Зміст
  • I
  • II
  • III
  • IV
  • V
  • VI
  • VII
  • VI

    Всередині все скрутило та заклякло, і дівчина розкрила рота, аби заверещати від страху. Але раптом щось вдарило тіло знизу, одразу вибивши з неї все повітря, а мить потому в очі вдарило яскраве світло. Травнева здійняла руки, захищаючись, та закліпала, боячись пропустити будь що. По лобі боляче дзенькнув ліхтарик, що крутнувся на зап’ястку. Невже вона-таки впала з драбини? Чи це інші шукачі, знайшли їх? Чому так багато світла, невже їх кілька чоловік? Обступили? Очі пекло, вона кліпала та кривилася, але все одно підхопилася на ноги та махнула руками навколо, не даючи підійти:

    — Стояти! Я, трясця, так просто не дамся!

    Проте світло не поворухнулось, та продовжувало оточувати її буквально з усіх сторін. Не почулось жодного голосу у відповідь, тільки... шум лісу? Так, світ навколо був наповнений звуками: щебетали якісь птахи, шумів вітер у листі, навіть, здається, десь неподалік дзюрчав струмок. Легені наповнили вогкі запахи опалого листя, землі та гниття. Очі нарешті почали призвичаюватися: так, навколо був самісінький ліс, без жодної будівлі. Жовто-червоні кольори величної осені оточили її, геть дивуючи: але ж зараз літо! Чому все таке... осіннє?

    Найдивнішим було сонячне світло, що падало з неба — ніжне, зовсім не пекуче, абсолютно не схоже на те пекельне чудовисько, що намагалося випалити її та усе живе ще кілька годин тому. До того ж, яке сонце посеред ночі? Стоп, вона що, гепнулась та проспала до наступного дня? Чи до наступного місяця... Хто ж тоді приніс її до лісу? Злякана, Травнева різко обернулась, роззираючись. Навколо не було жодної людини, проте було дещо, що змусило її вмить забути про все — про ліс, про сонце, про час, — та знову нажахано завмерти. Перед нею стояв здоровецький лев, і з голови його стирчали лосячі роги — мабуть, не менш здоровецькі, ніж він сам. Лев, не кліпаючи, дивився прямісінько на неї, і Травнева відчула, як в неї підкошуються ноги.

    “Справжнісінький, трясця, лев! Звідки в нього роги? Тут все ж закопали радіоактивні відходи? Трясця, я що, тепер опромінена?!”

    Думки вертілися в голові, але геть не відповідали справжньому відчуттю, що стисло її груди та трусило кінцівки: жах, інстинктивний жах перед смертельною небезпекою пронизав її наскрізь. Аж раптом лев відкрив пащу та сказав:

    — І чого вирячилася?

    Травнева кліпнула. Лев мовчав, але дивився ніби з докором.

    — Що? — тільки і вдалося їй вичавити з себе.

    — Питаю, чого вирячилася? — повторив лев.

    Ну точно з’їхала з глузду.

    — Ти що, шуткуєш? — перепитала Травнева. В голові паморочилося — чи то із-за страху, чи від удару об землю.

    — Взагалі-то так, — нахилив лев голову на бік та подивився кудись в сторону. — Подумав, це був би вдалий початок розмови.

    — Розмови? — тупо перепитала дівчина. “Якого біса тут відбувається?”

    — Так, розмови. Це коли двоє чи кілька людей обмінюються думками, використовуючи слова. — Він знову поглянув на неї, трохи розчаровано. — Тебе такому батьки не вчили?

    — Ти ж лев.

    — Так. І що? Не маю права розмовляти?

    — Ти, трясця, лев! — закричала Травнева. — Жах савани, безжальна смерть у котячій формі! Які розмови?!

    Страх всередині її трансформувався в лють.

    “Що тут, в біса, коїться?!”

    — То ти хотіла б, аби я мовчки тебе роздер? — меланхолійно запитав лев. Травнева замислилась. Потім обережно відповіла:

    — Ні. Точно б не хотіла.

    — Ну то й чудово.

    Лев розвернувся до неї задом та повільно собі покрокував поміж дерев. Роги на його голові, величезні, розлогі, вкриті дрібною темно-коричневою шерстю, важко похитувались при кожному кроці, проте лев йшов так, наче вони йому зовсім не заважали. Поки Травнева розглядала його, звір обернувся:

    — Так і будеш там стирчати?

    Взагалі-то, їй дуже кортіло повернутися назад на дах, проте ситуація, здається, не лишала вибору. Потерши лоба та обтрусивши одяг від грудок вологої землі та пожовклого листя, дівчина рушила за чудовиськом. Раптом вона згадала про мапу, драбину та Холодного. “Що ж робити... Почнемо по черзі.”

    — Ти знаєш щось про мапу до скарбу? — обережно спитала вона. Якщо вже в неї зі співрозмовників лише лев, то чом би не спробувати дізнатися від нього щось дійсно корисне?

    Лев невдоволено труснув головою.

    — Мапи до скарбів. Які несамовиті дурниці. Люди життя свої кладуть в гонитві за тим, що їм не належить, і помирають, так нічого і не досягнувши…

    Раптом він спинився та пильно подивився на неї:

    — Ну, уявімо, що тут є якийсь скарб. Навіщо він тобі?

    Травнева зашарілася.

    — Взагалі-то, це не твоя справа, — ризикнула вона. — Це тебе не стосується.

    — Стосується, якщо це мій скарб.

    — А це твій скарб?

    Лев якось неоднозначно хитнув головою та знову відвернувся. Важкою ходою він рушив далі поміж деревами, і Травневій довелося підтримувати його ритм. Галявина, на якій вона прокинулась, скінчилась, та під ноги почали підвертатися різного розміру гілки, пеньки та стовбури старезних дерев, через які доводилося обережно перебиратися, намагаючись не привертати до себе забагато левової уваги — той видавав дивний звук, наче пирхав, кожного разу, як вона оступалася чи майже падала, хапаючись за гілки та заледве втримуючи рівновагу.

    “Смійся, смійся. Ти лише дурна величезна кішка” — мовчки огризалася вона. Якщо лев раптом і читав думки, то вигляду не подав.

    — І на що ти готова піти заради своєї мети? — продовжив він.

    “Що за дурні питання” — невдоволено подумала дівчина.

    — А що буде, якщо моя відповідь тобі не сподобається? — відповіла вона питанням на питання. Лев знову пирхнув та не відповів.

    — Ска-арб, — протягнув він. — Звісно, ти тут за ним. Наче це місце існує ще для чогось. Ти взагалі знаєш, де ти?

    Травнева ще раз окинула оком навколо. Місце виглядало зовсім незнайомим, до того ж її серйозно збивала з пантелику зміна пори року.

    — Я навіть не знаю, коли я, — пробуркотіла вона. Лев поважно кивнув головою.

    — Розумна дівчинка. Це Сховок. Чула про такі?

    Травнева похитала головою.

    — Це місце створене за допомогою простого викривлення часопростору. Такі ще використовують?

    — Про що ти? — дівчина геть не розуміла, про що він каже.

    Лев здивовано подивився на неї.

    — Часопростір? Закон Біланюк-Яримовича? Хіба у вас такого не роблять?

    Вдивляючись у розгублене обличчя дівчини, він спинився, широко розставивши лапи, та вирячився на неї, опустивши голову, від чого здався ще більшим та страшнішим. Травнева ковтнула слину, не знаючи, що йому відповісти.

    — Ви що, знову втратили контроль над часом? — тихо спитав лев.

    — Ми його, здається, ніколи і не мали, — насупилася дівчина.

    — От воно що... — постать лева пом’якшала, агресія з пози зникла, і Травнева дозволила собі крапельку розслабитися.

    — Тоді я розповім у простих словах, — неголосно продовжив звір, опускаючи зад на траву, і Травнева присіла на повалене дерево навпроти нього, переводячи подих. — Тож, це Сховок — такий раніше вміли робити багато хто. Коли люди змогли розв'язувати рівняння часу та простору, вони спромоглися не створювати, але відкривати інші простори, розмір та принади якого залежали вже від фантазії та потреб творця. Ці Сховки були прив'язані до конкретних місць, предметів, або ж навіть часу. Часові, звісно, були найкращими, але навіть їхній власник міг пропустити потрібну мить та втратити свій Сховок назавжди. Часто Сховки робили такими, щоб їх могли знайти інші — наприклад, прикріплювали до місця та малювали мапу. — лев хитро зіщулився до дівчини. “Якби вмів — напевне би всміхався зараз своєю котячою пащею”, — подумалось їй.

    — Це робили для того, щоб потім можна було розпорядитися нею, як своєрідною валютою — віддати в сплату боргу, наприклад, чи спекулювати у будь-який вільний спосіб. Часто такі Сховки мали закладені в собі пастки, чи загадки, чи перевірки на щось.

    — І ти маєш перевірки? — спитала Травнева.

    — Маю. Але ти вже пройшла.

    — Як це? — здивувалася дівчина.

    Лев втомлено зітхнув:

    — Мій власник хотів, щоб його знайшла людина справедлива. Я знаю, що ти врятувала хлопця, хоча він збирався тебе кинути. Знаю, що вагалася, чи розповідати йому про драбину. Знаю, що і він вагався перед тим, як не пустити тебе в одну із кімнат у будинку — ти навіть не помітила, але і він тебе врятував. Просто не розповів про це.

    Травнева шоковано мовчала. Невже Холодний дійсно врятував її від чогось? І навіть не сказав? Тоді його борг був повністю сплачений і він не мав йти далі з нею...

    — Ти не знала, — вів далі лев. — І не була йому зобов'язаною, але повелася по справедливості. Мене це влаштовує.

    Травнева понурила голову, роздивляючись листя під ногами. Хлопець міг у будь-який момент просто піти геть. Але лишився... Ще й міг просто кинути її, знешкодити суперницю. Але не став. Що ж коїться в його голові? Він вирішив охороняти її, бо вважає, що вона слабка? Або ж просто повернув борг? Він же потім намагався позбутися її там, на даху... На думку раптом спала дивна річ:

    — Це тому у тебе лосині роги?

    — Тобто? — настав час дивуватися левові.

    — Ну... Лев, але з рогами лося — щось на кшталт одночасно доброго та злого образу? Лось пропускає справедливого вперед, лев розриває несправедливого на шматки?

    Лев пирхнув та подивився на неї, як на дурепу.

    — Лось може тебе розірвати не гірше за лева. Вони взагалі-то небезпечні тварини, ти не знала хіба? Ні, — провадив він далі, не чекаючи на відповідь. — я так виглядаю тільки тому, що мій творець так захотів. Я так думаю, що у цьому геть не було жодного сенсу.

    Раптом він тицьнув лапою поперед себе в землю:

    — Тут. — обернувшись до лісу, він до чогось прислухався. — Тобі варто поспішати, ти не єдина справедлива людина, якій дуже кортить сюди дістатися.

    Розвернувшись, він потрусив кудись поміж дерев, навіть не прощаючись.

    — Гей... Дякую! — тільки і встигла крикнути Травнева, аж лев вже зник серед помаранчевого та червоного листя.

    “Яка дивна істота. Яка взагалі дивна пригода.” — подумала дівчина, дістаючи з наплічника складну військову лопатку, а ліхтарик натомість закинула всередину, та почала швиденько розкопувати в тому місці, що його показав лев. “Леволось. Лоселев. Лосев? Левось? Це вже звучить як якась назва ліків...” Лопатка раптом встрягла в щось, за звуком дерев’яне. Хутко обкопавши навколо, Травнева дістала невеличку дерев’яну скриньку. Тремтячими руками вона потягнулася її відкрити.

    “Ось і воно. Ось і мій скарб. Те, заради чого я тут...”

    У скриньці виявилося дещо до дивного звичайне — два невеличкі кубики, гральні кості, з блакитного прозорого матеріалу, наче пластикові, але надто важкі для пластику. Щойно дівчина торкнулась їх, її пальці закололо.

    “О ні... О ні-ні-ні, невже це ті самі?.. Кості Вдачі?..”

    Вона чула про них лише самі легенди. Дві кості, що можуть виконати будь-яке твоє бажання. Вирішити будь-яку проблему. Зробити будь-що. Травнева замружилася та видихнула, намагаючись заспокоїти серце, що гупало, здавалося, на весь ліс. Кості Вдачі — тепер її. Не втримавшись, вона розпливлася в усмішці, аж раптом земля під нею без жодного попередження просто зникла — і дівчина полетіла у темряву.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.