Живе село та дитинство

Не пройшло і години після дня отого.

Вічний лютий замерз у душевнім суцвітті.

Не малює міста‌ колоритная кров.

Не пройшло ні хвилини, ні короткої миті.

Давно вже немає села у думках,

Не бачили очі його вже століття.

Я б життя все своє за те віддала,

В Миропіллі щоб знову почути дитинство.

А поки я чую: "Бабах! Шкереберть!".

І летить з горизонту мій радісний спокій.

Чому за дитинством моїм біжить смерть?

І чому у дитинстві моєму тривога?

Не знайду я пояснення цьому, ніколи!

Бо не хочу поранить дитя у душі.

Не знає воно того страшного слова,

Тож нехай дитя грає в живому селі.