Шукачка

Цього разу земля боляче вдарила в груди. Травнева ледь встигла закрити обличчя руками, за що поплатилася болем в кісточках пальців та в зап’ястках, коли ті вп’ялися в бетон. Завмерши, перевела подих, аж вже потім відкрила очі та роззирнулася. Її огорнула вже знайома спека, пуховою ковдрою накрила плечі, що встигли трохи охолонути в левовому лісі. Навкруги панувала темрява та тиша. А хоча ні... тиші заважали дивні звуки десь праворуч, хтось вовтузився та шаркав камінням. З тієї ж сторони щось нерівномірно заблимало. Уривки світла допомогли Травневій упізнати: той самий дах, з якого вона злізла у Сховок. А, значить, це...

“Шукачі.”

Хутко підхопившись, дівчина всунула руку з трофеєм за горловину футболки та, пригнувшись, перебігла до найближчої вентиляції, ховаючись від світла. Вона розчула тихі голоси та чийсь сміх, але той дивний шум досі не стихав. Здається, хтось боровся. У Травневої всередині все стислося: а де, власне, Холодний? Чи встиг він за нею у Сховок? Чи не застряг там, якщо вона вже забрала скарб? Чи він лишився тут і зараз десь неподалік, поза її прихистком, б’ється за своє життя?

“Ну ж бо, треба щось зробити!”

Вона занишпорила навколо, кілька разів вкололася об каміння та скло, невідомо як занесене на стріху, але не зупинилася, і скоро затисла в пальцях приблизно те, що шукала — старий іржавий стрижень десь з лікоть довжиною, зброю, часто страшнішу за отруєний ніж. Деякі старі інфекції і досі не вміють лікувати... Глибоко вдихнувши, вона визирнула із свого сховища. Мерехтливе світло заважало роздивитись, тому вона вирішила підкрастися ближче.

Виявилося, що спереду стояли дві невисокі фігури, до того ж стояли зовсім не ховаючись — або дурні, або надто самовпевнені. Щоправда, одне іншому не заважає... Один з них тримав третього, обхопивши його рукою за шию. Цей третій розмахував руками та сичав, намагаючись вдарити затиснутим в руці ліхтариком свого мучителя. Травнева з жахом впізнала в цьому третьому Холодного. Отже, він так і не потрапив у Сховок...

Навпроти двійка з Холодним стояла білява дівчина — не надто старша за саму Травневу. Дівчина постійно щось бурмотіла та сміялася. Її напарник (або напарниця?) — був із замотаним ганчір’ям обличчям, і Травнева не змогла оцінити рівень його загрози. Тому вирішила почати саме з нього. Намагаючись ступати як можна тихіше (шум, що здіймав Холодний та теревені білявки дуже допомагали цьому), вона підкралася ближче.

Білявка гидотно та пискляво хихотіла:

— Ти ж дістався аж сюди. Маєш же щось вміти?

Травнева впізнала її: саме її ім’я було вказане у журналі точно над її власним. Медова, так її звали. Щастить же комусь з вигадливими батьками! Цікаво, що саме з нею зробили при народженні, скупали в меді?.. Травнева перечепилася з нею десь з рік тому, і зустріч ця досі за холодної погоди відгукувалась болем у лівому коліні.

— Ну ж бо, покажи на що ти здатен! — продовжувала стара знайома.

— Я покажу, — голосно промовила Травнева, опускаючи стрижень на замотану голову. Незнайомець (ну то чи незнайомка) крякнув та просів долу, разом із Холодним завалюючись на землю, потім закректав та, так-сяк підхопившись, спробував відбігти в сторону. Ліхтарик відкотився, освітивши простір між дівчатами. Мотанка, як невигадливо охрестила невідомого Травнева, тримався за голову та очманіло озирався. Травнева ж трохи позадкувала, подалі від шукачів, та виставила стрижень між собою та білявкою.

— Тільки поворухнись, і я пошматую твоє мерзотне личко цією іржавою залізякою, — проговорила Травнева, не зводячи широко розкритих очей з білявки, що бовваніла перед нею, заскочена зненацька таким поворотом подій. — І щоб мені трясця — я це зроблю, ти чудово маєш пам’ятати, на що я здатна!

Медова подарувала їй серйозний, задумливий погляд.

— А ти не така дурна, як оце, — вона кивнула кудись Травневій під ноги.

— Твоєї думки ніхто не питав. Забирайся під три чорти звідси.

Білявка на це посміхнулася та збиралася щось сказати, але Травнева раптом заверещала, як скажена, та замахала стрижнем, кидаючись на суперницю:

— Я сказала геть!!! Пішли геть звідси! Ге-е-еть!

Білявка, пискнувши, дала драла від божевільної, дорогою вхопивши Мотанку під руку та потягнувши за собою — от і кінець усій її упевненості та показної серйозності! Травнева продовжила верещати, але за ними не побігла. Раптом хтось схопив її за ногу, і, перелякана, вона розвернулася, заносячи стрижень над головою, готова дати відсіч. Більше її ніхто не посміє побити, вона, трясця, знайшла Кості Вдачі! Біля неї, вчепившись в її щиколотку, лежав Холодний та всміхався у весь рот:

— Та годі вже, вони вже в іншому місті, готовий поклястися! Я б точно вже був там...

Травнева секунду роздумувала, аж потім нарешті розслабилася. Подивившись одне на одного, вони розсміялися і дівчина простягнула йому руку, допомагаючи піднятися.

— Я знову тобі винен, — форкнув хлопець, розтираючи горло та марно обтрушуючи вкінець замурзані штані.

— Щось мені підказує, що якби не ти — на мене б чекало дуже неприємне знайомство з цими двома на виході, — посміхнулася Травнева, примруживши очі. Холодний кілька секунд роздивлявся її, а тоді простягнув стиснутий кулак:

— То ми квити.

Травнева стукнула своїм кулаком в його, вдячно посміхаючись:

— Квити.

А тоді підхопилася:

— Чекай. Відвернись.

— Що? Чого це? — Холодний звів брови.

— Ай, ну тебе. Сама відвернусь.

Крутнувшись, вона стала спиною до хлопця та запустила руку під футболку. Обережно щось діставши, вона простягнула це Холодному.

— У мене для тебе подарунок. Нагорода, якщо хочеш. Бери, не бійся.

Хлопець, поміркувавши, простягнув руку, та на його пальці впав невеличкий прозорий блакитний кубик.

— Ого, — тільки і зміг він промовити.

— Половина. Як і домовлялися.

— Це...

— Так.

Холодний раптом кинувся до неї і Травнева відсахнулася, та марно: хлопець схопив її, стис щосили, та закрутив, а тоді так само раптово поставив та відпустив. Світ навколо закружляв, тоді він спіймав її за плечі і зазирнув прямо в очі:

— Ти розумієш, що це значить?!

— Так, — усміхнулася Травнева, зачарована його радістю. І вони знову засміялися.

— Чекай, звідки ти його дістала? Чому довелось відвернутися?

— Ай, ну тебе! — Вона відштовхнула його та поправила скуйовджений наплічник. — Годі теревенити, нам ще треба вибратися звідси, і я певна, що та біла почвара та її лялька чекають на нас унизу, можливо і не самі.

— Так, ти права. Чорт забирай, Кості Вдачі!...

Вони знову розсміялися.

Відтак почався довгий шлях додому.