Хроніки Каскадії: Сходження героя

26.06.2023 4:00

Каскадія, Вульфенці, в’їзд до селища

Влітку сонце підіймається рано, особливо за кілька днів після літнього Сонцестояння. Це і було причиною того, що попри ранню годину, коли Саша в’їжджав до Вульфенців сонце, що тільки-но показалося з-за горизонту праворуч від нього, мовби бігло з ним наввипередки.

Вже за кілька хвилин після того, як він проминув табличку з назвою села, Саша опинився на головній площі. Площею це назвати, звісно, важко. Все, що на ній було – справді гігантська статуя батька-засновника Вульфенців Пітера Зеленомора. До речі, ще одною сільською легендою було те, що раз на рік, на Купала, коли заходить Сонце, тінь від цієї статуї досягає до кожного з трьох озер. Величезних розмірів равлик ж, що мандрував колись разом із Пітером і на пам’ятнику зображений обмотаним навколо його руки, за цією ж легендою вказує на місце, що приведе до справжньої гробниці Зеленомора.

Саша знав цю легенду, але затримуватися так довго у Вульфенцях не планував. Його головною метою було переглянути всі архіви датовані заснуванням села, бо хлопець не звик покладатися на міфи (хоча й приїхав сюди тільки через випадковий сон)..

Перш за все, Саша хотів нарешті поспати, бо всю ніч їхати велосипедом безлюдними дорогами втомлює як фізично, так і морально. Тому хлопець майже зразу вирушив на пошуки готелю. П’ятизіркових готелів, звісно, тут не було, але курортне містечко було просто переповнене різними котеджами і приватними відпочинковими зонами.

Пройшовши так декілька пустих сільських вуличок, Саша врешті-решт зупинився перед ідеальним для себе варіантом: новенька садиба, зроблена у найкращих традиціях гірського народу: Вульфенцях кожна друга будівля намагається відтворити ці традиції, бо ж Зеленомор сам був родом з гір. Але не сам будинок привабив хлопця, а наявність гарячих джерел просто на задньому дворі комплексу. Нарешті він зможе трішки розслабитися і позбутися накопиченого за ці непрості два дні стресу.

Правда, ще на в’їзді до села Сашу почало переслідувати відчуття того, що за ним хтось спостерігає. І, здавалося б, він вже нарешті дістався до омріяного відпочинку, всі беззмістовні упередження мають зникнути. Але дивна тривожність не покидала втомленого хлопця ні тоді, коли той вибрав собі кімнату, ні тоді, коли пропустивши напис «забирайтеся» попрямував до сходів, ні коли знесилено впав на ліжко і заснув.

А в цей час пара великих очей, що спостерігала за незнайомцем ще від моменту його приїзду сюди, вирішила нарешті перестати ховатися. Велика людська постать з біноклем вилізла з кущів, і попрямувала саме до того місця, де тільки почав дивитися свій перший сон Саша.

Істота непомітно прокралася до кімнати, і наслідуючи відомого ростовського вчителя дістала мотузку, вазелін і заточений кухонний ніж. Змастивши дверні петлі, бо ті занадто сильно скрипіли, вона взялася акуратно зв’язувати сплячого хлопця. Зробивши свою темну справу, невідома людина розрізала мотузку, закинула малого на плечі і понесла кудись. Він ж, в свою чергу, був настільки втомлений, що навіть не помітив того, що м’який готельний матрац змінився на м’язисте плече.

Через годину Саша прокинувся від того, що його руки були неприродно вигнуті назад, і вже майже перетворилися на звичайні шматки м’яса через погану подачу крові. Розплющивши очі хлопець виявив себе у якомусь сирому підвалі, зв’язаним чимось схожим до японської техніки шибарі. Навпроти, на старенькому дерев’яному стільці, ледь підсвічена легеньким вогником армійського пальника, сиділа жінка міцної статури. Зростом під 185 і м’язами, яким би позаздрив олімпійський спортсмен, вона справляла справді загрозливе враження. Усе у ній кричало про небезпеку, окрім загубленого погляду, що перебігав з одного язика полум’я на інший, ніби шукаючи у них відповідь на якесь важливе питання: очевидне, але водночас занадто складне, щоб дати на нього точну відповідь. Коли жінка побачила, що хлопець вже прокинувся, вона зітхнула і почала свою розповідь.