Шукачка

Йти довелося обережно — не тільки тому, що навкруги будинків усе було завалене уламками та сміттям, але й тому, що завжди був шанс утрапити в пастку від інших шукачів. З Травневою таке вже траплялося, і це ніколи не завершувалося добре. Люди йдуть на що завгодно заради грошей, хай там скільки тих грошей буде. А коли вже був шанс отримати якийсь артефакт Старих Часів!..

Двері в найближчий під’їзд були міцно забиті дерев’яними дошками та, деінде, навіть гілками. Настрій Травневої дедалі більше псувався. Хоч би їй не потрібно було в ті заколочені двері! Виламувати такі перешкоди — ще те задоволення, особливо коли є великий шанс, що хтось сидить десь поряд і тишком-нишком чекає, поки ти зробиш усю брудну роботу. “Ні, спочатку викреслимо усі інші варіанти.” Витягнувши ліхтарик та уважно роззирнувшись навколо, дівчина пірнула в двері другого під’їзду, привітно розкриті навстіж.

Перший поверх зустрів її трьома крихітними квартирами, чиї зруйновані двері виводили на сходи. В них не лишилося навіть меблів, лише уривки старих квітчастих шпалер, одні клеєні поверх інших. Уважно оглянувши кожне приміщення, Травнева почала підійматися поверхом вище, весь час озираючись на будь-який шурхіт. Напруга, що кипіла всередині, все набирала обертів, і дівчині довелось зупинитися на східцях на декілька секунд, аби перевести подих та прислухатися. Її охоплювало важке відчуття, наче хтось женеться слідом, хоча вона ще не бачила жодної живої душі. Однак, це було тільки на користь, бо жодного доброго самаритянина в такій місцині не зустрінеш, тільки інших шукачів... Мотивація та причини в кожного з них були свої, проте іноді людям і не треба мати жодної причини, аби бути сволотою.

Другий поверх був до нудного схожий на перший. Перевіривши його, дівчина піднялась на третій, і ледь не втрапила у халепу. Вже занесла ногу, крокуючи у двері ліворуч, аж тут помітила тоненьку мотузочку над самою землею. Повільно відступивши назад, вона освітила ліхтариком хитру конструкцію, що була схована за дверима. Щойно хтось смикне за мотузку, уся ця громада вивалиться з-за дверей, і якщо не вб’є, то точно скалічить, особливо якщо неуважна жертва буде така ж маленька, як сама Травнева. Ну і кому, трясця, спало на думку ось це зробити? І він (вона, чи вони, не важливо) витратив же ж на це купу часу! Травнева прихилилася до стіни біля квартири, не думаючи про те, що залишки старої побілки відмітяться на її темній курточці — на тій яких вже тільки плям не було (проте, це чудово допомагає маскуватися у смітті навколо!).

Всередині дівчина просто кипіла від ненависті — хоча, мабуть, то був адреналін. Аби заспокоїтись, вона вирішила спочатку перевірити іншу квартиру. Двері навпроти вели в чергову пусту шкаралупку від квартири, але в ній хоча б жодних пасток не було. Відсапавшись, Травнева навіть легко всміхнулася: а вона молодець, вчасно помітила! Ще б мить...

Зі сходів почувся шум. Травнева кинулася в пусту квартиру та притислася до стіни за дверима, дуже сподіваючись, що ніяка частина її розкудланого одягу не стирчить в коридор. Вимкнула ліхтарик, перехопивши його, наче невеличку битку, і готуючись дати відсіч небезпеці, хоч би яка вона не була. Небезпека трохи пошаруділа на східцях та затихла. В коридор, що вів до кімнати, де ховалася Травнева, блимнув чужий ліхтарик, та відвернувся. Шурхіт на східцях продовжився, але світло не поверталося — вочевидь, шукач (а хто ще то міг бути?) не зацікавився її сховком, тож Травнева вирішила подивитися — лише на мить, для оцінки ситуації. Ледь-ледь визирнувши одним оком у коридор, вона побачила на східцях невисоку худу статуру, навряд набагато вищу за неї саму. І ця статура як раз рухалася прямісінько в пастку квартири навпроти.

— Стій! — заверещала Травнева, навіть сама не встигнувши усвідомити, що робить. Статура здригнулася та кинулася назад та в сторону, обертаючись до неї. По очах боляче вдарило світло ліхтарика, і Травнева відсахнулася, ховаючись у темряву.

— Хто тут?! — пролунав напружений хлопчачий голос.

Дурепа. Боги, яка ж дурепа! Навіть секундочки не подумала, ду-ре-па! Не перестаючи картати себе, Травнева намагалася швидко придумати вихід із ситуації. Голос належав хлопцю, і, здається, досить молодому. Він не надто вищий за неї і точно десь такий же худий — принаймні, так їй здалося за ті кілька секунд, що вона роздивлялася його через коридор. Тобто, є всі шанси, що вона з ним впорається. Добре. Вона не з тих боягузливих дівчат, що за першої небезпеки кидаються в сльози та тікають. Вона готова дати відсіч!

— Я питаю хто тут?! — знову озвався голос, на цей раз трохи істеричніше.

— Я, — не надто вигадливо відповіла Травнева.

— Хто “я”?

— Гм... Травнева. Чи тобі повні паспортні дані?

Вона досі не поспішала показуватись, оцінюючи свій сховок та розплановуючи різні варіанти подій.

— Ні, повні не треба, — відповів хлопець непевно, хоча і трохи спокійніше. — А ти... ти жива? Чи... я порушив твій спокій?

Травнева, не витримавши, пирснула.

— Ти порушив мій спокій, смертний, та страшенно поплатишся за це! — прогуготіла вона замогильним голосом, та світло ліхтарика, направленого у її сторону, трохи задрижало. Вона знову захихотіла, а тоді вирішила показатись. Ввімкнувши ліхтарика, вона визирнула у коридор та посвітила у відповідь. Хлопець замружився та на мить опустив ліхтарик, даючи їй можливість оглянути співрозмовника. Та йому на вигляд років 13-14, тож вона на пару років навіть старша за нього! Обличчя хлопця було бліде та нажахане. Він ледь відкрив очі, мружачись та насилу намагаючись побачити щось крізь світло. Травнева зітхнула: жалюгідно. Вона опустила ліхтарик та повністю вийшла, даючи себе розгледіти.

— Та жива я, розслабся.

— Тоді якого дідька все це говорила?! — скрикнув хлопець, вмить усвідомивши, в які дурні пошився. Обличчя його з білого стало буряковим і Травнева знову розсміялася.

— Лишенько, ти б себе бачив! Воно було того варте!

— Та ну тебе! — хлопець нарешті опустив ліхтарика, перестаючи засліплювати її, і Травнева закліпала, звикаючи до напівтемряви — надворі потихеньку підступала ніч. Варто було поквапитись, але що їй тепер робити з оцим одороблом? Якщо вони разом дістануться мети, чи не хрясне він її дурну макітру чимось важким та не забере собі весь скарб? Дівчина зітхнула.

— А злякався, наче ховрашок. Ти що, дійсно боїшся мерців?

— Нічого такого я не боюсь, — непевно відповів незнайомець та врешті наважився зовсім відвести ліхтарик від дівчини. Швидко посвітивши на двері з пасткою, він роздратовано видихнув:

— Он воно що. То ти мене врятувала. Дякую.

Обернувшись до Травневої, він похмуро кивнув їй. Дівчина розуміла його роздратування — тепер думає, що він їй завинив, і переймається через це. Правильно мислить, не варто бути винним конкурентові. Взагалі-то це може стати їй у нагоді, особливо якщо треба буде його позбавитись у важливий момент.

— Без питань, ти б зробив те саме, — відгукнулась дівчина.

— Я не певен, — неголосно відповів він, і Травнева зазирнула йому в обличчя. Правду каже — або пустив би її прямісінько у пастку, або, принаймні, сильно вагався би перед тим, як зупинити.

— Ну, можливо, колись дізнаємося, — знизала вона плечима, не бажаючи більше обговорювати цю тему. Але про це точно варто було пам’ятати і не випускати його з полю зору.

Вона знову кинула погляд на вулицю — будинок вже обступила темрява. Тепер їхнє світло ліхтарів — наче вогонь для метеликів-шукачів, що бажають скористатися чужими напрацюваннями (а також спорядженням, грошима і усім іншим...). Лишалося тільки сподіватися, що вони або не встигнуть прилетіти, або ж попалять собі крильця.

— Ти тут із-за мапи? — буркнув хлопець. Травнева окинула його уважним поглядом.

— Так само, як і ти, я так розумію.

Той кивнув.

— То як тебе звати, ховраше?

— Ніякий я, трясця, не ховрах! — раптом вибухнув він, і Травнева здивовано підняла руки догори:

— Добре, добре! Тихіше. Я ж лише пожартувала.

— Мене звуть Холодний.

— Це дуже дивно, — зацікавилася вона. — З моїм ім’ям-то все просто, я у травні народилась, як ти міг здогадатися, а як ти своє отримав? Що сталося під час народження?

Хлопець трохи подумав, зважуючи, чи варто їй розповідати, потім тихо пробурмотів:

— Я мертвим народився.

Травнева вирячилася:

— Серйозно?! Як так вийшло? І як ти... гм.. воскрес?

Проте той відвернувся та не відповів. Травневу розривала цікавість, але ще більше її хвилювало те, що у неї залишалось все менше часу.

— Розповіси дорогою, — кинула вона так, наче у Холодного і вибору не було. — Гайда далі.