Всі вірші

«І сіялось не борошно, а мука», —

в минулому столітті написав поет.

А вчора знову із небес він слухав

смертельні вибухи загарбницьких ракет.

І знову сльози потекли струмками

через ліси, поля й розбомблені міста.

У Дніпро впадали сльози та благали

нести їх далі в море забуття.

І нібито в календарі весна настала,

і сонце нібито зійшло,

і півні ніби (чи здалося?) заспівали,

але я сніг побачив вранці за вікном.

Цей сніг навмисний, а не випадковий.

І випав він, щоб бачили людськую кров.

Але, як все на світі, сніг цей — тимчасовий.

Покрив він землю і замовк, замовк, замовк.

12 березня 2022

Я лише постачальник

Лексики

Для твоєї німої істерики.

Я не емпат.

Я професійно страждаю.

Легальний барига

Чужих думок.

Тобі легше від мого

Ексгібіціонізму.

Падіння.

Воскресіння.

Артефакт із самого дна.

Винесено не з жалю,

Не голими руками взято

Це гаряче.

Жуй.

Я — сталкер цієї реальності.

Свідок твого мовчання.

Імітуй причетність,

Грай в емпатію.

Зверхньо подаю свіже.

Кажи «ріже».

Перетравлюй.

Не нудна, бо поламана.

Моя гординя каже:

Не дарма

Недобита.

Втеча з граніту.

Травень транслює тепло,

тло тужавіє травами.

А мій агрегатний стан —

аморфна аномалія,

сирий сурогат існування —

стерильність і статика.

Багно не б’є на сполох.

Травне булькотіння безгучного болю.

В’язка, важка вода.

Воно вповзає всередину,

всотується,

як волога у вовну.

Летаргія твоїх думок.

Перу постіль. Протираю пил.

Механіка простих процедур.

Потім — прогулянка парком.

Паралельні простори,

де я, припнута до поверхні,

покірно керую порожнім каркасом.

Комаха у краплі клею.

Глухе гниття стає гумусом.

Готую ґрунт.

Це тихе торфовище —

територія терпіння

для безтурботних бактерій.

Смиренне спресовування себе

у сировину.

Служіння.

Світ навчив мене простій і чистій правді:

Моє багатство зовсім не в речах.

Воно не в золоті, не в дорогім наряді,

А в людях, що живуть в моїх очах.

Я бачила, як руйнуються будинки,

Як гроші тануть, мов весняний сніг.

Але тримали небо ті хвилини,

Коли тулились серцем , зупинивши біг.

Було життя... І втрати, і руїни…

Та все з роками можна віднайти.

Лиш вірність і любов — то ті єдині,

Які за жодні гроші не купить.

Я знаю ціну тим, хто тихо молить

За мене Бога в досвітній тишині,

Хто біль мій забирає і не корить,

Хто радість множить і співа пісні мені.

Тепер я не чекаю на нагоду,

Щоб обійняти, вимовити: «Жаль».

Дарую ніжність, як цілющу воду,

І забуваю про колишню сталь.

Колись життя допишеться до краю,

Тоді, я не згадаю статки чи сервант.

Я просто очі тихесенько закрию

Й відчуваю свій єдиний грант:

У вічність, де земні зникають звуки,

Де час не має влади і грошей,

Я заберу з собо́ю в теплі руки

Лиш ту любов, що гріла між людей.

Не знав куди іти я й що робити

Як ти тягла мене за руку слідом в слід

Вечірніми дорогами малого міста

Дівчина ясна неначе маку соку плід

Не знав про що я із тобою й говорити

Що б не сказав, у відповідь лише твій п'яний сміх

Хай буде так, не думав я і щось робити

Щоб нас не поєднав з тобою лишній гріх

Осіннім листяним шляхом прийшли ми до кладовища

Листя той клятий вітер так розносив хаотично

Постать твоя виглядала так велична

Й сиділа твоя срака на надгроб'ї апатично

І знайшов місце я найкраще, біля твоїх ніг

Слухав історії, дорослі, про козлів твоїх

І розливать коньяк не заважало ні на міг

Те що тобі двадцятий вже минало, я купити пляшку би й не зміг

Хоч бачились з тобою вперше і в останнє

Із розуму я викинуть не можу який рік

Волосся твоє, віхоть натуральний

І запах алкоголю, біля твоїх ніг

Лиш цвинтар зна як вечір той ми пережили

Усі уроки ті які тоді мені ти там дала

Нікого живого, на той момент ми вбоє не любили

Розуміли про те і твої тонкії вуста

Ім'я твоє я всеж не пам'ятаю

Чомусь, чрез прірву часу пишу ці слова

Могла і не блювать ти на мою футболку

І венси з секонд-хенду виглядали як сміття

Очей твоїх я зовсім геть не знаю

Та щиріть ту ніяк не забуваю

Рук твоїх дотик досі відчуваю

І чую твій кумедний, п'яний, справжній сміх.

А чесно,вміють люди все таки любити

Вміють дарувати квіти,листи писати

І що для мене важливіше - можуть нога в ногу разом йти.

Вміють співати під вікном всі серенади

І знають до сердець ходи

Вродою можливо лиш причарувати,

А палку любов лише душа зможе пізнати.

І для нас це найцінніше

Бо там де завжди є місце самоти

Можна обирати вічність,де будем не самі..

Як би не було тяжко —

варто вибачати,

у відповідь на злість

із себе злого не вдавати.

Тягнути руку тому, хто упав,

і не судити того, хто чогось не знав.

Філософію життя свою плекати,

і всупереч Ніцше того, хто падає – впіймати.

На місці кожної людини можеш опинитись ти,

тож вчися не карати, а причину віднайти.

Людина може мати всяке ремесло,

та справжня суть людини — ширити добро.

Я не в нірвані, і не чекаю рандеву.

Я вже не той альтруїст, що був раніше.

Замість цього ховаюся між моїми клонами у голові.

Завтра я веселий, а після егоїст.

Не той субтильний , що раніше.

Забудь про це, я схований у самому собі.

Навіки забутий цирк під назвою життя

піснею сховані у морі

долі перевернуті у скроні

мрій — дитячих почуттів

тепло накрило стіл

мʼякість тіла. плин душі

ми стоїмо за руку слів

щастям вкрились вдвох

більше не вдарити на сполох

Тобі я дякую, Томокі!

Що ти мені подарував.

Пишу тобі листа з Ва-тоші

Про свій новісенький кинджал.

Він — мій надійний захисник,

З яким я в парі, наче в танго.

Коли беру його до рук —

Здається, був він завжди.

Для мене там тримай містечко

І два келиха готуй, мій друг.

Бо повернусь до тебе незабаром

З повнісеньким мішком пригод.

У цих пісках є правило єдине:

У кого зброя — той вже переміг.

Двох переможців не буває,

Тут залишається один.

Усміхнися мені, сонце,

крізь цупкий папір на мить!

Прямовисний слід чорнила

най грядою захистить,

прийме в тінь своїх обіймів

змиті повінню думки,

певність, ламану на скелях,

всю мене…

лиш засвіти

той мʼякий безживний берег,

що всотав по краплі сон.

Каламутне чорне небо

знов вилискує дощем…

Безпорадна ніч-пустеля!

Зариваюсь в сторінки…

Де не пав осяйний промінь —

марю про твою красу.

Вир світів — лиш серця згуба,

як світанку…

не діжду.

А знаєш, жінка — це святе відлуння,

Живе свічадо всіх твоїх доріг.

Вона твоє і щастя, і прозріння,

Твій тихий рай чи твій найважчий гріх.

Що даси — те вона й примножить,

Поверне в душу силою сповна.

Твою любов і шану огородить,

Достатком хату сповнить, як весна.

Та знай: пороки теж зростуть стократно,

Коли даруєш їй байдужість, біль чи зло.

Вона відіб’є холод твій безжально,

Щоб у душі усе живе звело.

Вона — це ти, розширений у світі,

Твоє безсмертя, радість чи біда.

Тому плекай вогонь в її суцвітті,

Бо що посієш — те вона й відда.

А щастя дому — в чоловічій волі,

В умінні вести лагідно у танець.

Коли тримаєш ніжно в спільній долі,

Вона розквітне, мов палкий рум'янець.

Згубилась рибка у кущах

Згубилась з нею я

То що? Тепер у нас одна душа?

Тепер у нас одне життя?

Прямуєм ми до забуття

У цих кайданках ми живемо,

І вибратись не можем..

Як я живу, то світло гасне,

Як ти живеш, то промінь я‌сне!

Одна відмінність поміж нас лише

Тобі поможуть вибратись,

А я?

А я назавжди вгрузла в ці вузли життя..

Санінструктор в Збройних силах

Хлопець хоч куди козак!

Кожну хворь він бачить в жилах,

Під рукой завжди лежак.

Вмить з'являється на крилах,

На плечах завжди рюкзак.

Мак збирає він на схилах

Та ворожить як Відьмак.

В нього тяги мов в вітрилах,

Він як стиснений кулак!

Бинт мотає мов на стрілах,

орків чує як хижак!

Вірш був народжений 2 липня 2022 року.

Мабуть трохи про мене...

https://www.facebook.com/share/p/18rp1XiDBB/

Нахіба я тобі потрібна?

Чому я тут підписана?

Як єдина дівчина серед гіків –

Музичних оцінок та відгуків

Що ти в мені знайшов?

Що досі мене не пройшов?

Ким надалі я у дійсності

У присмаку гірко-солодкої

Мрійливості?

02.07.2026

ДОПОКИ ЇХНІЙ ЧАС НЕ ПРИЙДЕ

Вони вважали, що вбивати можна

Твоїх дітей... І руйнувать твої міста...

Для них це було круто й переможно...

Але забулася їм істина проста...

Допоки їхній час не прийде...

Допоки їхній час не прийде...

Допоки їхній час не прийде...

Допоки їхній час не прийде...

Тієї істини, що вчинки не зникають,

А повертаються назад... Не знали мов

Усі вони... А ті, чужі, - нехай страждають...

То ж десь далеко... То ж чужинська кров...

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

Їм вже не байдуже. Тепер їм страшно...

Що ж трапилось?.. Хіба це не вони

Вітали злочини... та переважно

Були у захваті від смерті та війни?..

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

Допоки їхній час не прийшов...

[1.07.2026]

глибоко одинока людина

не утомлена обійма

вечірній галас, спокій сну

я хочу тільки тебе одну

наповнюватися запахом людини

скажено бігти, не памʼятаючи години

в міру

зануритись у вогнеспалені мрії

— твої руки.

відстань же для мене муки.

у світлі дня і чорному мороку

буду я любити,

а мріям вже час спливти —

зникнути і стихти.

Гулкий грім та свіст снарядів

Щохвилини, усю ніч.

Скоро ми здолаєм гадів,

Всі працюють пліч-о-пліч.

Вітер суне хмару ядів,

Понад цвинтар до узбіч,

Зброя хоче ще мільярдів,

Тут в землі вогонь сторіч...

Травень буде без парадів,

Хтось заробить могорич...

Сотні дронів від варягів,

Вкажуть світу де велич!

Вірш був народжений 20 квітня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/18qS74wFje/

І серця стук гучніше,

Весна - кохання час

Ми в танго стали ближче -

Розтала відстань враз,

Я рук відчула дотик,

Вивчаю ніжні па,

Ви — близько, Ви — навпроти,

І зайві тут слова!

У скроні пульс сильніше,

Життя триває час,

І швидкість стає вище -

Кружляє танго нас.

А в долі знову оберт...

Весна — кохання час...

Відчула близько подих -

Любов єднає нас...

Ми робим крок за кроком,

І танго нас веде,

Ми ближче з кожним роком

Ми — світ, де ритм пливе...

Ще крок... І крок. І Оберт!

Нам можна зараз все...

І в цьому танго двоє -

Немов одне... одне.

квітень 2026

Нічний проспект ковтає ліхтарі,

І розчиняється у морі фар,

Твій тихий шепіт чути до зорі,

Між нами струм і цей шалений жар.

Екран смартфона гасне у руці,

І не потрібен більше нам зв'язок,

Лиш відблиск світла на твоїй щоці

І цей повільний... непомітний крок.

Лови цей біт, тримай цей ніжний вайб,

У скронях пульсом б'є глибокий бас,

Ми вимикаємо щоденний драйв...

Ця мить - лише для нас... ця ніч - для нас...

І погляд твій, мов спалах... Магнетизм...

Неону розчин у твоїх очах...

Лиш почуття - ніяких більше призм.

Пульсує на моїх... твоїх вустах.

......

Лови цей ритм, дивися палко в очі!

Лови цей вайб - неоновий момент!

Ми віч-на-віч... Ми — в епіцентрі ночі...

І зараз недоступний абонент...

15.06.2026

Будуть знов стрілки бігти по колу,

Ти відчуєш мій пульс у пітьмі.

Ми з тобою малюємо долю

Із розбитих уламків війни.

Розганяємо швидкість до краю,

Тут немає чужих правил гри.

Я в очах твоїх знову згораю,

Відчуваю гарячі вітри.

Небо наше палає вогнями,

І руйнується світ цей до тла.

Ми тримаєм нічними дзвінками

Ніжний дотик людськоого тепла.

Крізь тумани і димні вокзали,

Через сотні чужих міст і дат,

Ми з тобою любов відшукали,

І не має дороги назад...

Чуєш, як збожеволіли звуки?

Це сирени зривають дахи...

Ми долаємо біль від розлуки,

Ми долаємо наші страхи...

Тепле світло дорожче за спалах,

Всесвіт звузився в дотик руки...

Це кохання, що небо тримає,

Не боїться грози... та війни...

...

Крізь шалений вогонь

Маєм ми зберегти -

Теплий дотик долонь...

Лише я... Лише ти!

Я все тиші шукаю,

Ніч лягла на бліндаж,

Я тебе пам'ятаю...

А мій спокій - міраж...

Поруч спалене місто,

Сипле небо дощем,

Тут від вибухів тісно...

Під постійним вогнем...

Квітне літо навколо...

Там де ти - тишина,

Серце стисло до болю...

А між нами - війна...

Та я клятву тримаю,

Крізь смертельні бої,

У думках обіймаю

Ніжні плечі твої...

Я так скучив... Ти чуєш?

Я приїду - чекай,

Бачиш - ворог лютує...

Повернуся, ти - знай.

Зараз скований болем...

Душа хоче весни...

Я думками з тобою...

Ти - прийди уві сни...

.........

Я так скучив, Кохана!

Я безмежно люблю...

Крізь криваві тумани

Я до тебе іду....

31.05.2026 р.

подібно стукоту у серці

зміни тривожать нас не раз

виникають ніби не з надії

колють голкою в грудях

минає день колишньої рутини,

що здавалась назавжди

вкотре впевнююсь у мрії

залишить все тут і втекти

вибір стане перед кожним

вилкою між двох

залишитись і горіти довго

чи спалаху віддатися на мить

спокій настає тут завжди

як проміння після тьми

серце виборює подих

пропадають всі голки

різьблений із мороку нічного

з-під крил важких суворий ідол визирає

увінчаний немов король, він скіпетр тримає

лівою рукою, правицею своєю гострого

меча стискає. зігнуті в посмішці вуста бліді,

немов топазів жовтий блиск в його очах,

в них мудрість божевільніша за страх

міцне як камінь тіло, руки й ноги в наготі,

навколо пояса намотаний батіг. я вирізав

на постаменті: “Усе, що дихає, дивись –

цей ідол – Смерті бог, йому вклонись,

налий вина, як всіх панів вже пов’язав!

зіграй же реквієм на трубах, флейтах,

запали пахощі й осип його квітками

нехай хористи заспівають ніжними губами,

хай лютні заколисують у псалмах

бува, стражденні сльози і гіркі зітхання

зворушити спроможні серце кам’яне,

спаде з грудей тягар і лють мине,

безжальність обертаючи на милість

Атака, бронік, автомат,

В бою усі нас надихають.

Підлога, спальник, каремат,

Вночі бійці відпочивають.

росія нам тепер на брат,

Свої такими не бувають,

Протистоїть їм наш Комбат,

Повсюди постріли лунають!

Уся Європа б'є в набат,

Кордони їхні захищають,

Не пройде жоден тут бурят -

Ракети всюди їх вбивають...

Вірш був народжений 9 квітня 2022 року.

https://www.facebook.com/share/p/1RnDR3zbhs/

Ти світиш мені крізь війну

Коли над містом ніч важка,

і небо дихає тривогою,

я згадую твої слова,

вони стають мені дорогою.

Твій голос тихий у душі,

мов теплий промінь серед холоду.

І навіть втомлені дощі

не змиють нашого “ніколи”.

Ніколи я не відпущу

те світло, що в тобі побачив.

Я крізь мовчання і пітьму

тебе у серці не втрачаю.

Бо там, де грім ламає день,

де світ здається надто сірим,

любов не просить гучних сцен,

вона тримається на вірі.

Ти не питаєш, чи боюсь.

Ти просто кажеш: “Я з тобою”.

І я душею підіймусь

над власним страхом і журбою.

Мені достатньо знати лиш,

що десь там серце б’ється рідне.

Що ти чекаєш і мовчиш,

коли чекати дуже гідно.

Війна забрала стільки слів,

та не забрала нашу ніжність.

Серед розбитих берегів

любов лишається надійність.

І хай дороги не прості,

і хай розлука ранить груди,

я вірю в наші теплі дні,

я вірю, що весна ще буде.

Коли повернеться світанок,

і стихне біль нічних тривог,

я обійму тебе без рамок,

без зайвих фраз і перемог.

Бо справжня перемога там,

де серце серце не лишає.

Де серед втрат, доріг і драм

любов людину підіймає.

Ти світиш мені крізь війну,

мов тиха зірка над землею.

І я до тебе повернусь

живим, коханим і собою.

[PFW] ПроФайно Всесвіт

український контент без меж!

Багато дронів не буває,

Лелека, Мавік, Байрактар,

Весь цей кошмар моцкву лякає,

херлу привіт! Аллах Акбар!

Все що літає і стріляє,

Лякає мов самий Мольфар!

Це не парад, ніхто не грає,

Готовий кожен санітар!

Ніхто росії не співає,

Новини всім несе поштар...

І тільки карлік шкандибає,

Боїться власних яничар...

Вірш був народжений 30 травня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/1H4UPBxWQk/

Гей, чуєш брате! Треба швидше!

Арта розносить наш бліндаж!

Приходи криють усе ближче!

Тут скоро буде той пейзаж...

Ти вже на ношах, дихай глибше,

Ще доктор ріже трикотаж,

Повір позаду все найгірше,

Вцілів увесь ваш екіпаж...

Ми наступаєм, в дупу інше,

Забудьте що таке мандраж,

Ми руки Бога, мандруй ширше!

Капець росії не міраж...

Вірш був народжений 19 травня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/14eo6ovfb2R/

І раз, я глянувши на небо.

Спустилась серед мороку вона

.Це не була Свята Марія

,Бо сенсу їй молитися нема.

Вона стояла серед люду,

Вся зачарована така.

А я все там же — купаюся в болоті,

І підійти можливості нема.

«О діво, подай мені ти свою руку.

Врятуй мене, ти бачиш — я тону!»

Вона все дивиться за мною

І тихо сльози лиш пуска.

І пальцем вказує на мене,

До мене тихо промовля:

«Відкинь тягар, що сів у твоєму серці,

І встанеш ти з болота небуття».

А можна я буду тебе цілувати.

З твоїми губами я буду на ти .

Очі твої,як зорі прекрасні.

Волосся твоє, мов запах весни .

Голос твій,мене підкоряє.

Тепер сидить він в моїй голові

Готовий стати рабом я Венери

Коли біля мене знаходишся ти!

Дозволь же мені,тебе обіймати .

І впасти у море твоєї краси

Гойдає море у нестямі власні хвилі,

В сльозах солоних тонуть биті береги,

Мій любий Криме, ми колись були щасливі,

Тепер поглянь, яка розруха навкруги.

Зчорніли води і посохли трави ранні,

Спустіли пляжі гомінливі та рясні

І в небі сонце не червоне, а багряне

Живою раною кривавить по мені.

Підступний вітер заколисує утому,

Мостів над пеклом поназводили чорти,

Мій рідний Криме, повертаймося додому,

Бо тільки вдома можна щастя віднайти!

Броня тіснить стрільбу з коліна,

Гаряче дуло робить шрам,

До берців липне тепла глина,

Відкриті ми усім вітрам...

У нас війна: Якого хріна?

Хтось кинув виклик всім Богам!

Чому в тривозі спить дитина?

Десь пролітає дев'ять грам...

Тут ліс, чи степ або долина,

Могили видно по хрестам.

Вночі нам сниться та дівчина.

Не місце тут чужим мірам!

Вірш був народжений 18 липня 2022 року.

https://www.facebook.com/share/p/1CdoGE7BN7/

Біль вщухає:

Трохи - трохи.

Я лечу й шука дороги.

Та не бачу я її -

Все покрилося туманом.

Раз дихни - не розійдеться,

Два дихни - трохи прорвешся,

Третій подих - то останній,

Котрий зможеш самостійно.

Далі лише тьма для тебе,

Але тут з'являє світло

І ви вдвох йдете у даль.

Пліч-о-пліч бредеш із ним,

Що аж тьму ту покидаєш.

Забуваєш, виринаєш,

Але що це? Покажи!

Де ти, світло із туману,

Яке вивело мене?

Я тебе шукаю, ось.

Бачиш?

Ні, не бачу,- кажеш ти.

Як це?

-Ти тепер сама, і бажаю тобі вдачі,

Щоб складалось все не марно-

Як того хоче життя.

А тобі я не потрібне,

Ти сама тепер як зірка,

Сяєш, крале, самотинню.

Піксель гріє душу зранку,

Світить сонце над Дніпром.

Я тримаю філіжанку,

Бризчуть хвилі на пором...

Ми вже рік спимо у танку

Біля річки за селом,

Часто граємо в мовчанку,

Щоб не бути під ядром...

Хмари роблять нам альтанку,

Ми крокуємо з хрестом,

Нові цілі на світанку,

Буде оркам там розгром!

Вірш був народжений 6 квітня 2023 року.

https://www.facebook.com/share/p/1BEDkHhGbb/

Чому мовчиш?

Чому так чиниш, наче спокутуєш гріхи?

Криваві, численні і страшні.

Чому ти плачеш?

Чому так плачеш, тихо й мовчки?

Маючи не сказаних тисячі слів, і все-одно мовчки.

Кого боїшся?

Бога, чи, можливо, себе самого?

Такого самотнього, такого одного.

Де твій друг? Він же був!

Був та й збув, як то кажуть...

А може, друг той — то є я?

Може, вже мертвий я здавна?...

Ще дужче плачеш ти, чомусь,

Почувши ці прості слова.

Не плач, не хотів ніколи цього я.