Глава 5
Дні в "КВАТ" проходили строго за графіком: ранок о шостій ранку, загартовування, сніданок, шикування о сьомій, ранкове тренування, три години теорії, три години практики, обід, година відпочинку, година планового прибирання, а вільний час починається з 16:00. За межі академії виходити можна було з попереднім повідомленням про це адміністрації і до початку комендантської години о 22:00. В порівнянні з монастирем це був божественний план дня. І, коли більшість студентів скаржилися на нагрузку, Віль призвичаївся, і це пішло йому на користь. Вже тва тижні він в академії. М'язи і не думали переставати боліти від тренувань з мечем і постійними завданнями від майстра, але у Віля з'явилася ціль: домогтися того, щоб монастир закрили. Юнак звик до жорстокості в його бік, тому відчув величезну різницю між спілкуванням з черницями, та професорами академії. Віль відчував, що робить успіхи, але професор Мірран, що вів у його групі заняття з бою на мечах, був незадоволений. Чи то йому неможливо було догодити, чи то Віль і справді не годився братися за меч, хоч м'язи боліли від його старань кожен день, але на ньому вчитель ставив хрест, як на слабкому хлопчаку.
Щось просвистіло в повітрі. Раз за разом: туди - сюди, туди - сюди. Це на полі сам-один тренувався хлопець. Його біле волосся по плечі розкуйовдилося, тому йому довелося заплести його в коротку косичку. Він згадував минулий урок на мечах: рух за рухом намагався повторити, як показував професор. Цей майстер був вельми вправним воїном, але дуже придирливим. Ніяк не можна було домогтися від нього найменшого схвалення, але це тільки запалювало студентів. Тоді вони викладалися на повну. Деякі навіть приходили пізно вночі після довгого тренування в вільний час, навіть після початку комендантської години. Таким самим був і Віль. Сонце вже дарувало останні промені, що цілували червоні від сорому хмари, а він все намагався вистоювати стійку і правильно вимахувати тяжким гострим предметом. Поглиблення навчання дуже відчувалося, а ще відчувалося всецільне напруження. З фронту поверталося багато поранених, і не менше померлих ельфів та людей. Кажуть, що ельфи - безсмертні створіння, але вони не бояться тільки старості. Смерть завжди знайде спосіб забрати з собою все живе.
Смерть.. Віль любив життя. Два тижні тому він справді його полюбив, бо, нарешті, вирвався з лап церковної парафії. Шалений від передчуття нового, він старався з усіх сил, які в нього були, щоб не розчарувати сподівання вчителів.
- Що ти тут робиш в таку годину? - холодно пролунало в нього за спиною.
Віль обернувся і побачив наставника іншої групи. Той самий хлопець, якого він зустрів в перший день в бібліотеці.
- Взагалі-то, я тут намагаюся тренуватися.
- Ото і видно, що тільки намагаєшся. Можеш полишити цю справу. З тебе всеодно нічого путнього не вийде. Юнак розчервонівся від обурення:
- Та що ти собі маєш? Думаєш кращий за мене? - темноволосий хлопець схопився за свого меча.
- Давай це перевіримо.
Віль прийняв стійку і підготувався до нападу, аж тут старшокурсник зробив різкий випад у перед. Удар ледве вдалося відбити. Настала Вілева черга розмахувати мечем. Звісно, що за такий малий час він міг вивчити хіба що ту саму стійку, тому просто покріпше тримав меч і намагався вибити зброю у супротивника. Хлопець же нудьгуючи відбивав удари. Але згодом йому вже це набридло, тому він одним помахом відбив меча з рук Віля:
- Тобі ще рости і рости. Я здивуюся, якщо з тебе зроблять хоча б сторожового. Як я й казав, ти ні на що не здатен.
Чоловік розвернувся і пішов. Вілеве серце гучно билося, від напруги пульсувало в голові. Ці слова ранять. Коли ельф не признає тебе, відноситься, як до непотребу.
В двері кабінету майстра Дейана постукали. Було вже пізно. От-от почнеться комендантська година. Дейан визирнув з дверей втомлено розглядаючи прибульця.
-Доброї ночі, вчителю.
- Доброї, ми знайомі? Хіба я веду вашу групу? - хлопець засоромлено почав розглядати ноги.
- Ні, в мене до вас є особисте прохання.
- І яке ж? - спитав Дейан, спершись об одвірок.
- Чи не могли б ви проводити мені додаткові уроки з бою на мечах? - вчитель здивовано витріщився на хлопця.
- З якого це дива?
- Пане, прошу вас, я хочу стати сильніше і показати, що не гірше за інших.
- Твій вчитель розповідав мені про твої успіхи. За його словами ти зовсім ні на що не здатен.
- В тому й справа! Я хочу навчитися. Будь ласка, прошу вас.
- Чому ж ви не попросити цього свого куратора?
- Він не вірить в моє бажання стати краще.
Дейан, задумавшись, почесав підборіддя.
- Завтра я прийду до вас на урок подивитися, як ти працюєш з мечем і скажу остаточну відповідь.
- Дякую, сер!
- Тільки дивись. Не розказуй про це нікому, бо це моє рішення може запалити хвилю обурення серед студентів. Ви всі маєте бути рівними.
- Так, сер! дякую, сер!
В кімнаті було тихо. Віль зайшов туди, радіючи, що неприємна пані, яку всі звали коменданткою, не помітила його.
Сем спав непробудним сном. Він часто бормотів собі під ніс увісні про якісь свої дивацькі штуки. Його нога звисала прямо до койки Віля. Він намагався обережно її прибрати, але з того нічого не вийшло, і вона швиденько продовжувала звисати. Довелося лягати з тим, з чим є.
Хлопець думав про тренування, про
Майстра Дейана, про Лілю та про ельфа ім'я якого він навіть не знає, а вже намагався доказати свою значимість.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!