Коли я постарію, як вино

Коли я постарію, як вино,

Стану крихкою, як осінній лист,

І пам'ять-зрадник вмоститься на дно,

І мозок, як в дитини, буде чистий.

Коли за сотню буде мій рубіж,

І я забуду імена внучат,

І правнуків я буду цілувать,

Не чути, навіть, що вони кричать.

Мені хтось із сім'ї наллє вина,

Поверне на колясці у бік моря,

Я залпом випʼю келих той до дна,

Денис бурчить, що бабка-алкоголік.

Онук, розкаже донечці своїй,

Моїй правнучці і можливо Валентині,

Що бабка колись теж була вогонь,

Свіженька, молода, як на картині.

Їй тридцять шість, тільки початок віку,

Її любов - наш старий дід Денис.

Для неї нема краще чоловіка,

І він виконував їй будь-який каприз.

Він посадив їй виноградник у саду,

Купив будинок, той, що біля моря.

І кожну мрію божевільну чи пусту,

Вони здійснили разом, як і долю!