Шукачка

Обережно, наскільки дозволяв поспіх, вони обшукали третю квартиру поверху та рушили вище. Команда з них вийшла навдивовижу злагоджена — в кілька слів ділили між собою приміщення, обшукували їх за приблизно однаковий час, хитали головами: нічого, та рухалися далі. Поки йшли, Холодний майже весь час мовчав, але Травнева бачила, що його настрій поліпшується. Вочевидь, і правда лякався самотності у закинутому будинку, а в компанії (“ще й компанії симпатичної мене” — додала подумки дівчина, анітрохи не знітившись) — завше веселіше.

Коли перейшли до наступного під’їзду, Травнева вирішила розбавити мовчазну напругу — до того ж, хлопець виглядав вже досить розслабленим: плечі опустив, спину вирівняв, йде ледь не пританцьовуючи. Вона раптом легко уявила, наче вони швендяються десь містом у цю пекельну спеку та їдять морозиво — справжнє, з молока (як їй вдалося скуштувати колись, коли вона була ще зовсім маленька), а не ту збиту соєву піну, що зараз продавалася за шалені гроші.

— То звідки ти, Холодний?

Він якось неоднозначно кивнув в сторону та знизав плечима:

— З північної частини міста.

— Ого, то ти десь зовсім неподалік живеш? — вона з цікавістю позирала на нього.

— Ну... можна і так сказати.

— Цікаво. Твоя родина також тут жила? Ну, я маю на увазі... — Травнева не знала, як правильно підійти до питання, що насправді її цікавило.

“Ой, добре, чого тягнути!”

— Ти щось знаєш про Три Вибухи? — випалила вона нарешті.

— Ніхто нічого не знає про Три Вибухи, — механічно відповів він. Надто швидко, надто завчено.

— Ніхто нічого не знає про Три Вибухи, — з зітханням повторила Травнева слова, що їх змусили запам'ятати ще з раннього дитинства. — У тому-то і проблема. А хіба тобі ніколи не було цікаво?

— Ні.

— Навіть у дитинстві? Я малою всюди лазила. Я б тут усе перекопала, але батьки не пускали в цю частину міста, казали не совати свого носа...

— Ні. Слухай, давай змінимо тему, — втомлено відповів хлопець. — Це не має сенсу. Ти ж знаєш.

— Так, знаю, — відгукнулась Травнева та посміхнулась. — Але спробувати було варто.

Його бліде витягнуте обличчя у відповідь раптом навдивовижу перемінилося, розквітнувши широкою пустотливою усмішкою і дівчина з жахом усвідомила, що він може бути симпатичним. Іноді. Можливо.

— Якщо один з нас знайде скарб, розділимо навпіл? — запитав зненацька. Травнева пирхнула:

— Ще чого!

Тихенько сміючись, вони врешті решт дісталися дверей, що вели на дах.

— Остання спроба... не враховуючи тих клятих забитих дверей, — похмуро сказав Холодний. Дівчина замість відповіді мовчки потягнулася до ручки.

Двері виявилися не замкненими. Обережно озираючись та намагаючись тримати ліхтарики близько підлоги, вони почали потихеньку рухатися дахом. Але простір був надто великим, а час — надто пізнім.

— Розділимося, — прошепотіла Травнева. На повний голос розмовляти здавалося вкрай небезпечним — у повній тиші навколо не чутно було навіть випадкового птаха чи лісового звіра. В такий тиші розчути людські голоси та знайти їх власників зовсім не складало проблеми. А для неї на сьогодні і так вже було забагато зустрічей.

— Чого це раптом? — напружено озвався Холодний. “Мабуть, думає, що я щось знайшла і намагаюсь його позбутися”, подумала вона.

— Дах надто великий, — прошепотіла дівчина, наблизившись до нього та опустивши ліхтарик до підлоги, колись покритої чимось чорним, схожим на смолу, а нині розтрісканим та рознесеним навколо вітром. — І скоро треба буде збиратися на ніч. Не знаю, як ти, а я вважаю це місце таким, що зовсім не підходить для ночівлі, тож чудово було б завершити огляд хоча б цього будинку до того, як ми сховаємося до світанку. Або ж вшиватися треба вже зараз, наші ліхтарики на даху — як маячки для інших шукачів — так би мовити, “де шукати невдах”.

Вона шепотіла швидко, завзято, і Холодний врешті-решт кивнув.

— Добре. Не хочу я вертатися сюди, якщо є шанс, що ми можемо завершити сьогодні.

Суворо звівши брови, він кивнув дівчині:

— Беру на себе ось ту частину.

Він швидко махнув ліхтариком, освітлюючи частку даху, і знову опустив світло собі під ноги. Травнева у відповідь коротко стисла його плече та повільно пішла у протилежну сторону, уважно розглядаючи все, що траплялось їй під ноги.