Kiseki Sorano

Космічності

Звинувачуй весь світ у несправності й негуманності,

Та Він любить усі твої дурощі та туманності.

Та він щиро кохає сузір'я твої та комплекси,

Ти довірся йому, в нього власні життєві компаси.

Ображайся на Всесвіт за біль і порожню вічність,

Але він пропонує тобі нескінченну вірність.

Він читає думки, і пташок тих твоїх нестримних

Поіменно... Пригладжує їх неспокійне пір'я.

Проклинай білий день, май до нього п'ятсот претензій,

Та продовжуй тонути у хвилях пухких гортензій,

У бузку та кульбабах – якщо дозволяє вéсна,

Він з любов'ю тобі все найкраще дарує.

Чесно.

(24.04.24//31)

Ctrl+Delete

Знищити все листування.

Залишити перше “привіт” і останнє...

Дякую.

Яке там кохання?

Я навіть себе у це літо страшенно відлякую.

Де частування?

Для звіра мого ненаситного,

Не любùмого.

І не `любого навіть мені

В ці останні дні.

Катування

Дозволяю собі над собою.

Бо це єдине,

У що я вірю.

Вважали майя,

Що цей світ мав померти давно.

Тому я – примара.

Не витримую більше такого протистояння

В рівнодення

Та й у літнє сонцестояння.

Хочу стратити всіх,

Хто любив мене надто рано.

Коли я не збагнув ще, що можу таке прийняти,

І у відповідь ще не умів помірно кохати,

А втрачався увесь і без залишку, до зневоднення.

І кому я тепер потрібен? На крихти розколотий,

На мільярди частин розсипаний,

Розпотрòшений.

І довірою прикро втрачений, перебораний.

Наче луг з молодими пагонами переораний,

Наче рана, що ледве затягнута, – знову зідрана.

Так душа моя, ледь вернулася – з тіла вирвана.

Тому видалю все листування.

Залишу правильне:

Щоб ніщо мене не вертало у спогад-марення.

І ніяких м'яких і ніжних від тебе слів.

І ніяких прощальних обірваних та смішних,

Які ти мені так ніколи і не напишеш.

Я все видалю зайве.

Не видалю лùше тишу.

(09.09.24//31)

Переболіло

Серце моє нарешті мовчить, не плаче,

Безсоння опівночі більше його не страшить.

Тільки, бува, мимоволі щемить, неначе

Розірветься навпіл у цю неймовірну мить.

Серце моє так вчасно завмерло, стихло,

Наче вичікує, що йому скажеш Ти:

Чи побажаєш спокою, щастя, світла?

Чи темряви, болю й вічної суєти?

Так не буває, щоб через всі незгоди,

Крізь хуртовини горя і низки зрад,

Серце лишалося чистим і без пробоїн,

Зуміло плисти по морю майбутніх втрат.

Але моє серце не стало ні зліше, ні гірше.

Все любить, всіх пестить і чемно свій хрест несе.

Мабуть, у мені від батьків ще палає іскра,

Мáбуть, так правильно, вір, що добро живе.

Серце моє спокійно та рівно б'ється,

Що подаруєш Ти: ненависть чи любов?

Все одно теплим залишиться моє серце,

І розганятиме й далі по тілу кров.

Серце моє віднині не знає смутку,

Плакати чи сміятися -- все одно.

Мислить воно найважчу у світі думку:

Навіщо мені уміння таке дано?

(27.02-17.06.17//24)

Тахікардія

Я пишу, і боюсь зізнатися, що закоханий.

Мені весело грати у гру цю, до болі спотворену,

Де, мене не торкнувшись, – пускаєш по тілу сироти.

І щоб раптом не здатись – захоплений видих стримую.

Я мовчу цілий місяць і майже тебе не згадую.

Тільки тихо щоночі у спогади наші падаю

Наче в річку, стрибком довіри – назад спиною.

Я боюсь і люблю всі ці миті, де ми з тобою...

Я кажу про усе, уникаючи особистого.

Ти питаєш мене так, неначе викопуєш істину,

Та не здамся без бою, і вирвусь – ніяк інакше,

Бо боюся торкатись в цей холод долонь гарячих.

(17.11.23//31)

Причарувала

Я думаю, яка ж на смак Вона?

Мабуть, як келих чорного вина.

Але порадить мудрий сомельє:

Не по ковтку, а всю за раз – до дна.

Ким би для мене по життю була?

Сплав материнства, цноти і гріха.

Вона ж бо уособлення Мадонни,

Як мрія ще не справджена моя.

Від неї пахне квітами й вогнем.

Торкнешся – тобі руку обпече.

Та я завжди готовий стати полум'ям

Й лягти на її відьомське плече.

Від неї мені холодно і жарко,

Чекаю не обіймів – покарання.

Нехай крізь біль мене до себе горне,

Мені ж бо головне – її увага.

Для неї новий світ я тут створю,

І через всі проблеми проведу.

Бо саме цим виказую кохання,

Коли несамовито так люблю.

(03.11.23//31)

Дотик.

Вона торкнулася мене сьогодні вперше...

Я ще не був на Тій стороні пекла,

Але, мабуть, ці доторки чуттєві

Могли би градусом зрівнятися із нею.

Плече горить і досі, відчуваю.

Жар вгамувати пошепки благаю,

А вголос промовляю безсенсовне...

Щоб не дізналась, як від цього соромно.

Не знав я, що тремтіння відгукнеться

В скаліченому, крижаному серці,

Й розколеться його броня, як склянка,

Від ледь помітного пестливого торкання.

(31.08.23//30)

Невзаємне

Ти бачив пекло у своїм житті?

Я не про те, де Сатана та демони.

Я про таке, де ти – його любив,

А він любив людей, тварин і небо.

Ти відчував розірваність душі?

Не ту, коли та покидає тіло,

А ту, коли торкаєшся руки,

Яка тебе торкатись не хотіла...

Очікував – без віри і надій?

Не Раю на Землі, бо те – можливо.

А дії на прохання: "Обійми!"

Де відповідь занадто забарила...

А він, натомість, пахне Чистотою,

І як його такого цілувати?

Тому я полишаю "поле бою",

Зловивши в спину: "Я тебе прощаю".

І демон в мені шепче: "Спокуси!

Проникни у думки його щоденні,

У душу його пламенем ввійди,

І стань його майбутнім незбагненним".

А янгол, що лишився на плечі

Із тих часів, коли я ще був юний,

Шепоче мені тихі молитви,

Про грішне моє, пристрасне минуле.

Себе я отруїв Ним ще тоді...

Відтоді вже не можу відпустити.

Та й поруч бути теж немає сил...

Тож гойдалки ці вічні – неспокуті.

(08.09.23//30)

Дівоча естетика

Естетика світла, де промені п'яного Місяця

Блукають по білій тканині, ховаються в стіни.

Тріада свічок мерехтить, їх вогонь наче біситься,

Й малює такі сексуальні та ніжні картини.

Вона в цьому світлі як панна. Вона -- уособлення

Краси і гріха. Неймовірно чуттєві цілунки

Опалили вуста. Все червоне і біле, як вИна,

Що грайливо у келих вливають примарні стосунки.

Естетика запахів: воск, що стікає на руки,

Жіноча натура є пристрасна й трохи печальна.

П'янкий аромат півсолодких, найвищих ґатунків...

І пахне весь вечір несправдженим щирим коханням.

Естетика кольору: білий, яскраво багряний,

Палають і очі, і начебто світиться шкіра;

Тіла так природньо тріпочуть, звиваються, тануть,

І руки, і губи у пристрасті к дотикам линуть.

Естетика звуків, де тріскає вогник від свічки,

Де шелест тканини, що з плеч її падає тихо.

Де келих, напівнедопитий, летить, наче дріб'язок,

Під стопи лягає зірками, катуючи шкіру.

І стогони чутно, і плач, і зітхання від захвату.

І музика вечора м'яко розтане у просторі...

Це істинно рай кольоровості, звуку і запаху,

Та є справжнім пеклом для серця панянок закоханих.

(12.08.23//30)