strangers)

Хто б міг подумати, що в тій пісні буде про нас.

Настав той день, настав той час,

Коли ти не відповів розчинившись в тумані.

Залишив мене одну, на грані.

І стали ми знов незнайомці.

Не хочу бути я в цій зйомці.

Кульгає сценарій, актори німі,

Знову я у дивній грі.

Знову в тенетах почуттів і бажань

Скільки вже можна цих прикрашань?

Скільки можна вигляд робити,

Що не знав, що серце можна розбити.

На солоні росинки розлетілось мале.

Вона хоче дивитись, а світ весь пливе.

Відпливає в далекі-далекі краї,

Туди, де будинки із наших мрій.

МРІЙ, ДИТИНО! Не забувай!

Всім твоїм болям буде край!

І ти допливеш до своїх мрій

Та тільки вітрила будуть з надій.

А човен збудуєш із уламків отих.

Силу і волю, головне, не згуби.

Вірність і щирість з собою візьми,

Хай будеш одна ти, хай будеш один.

І пуститься в путь, у довгу дорогу,

Хай буде постійно багато тривоги.

Про неї забудь, його ти прости,

Буде вже легше до краю плисти.

Забудь про ті сльози, про милі слова,

Його вже давно із тобою нема.

Немає і сенсу мучитись далі,

Всі спроби втікти твої невдалі.

Бери свої весла із стійкості сталі,

І ти пропливеш крізь море печалі.

Там буде щасливих моментів багато,

Але краще, лиши їх згадати на свято.

Не хочеш гребти? Лети в літаку!

Будь-який транспорт, що тобі до смаку.

Як-небудь роби ти ці кроки вперед,

Маєш вибратись із жахливих тенет!

Не знаю я, скільки часу пройшло,

Але ти поглянь, ніби сонце зійшло?

Так, відкрий очі, поглянь як те сяє!

І соловейко вже десь співає!

Нарешті, ось берег, і всі ті ж будинки.

Ми дочекались цієї зупинки.

Де відпочинеш, спокійно можеш поспати

І не доведеться жáхів чекати.

Бо сни тут солодкі, за цукор солодші,

Такі ти не глянеш десь та й за гроші.

Раптом збереться все щастя в очах,

Та потече по червоних щоках.

Бо ти розумієш, що знову все добре

Немає у тебе більше турботи.

Не маєш ти більше на диво чекати

І починаєш вже сам витворяти.

Все, що захочеш, хоч і не все ти умієш.

Але тепер не тільки мрієш!

Робіть ви ці кроки, хай і невдалі,

Хай і зламались ваші педалі!

Зберіть їх до купи, візьміть трохи клею,

І з цілими їдьте на нову алею.

Там не здавайтесь і знову творіть!

І не давайте собі догоріть.

Коли лежав ти в мене на колінах,

Здавалось, ось-ось замурчиш.

І марю я у цих моментах,

Тому пишу для тебе я цей вірш.

Чомусь мені весь час здається,

З тобою не як з усіма,

Бо легко так усе несеться,

Можливо, навіть не дарма.

Я просто все не зрозумію,

Хто ти для мене, я — тобі,

Та все одно ночами мрію,

Що я не в черговій безглуздій грі.

Що саме зараз, тут, з тобою

Я починаю відчувати той комфорт,

Що можу вкутатись любов'ю

І не подумати, що це черговий фронт.

Не думати, що знову доведеться все тримати

І все тягнути тільки на собі,

Бо ніби тільки я умію говорити,

А не лишати все у голові своїй.

Що зможу я хоч раз відчути,

Який із себе спокій мій бажаний,

Уже пилюкою покритий і забутий,

Але від того ще не меньш жаданий.

Я хочу довго ще дивитись

На ту котячу усмішку твою,

Яка ночами мені буде снитись

І я гадатиму, це точно в сні чи наяву.

Я хочу знову й знову потопати

В теплі і ніжності твоїй,

З обіймів тих не виринати,

Що стали захистом моїм.

Я хочу назавжди запам'ятати

Той спокій і умиротворення душі

І просто хочу відчувати,

Що не марно я пишу всі ці вірші.

Дозволь. Дозволь мені бути

Киснем в твоїх легенях!

Хочу бути хоч пилом отим

В напханих твоїх кишенях.

Дозволь дурманити твої думки,

Наводити у них неспокій,

Коли давненько він притих.

Щоб не подумав, що самотній.

Ти, як сульфатна кислота,

З'їдав мене із середини.

Забрав життя із моїх уст!

Хіба ж були причини?

Випалював в моїх думках

Усе, що не було тобою.

Живого місця не лишив.

Отож, беру я зброю.

Піднесу її до голови,

Натисну на курок..

Цілісінький лишився ти,

Кому ж тоді урок?

Тому, хто вже не на землі,

З чиїх легень виходить кисень.

Тому, хто лишиться в імлі

Й напише сотню пісень.

Дозволь. Дозволь мені спалити

Хоч клаптика душі твоєї!

За те, що показав, як добре жити,

А потім не зробив своєю.