Мила плаче

А мила плаче, тай плаче.

Так, що дощі підуть солоні.

Від смутку, обличчя дівоче,

прикривають руки холодні.

Потім сидить, та німа дивиться кудись...

ковтаючи журбу як отруту.

Та ти лишень на неї подивись,

як згадує історію забуту.

Настали ж для милої часи паскудні,

невинна душа немов стала важче.

Та прикривають обличчя руки холодні

А мила плаче, а мила плаче.