Бувай!

Мої сльози вже всі закінчились,

Більш немає сил крокувати.

Хороші сни мені давно вже не снились,

Тобі більше не буду довіряти.

Лице сяє від ранкового сонця,

а руїни не можуть радіти.

Тільки глянь ти, будь ласка, в віконце -

Чи хтось зможе тут весело жити?

Моє серце не сяє - вмирає.

Його сонце замерзло в тіні.

Всі цю нови‌ну вже знають,

А ти, мабуть, сидиш у пітьмі.

Сидиш ти, відбитий від світу.

Від красивих кольорових руїн.

Чи хтось зможе тепер їх зігріти?

А ти, серцем нестерпним своїм?

Не кажи, я одразу все знаю.

Ти спи, може станеш умніш.

Я тебе ніколи не покараю,

Тільки зроби мою душу‌ веселіш.

Вийди з світу, віддай своє серце,

заради дітей живих на Землі.

Не дивись у життєве люстерце.

Дай пожити хоч трохи мені.

Наче сонце сідає під місто.

А ти назавжди мене забувай.

Над руїнами якщо схочеш сісти -

Крикни в небо блакитне: «Бувай!».

Тільки так, щоб всі люди почули,

Яких смерть в небеса привела.

Під руїнами ті, що заснули,

Назавжди їх сон смерті забрав.

А то ж ти помогав це зробити!

А то ж ти всі руїни поклав!

Ти ж не знаєш, як воно - вбитись,

Бо тебе ще ніхто не благав.

А я перша була в існуванні,

Хто сказав, щоб ти душу віддав.

А я перша була, і остання

У твоєму житті темних барв.

Ти і далі дивись в те люстерце,

Що з народження ти в себе мав.

Я знала твоє темне серце,

Бо ніхто тебе більше не знав.