Хроніки Каскадії: Сходження героя

25.06.2022 18:00

Каскадія, Каскад, сміттєзвалище

Хмари пропливали вечірнім небом, ніби качиний виводок: гігантська хмара-мама попереду, і дещо менші майже рядочком за нею. У цей час хлопець розлігся на старенькому побитому матраці, що гордо красувався на верхівці гори сміття. Виглядала вона, відверто кажучи, не найнадійніше, та проте хто ж буде перебирати?

Здається, що хмари пливли так повільно, та тільки не для Саші, який навіть цього потоку не помічав, бо занурився у роздуми про сон. Переважно у голові його крутилися образи, пов'язані з єдиними словами, які він запам'ятав. З ключем все доволі зрозуміло — стандартне кліше у фентезійних книгах, але що б могло означати оте "озеро"? Може, якийсь тільки символічний сакральний об'єкт чи справді існуюче місце. Єдине озеро... точніше озера, які він знав у Каскадії — це відпочинковий комплекс у Вульфенцях

Щоб розповісти історію Вульфенців написали не одну книгу, і кожна з них певним чином відрізняється. Тому, мабуть, єдиним фактом який є незмінним можна вважати те, як автори всіх цих книг буквально перегризли одне одному горлянки у намаганнях довести правдивість саме їхньої точки зору. Подібний фінал для них стає цікавішим, коли дізнаєшся легенду про походження назви села. Подейкують, що перше поселення тут заснували перевертні, які втекли з гір до рівнини через зміну клімату. Більш реалістичніша ж версія розповідає про людей, які здирали шкури з вовків і ходили в них, відлякуючи інших хижаків. Правда це чи ні, але подібні легенди тільки збільшували потоки туристів, які й без цього стікалися сюди з усього світу. Найбільше село славиться своїм відпочинковим комплексом – три величезні озера і гарячі джерела. Колись всі вони були одним величезним озером з назвою Вовче, та тільки після великої засухи, яка передувала першій великій континентальній війні воно розпалося на три менші озерця, що їх нарекли іменами Гера, Сад вовка і Палидідок. Чому вони отримали цю назву – достеменно невідомо, проте про якесь особливе значення цього місця ходять різні легенди.

Усього цього Саша, певна річ, не знав, але проїхати 50 кілометрів велосипедом (а водити машину він не вмів) – це ще та морока. Саме тому хлопець вирішив узяти з собою паперовий путівник по Вульфенцях, щоб хоч трохи орієнтуватися тим місцем.

Десь через годину дороги Саша вирішив доїхати до найближчого села і пошукати когось, хто б знав дорогу і міг підказати короткий шлях. Картаючи себе за непродуманість свого плану, він, як тільки проїхав повз табличку з назвою села Довге, зліз з велосипеда і почав оглядати кожну хату.

Усе село виглядало так, ніби повністю зупинило свій розвиток ще на початку попереднього століття – звичні селянські хати з автентичним розписом поверх побілки вишикувалися у два ряди повздовж дороги, і ніби змагалися хто кращий. Втім, таку прозаїчну картину псували сучасні машини, що були ледь не у кожному дворі. І от тільки один двір виділявся.

Коли Саша підійшов до крайньої хати на вулиці, то побачив старенького діда, що на терасі мирно потягував свою люльку, похитуючись на плетеному кріслі-гойдалці. Поводився старий так, ніби й мови не могло бути про якийсь кінець світу чи щось схоже на те. Поморщений, мов ті засушені яблука, з яких зазвичай варять узвар, дідок здавалося взагалі не рухався сам. Не рухався він ні тоді, коли Саша спробував перший раз привернути увагу, ні коли той з усією своєю наглістю відчинив хвіртку і без запрошення почовгав до тераси. І лиш тоді старий відреагував, коли хлопець майже біля нього прорепетував, запитуючи чи є тут хтось, хто знає дорогу до Вульфенців. На те дідо тихо відповів:

- не треба так кричати, все одно ніхто не почує, я єдиний, хто тут залишився. Не знаю що сталося, інші просто розчинилися у мене на очах. Розсипалися на пил. Якщо тобі треба до Вульфенців, то не знаю чим допомогти, за усе своє життя я ніколи не покидав цього села.

Після цих слів чоловік зажурливо подивився своїми очима кудись далеко, ніби вдивляючись у саму суть цього світу, розбираючи детально кожну ниточку сукна матерії. Саша розумів його. Старий, що мав безтурботно померти у колі своїх рідних, оточений онуками, сьогодні пережив усіх дорогих йому людей і залишився сам.

- знаєте, діду, а може б я чимось допоміг вам? Води з криниці набрав, чи поїсти чогось би приготував би? А ви за той час пошукайте якусь карту в себе хоча б.

Змірявши хлопця підозрілим поглядом, старий все ж віддав кілька команд, а сам, доклавши тяжких зусиль поплентався до хати.

Саша довго робив те, що йому наказали, бо ж задачі то були не з легких, та втім, загартований тими рідкісними моментами, коли він приїжджав у село, хлопець без зайвих проблем наколов дров для пічки, приніс два відра з водою від сільської криниці і повністю прополов город. Коли він вже усе закінчив, то почав гукати діда. Так і не дочекавшись, він зайшов до хати і у одній з кімнат побачив стіл, на якому лежала карта.

Взявши акуратно складений папір, хлопець розвернувся і пішов до виходу. Біля дверей, на ліжку, лежав із заплющеними очима дід – може спав, а може… втім, Саша вирішив, що краще йому цього не знати, і опинившись на вулиці пішов до свого велосипеда. Піднявши залізного коня, він під світлом молодого місяця вирушив у напрямку Вульфенців.