Прокляття Базурте

Хоч уже кінець робочого дня, та в торговому центрі, що на окраїні міста, була найгарячіша пора. Торговий центр Оскар, став осередком усіх найвідоміших брендів, чим був дуже зручним, якщо потрібно придбати щось унікальне і незвичне. Я ж, прийшов сюди не просто так, та схоже намарно потратив дві години, нічого не знайшовши. А така була гарна ідея, приїхати в Оскар і купити подарунок на річницю. Звісно тут було безліч крамничок, і великих магазинів що пропонували практично все чого тільки душа забажає. От тільки я шукав щось справді унікальне, таке ж як і моя Оксана.

Вона в мене струнка блондинка, з довгим, нижче плечей, прямим волоссям, злегка пухкими губами, і бездонними голубими очима, в які я міг дивитись вічність. Сьогодні саме був рік як ми зустрілись. Багато сталося за цей час, зокрема я освідчився Оксані минулого місяця, і ми заручились.  Хтось інший просто придбав би якусь золоту блискучу дрібничку, чи щось подібне, та я не хотів так. Наша перша спільна річниця мала стати унікальною, незабутньою, і подарунок мав бути особливим, щоб показати Оксані наскільки вона мені дорога.

Зупинившись біля чергової крамнички, з вітрини якої на мене дивились манекени в звабливій білизні, я вже вкотре задумався чи бува не купити щось таке. Та одразу відкинув цю думку, ну справді що це буде за подарунок, і хто придумав що білизна найкращий подарунок для жінки. Це швидше буде подарунок для мене. Частина вітрини була дзеркальною, тож я, мимоволі, поглянув на себе. В свої неповні тридцять я досить непогано виглядав, з коротко стриженим чорним волоссям, підтягнутий, не даремно ж відвідую спортзал, я виглядав навіть молодше свого віку. Хоча темно синій діловий костюм додавав мені солідності, але вдягни я джинси і просту футболку легко зійду за двадцятип’ятирічного.

Поглянувши на годинник я відмітив що вже добрих три години броджу тут, тепер можу зрозуміти Оксану, яка годинами пропадає на шопінгу, коли шукаєш щось конкретне, за пошуками зовсім не помічаєш плин часу. Озираючись по сторонах я помітив як в мою сторону повертались молоді дівчата, кидаючи палкі погляди, приємно звісно, та зараз таке мене вже не цікавило. Я всім серцем кохав свою Оксану, і окрім неї для мене більше нікого не існувало.

— Алло, так я все пам’ятаю і незабаром буду вдома. – Відповів я на раптовий дзвінок коханої, наче відчувала що про неї думаю. Або що поглянув на інших дівчат. Розмовляючи я  зупинився, ніколи не любив розмовляти на ходу, як це тепер модно. – Вибач, просто затримався на роботі. Ні, нічого серйозного, просто одна невеличка невідкладна справа, яку я здається вже майже вирішив. Цілую, бувай.

Нервово видихнувши з полегшенням, кохана майже розсекретила мене, я зацікавлено поглядав на вітрину антикварної крамнички, біля якої мене зупинив дзвінок мобільного.

Це була з вигляду стара і обшарпана, невеличка крамничка антикваріату. Хоча, про вигляд важко судити із впевненістю, це може бути просто вдалий декор під вінтаж, щоб підкреслити унікальність крамниці. Та часу роздумувати над цим у мене не було, вже за якусь годину я мав сидіти зі своєю коханою в нашому улюбленому ресторані, де напередодні замовив столик. Тож більше не роздумуючи я рішуче підійшов до дверей і потягнув їх на себе, та двері не піддались. Ще кілька разів посмикав за ручку та все було марно.

— Та що ж це за чортівня, написано ж відчинено, – з досадою промовив я, розчаровано розвертаючись, щоб продовжити свої пошуки. Раптом, за спиною, роздався характерний звук дверного дзвіночка, що висять  над дверима в магазинах.

З подивом обернувшись, побачив як на порозі магазину стоїть старий, сивий чоловік, мабуть продавець. І на превеликий свій сором я помітив, що двері відкривались в середину магазину, а не на зовні, як я їх намагався відкрити.

— Доброго дня, – привітався продавець, – я можу чимось допомогти? Бачив як ви намагались відкрити двері, але так і не зайшли.

— Так, я хотів придбати щось особливе, для своєї дівчини. – Швидко промовив я, червоніючи від сорому, і пройшов вслід за продавцем в середину магазину.

Крамничка була такою ж тісною, як виглядала ззовні. Всюди стояли полички доверху заповнені всякою всячиною, від столового посуду, до старовинних монет. Кругом, весь вільний простір було заставлено різноманітними предметами: посудом, керамічними і скляними статуетками, вазами, картинами. В одному кутку крамниці стояли старі меблі, які мабуть теж мали якусь антикварну цінність, та для мене виглядали так, наче їх притягли зі смітника.

Я вже почав було думати, що даремно сюди зайшов, крутячи головою в різні боки, і не бачачи нічого окрім старого непотребу. Та продавець, що зник десь за прилавком, знову появився, тримаючи в руках старовинну, різьблену скриньку, розміром з коробку від взуття. Хитро посміхнувшись, дідок відкинув кришку скриньки, показавши її вміст.

На червоному оксамиті лежали витончені срібні і золоті прикраси, неймовірної красоти. Були там різноманітні браслети, сережки, підвіски, кулони, брошки, шпильки для волосся. В мене аж очі розбіглися від всього того розмаїття. Спочатку я потягся було до золотого персня, інкрустованого дрібними камінцями, що формували квітку. Та в останню мить, мою руку неначе обпекло, і увагу привернув срібний браслет інкрустований яскраво червоними рубінами. Взявши в руку прикрасу я став уважніше її розглядати. Сегменти браслета, за формою являли собою срібні квіти, з п’ятьма пелюстками, так майстерно виконані, що на мить мені навіть здалося, що вони справжні. Яскраво червоні рубіни були інкрустовані в середину квіткових бутонів, що в цілому виглядало досить незвично і оригінально. Такий подарунок точно мав сподобатись Оксані.

— Вибачте, та цей браслет не продається, – спритно вихопив його в мене з рук продавець, і сам до себе промовив – і як тільки він там опинився.

— Але чому? – здивувався я, – впевнений, що в змозі оплатити його ціну.

— Справа не в ціні прикраси, а в її історії. – Промовив продавець, і озирнувшись по сторонах, наче перевіряв чи бува ніхто не підслуховує нас, стишив голос і промовив: – Цей браслет проклятий, належав він колись герцогині Базурте, і якщо вірити історії, герцогиня прокляла прикрасу перед смертю.

— Що за маячня, я не вірю в такі дурниці, прокляття герцогині, в якому віці ви живете? – відмахнувся я, і рішуче витягнув гаманця, який, правда, одразу випав мені з рук, полетівши за прилавок.

— От бачите, браслет вже приносить нещастя, – подав мені гаманець старий, і перехрестився покосившись на браслет.

— Тоді чого ж ви тримаєте його в руці, – іронічно посміхнувся я, дивлячись як розгубився старий, переводячи погляд з браслета на мене, і не знаходячи що сказати. – Називайте ціну, я купую цей браслет, якщо у вас немає інших причин, окрім прокляття, щоб продати його.

Старий ще намагався заперечити, відмовити мене від покупки, на його думку небезпечної прикраси, та я його зовсім не слухав. Оксана в мене просто обожнює червоний колір, і такий браслет їй точно сподобається, і це для мене було головним. А всі ті казочки про прокляття я вважав просто вигадками, щоб підвищити вартість прикраси.

Вже виходячи з магазину я мало не зіштовхнувся з жінкою у просторій голубій сукні, та вчасно зупинився, і промовив «Вибачте» поспішив до коханої, навіть не глянувши на незнайомку.

— Ну і де це тебе так довго носило? – Запитала Оксана, як тільки я переступив поріг квартири. Вона стояла схрестивши руки на грудях, і обіпершись об стіну в коридорі. На ній була одягнена червона блуза, з відкритим декольте, що так зводила мене з розуму, і коротка, темно-зелена облягаючи спідниця. Моя красуня виглядала як неземна квітка, навіть легке роздратування їй личило.

— Пробач люба, я спішив як міг, та ці раптові невідкладні справи на роботі. – Став виправдовуватися, ховаючи погляд від коханої, щоб бува не розкусила мене. – Але я обіцяю реабілітуватись, збирайся швиденько і поїдемо в наш ресторан, я замовив столик.

— А з цим у нас можуть виникнути проблеми, – промовила Оксана все ще з насупленим виглядом.

Я спочатку нічого не зрозумів, та пішовши за коханою,  побачив накритий стіл у вітальні. А на столі стояли тарілки із запашними стравами, які я так полюбляв: паста з креветками, свіжі устриці, легкий суп з кальмарами, і пляшка білого вина, яку Оксана вже навіть відкоркувала.

Побачивши старання коханої, що, якщо чесно, мене трохи здивувало, Оксана не любила готувати, та сьогодні постаралась на славу. Тож мені нічого не залишалося як відмінити замовлення столика в ресторані, та й ідея повести вечір за романтичною вечерею мені більше подобалась. І морська кухня, моя улюблена, вдвічі приємно що Оксана зробила це все для мене.

— А в честь чого така розкішна вечеря? – все ж вирішив вдати, що нічого не розумію, ховаючи посмішку від коханої, майстерно натягнувши на обличчя маску здивування.

— От тільки не треба прикидатись, – посміхнулась Оксана, і підійшовши палко поцілувала. – Я ж чудово знаю що ти прекрасно пам’ятаєш усі пам’ятні дати і річниці.

— Все-все, припини, – здався я, піднявши руки вверх, коли Оксана почала лоскотати мене, – здаюсь! Але ти завжди забуваєш таке, а мені доводиться постійно нагадувати. – Все ж зауважив, переводячи подих.

— І як я могла забути день нашої зустрічі?! Ти тоді мало не переїхав мене, потім підвозив на зустріч з клієнтом і облив кавою, і в знак вибачення, за таки зірвану зустріч, купив мені нову сукню. А потім зустрів мене після роботи, і з того часу ми вже не розлучались. – Пригадуючи ті події Оксана мимоволі посміхнулась, та поглянувши на мій все ще недовірливий погляд промовила, опустивши голову: – Ну добре-добре, я записала, щоб точно не забути, пробач.

— За що? – щиро здивувався, радіючи що Оксана хотіла зробити мені приємно, і не забула про нашу річницю. Притягнувши кохану до себе я поцілував її і промовив, – Я закоханий в найкращу на світі жінку, нехай навіть трохи забудькувату.

— Ееей, – обурилась Оксана, вириваючись з обіймів, і стукнула мене в плече весело посміхнувшись, – давай краще сідай за стіл, поки все не охололо.

Вечір проходив легко і весело, ми мабуть за весь час стільки не сміялися, пригадуючи всі кумедні моменти що з нами відбулися. Як Оксана якось для сміху намалювала мені маркером вуса, а я зранку поспішав на роботу і так і пішов, а вона не встигла мене попередити. Так і проходив весь день, дивуючись чого це всі на мене косяться і посміхаються. Я не забарився з помстою, і підмінив її шампунь на шампунь-краску для волосся, тоді ми дізналися що чорний зовсім не личить Оксані. А скільки ще було різних подібних жартів у нас, чи кумедних ситуацій, всіх не перелічити.

От хоч би й згадати як Оксана вперше готувала мені сніданок. Це мала бути яєчня з беконом, а вийшли не надто апетитні вуглинки, спроба приготувати вівсянку обернулась купівлею нової каструлі, бо той цемент ми так і не змогли відшкребти. А про перший суп Оксани я взагалі мовчу, в мене потім було шикарне побачення з унітазом.

— Ну як? – запитала схвильовано Оксана, коли ми вже закінчили вечеряти, і насолоджувались вином.

— Все було просто неперевершено, дякую за це. А в мене теж є для тебе подарунок, – підморгнувши Оксані я витяг з кишені піджака невеличку, продовгувату, чорну коробочку. – Зізнаюсь, це причина мого сьогоднішнього затримання, я довго шукав щось особливе для тебе, таке щоб було гідне тебе.

Оксана прийняла коробочку, обдарувавши мене заінтригованою посмішкою, і видихнувши, театрально відкрила, та так і завмерла, з широко розплющеними очима. Тоді підірвалась з місця і підбігши до мене, сіла на коліна, і подарувала довгий, палкий поцілунок.

— Ти чудо, цей браслет неперевершений, – промовила Оксана, від чого я задоволено посміхнувся. Видобувши на світло срібний браслет, із рубінами, вона стала милуватись ним. Рубіни були обрамлені срібними пелюстками так майстерно, що складалося враження неначе це справжні квіточки. В світлі свічок червоні рубіни яскраво, і якось навіть загадково поблискували, поки Оксана як заворожена розглядала прикрасу.

— Ти в мене в тисячу разів краща, – промовив я, пригортаючи до себе найкращу у світі жінку, і радіючи що вгадав з подарунком для неї. – Допомогти вдягнути? – запитав я і в якості відповіді отримав простягнуту ліву руку коханої.

— До речі, якщо ти думав, що вечеря це мій подарунок, то ти погано мене знаєш. – Промовила Оксана, в очах якої заграли загадкові бісики, що так збуджували мене, і перш ніж я встиг щось зробити Оксана нахилилась і поцілувала мене.

Поцілунок ставав все палкішим, розпалюючи обох, Оксана вже стала розстібати мою сорочку, а мої руки безсоромно гуляли під її блузкою. Та раптом Оксана голосно закричала, відштовхнувши мене. Це сталося так несподівано, що я не міг зрозуміти що не так, і розгублено дивився на Оксану, що виглядала переляканою. Я, було подумав, що зробив щось не так, ненароком завдав болю коханій.

— Пробач, я зробив тобі боляче, все через це незручне крісло, – став виправдовуватись я.

— Ні, це ти вибач, я просто побачила щось, чи когось, за вікном. Мені здалося, що хтось підглядав за нами. – Відповіла Оксана, все ще перелякано поглядаючи у вікно, в мене за спиною.

— Зараз подивлюсь, – я рішуче встав з крісла, відсторонивши Оксану, і пішов до вікна, готовий прикінчити любого хто там буде, та на півдорозі зупинився, і промовив повернувшись. – Але ми на десятому поверсі, хто тут може підглядати у вікно?

— А й справді, – нервово розсміялась Оксана, все ще з острахом поглядаючи у вікно. – Мабуть перевтомилася просто, от всяке і ввижається.

— Я знаю чудовий спосіб щоб розслабитись, – посміхнувся я, приховуючи своє занепокоєння, – в холодильнику мала бути ще одна пляшка вина.

Промовивши це я пішов на кухню, і витягши вино став відкорковувати. Коли я відкрив тумбочку, щоб викинути в смітник пробку, на кухню прибігла Оксана зі словами «Чекай», та завмерла, зрозумівши що вже пізно. А я розглядав пакети, зі служби доставки їжі, з ресторану морської кухні, що лежали в смітнику. Повільно, до мене доходило розуміння того, що Оксана насправді нічого не готувала, а просто замовила вечерю в ресторані.

— Кохана, ти нічого не хочеш мені розказати? – запитав  в Оксани що посміхаючись повільно задкувала з кухні.

— Ти ж мене знаєш, я зовсім не вмію смачно готувати, але хотіла щоб сьогодні все пройшло ідеально. – Піднявши руки відповіла Оксана, і лукаво звузивши очі добавила, – зрештою ти мене любиш за інші таланти.

— Сьогодні тобі доведеться застосувати всі свої приховані таланти, щоб реабілітуватись. – промовив я суворо, уважно дивився на Оксану, в такт їй повільно підступаючи. Зробивши вдавано загрозливий вигляд я скинув сорочку, що трималась на останніх двох ґудзиках, і кинувся за Оксаною, що з криком, який перейшов у сміх кинулась тікати в напрямку спальні…